Запитання і завдання

Розкрийте історичну основу роману «Яса». Доповніть ваші знання

історії України козацької доби, прочитавши твори істориків Д. Яворни-

цького, М. Грушевського, В. Антоновича та ін.

Розкажіть про Івана Сірка як історичну особу.

Які сюжетні лінії роману «Яса» вас найбільше схвилювали?

Дайте характеристику інших персонажів роману (Сироватка, Лаврін,

Киліяна, Марко та ін.).

Вивчіть художню палітру роману. Які засоби художньої виразності

вам найбільше сподобались?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Михайло Грушевський. Історія української козаччини // Вітчизна.— 1989 p.— № 1, 1990 p.

Дмитро Яворницький. Історія запорізьких козаків II Жовтень.— 1989.— №№ 4--—12.— Дзвін (продовження публікації в 1990 p.).

Дмитро Яворницький. Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків.— Дніпро.— 1989.— .N» 10—12.

Лада Федоровська. Романи Юрія Мушкетика: Літ.-крит. нарис.— К.-. Рад. письменник, 1982.— 203 с.

Три критики про роман Ю. Мушкетика «Яса»: Леонід Новиченко, Лада Федоровська, Михайло Слабошпицький'/ Вітчизна.— 1988.— № 10.— С. 151—166.

І сучасність, і історія: Роздуми Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, Михайла Слабошпицького // Українська мова і література в школі.— 1989.— № 3.— С. 73—78.

ЛІТЕРАТУРА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

(1956—1995)

Світ тримається на великих істи­нах. Є народ, є Правда, е література, якій ми покликані служити.

Юрій Мушкетик

Актуальні питания розвитку української літератури.

Хто з нас не пам'ятає хвилюючих слів з кінофільму «Щит і меч»: «З чого розпочинається Батьківщина»? Своє слово про це священне для кожної людини почуття сказав і голо­ва ради Спілки письменників України Юрій Мушкетик:

«Душа, дух... Власне, він і є народом, нацією. Ми любимо свою вітчизну за все — і за оту річку невеличку, яка тече з вишневого саду (і те й те нині неймовірно поплюндрова­но), лише в нашім краї є такі садки і такі річечки, і за ясні зорі, Чумацький Шлях над нашою головою;, по якому наші предки мандрували в божественні, фантастичні країни і знаходили реальний шлях у Крим та по морю в Стамбул, і за карі очі наших коханих, за материнську пісню, лебе-діпня діток, але найбільше за те, що вироїлося в душі народу й передається в спадок од покоління до покоління:

працьовитість, лагідність, мрійливість, пісенність, муж­ність, зичливість до інших народів» '.

Оце трепетне почуття любові до своєї материзни, зичли­вості до інших народів не могло зрости на штучній сталін-сько-брежнєвській гідропоніці та абсурдній сусловській «теорії» прискореного «злиття націй», коли цілі покоління Десятиліттями педантично відлучалися від рідної мови, від рідної культури, від рідної історії, бо вони були не­вигідні тоталітарній системі; воно закладене природою в генах, в серцях, в тому мудрому, неповторному, що витворено українськими умами.

17 трав.

Мушкетик Ю. Павло Полуботок.— Літ. Україна.— 1998.-

415

Патріотизм та інтернаціоналізм — це, за образник висловом Леоніда Новиченка, два крила нашого світогляду дві великі духовні категорії, по суті, невіддільні одна ві/ одної. Немає інтернаціоналізму там, де нехтують націо нальним — нігіліст і цинік ніколи не стане патріотом.

У період великого політичного піднесення, демократи зації, національно-культурного відродження проходили республіканські з'їзди письменників. Головною турботою митців слова був розквіт художньої культури країни.

На подвижницькій місії слова наголосив Олесь Гончар, відкриваючи 5 червня 1986 року IX з'їзд письменників України. Він підкреслив, що в духовному розвитку нашого народу літературі завжди належала першорядна й завжди високовідповідальна роль.

Найвище покликання митців слова — працювати не на розбрат, не на відчуження, а на єдність людей і народів!

