«Народний малаХїИ»

Трагікомедію «Народний Малахій» справедливо нази­вають політичною драмою; іноді цей унікальний твір на­зивають ще й філософською драмою — така надзвичайно багата палітра Куліш а-новатора.

Спробуємо, бодай побіжно-фрагментарно простежити за особливостями характеротворення провідного персонажа п'єси «Народний Малахій». Адже цей надзвичайно склад­ний твір Куліша понад шістдесят років старанно замовчу­вався.

Як же ліпиться характер Малахія Стаканчика? В які ситуації драматург ставить героя? До яких образотворчих

засобів удається?

На Міщанській вулиці в будинку номер тридцять сім, де мешкають Стаканчики, сталася дивовижна подія. Точ­ніше: нечувана драма. «В домі й у серці», як повідомляє несподівано скликаних сусідів Малахієва дружина Тара­совна. Всю родину розтривожив надзиґльований господар. Усім завдав клопоту остаточним своїм рішенням. І чим більше тривожаться дружина й дочка, тим спокійніший винуватець. Тарасовна в розпачі: «А батькові байдуже:

тіка-а-є...»

Таким чином, перша дія — це підготовка читача й гля-. дача, ідейно-композиційне обґрунтування, вступ до індиві­дуалізації Стаканчика тієї миті, коли він не тільки каже:

«Ідуї», а чинить так...

Фінальна сцена першої дії нікого не залишає спо­кійним :

«От уже драма!»

Сусідки вболівають щиро, а в підтексті зріє трагікоміч­ний конфлікт. Невипадково Микола Куліш під заголов­ком «Народний Малахій» ставить: «Трагедійне». Таким чином вказує на рідкісний жанровий різновид.

Чим пояснити Стаканчиків намір на схилі літ дремену­ти з дому? Малахій — першопричина «такої драми». Він одночасно є «режисером» і «виконавцем» її.

Куліш-комедіограф вдається до характеристики через інших дійових осіб. Репліки дружини, дочок, сусідів

Лавріненко ю. Розстріляне Відродження.— с. 646.

124

здебільшого обірвані. Власне, шматки їх, а враження та'яе; ніби ми самі фізично присутні...

Не тільки чуємо, а й бачимо жести, міміку кожної героїні зокрема. Слів надзвичайно мало, а відчуття — ніби читаємо іскрометні діалоги в гумористичному оповіданні Остапа Вишні «Ярмарок».

І в щойно згаданих, і в подальших сценах-характери­стиках Микола Куліш віртуозно використовує засоби кіне­матографічного монтажу — одна репліка мовби накла­дається на іншу...

Так що ж все-таки спонукало Малахія Стаканчика зробити отой відчайдушний крок?

Резолюція, що так нагло наспіла,— першопричина. Навіть не революція, як ті дикі погроми, які здебільшого чинили «красноголові македони». Таким є перший аспект. Другий: обмежені міщани животіють у дріб'язково-егоїстичній атмосфері. «Прострільні» материні відповіді на доччині коментарі зайвий раз підтверджують: на М і-щанській вулиці моральний клімат надто застояний.

Фатальна подія («Ударила революція, всіх чисто ж вона вдарила!»), стала вирішальною на первісному етапі Стаканчикового «відхилення»: «затрусивсь, затрем­тів, і замурувавсь у чулані...» До такої форми протесту ще ніхто не додумувався. Лише Стаканчик. Одне дивацтво накладається на друге...

«Розмурування> в композиції образу-характеру Мала­хія — підготовча сходинка; наступна ж — фатальна, в ній нуртує вибухова сила драми:

Тарасовна:

— І краще б вій замурований довіку сидів, як тепер, книжок большо-вицьких начитавшись, із дому ті-ка-а-а...

Відхід «пророка» «у голубую даль» кожен персонаж сприймає по-своєму. Для Стаканчика це — кінець по­дружнього життя. І не тільки! Для чуйних сусідок — можливість виплакатись, як вони кажуть, уволю. Траге­дійне компонується поряд із комічним; переважає все ж таки перше: «От уже драма!»

Згадуване загадкове «у голубую даль» й визначає ком­позицію характеру Малахія Стаканчика, його помисли, репліки, вчинки. Хоча ніхто з присутніх не може до кінця збагнути змісту тих слів. Ні дружина, ні Кум-«всезнайка», ні сусіди. А головний персонаж буквально тоне у «повені мрійній»:

12S

— Ах, куме, і ви, друзі! Якби ви знали — немов музику чую і справд;

бачу голубую даль. Який восторг! Іду!..»

