Запитання і завдання

Визначте головні мотиви поезії Андрія Малишка довоєнних літ, періоду другої світової війни.

Простежте, як зростала ідейно-художня майстерність Малишка в піс­лявоєнний час, як розширювались тематичні обрії його творчості.

Визначте особливості пісенної творчості Малишка. Пісні яких компо­зиторів на слова Малишка вам найбільше подобаються?

Порівняйте особливості поетики Малишка в його баладах періоду війни та останніх років.

Назвіть основні риси поетичного стилю Андрія Малишка.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Малишкові дороги: Спогади про Андрія Малишка.— К.: Дніпро. 1975.

Неділько В. Він твій поет, юносте// Малишко А. Прометей.— Серія «Шкільна бібліотека».— К.: Веселка, 1976.

Павличко Д. Сонця і правди сурмач // Творчий світ письменни-'"•^ ^к-'- Рад. шк., 1982.— С. 182—192.

Костенко А. Андрій Малишко: Біографічна повість.—К.:

Молодь, 1981.

МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ (1912—1983)

Людина й земля — це вісь, навколо якої обертається... цикл романів Стель- | маха.

Максим Рильський

Творчість Михайла Стельмаха випоєна соками рідного краю, виколисана безсмертною піснею народу. Далеке минуле, революція і громадянська війна, боротьба з фаши­стською навалою, будівництво нового життя — такі тема­тичні обрії його романів, драм, повістей, оповідань, поезій. Лауреат кількох Державних премій, Михайло Стель­мах— прозаїк світової слави.

СИН ВЕЛИКОЇ РІДНІ

Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня^ 1912 року в селі Дяківцях Літинського району на Віннич­чині в незаможній родині. «Його дід Дем'ян був невіль­ником пана Кочубея, котрий володів подільською землею. Нелегко велося селянам у пана. Спізнав лиха й Дем'ян, і якому судилося дожити до того часу, коли скасувал"^ кріпаччину. Трохи пізніше розпочався продаж пов щицької землі по сто двадцять карбованців готівкою ! десятину в розстрочку на сорок дев'ять років, і Дем'я побачивши в цьому порятунок, придбав собі наділ.

Як і до цього, вставав рано, лягав пізно. Встигав за ден добре наробитися біля землі й по господарству. Впоратис з усім міг тільки завдяки великій працездатності. До тог ж був майстром на всі руки. На Поділлі знали, що не 6yJ< чогось такого, чого б він не міг зробити. Хто збирав< розжитись на січкарню чи верстата, теж звертався ) нього. Кував у кузні, робив вози й сани, ще й квітами '. розмальовував так, що не можна було очей відірват

296

Дем'ян ніколи ні в чому не відмовляв, а, співаючи, залюб­ки брався за всяку роботу, аби тільки дали заліза й дерева.

Дем'янове умільств'о неабияк цінували односельці й славу про нього передавали з уст в уста. Але й краяни не могли надивуватися, як він найпростішим інструментом, досить поширеним на селі стругом, міг вирізати з дерева і просту людину, і святого» '.

Одне слово, був трудівником-художником. Надзвичай­но працьовитим й винятково вигадливим народним уміль­цем. «Якось пан замовив майстрові виготовити дві фігури апостолів — Петра й Павла. Дем'ян вистругав із дерева двох могутніх молодих бороданів. Глянувши на них, від­разу можна було сказати, що їм приємно було тримати в руках не тільки книгу, а й ключі від раю. Фігури постави­ли перед входом до маєтку. Коли про це довідалися люди, то приходили подивитися на святих. І відразу впізнавали в них двох красивих дідів з рідного села. Тому й ходили туди не один раз, щоб надивитися на них» ².

Пихатий жмикрут віроломно порушив попередню до­мовленість: навідріз відмовився заплатити майстрові. Ще й, глузуючи, сказав: «Дем'яне, щоб ти знав, то є завелика честь, коли пан винен мужикові. Чи тобі цього замало?» Немов гострі скалки загнав у серце старому.

Наступної ночі ображений умілець повантажив апосто­лів на віз, у власному обійсті порізав їх на дрова, хоча й жаль було надзвичайно своєї праці. Так же старався — усю душу в них вклав!

«На прохання пана батюшка велів Дем'янові ходити до церкви на всі богослужіння й відмолювати свої гріхи. Довелося Дем'янові змиритися з таким покаранням. Але й тут він показував свій характер. У церкві йшов до святих Юрія та Іллі, найбільше там вистоював. Віддавав їм перевагу за те, що Юрій ненавидів зміїв і панство, а Ілля громовими стрілами бив чортів, розтоплюючи бісівську шерсть і м'ясо на смолу» ³.

То скажіть тепер: хто послужив прототипом образу

Івана Яропіа в романі «Хліб і сіль»?