Актуальні питання розвитку української літератури в процесі суспільного оновлення розглядалися й на пленумі правління СПУ, який відбувся наприкінці 1988 року. І в доповіді Юрія Мушкетика, і в співдоповідях Дмитра Пав-личка, Юрія Щербака, Миколи Жулинського та Івана Драча порушувалися проблеми функціонування в нашій республіці рідної мови, екології, вивчення й нового осмис­лення творчої спадщини минулого, болісного входження в літературу деяких талановитих поетів. Юрій Мушкетик підкреслив, що введення закону про державність україн­ської мови є найпершою і найбільшою необхідністю для подальшого її існування, що нинішню літературну ситуа­цію творять три складники: повернуті в літературу імена, так звані твори з шухляд і твори, написані на нинішньому етапі.

Як же деталізує Мушкетик-доповідач перший «склад­ник»?

«Повернуті імена — це мовби повернута в організм виціджена колись кров, масштабаміі і мірками минулого твори відновлених письменників не можна виміряти, вони — індикатори нинішніх перебудовних явищ, дуже часто взірець для молодих; панорама, яка вимальовується з поверненням цих імен, широка і приваблива, прихід багатьох творів цих авторів значно змістив точку зору критики на визначення художньої вартості літературної продукції; властива їм неординарність форми, відхід од інформаційно-описової манери викладу, емоційна напруга примушують нас вимогливіше підійти до сучасного літе­ратурного процесу. Для зміцнення інтелектуальної,

416

філософської сили нашої літератури, для поглиблення психологічних начал у ній зазначений процес важко переоцінити» *.

Хто ж ці «повернуті імена»? Кого передусім має на увазі Юрій Муша&гйк? Доповідач називав Миколу Хвильо­вого, Валер'яна Підмогильного, Григорія Косинку, Євген» Плужника, Миколу Зерова, Павла Филиповича, Володи­мира Винничен-ка, Миколу Куліша, Михайла Семенка, Володимира Свідаинського, Олександра Олеся...

«Так звані твори з шухляд» — це романи, повісті, п'в-си, поеми, оповідання, вірші, які у застійні роки не могли побачити світ або виходили добряче попсованими непро­ханими «помічниками» (серед таких романів та повістей — Володимира Сосюри «Третя Рота», Івана Сенченка «Любов і Хрещатик», Василя Козаченка «Коні воронії», Анатолія Дімарова «Тридцяті», Сергія Плачинди «Ревучий». комедії Василя Мийка «Не називаючи прізвищ», Михайла Стельмаха <?Кум королю», Миколи Зарудного «Маестро, туші», вірші Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Петра Скунця; знову повернулися «Собор» Олеся Гончара, «Пів­денний комфорт» Павла Загребельного та інші).

Про оновлення літератури на сучасному етапі свідчать такі твори, як-от: «Сковорода» Павла Тичини, «Карби* і «Нічні роздуми старого майстра» Миколи Бажана, «Кров людська — не водиця» і «Чотири броди» Михайла Стельмаха, «Дикий мед» Леоніда Первомайського, «Вир* Григорія Тютюнника, «Дорога під яворами» Андрія Ма­лишка, «Собор», «Твоя зоря» і «Двоє вночі» Олеся Гончара, «Диво калинове» і «Чари барвінкові» Дмитра Білоуса, «Сонети» Дмитра Павличка, «Тиша і грім» й «Земва тяжіння» Василя Симоненка, повісті та новели Григора Тютюнника, «Маруся Чурай», «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур» Ліни Костенко, драматичні поемв Івана Драча, «Урок», «Сім» Бориса Олійника, «Вага слова», «Треба стояти» Володимира Забаштанського.

16 лютого 1989 року ініціативні групи Київської орга­нізації Спілки письменників України та Інституту літе­ратури імені Т. Шевченка АН України опублікували на сторінках газети «Літературна Україна» проект «Про­грами Народного руху України за перебудову». Незва­жаючи на шквали телевізійних та газетних атак, Перших всеукраїнський установчий з'їзд Народного руху України

Мушкетик Ю. Українська література в процесі суспільного оновлення.— Літ. Україна.— 1988.— 8 груд.

