«Земле рідна! мозок мій світліє...»

Мотив синівської відданості народові, його тісного зв'язку з рідною землею звучить у багатьох творах В. Си-моненка, зокрема в невеликому вірші «Земле рідна! Мозок мій світліє...». Поет був палким патріотом своєї Батьківщи­ни, відчував з нею кровну єдність і такий братній союз, якого нікому й ніколи не порвати.

Вірш починається сердечним виявом благородства і по­шани до найдорожчого, що є в людини,— до Вітчизни:

Земле рідна! Мозок мій світлів І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє.

У другій строфі поняття цього кровного зв'язку деталі­зується, розкривається конкретніше:

Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду.

Любов Симоненка до рідної землі, до України не була абстрактною,— вона могла вибухнути й словом обурення, бути грізною пересторогою всім нікчемам, людцям без­душним, безсердечним. Поет звертається до землі рідної:

604

Хто тебе любов'ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить

І з прокляттям безвість проковтне!

Його боліли всі кривди...

У поезії Василя Симоненка — любов і відданість рідній землі, рідному народові. Він боронить його честь і силу, гнівно виступає проти кривди і зла, відступників і зло­чинців.

Читаємо вірш-памфлет «Пророцтво 17-го року», спря­мований проти катів, які стільки горя заподіяли нашій багатостраждальній землі: «Уже немає місця для могил. Мільярди вір зариті у чорнозем. Мільярди щасть розвіяні у прах». Поетові, звичайно, були відомі страхітливі похо­вання у Биківні під Києвом. Про це на початку 60-х років довідалася громадськість. Довідалася і вжахнулась:

Душа горить. Палає лютий розум, І ненависть регоче на вітрах.

Цей образно-метафоричний вислів розпалює уяву, збуджує почуття осуду і гніву. Не можна спокійно сприй­мати рядки поетові:

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевне б, репнуло від сорому й хули.

Увесь народ уявляється поетові як «одна суцільна ра­на». Але народ пробуджується, встає з колін, все більше проймається усвідомленням національної гідності, яку впродовж століть витлумлювали з нього. У вірші «Вихва­лять, і славити, й кричати» категорично заперечується поклоніння перед «геніями-титанами», роздування фіміаму навколо них, адже:

Щоб надійно крила соколині

Вас у небі вічності несли,

Мудрості своєї по краплині

Смертні вам, як бджоли, віддали.

Народ, людина — ось той стрижень, навколо якого °бертається думка поета, його звертання: «Генії! Без­смертні! На коліна станьте перед смертними людьми».

...Довго був під забороною написаний зболеним серцем поета-патріота вірш «Некролог кукурудзяному качанові. Що згнив на заготпункт!». Довго читали його підпільно,

506

крадькома, аж поки не опублікувала газета «Літературі Україна» та інші видання.

Не чути голосінь, іржавіють оркестри,

Оратори втомились від кричань:

В труні лежить не вождь і не маестро,

А просто — кукурудзяний качан.

Вірш алегоричний, сповнений гніву та обурення проти тих горе-керівників, які й довели качана до загибелі.

Пристрасно, як печальне народне голосіння, звучить звернення до безневинної жертви:

Качане мій, за що тебе згноїли? Качане мій, кому ти завинив? Качане мій, лягли в твою могилу І людська праця, і щедроти нив.

Остання строфа поезії — теж звертання, але не до жертви, а до винуватців нещастя:

Прокляття вам, лукаві лицедії, В яких би ви не шлялися чинах, Ви убиваєте людську надію Так само, як убили качана.