Звичайно ж, значною мірою Стельмахів дід Дем'ян. Що б майстер не задумав, за що б не взялися його руки,

усе немов з води виростало. Навіть залишений пілсудчика-

ми зіпсований автомобіль полагодив!

'ЯкубенкоМ. Гуси-лебеді над його життям.— Київ.— 1992.— ^№ 5.— с. 128—129.

² Там само.

³ Там само.

297

«Хоч Дем'ян займався всім на світі, все ж перевагу від­давав землі. Завжди говорив, що найдорожчі для нього, як бідного чоловіка,— земля, вірна жінка й пісня. А ре месло, якому віддавав багато сил і енергії, було від землі й для землі» '.

Разив старий Стельмах своїх кривдників іскрометним словом. «Ніхто не міг так влучно когось охарактеризувати, як Дем'ян. Ну, хоч би так:

— Він тлустий, мов гуска, а ходу має качину. Розмову з титарем міг вести на рівних, тільки до­тепніше:

— А ви так зробіть по тезисах: воли у віз й парадок­сально до моря. Там усе взнаєте, ще й солі додому

привезете.

Дем'ян належав до тих, хто купував веселощі на душу,

а рум'янці — на вид» ².

Усе оте спостерігав надзиґльований Михайлик. Ніщо мимо його уваги не проходило: ні дідів вчинок, ні мовлене

слово.

Мабуть, і Стельмах зміг би сказати, як і його улюбле­ний письменник Яновський, що він не вичерпав у своїх книжках і половини почутих від свого улюбленого діда Дем'яна приповідок, легенд, бувальщин, жартів, дум

і пісень.

Як Юрків дід Микола постійно дружив із степом, так Михайликів дід Дем'ян — з лісом. Де хто народився і жив. «Цю любов він передавав онукові й неабияк радів, коли Михайлик вів пасти коня або просився на риболовлю. Вну­ка цікавило все: і чого в небі нема стельмахів, і чого святі їздять один до одного в гості, чи багато вони ходять, чи ноги в них не болять, чого їм добре живеться, хто їм поле оре, чи є в них крамниця з булками й таке інше.

Дем'ян з охотою підтримував інтерес онука до природи, завжди дбав, щоб у малого зростала шаноба до праці на землі, завжди дотримувався даного слова. Онук слухав уважно й особливо радів, коли дідусь, викривляючи великі напатлані брови, обіцяв зробити малому вітряка, на вер­шечку якого розправить крила й гордо підніме голову молодий лебідь» ³.

Чому ми так докладно розповідаємо про Михайликово-го дідуся? Тому що Дем'ян Стельмах втілював найкращі риси українського народу: мудрість, багатогранну обда-

' Київ.— 1992.— № б.— С. 129.

² Там само.

³ Там само.

298

рованість, винахідливість, працелюбність, волелюбність, доброзичливість, щедрість, закоханість у красне слово і пісню.

А що вже говорити про Михайликову бабусю! Відзнача­лася такою ж працелюбністю, як і дідусь. Скільки її руки ділечка переробили! Кревно уболівала за деревами в саду, розмовляла з ними наодинці, як з близькими рідними;

хлопчикові іноді здавалося, що старенька молиться за кожну вишеньку, яблуню, грушу, сливу.

У період російсько-японської війни батько письменни­ка—Панас Дем'янович — служив матросом на крейсері «Жемчуг». «Тоді ворожий снаряд влучив у паровий котел. Катастрофа була неминучою, та батько не розгубився, ки­нувся у саме пекло, обпік тіло, але ліквідував пошкоджен­ня. За це відважного кочегара й нагородили Георгієвським хрестом» '. Героїчний вчинок Стельмаха сколихнув всю команду.

Спливе за водою більш ніж півстоліття; виступаючи в березні 1962 року в Одеському університеті, Михайло Панасович скаже:

«Я не соромлюсь, а горджусь тим, що в мене прості трудівники землі виступають мислителями, бо той, хто щодня встає раніше сонця, працює під сонцем, біля жита-пшениці і меду і нас годує своїм добрим хлібом, не може не бути філософом. Зокрема таким філософом був і мій батько» ².

Хліборобом-філософом. Праця на землі — єдина втіха. Хоча допікали ревному трудівникові постійні нестатки. В останні хвилини свого життя Панас Дем'янович зали­шив синові наказ: «Вже як пишеш, Михаиле, то більш за все пиши про любов, дуже це потрібно людям».

Перед назвою повісті «Гуси-лебеді летять...» (1964) сто­їть посвята: «Моїм батькам Ганні Іванівні й Панасу Дем'я-новичу з любов'ю і зажурою». До сьомого розділу твору Михайло Стельмах взяв епіграфом народний вислів:

«Зоря іде — долю веде». І далі дав ліричний заспів:

* Мене все життя ваблять і хвилюють зорі — їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються з зірок».