Неначе у викривленому дзеркалі тепер Малахій бачить усе навколо себе. І людей, і явища природи. Навіть отой нещасний лампадик, що так його дратує... .

Не впізнати богобоязливого Стаканчика! Зовсім змії нився. Не тільки втік із релігійного полону, а й надмірно захопився відкриттями техніки: «Вже скоро місяць стана не потрібний — електрика ж!» |

Усе в дивакуватого Малахія не так, як у звичайних лю-⁴ дей. Все з відхиленнями від норми. Лисом підшитий, псом підбитий. Хоча герой, зрозуміло, таким себе не вважає. Якраз навпаки: він унікум. Немов запрограмований Водночас — нормальний і ненормальний. Про ненормальну запрограмованість свідчить навіть погляд («повінь мрійна в очах»).

В ідейно-композиційному осягненні характеру Стакан чика винятково важливу роль відіграє монолог про метамор фози його становища. По-перше, ким Малахій був до рево-волюції, як почувався й поводився («трепетав у начальства, на службі, вдома навшпиньках ходив... Мухам дорогу давав...»). Заляканий, затурканий обиватель обіймав посаду листоноші. По-друге, тепер він знається з самими наркомами — вони розглядають його проекти («Який восторг!»). |

У наступних сценах вузол сюжетних ситуацій ще тугі| ше затягується. В другій дії Малахій «клопіт робитьі уже не домашнім і Кумові, а й комендантам Ради Народ| них Комісарів. Вони у чергового просять «директиви») що робити з отим божевільним, що «проекти пише».

Якщо в першому акті ситуації в основному режисеру вав Кум-«всезнайка», то в другому цю роль перебрав нг;

себе Стаканчик.

У дальших мовних пасажах відкривається таємниця «зміщень» провідного героя трагікомедії — «суміші... ака фіста з Карлом Марксом, Апокаліпсиса з Енгельсом» Прислухайтесь до «пророчих» Стаканчикових фраз — вони чи не найповніше обґрунтовують його подальш:' поведінку:

— Чуєте грім? Огонь і грім на квітчастих степах українських... Крк шиться, дивіться, пада розбите небо, он сорок мучеників сторч головою. Христос і Магомет, Адам і Апокаліпсис раком летять... І сузір'я Рака й Козерога в пух і прах... (Заспівав щосили). «Чуєш, сурми заграли...» Сурми революції чую. Бачу даль голубого соціалізму. Іду!

126

Одне слово, дивакуватий Малахій Стаканчик вимагав від керівництва Раднаркому негайної реалізації уні­кальної, за його переконаннями, реформи. Урядовці ж спускають співробітникам усну директиву, щоб ті тактов­но й обережно спровадили «реформатора» додому.

Непередбаченість характеру «пророка» в алогічності мислення, а, отже, і вчинків. «Провінційний поштовий чи­новник Малахій Стаканчик, почувши комуністичний гімн «Інтернаціонал», мов у пустелі міраж, раптом побачив «даль голубого соціялізму» і збожеволів між цією «голу­бою мрією» і її радянським втіленням» '.

Новітній Дон-Кіхот, продовжує Юрій Лавріненко, «повний лицарської самопожертви і спраги виправити зло, безжально переступає навіть через труп своєї прекрасної доні Любуні, яка, рятуючи батька, дійшла до проституції і самогубства і лежить ось під його ногами, поки він «всесвітній пастух» виводить свою божевільну мелодію про «голубу мрію соціялізму», побитий і опльований навіть тими, кого він недавно захоплював своєю «негайною реформою людини» та України» ².

Стаканчик живе не вузькоегоїстичними інтересами:

усе його єство захопила, буквально поглинула глобальна неспокійна мрія про те, щоб якнайшвидше ощасливити «відновлену» людину.

«Голубая мрія» поступово переростає в ідею-фікс. І чим вона стає нездійсненнішою, тим настійніше Стаканчик ві­рить у власне месіянство. «Мелахіанство було типо­ве, історична заслуга Куліша в тому, що він виділив його із загального ряду й дав йому назву,— отож він не просто вигадав свого Малахія, наколотивши для нього химерний коктейль з Біблії, Маркса та Холодної Гори...» ³

Як бачимо, характер Стаканчика-«реформатора» не­однозначний. Надзвичайно складний і суперечливий. Глибоко філософський. Закорінений у сиву давнину. Неда­ремно й названо його іменем останнього — тринадцятого — з малих ветхозавітних пророків.

