«Лебеді материнства»

Можна з певністю твердити, що цей поетичний шедевр Василя Симоненка, найпопулярніший серед читацького загалу, здобувся на любов і глибоку шану в народі.

502

Передусім западає в душу романтична назва — «Ле­беді материнства». Мати. Вічно заклопотана, завжди в турботах про своїх дітей, для яких дитинство, оточене її турботами й піклуванням, здається чарівним видінням:

Заглядає в шибу казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима.

Бачимо, як танцюють лебеді в хаті на стіні, як лопо­чуть вони «крилами і рожевим пір'ям», чуємо неньчине благання, аби тихі зорі опускалися під вії синові. Увесь світ в очах матері фантастичний.

Поет визбирав із золотих розсипів рідної мови образні словосполучення (метафори, епітети, порівняння), вдихнув у них таку магічну силу, таку чарівність незвичайну, що й ми, читачі, проймаємося тим дивовижно казковим світом, своєрідним літеплом, у якому виростає синок.

Вірш умовно поділяємо на дві частини. У першій ми відчули материнську ласку й турботу про малого сина (він

ще в колисці).

Приймаємо материнську переконаність:

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги.

Життя нові поставить вимоги, нові клопоти обсядуть людину (будуть і мавки чорноброві, і диво-наречені, і бра­ти по духу). Але за сином «завше будуть мандрувати Очі

материнські і білява хата».

Ніколи й ніде не забуваймо: що б нас у житті не спітка­ло, може, доведеться і впасти на чужому полі, пам'ятаймо, що «Прийдуть з України верби і тополі...». Як заповіт, ми повторюємо слова:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Слова ці відливають у бронзі, карбують на граніті. Зо­лотом вони палахкотять у нашій пам'яті й любові до їх автора, до талановитого витязя молодої української поезії.

«Є ТИСЯЧІ ДОРІГ, МІЛЬЙОН ВУЗЬКИХ СТЕЖИНОК...»

Бідкається ліричний герой твору: йому «малий зажи­нок судилося почать на ниві нерясній...». Є можливість ви­братися з такої халепи; піти в найми до сусідів або взути «холуйські постоли». Це означало б зрадити свою ниву, ^ДЦУратися від єдинокровного трудового люду, «забуть Убоге рідне поле».

Вірш алегоричний. Він являє собою поширену метафо-РУ: батьківська нива уособлює рідну країну.

503

Поезія звучить як патріотичне волевиявлення україн­ського хлібороба, який готовий на будь-які випробування:

Та мушу я іти на рідне поле босим, І мучити себе й ледачого серпа, І падати з утоми на покоси, І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива це — моя! Тут я почну зажинок, Бо кращий урожай не жде мене ніде, Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок Мене на ниву батьківську веде...

У цьому вірші, до речі, написаному за два місяці до смерті, поет спробував у художній формі розкрити свій пройдений творчий шлях. І це йому вдалося зробити на високому мистецькому рівні. В. Симоненко постає перед читачем в усій красі й величі свого самобутнього таланту, Дослідники творчості поета одностайні в оцінці твору, називаючи його шедевром українського письменства.