Голос поета дзвенів шддю

Війна. Палають міста і села. Вітчизна піднялася проти агресора. Поезія Тичини теж воювала, мстила ненавиділа, мобілізовувала, окрилювала. Назва книги «Перемагать і жить!» (1943) — влучне визначення помислів і дій нашого народу в роки війни: подолати ненависного ворога, жити й процвітати Батьківщині!

Гнів і ненависть, ніжність і ліричність, філософська заглибленість у проблеми життя і смерті, наступальна сила слова — ознаки творчості Тичини періоду війни.

Високопатріотичний вірш «Матері забуть не мо-ж у» (1942) побудований як переклик сина з матір'ю Україною, яку фашистські «душать... удави, гнуть к землі, як колосину». Але Вітчизна не здається. Крізь відстань поетові з'являється її образ.

Звертаючись до метафоричних висловів («грозою пере­плавлюсь, сталлю блиску насталюся!»), автор відтворює психологічний стан сильної духом людини, яка готова стати до бою.

Віра в перемогу народу, щира любов до України, готовність вічно їй служити звучить в останній строфі.

76

в якій розкривається гармонійна єдність глибоких люд­ських почуттів — патріотизму та інтернаціоналізму.

Гей, народе! Будеш жити!

А я ж матір не забуду!

Україні, й' люду

хочу вічно я служити.

А раз їй — то й людству буду.

«ПОХОРОН ДРУГА»

Вершиною творчих досягнень Тичини періоду другої світової війни стали поема «Похорон друга» та вірш «Я утверждаюсь». «Похорон друга» (1942) — філософська поема, поема-реквієм, явище в літературі незвичайне і формою і змістом. Своєрідна побудова твору дозволила по­етові поєднати індивідуальне із загальнонародним, широ­кий філософський розмах думки з конкретними реалістич­ними описами.

Сюжет поеми — це розповідь про похорон воїна Степа­на. Ні портрета, ні подвигів героя автор не подає. Степан уявляється нам через емоції і роздуми ліричного героя, його враження від похорону. Побачене і почуте на цвин­тарі викликає в уяві поета образ його друга Ярослава, який десь коло Харкова «з військом... одвоював село, та й сам погинув».

Ліричний герой поеми. Хто він? Сам поет, робітник, інтелігент? Насамперед — громадянин, який боліє болями свого народу, живе його думами, мріями, устремліннями. Він щирий і чуйний до людського горя. Згадує і тяжко переживає загибель друга Ярослава, оплакує смерть неві­домого йому бійця Степана.

Картини життя тилового міста чергуються з філософ­ськими роздумами про сенс людського буття, про гуманізм, про неминучість перемоги над ворогом людства — гітле-ризмом. Поема сприймається як своєрідний внутрішній монолог людини, яка спочатку з сумом дивиться на люд­ське існування («замулюється мулом, порохом береться, землі сирій всього себе передає»), а потім, зваживши і осмисливши діалектичну закономірність процесів життя, приходить до висновку про неминучу перемогу добра і правди над мракобіссям. Народ безсмертний, і безсмертні герої, що впали за його свободу. В поемі утверджується ідея невмирущості народу, вічного торжества життя:

Усе підводиться, встає, росте й сміється. Усе в нові на світі форми переходить. І мертвому тобі — живих нас не убить.

77

«Похорон друга» відзначається рідкісним ритмічним розмаїттям, музичністю, яскравістю звукових та зорових образів, ліричною схвильованістю. Поема належить до найвизначніших здобутків українського письменства. «Похорон друга» — це по-справжньому знайдена музика тієї епохи»,— писав О. Білецький '.