І в той же час Малахій, можна сказати, вічний. Яскра­во індивідуалізований і піднесений до гіперболічного уза­гальнення. Тут і дивосвіт метафоричної образності, й еле­менти незвичайної символіки, а передусім мовна пластика,

Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження.— С. 646.

² Там само.— С. 647.

³ Таню к Л. Драма Миколи Куліша: Вступна стаття//К у-л і ш М. Твори: У 2 т.— К.: Дніпро, 1990.— Т. 1.— С. 19.

127

іскрометність лапідарних реплік-характеристик. Орг.-нічна єдність слова і жесту. Виняткова енергія скупої ремарки — живописна випуклість психологічної деталі.

Виставою «Народний Малахій» геніальний актор і ре­жисер Лесь Курбас започаткував нову еру в розвитку фі­лософського театру. І не лише українського. Першооснова спектаклю — новаторський твір Миколи Куліша, створе-й ний, як відразу підкреслили мистецтвознавці, за законамм фантастичного реалізму: помітний синтез інтелектуальної! містерії та майданних форм народного грища. І в той ж^ час зі сцени театру заговорив народ своєю розкованою мовою.

Справді, то був багатообіцяючий заспів не тільки в роз­витку української драматургії, а й театру.

Проте пильне, всевидюще компартійне око відразу за­примітило, на що і на кого підняв руку мужній драматург-патріот. Під прицільний вогонь спопеляючої критики в п'єсі потрапив сталінський тоталітаризм. Тож наступні вистави «Народного Малахія» були суворо заборонені, а п'єсу на багато десятиліть вилучено з видань.

«МИНА МАЗАИЛО»

Роботу над комедією «Мина Мазайло» Микола Куліш завершив наприкінці 1928 року. Після Нового року ру­копис прочитав у театрі «Березіль». Режисер Лесь Курбас й актори були в захопленні. Ніхто в багатонаціональній літературі ще так нещадно не оголював й не висміював задавнені пухлини зловісного, войовниче наступального великодержавного шовінізму. Бачили й відчували його згуб­ний вплив на собі мільйони, проте далеко не всі відважува­лися зірвати огидну маску, дипломатично опускали очі — волелюбних сміливців царські сатрапи гнали етапами в сибірське заслання, а то й засуджували до каторги, як Т. Шевченка, П. Грабовського та ін.

Пригадуєте цинічний вислів міністра внутрішніх справ Валуева з таємного циркуляру 1863 року: «...ніякої мало­російської мови не було, нема й бути не може, і що наріччя її, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі»? Який егоїзм, імперська зарозумілість, дрімуче неуцтво! Яке блюзнір­ське знущання з іскрометної поетичної мови великого народу!

Тотальна русифікація уже в кінці 20-х років сягнула свого апогея. Тарас Мазайло, котрий прибув із Києва

128

у тодішню столицю України, ще з порога Мининої квартири запитує-дивується:

— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає,— приступу немає. Здрастуйте, чи що!

У мовному питанні більшовики, можна сказати, пере­хопили естафету від царизму: «доцільність» — у подаль­шій русифікації України. А раз так, то українізація — вимушена акція. Не було б тотальної русифікації — не ви­никло б потреби і в українізації, яка, до речі, ще в зародку була задушена.

Тема. Після Лютневої революції 1917 року українська мова й культура почали поступово відвойовувати свої законні права. Передусім у школі. Надзвичайно енергійно запроваджували українізацію Микола Скрипник, народний комісар освіти Олександр Шумський та інші. їм чинили шалений опір войовничі шовіністи і здеградоване міщан­ство. Починались переслідування і масові репресії. Ось яку вкрай небезпечну тему художньо втілив Микола Куліш у п'єсі «Мина Мазайло». Драматург так вмотивовує худож­нє відтворення проблеми українізації: «Вибравши для ко­медії «Мина Мазайло» тему — міщанство і україні­зація, яв першу чергу звернув свою увагу на кришталь­но витриману ідеологічну установку п'єси, зважував кож­ну ідею, виміряв кожне слово... Після невеличких мені зауважень п'єсу Головрепертком дозволив і рекомен­дував до вистави всім державним театрам. Після цього я під час культурних походів виступав і читав уривки з п'єси робітникам Донбасу, Дніпропетровська, Харкова. Всі знали, що ця п'єса дозволена і навіть рекомендована»'.

