Концептуальні підходи

Особливі труднощі щодо визначення пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку виникають у тих країнах, які опиняються в стані загальноекономічної кризи з деформованими виробничими й ринковими структурами. Обмеження інвестиційних можливостей і діяння стимулюючих факторів, а також відсутність ринків збуту заганяють національне товаровиробництво у фази стагнації та спаду. Вартість і ціни власних товарів та послуг зростають, а прибутковість - зменшується. Загострюються дефіцити державного й місцевих бюджетів, а також внутрігосподарських прибутків і нагромаджень.

Держава, щоб якось вийти з цього "зачарованого кола", прагне покривати фінансові дефіцити за рахунок емісійних грошей, посилюючи тим самим процеси руйнівної інфляції. Розкручування інфляційної спіралі тільки погіршує економічну ситуацію. Зменшення експорту та збільшення імпорту, в свою чергу, посилюють дефіцит платіжного балансу. Для справжнього вирішення цих складних проблем необхідно, щоб всебічно обгрунтований вибір і підтримка пріоритетних структур були першочерговими у здійсненні економічної політики держави.

Проте такий вибір не зводиться лише до формального проголошення законодавчою й виконавчою гілками влади тих чи інших галузей виробництва і товарообороту пріоритетними. Одночасно мають вводитися надійні механізми, які б забезпечували їх ефективне ринкове функціонування, випереджаючий розвиток і виконання властивих для них функцій. Кожна країна з сучасною ринковою економікою, здійснюючи власну соціально-економічну політику, не обходиться без підтримки стратегічних пріоритетів, які визначають її сьогоднішній і майбутній прогрес, уникаючи навіть мінливої поточної кон'юнктури.

Сказане аж ніяк не означає консервації пріоритетів. У структурних перетвореннях неминучими є їх відповідні зміни під безпосереднім впливом нових наукових відкриттів, створення на їх базі новітніх технологій, розвитку внутрішнього й зовнішнього ринків. Саме для цього розробляються довгострокові прогнози науково-технічного та соціально-економічного розвитку. футурологи - за допомогою різноманітних методів і моделей прогнозування - прагнуть виявити, насамперед, тенденції та закономірності структурних і якісних перетворень, які викликають прогресивні зрушення.

Різні пріоритетні сфери мають далеко не однакові періоди функціонування як активних економічних каталізаторів. З часом ці їх функції поступово втрачаються й зовсім зникають, а пріоритетні сфери стають непріоритетними, і навпаки - непріоритетні можуть перетворитися на пріоритетні. З розширенням горизонту фундаментальних знань з'являються й принципово нові пріоритети. Зрозуміло, що вони вимагають відповідної інвестиційної та інноваційної діяльності, надійних джерел нагромаджень й інвестування.

Наука XX ст. принесла людству такі якісно нові, епохальні, напрями прогресу, як бурхливий розвиток атомної енергетики, систем обчислювальної техніки, автоматизації та глобальної інформатизації суспільства, створення новітніх біотехнологій, освоєння космічного простору тощо. Все це кардинально перетворює різноманітні сфери людської діяльності. Неминуче виникають і суперечливі тенденції: з одного боку, бурхливі темпи загальнолюдського прогресу, а з другого - його негативні наслідки прямо протилежної спрямованості (регресу).

Генетична природа будь-якого розвитку в споконвічній боротьбі дій і протидій, прогресу й регресу, добра та зла пов'язана з об'єктивною потребою в системі моделювання, моніторингу дій різноманітних регулюючих факторів, які зумовлюють прогресивні та регресивні явища. Йдеться про визначення сукупності чинників у їх взаємодії, про формування як прогресивних, так і регресивних процесів та явищ (включаючи війни й інші суспільні і природні катаклізми, що викликають неминучі руйнування). Якщо кінцеві результати діяння сукупних факторів прогресу переважають наслідки протидії чинників регресу, то суспільство, держава чи група держав певного регіону світу, або й усе людство, прогресують. Чим зазначене переважання більше, тим темпи прогресу вищі. Якщо ж дія є рівною протидії, то відбувається явище стагнації. І навпаки: коли регресивні тенденції стабільно переважають прогресивні, то неминучим є прояв загального регресу, причому темпами, що відповідають випереджаючому нарощуванню регресивних переваг (наприклад, випереджаючому зростанню затрат на охорону навколишнього середовища, на подолання наслідків глобальних катастроф типу Чорнобильської аварії або воєнних руйнувань, на виключення діяння чинників негативного впливу на здоров'я людини та інших живих істот тощо).

