«Де зараз ви, кати мого народу?»

У вірші тільки перші два рядки мають питальну інто­націю:

Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де?

На ці категоричні запитання поет відповідає спокійно, розважно, переконливо і використовує при цьому словоспо­лучення, яке так часто подибуємо в українських народних думах:

На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ безсмертний, як безсмертна і невмируща його мова, пісня, дума. Тверда переконаність у цьому в наступ­них строфах вірша:

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!

Хай про це знають, мовиться у вірші, всі «перевертні й приблуди і орди завойовників-заброд!» В четвертій, останній, строфі поет знову звертається до недругів, нази­ваючи їх «байстрюками катів осатанілих», виродками. В його словах звучить глибока переконаність у безсмерті

506

рідного народу, якому на історичних дорогах і роздоріж­жях випало зазнати стільки кривд:

Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!

«ЗЛОДІЙ»

Поет не визначив жанрових особливостей цього тво­ру^— його також цілком виправдано можна назвати мініа­тюрною новелою. Є в ній зав'язка («Дядька затримали чи впіймали— Дядька в сільраду ескортували»), розгортан­ня сюжету: «дядька повчали і докоряли: «Як же вам, дядьку, не ай-ай-ай Красти на полі свій урожай?» Дядько визнавав свій сором, смакував махру, думав про домашні мрії і парадокси доби.

— Так, воно так,— у кулак кахикав,— Красти погано, куди вже гірш.

Після цих признань оповідач забирає слово:

Рвися з горлянки свавільним криком Мій неслухняний вірш.

— Чому він злодій?

З якої речі?

Чому він красти пішов своє?

Давить той клунок мені на плечі,

Сором у серце мені плює.

Дядько заслуговує зневаги й осуду. Та чому ж так ста­лося, що він перетворився у злодія? Хто в цьому винен? Хто довів дядька до такого морального падіння: «Хто його совісті руки зв'язав?» Оповідач не помиляється, посилаю­чи свій гнів на «недорікуватих демагогів і брехунів», це вони «в'язи скрутили дядьковій вірі. Пробираючись у кріс­ла й чини».

Кульмінація і розв'язка також вмотивовані:

їх би за ґрати! їх би до суду!

їх би до карцеру за розбій!

Доказів мало?!' Доказом будуть

Лантухи вкрадених вір і надій.

Як бачимо, фінал твору звучить як гнівне звинувачен­ня бездарних господарників, що перетворили людину-хлібороба в злодія. Вони й заслуговують найсуворішої кари.

Вірш «Злодій» довго поширювався нелегально і тільки ^в 1988 році був опублікований у пресі.

507

«Монархи»

Диктатори, королі, імператори, Мліючи в димі хвальби, Роззявляли пащі, мов кратери, І гукали:

— Ми — символ доби.

Так починається вірш, у якому поет викриває автори­тарну свідомість у повелителів світу. Вони вже не можуть існувати без похвальби, без звеличення і вознесіння в ранг мало не святих. Поет майстерно виліплює осоружні поста­ті ідолів, «обслинених, обцілованих», і протиставляє їм велетнів духу:

А поруч вставали некоронован! Корифеї і справжні вожді. Вставали коперники і джорджоне, Шевченко підводив могутнє чоло. І біля вічного їхнього трону Лакузи жодного не було.

Так, власне, протиставляється «банда кривляк» та їхі «нікчемна, продажна челядь» справжнім лицарям духз творцям прекрасного на землі. В основі своїй вірш • алегоричний.