«Балада роду»

Іван Драч — син свого часу і свого роду, чесного й ро­ботящого. У щедрому поетичному доробку Івана Драча немало віршів про мужніх лицарів совісті, братерства, милосердя, людської праці. З великим пієтетом поет пише про них у «Баладі про Сар'янів та Ван-Гогів», «Баладі про дядька Гордія», «Баладі про Батька».

У «Баладі про вузлики» поет створює образ баби Ко­ру пчихи: «Мені і досі її руки світять» — ті, що кожного вузликом з гостинцем наділяла. В кінці твору читаємо:

«А сховали її у позиченій хустці, бо свої вона у вузлики пов'язала».

Чарує нас і вірш «Бабусенція». Поет за допомогою пестливих і новостворених слів намалював зворушливий образ старенької бабусі, до котрої «щосуботоньки» при­їздить внучка- «студентонька» — наносити воду, попора­тися в хаті й надворі.

622

А бабуля, бабулиня, бабусенція До дівчиська, дівчиниська так і тулиться — Сиротина ж, сиротуля, сиропташечка, Бабумамця, бабутатко, бабусонечко...

У вірші «Балада роду» (зб. «Балада роду», 1967) мало чітко виражених ознак баладного жанру. Поетична розпо­відь базується на гіперболічних висловах про давню гене­алогію роду ліричного героя: «В мого роду сто доріг, сто століть у мого роду». За такі довгі часи — століття й тися­чоліття — народові доводилося гіркот усіляких зазнати (злигодні так і норовилися «сиву хату розхитати»). Але ліричний герой висловлює тверду впевненість у тому, що нікому не вдасться «стлумить нашу жилаву породу». Ці категоричні твердження поет проілюстрував таким зворушливо-щирим малюнком:

Внучок тупцю тупотить,

Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче,

Сто стежин у світ летить,

Він — сто першеньку протопче...

Звертання до дитяти, вживання пестливих форм імен­ника та порядкового числівника надають віршеві інтимного звучання, певності, адже діти — надія роду.

Іван Драч на рівних веде розмову з людьми гордими і незалежними, він не заграє з ними, не принаджує до себе всякими улещаннями. Народ — не безлика маса, а море характерів, доль, вдач, і кожна людина неповторна. Дійсно, як у пісні співається:

Роде наш красний, Роде наш прекрасний...

«Крила»

Дмитро Павличко згадує розповідь Івана Драча про ве­ликого чілійського поета Пабло Неруду: «Цікаво стежити за цим мислителем і витівником, за цим континентом образності...» Ця характеристика може бути прикладена й до автора славетної трагікомічної балади «Крила» (Новорічна балада, кн. «Протуберанці серця», 1965).

Отже, перед нами твір, у якому поєднані трагічні й ко­мічні моменти життя, звучить гіркий роздум з цього приводу. Справді, в незвично комічну ситуацію потрапив дядько Кирило:

Через ліс-переліс, через море навкіс Новий рік для людей подарунки ніс:

623

Кому — шапку смушеву, кому — люльку дешеву, Кому — модерні кастети, кому — фотонні ракети, Кому — солі до бараболі, кому — три снопи вітру в полі, Кому — пушок на рило,

а дядькові Кирилові — крила.

Спокійний триб його життя порушився: з-під лопаток у дядька Кирила, пробивши вату куфайки, «заряхтіли радо, на сонці кипіли сині крила».

Дядько тяжко карається: йому крила непотрібні, і він почав нещадно їх відрубувати, як тільки випнуться і пружинисто закиплять знову за плечима.

Образ крил виступає у творі як символ позитивних засад у людському житті, як необхідність користування ними для проникнення в благословеннішу життєву сферу. Але сталося своєрідне протистояння між суєтністю бу­денщини («кому — валянки, кому — мед од простуди, кому — жом у господу») і позитивним потенціалом та на­явними можливостями кожної окриленої високим поривом людини.

Кирило потрапив у смішну ситуацію, і автор з тонким гумором розповідає дядькові пригоди. Він на крилах навіть розжився:

Крилами хату вшив,

Крилами обгородився.

А ті крила розкрали поети,

Щоб їх муза була небезкрила,

На ті крила молились естети,

І снилося небо порубаним крилам.

«ПЕРО»

У доробку Івана Драча знаходимо низку віршів, у яких поет викладає своє кредо — тобто погляди на роль і за­вдання художньої літератури, зокрема поезії. Так, у вірші «Балада двох» він шукає слово, сподіваючись, що в ньому «вистигла пекельна вдача. Свідома слова, як меча». У «Триптиху про слова» поет щиро сповідує своє заповітне бажання: «Так прагнеться точнішим бути в слові... А зо-грішиш в ланцетогострій мові — в чад німоти пірнає голова».

624

Тему творчості, активності і добропорядності митця Іван Драч не обминає і в книжці «Теліжинці» (1985). Афористично звучать рядки:

Хіба чекати плати за добро? Нехай в руці зламається перо, Що за добро добра собі чека!

В теліжинському циклі читаємо невеликий вірш «Не­зворушність». Поет гостро картає тих «творців», що «пліт-кували, патякали, верзли, пообшмулювали язики». І ось наслідок такої, з дозволу сказати, «словотворчості»:

Торг ідилій, ідей, ідеалів З-під поли, а то просто з руки. І ставало все більше Дедалів, А Ікарів — якраз навпаки.

В центрі твору «Перо» (Э6. «Протуберанці серця», 1965) — персоніфікований образ пера, до якого й звер­тається ліричний герой. Звертається як до живої істоти, вживаючи окремі слова й вислови, що за значенням ви­ключають одне одного. Так, перо — «скальпель вогнен­ний», «жорстокий лиходій», «дикий поклик» і перо— «первоцвіт мій, перволюб мій».

Світ, у якому діяти ліричному героєві, складний, спов­нений серйозних суперечностей і протиріч. У вірші про це чітко сказано: життєвий простір, життєва середовище неоднорідне (дні карі, полохливі, невтішні, променисте легаоважні, горбаті, мозільні, продажні і дні лаконічні, точні, виноградні, теплі, дні чеснот).

Такий неоднорідний і неодно-зяачшгй світ, у якому жи­ве дійова особа з пс-ром («вогнанттам скальпелем в руках»).

Іван Драч не вия&двоао поставив під логічний наголос «дні ці карі» і «яничари». Епітет «•се.рі» свое семаитчгчяе значення мав інше, ніж словосполучення типу «карії очі, очі дівочі». В східних м.>вьх слово «кар» оаиачав камінь (иа.сфихла.д, інша наява Вірменії — Кара-стан, або знаме­ниті вірменські меморіаль-ш пам"ятнигги — хачшіри)... Отже, дні суворі — карі (кам яїгисті.) і їх треба розтинати До середини («куди не дійдуть яничари... в облудній словоблудній грі*).

Слово «яшгчаен» означало регулярну турецьку піхоту, яка існувала з другої половини X!V сторіччя до 182^ року. Спочатку вона комплектувалася з по-локених юнаків і хлопчиків з України та інших слов'янських країн, вихо­вувалися яничари в дуеі ненависті до своєї батьківщини,

625

ставали безбатченками, без знання рідної мови, культури, звичаїв тощо. Воювали особливо жорстоко і затято проти своїх народів.

У переносному значенні яничар, манкурт — людина, яка втратила історичну, національну, духовну пам'ять, людина-перевертень, у якої немає нічого в душі, яка зрек­лася рідної мови, культури, історії — всього духовного світу рідного народу. Проти таких лиходіїв Іван Драч виступає у своєму вірші «Перо».