Отже, моделювання перспективи глобального розвитку може виявляти різноманітні варіанти соціально-економічних змін, з яких треба за критеріями кінцевої результативності вибирати оптимальні темпи прогресу. На цій підставі з достатньою мірою вірогідності визначаються й першочергові пріоритети соціально-економічного оновлення і зростання (кількісного, якісного та структурного). При цьому слід мати на увазі, що виділення державою пріоритетів аж ніяк не означає, що інші (непріоритетні) сфери повинні розвиватися повільнішими темпами або взагалі не розвиватися. Таке розуміння не тільки помилкове, але й шкідливе. Залежно від кон'юнктури ринку і прибутковості господарських структур, не включених до пріоритетних, вони, здебільшого, мають навіть значно кращі (порівняно з першими) економічні можливості та умови щодо вільного підприємництва для забезпечення швидких темпів відтворення й розвитку. У кожному конкретному випадку все залежить від конкурентоспроможності та ефективності використання можливостей ринкового середовища для подолання дефіциту.

Окремі дефіцитні товари, для нарощування виробництва яких у країні відсутні належні умови й ресурси, на імпорт дефіциту яких не вистачає коштів, але без яких економіка не може нормально функціонувати, державна влада повинна визначати як пріоритетні.

Сьогодні в Україні такими дефіцитними продуктами є нафта й газ, на імпорт яких витрачаються великі валютні кошти, які, здебільшого, не покриваються за рахунок експорту власних товарів. На виплату заборгованості за енергоносії держава змушена шукати і використовувати іноземні кредити. Це, зрозуміло, є економічно невигідним, тим більше - за умов паралічу інвестиційної функції економіки, що знаходиться в кризовому стані. Саме такі дефіцитні сфери стають першими пріоритетами в економічній політиці тих держав, які мають, зокрема, і незначний фінансово-економічний потенціал.

Щодо розвинутих країн з високим рівнем виробництва ВВП і НД, додатним сальдо платіжного балансу, широкими можливостями експортозаміщуючого імпорту дефіцитних товарів, то у них головними критеріями для вибору національних пріоритетів є принципово нові сфери створювальної діяльності, що забезпечують прогресивні структурні та якісні зрушення в економіці не тільки тепер, але й у майбутньому, закладаючи її конкурентоспроможність на багато років уперед. Такі пріоритети базуються на фундаментальних новітніх відкриттях науки й техніки, на розробці на їх базі перспективних технологічних і організаційно-управлінських систем, які забезпечують революційні прориви у прискоренні прогресу людства. Для цього, крім принципово нових знань, потрібні відповідні обсяги фінансового капіталу та матеріальних ресурсів, активна інвестиційна й інноваційна діяльність, реальні можливості щодо глобальних структурних маневрів, диверсифікації капіталу, а іноді - і об'єднання зусиль та ресурсів кількох країн, тобто їх інтеграції в розробці і здійсненні пріоритетних програм і конкретних проектів, властивих новим епохам людського розвитку. Йдеться, наприклад, про програми широкого освоєння космічного простору, ресурсів Світового океану, глибинних копалин Землі, нових джерел енергії, управління біопроцесами, подолання хвороб, подовження тривалості життя людини тощо.

Країни з слабкими науково-технічним, фінансовим і матері­альним потенціалами здійснювати розробку та реалізацію пріори­тетних національних програм зазначених масштабів і рівня здебільшого не спроможні. Вони обмежуються програмами розв'я­зання своїх власних першочергових проблем, які переважно повторюють аналоги, вже здійснені економічно розвинутими країнами. Нерідко пріоритетними тут стають ті виробництва або сфери діяльності, які на даний момент є найприбутковішими.