Мати, Ганна Іванівна, і відкрила перед майбутнім письменником оцю довершену і завжди неповторну красу. Вона першою звернула увагу малюка, як плаче од радості

Київ.— 1992.— № 6.— С. 104. ^ї Там само.— С. 110.

299

дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняш­нику ночує оп'янілий джміль. Трепетною любов'ю, якоюсь особливою ніжністю проміниться її образ.

«Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярос-лавні, перед людяністю, скромністю і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу, голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благан­ня, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних, потрісканих

рук».

Михайло Панасович не переставав повторювати, що все найкраще в нього — від неньки. Трепетна любов до при­роди, до праці, уважність, гостинність, щедрість. Остан­ніх слів він, зрозуміло, ніколи не промовляв вголос, але

таким був.

Ганна Іванівна чи не найближче стояла до вічно мін­ливої й неповторної краси пір року, помічала найтонші відтінки барв — відкривала їх синові; слово її було навди­вовижу образне.

Принагідне слід звернути увагу на таку маловідому

сторінку біографії...

Справді, Михайло Стельмах народився в селі Дяківцях на Вінниччині, але до восьми років мешкав в Одесі на Херсонській вулиці. У грудні 1964 року на підмостках музично-драматичного театру відбулася прем'єра «Прав­ди і кривди». На виставу було запрошено й Стельмаха-драматурга. Дякуючи режисерові й акторам, Михайло Панасович сказав:

«П'єса йде в театрі, який знаходиться на вулиці Пастера, колишній Херсонській. Це вулиця мого дитин­ства. Хіба міг я думати в ті далекі роки, що прийду сюди, на вулицю дитинства, й буду разом із вами переживати за долю своїх героїв» '.

У двадцяті роки Стельмахи виїхали з Одеси; не раз Михайликові в Дяківцях згадувалася «вулиця дитинст­ва», вчувався незбагненний запах моря.

Все владніше захоплював хлопчика подільський диво-світ; були тут і веселкові барви і гіркі дитячі розчару­вання. Ну, де ті трикляті чоботи роздобути? А так хочеться врізатися у чиїсь санчата і м'ячем вилетіти у сніг!

То чи можна «пропустити» все це, коли ми по-справжньому хочемо пізнати першовитоки, які живили творчість митця?

Київ,— 1992.— № б.— С. 128.

800

Чарівна природа рідного Прибужжя і невмируща на­родна пісня найбільше, запали в серце вразливого хлоп­чика, сколихнули його найніжніші струни.

Михайлик самотужки навчився читати й писати. Вже тоді хлопчик збагнув, що книжка — неоціненний скарб, і вся його дитяча винахідливість була спрямована на те, щоб здобути книжку, познайомитися з чародійним друко­ваним словом.

У 1921 році хлопчик пішов до школи. Ного відразу прийняли в другий клас. Жити і вчитися було важко. Йшла громадянська війна. Жорстокі бої точилися і на По­діллі. У Стельмахів на всю родину були одні чоботи. Тож не дивно, що Панас Дем'янович мусив у зимову хвищу нести Михайлика до школи на руках, загорнувши в свою кирею.

По закінченні початкової сільської школи Стельмах вступає в ШКМ (школу колгоспної молоді). В 1928 році очолює в Дяківському колгоспі бригаду з колишніх най­митів. Від світанку до вечора він працює в полі, а потім допізна засиджується над книжками — студіює агроно­мію. Проте все владнішим стає бажання бути вчителем. Спершу Михайло Стельмах навчається у Винницькому педагогічному технікумі.

«Злидні, які не покидали Михайла в шкільні роки, не обійшли його і в технікумі. Щоб ж>ч трохи уникнути без­хліб'я, почав ходити на підробітки. Найчастіше потрап­ляв на залізницю розвантажувати вагони.

Зароблені гроші витрачав здебільшого на харчування. В інститут ходив у поношеному пальтечку. Серед студен­тів виділявся м'якістю й гордістю. Школи не відступав у досягненні поставленої мети» '.

Стельмах-студент якось зводив кінці з кінцями...

Траплялися й не передбачені ситуації. Одна з них мало не перевернула усе юнакове життя. «Звечора не думалося, що завтра доведеться вирушати в дорогу. Зранку, як завжди, пішов на заняття. Наприкінці останньої пари оголосили, що після лекції відбудуться збори. Порядок денний — виключення його з комсомолу. Причина одна _ батько нагороджений Георгієвським хрестом. Оскільки цим хрестом, як правило, нагороджувались офіцери, то на зборах до Михайла були висловлені претензії як до офі­церського сина, і він з комсомолу був виключений.

Відразу після зборів Михайло вирушив у дорогу» ².

' Київ.— 1992,— № 6.— С. 104.