14 «Украінсьм література., 11 кл. 41Т

sa перебудову, за докорінне оновлення життя все ж таки відбувся. З вітальним словом до його учасників звернувся академік Гончар. «Формуючись у винятково складний умовах,— сказав Олесь Терентійович,— Рух має бути максимально вимогливим до себе, вдумливо виважувати кожне слово і кожен крок, дорожити єдністю — тоді ніякії інсинуації йому не страшні» '. |

То був аналіз стану справ у республіці суворий і не-| щадний: «З-поміж багатьох проблем—національних соціальних, економічних,— мабуть, чи не найпекучіліа нин є проблема відвернення екологічної катастрофи. Бути чі не бути? — ось про що йдеться. Зустрічати третє тисячо ліття народові нашому судилося під знаком Чорнобиля Бюрократична централізація, відомча сваволя, техілчна| непідготовленість, дегуманізація науки, відсутність глас-| ності, відсутність реального суверенітету республіки —1 хіба не цим найперше пояснюється Чорнобиль? А ті нові потенційні Чорнобилі, всі оті АЕС — Рівненська, Хмельниць­ка, Південно-Українська та інші, що їх по-крутійськи, потайки замишляють розширювати до безпам'яті,— хто скаже, чим вони можуть обернутися для цілих регіоні?.?» ² Чи не вперше названо речі своїми іменами. Відверто, чесно. В тому числі й «троянського коня застою».

То був крик до краю зболеної душі справжнього патріо­та, якому не байдуже — якою ми залишимо рідну землю прийдешнім поколінням. Олесь Гончар вірить у нездолан­ні сили народу, в його безсмертя: «Якщо після всього, що Україна зазнала, якщо після поколінь розстріляних, де­портованих, замучених по тюрмах та концтаборах, народ іще зберіг себе, якщо наш дух не занепав і воля до життя не зникла, якщо сьогодні на зміну тим, що були, стають до дії, до праці нові покоління роботящих, безстрашних, здатних піднестися до найвищої єдності душ, то вірнться:

такому народові — жити!» ³

2 березня 1989 року на сторінках «Літературної У 'оаї-ни» надруковано «Звернення до громадян Української РСР, до всіх українців, в Україні й не в Україні сущил > та Статут Товариства української мови імені Тараса Шев­ченка. Ці документи схвалені представниками робітничого класу, селянства й інтелігенції республіки на установчій конференції, яка зібралася в Києві.

Гончар О. Вітальне слово.— Літ. Україна.— 3 989.— 14 верес. Там само.

Там само. ³ Там само.

418

Це такий же зболений, як і пристрасне, з полиновою гіркотою змішане, Гончарове слово, голос на захист української мови.

Справді, народ без мови, як річка без джерел. Є мова — в народ, немає мови — нема народу. «Відсутність консти­туційного захисту української мови, відчуження держав-но-адміністративних органів від народу, зневажливе став­лення до рідної мови відбилося на зниженні інтелектуала його потенціалу народу, стало чинником естетичної та ідеологічної нерозбірливості. Чистота мови — це ясність думки, свідомості, життєвого ідеалу.

Є теоретики та ідеологи, які хочуть приписати народові байдужість до мовних проблем, ідеологію національного иігілізму, байдужість до власної історії, брак історичної пам'яті. Але іі;е неправда! Перебудова створює найсприят­ливіші умови для духовного відродження народу, для на­дання повноправності його мові» .

Морально-політична єдність народу, полум'яний пат­ріотизм, дружба народів— ось могутні сили нашого су­спільства. «Скажу по правді,— щиро зізнається Юрій Муш-кетик,— мене вельми турбує, що в багатьох республіках люди так званого «некорінного населення» не виявляють прагнення зрозуміти болі й турботи людей, чиї предки на­родилися на цій землі і чия культура, мова сьогодні вияви­лися під загрозою зникнення. Чомусь я пе побачив жодно­го, отакого сивого, як я, чоловіка, який би сказав: були великі несправедливості, і а, старий чоловік, якому вже важко вивчати молдавську (естонську) мову, стверджую, що, залишаючись російськими патріотами і патріотами російської мови, мої діти, мої внуки вчитимуть мову вашого народу, з пошаною ставитимуться до вашої куль­тури, вашої історії. Переконаний, половину проблем було б знято одразу. І тоді, переконаний, набрали б істинного смислу справді святі слова — братерство, дружба, взаємо­розуміння. Ми за ці слова» ².

Як же виконується отой уже вище згадуваний Заков про мови? Відповідь невтішна: «Широкого, державного поступу на полі національному не бачу, здебільшого все лишається на папері, зокрема й Закон про державність української мови...» ³

І чого тільки не доводилося зазнати справжнім патріо­там-інтернаціоналістам. Досить згадати хоч би оргашзо-

' Літ. Україна.— 1989.— 2 берез.

² Мушкетик Ю. Вступне слово.— Літ. Україна.— 1990.— 19 квіт. Там само.

14* 419