При цьому, за рахунок всебічно обгрунтованої концентрації обмежених ресурсів на вирішальних напрямах, ефективної підприємницької діяльності, ринкової мотивації до праці та інвестиційної діяльності, системи раціонального економічного управління і регулювання, країни з низьким економічним потенціалом можуть швидко долати відсталість і перетворюватися на розвинуті. Яскравим прикладом цьому є країни Тихоокеанського басейну, що дістали назву "нові тигри". Крім великого Китаю, до них входять Корея, В'єтнам, Таїланд, Індонезія та ін. Кожна з них знаходить свої ніші в товарних ринках, використовуючи діяння каталізуючих чинників економічного зростання, оновлення і конкурентоспроможності продукції, спираючись на наявні ресурси й можливості.

Наш власний досвід недалекого минулого (панування тоталітаризму) також свідчить, чого можна досягти, концентруючи ресурси в одному напрямі. В колишньому СРСР, в умовах порівняно низького рівня загального соціально-економічного розвитку, методом концентрації науково-технічних та інвестиційних ресурсів на виробництві новітніх систем озброєнь, було створено потужний ракетно-ядерний арсенал стратегічного й тактичного призначення з наземним, повітряним і морським базуванням, з тим, щоб мати паритет із західними країнами в озброєнні. На це було безглуздо витрачено величезний капітал, і, як мінімум, на чверть століття загальмовано загальний економічний та соціальний розвиток країни. Тепер нагромаджену зброю доводиться знищувати, додатково витрачаючи на це майже 2/3 сукупних затрат, які свого часу пішли на її створення.

У державах з демократичним суспільним устроєм соціально-економічна політика формується та здійснюється владою переважно в інтересах тих, хто її обирає, та забезпечує прогресивний розвиток, а також гідне життя людини й суспільства. Визначаючи державні пріоритети у формуванні перспективної економічної моделі та її структури, кожна країна виходить, як правило, з своїх економічних інтересів, потреб і можливостей. Пріоритетні сфери можуть мати як внутрішній (локальний), так і зовнішній (глобальний) характер, і спрямовані або на прогрес, або (як не парадоксально) на регрес. Це залежить, насамперед, від здатності державної влади ефективно здійснювати власну економічну політику.

В Україні процеси відповідного трансформування галузевої структури та випереджаючого розвитку пріоритетних галузей економіки відбуваються дуже повільно і навіть зовсім не відбуваються. Більше того: по ряду пріоритетних напрямів, визначених Урядом без реального механізму їх фінансово-матеріального забезпечення, темпи скорочення виробництва істотно перевищують середні показники загального економічного спаду. Так, наприклад, сталося з пріоритетним товаровиробництвом галузей групи "Б" - легкої та харчової промисловості, а також з випуском вкрай потрібних споживчих товарів побутового призначення (холодильників, пилососів, радіо- й телеапаратури тощо). Такі підходи і методи визначення пріоритетів мають формально-бюрократичний характер і не впливають на структурні зміни позитивно або навіть роблять їх гіршими. Не можна також вважати економічно обгрунтованими та серйозними прагнення деяких владних структур за умов величезної фінансової й економічної скрути включати до пріоритетних майже всі занепаді виробничі сфери. Тим самим втрачається пріоритетність провідних галузей, які покликані виконувати свої особливі, каталізуючі функції прискорення економічного розвитку.

Саме за цим головним оціночним критерієм і визначаються вирішальні ланки економічної структури. Шляхом випереджаючого оновлення та зростання цих сфер відповідно прискорюються темпи формування й розвитку новітніх складових ефективної економічної структури, витягуючи всю її з стану стагнації до фаз економічного пожвавлення і конкурентоспроможного піднесення. В цьому, власне, й полягає глибинна суть державної політики концентрації ресурсів на вирішальних напрямах пріоритетного економічного розвитку як важливого імпульсу до виведення всієї економіки з кризи. Для кожної країни такий вибір пріоритетів у процесі моделювання структури економіки залежить від вихідної ситуації та можливих темпів динамізму до ефективнішої моделі майбутнього.

В Україні за її сучасного економічного стану Уряд змушений Жорстко обмежувати кількість пріоритетів найнеобхіднішим -випереджаючим розвитком енергетичних, агропродовольчих і високотехнологічних сфер промисловості. На більше держава сьогодні, на жаль, не має власних фінансово-кредитних ресурсів, а зовнішні інвестиції також залишаються вкрай обмеженими.