Композиція. У 20-х роках драматург Микола Куліш виступив майстром гнучкої сконденсованої композиції. Не лише в жанрі трагедії (під назвою «Народний Малахій» митець написав: «Трагедійне»), а й сатиричної комедії («Мина Мазайло»): «сюжети п'єс прямо відгукувались на сучасність, навіть злободенність, а сам автор теж не розко­шував собі на Олімпі — ні, він був у самісінькому вирі бурхливого, надто бурхливого в ті роки літературного життя» ².

З отієї бурхливої, як відзначав сам драматург, розпоро­шеної, розсмиканої доби й вихоплював колізії, то гостро

' Див.: Вітчизна.—1989.—№ 1.—с. 73. ² С моли ч Ю. Твори: У 8 т.—К.: Дніпро, 1986.—Т. 7.—С. 70.

S «Укрвінаька л1т;р«тур«,, Ц кл. 129

драматичні («97»), то, на перший погляд, навіть анекдо­тичні («Мина Мазайло»).

ї сьогодні комедію «Мина Мазайло» не без підстав від­носять до найкращих здобутків української драматургії кінця двадцятих років. Називають навіть шедевром. Відо­мий діяч українського театру Лесь Танюк так і пише:

«Відновлення шедевра — річ завжди радісна...» '.

Твір складається з чотирьох дій; кожна з них, у свою чергу, поділяється на сцени: у першій їх вісім, у другій — дев'ять, у третій — сім, в четвертій — шістнадцять.

Кілька сюжетних ліній розвиваються паралельно. «Минина», зрозуміло,— центральна; чи не найтісніше з нею переплітається, відповідно поглиблюючи розвиток конфлікту, «лінія Мокія й У лі»; іноді на чільне місце (особливо в третьому акті) висувається «лінія тьоті Моті» — з кожною наступною явою (диспут з Мокою та його друзями) ідейно-композиційно роль її дедалі зростає, стає домінуючою.

«Вступна» сцена першої дії. Рина Мазайло докоряє (і водночас повідомляє) Улі Розсосі:

— Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з'явить собі, що в нас у квартирі робиться!

Відразу, так би мовити, вводить подругу «в курс спра­ви» —чому в Мазайлів спалахнула така колотнеча:

— Браіик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови... І, мабуть, уб'є папу... Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!.. А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоро­сійське прізвище змінити хоче і вже напитав собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському...

Така передісторія-зав'язка; перипетії, нестримно розві ваються, дедалі загострюються — свого апогея сягаю' у третій дії: керує й спрямовує надзвичайно напружене діалог проти українізації великодержавна шовіністі Мотрона Розторгуєва...

Акт четвертий — найвища точка напруження: одна харківських газет публікує оголошення про те, що Миі «міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін».

Розвиток сюжетних ситуацій якнайточніше відповідає словам із заяви Миколи Куліша до Головреперткому:

«я в першу чергу звернув свою увагу на криштально витри-

Див.: Вітчизна.— 1989.— № 1.— С. 69.

130

ману ідеологічну установку п'єси, зважував кожну ідею, виміряв кожне слово...» Переконують нас у цьому не лише мистецьки викінчена композиція комедії «Мина Мазай­ло», а й створені Кулішем яскраві образи-характери.

Мина Мазайло. Споконвіків наші предки пишалися прізвищами, успадкованими від своїх батьків. Нерідко вони образно, у містких однослівних визначеннях розкрива­ли не тільки соціальне становище, а й рід занять людини, спосіб її мислення, смаки, поведінку, вподобання, риси характеру. Здебільшого вони неповторні у кожного народу. В тому числі й українські. Надзиґльований Мокій називає їх рубенсівськими ':

Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Пре­красне прізвище, Улю!.. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассер-ман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.

Про походження й глибокий зміст Улиного прізвища Мазайленко натхненно виповів поетичну легенду-дослі­дження. Ось як надзвичайно лаконічно передала її дівчи­на подрузі:

— А біля воріт, як уже розставалися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке «розсоха»? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах е чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже...

Не менш потаємний зміст вклали наші пращури і в спе­цифічне подвійне прізвище «Мазайло-Квач».

У критичну хвилину в фіналі третьої дії перед Миною з'являються і дід-запорожець («Запорожець славний був і колеса мазав. Отож і Мазайло-Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири шляхи — мазав. Мазав, щоб не пропада­ла тая козацькая слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє прізвище міняєш?!»), і дід-чумак («Я — твій Щ^адід Василь... Ще з діда Мазайло-Квач прозивався і чу­мацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь — мазав, як рипіли на північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?!»).

Народний присуд відступникові стає ще нещаднішим:

«Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача».

«Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?»