«Світлий сонет»

Тему твору можна сформулювати коротко; сімнадця­тирічній дівчині хлопець не відповів взаємністю в ко­ханні... Горе це чи щастя?

У вірші досить оригінальне дано відповідь на поставле­не запитання в останніх двох рядках:

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Оце зіставлення, здавалося б, несумісних почувань молодої дівчини і становить головний стрижень сонета. Читаємо пояснення причини такого психологічного стану героїні твору:

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

Хлопчина їй не відповів взаємністю.

Рядки — як звичайнісінька проза. Але увесь вірш зву­чить на досить високому регістрі образності. Вона ще моло­денька, ще росте і «завтра буде вищенька». А як гарно ска­зано про її плач: «це ще не сльози — це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу». Твереза розважливість бере гору,— і не біда, що він «любить іншу дівчину». До нашої героїні ще прийде велике кохання, тільки його квапити не слід.

«ВЖЕ ПОЧАЛОСЬ, МАБУТЬ, МАЙБУТНЄ»

Вірш-заклик, вірш-напучування, вірш-благання... Пое­теса нагадує сучасникам про неминущі духовні, мистецькі вартості — про все, що прийшло до нас у спадок від попе­редніх поколінь і що треба сумлінно берегти. Сучасна лю­дина — спадкоємниця неперехідних цінностей минулого. Як благання звучать виважені, афористично відточені поетичні рядки Ліни Костенко:

Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине.

489

Згадуйте чарівну Мадонну геніального Рафаеля, яка «у вічі дивиться вікам»,— радить поетеса.

Довкола в світі все так злагоджено, що ми не маємо права проминути, не зреагувати, не взяти до свого серця навіть на перший погляд буденну «травинку і тваринку», «шляхетну інохідь коня». Все в світі коштовне й неповтор­не, і його треба шанувати, берегти. Вірш закінчується блискучим метафоричним зворотом, що звучить як афоризм:

Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.

Вірш сприймаємо як філософський роздум, як славлен­ня історичних, мистецьких цінностей, як заклик, ідучи в майбутнє, берегти і шанувати набутки людського таланту, оберігати «сонце завтрашнього дня».

«Розкажу тобі думку таємну...»

Ліна Костенко — тонкий лірик, авторка блискучих поезій про кохання. «Розкажу тобі думку таємну...» — один з таких її ліричних шедеврів. Вірш-мініатюра злаго­джений, філігранне скомпонований, у ньому й своєрідна сюжетна лінія простежується. Читаючи поезію, ми спосте­рігаємо народження в свідомості ліричної героїні «думки таємної», «дивний здогад» її обпікає. Вона з часом нани­зує «сотні вражень, імен і країн», та найближчою має бути надія. В поезії звучить туга за безповоротно загубленим коханням. Але мотив безнадії відсутній.

У книжці «Над берегами вічної ріки» є великий розділ, сама назва якого багато про що говорить: «Моя любове! Я перед тобою...» (Інтимна лірика Ліни Костенко також представлена талановитими віршами в книжці «Неповтор­ність» — розділ «Тихе сяйво над моєю долею»),

«Маруся чураи»

(Історичний роман у віршах)

Світлою і водночас трагічною постаттю ввійшла в нашу історію легендарна поетеса-співачка з Полтави. Про Мару­сю Чурай написано повісті, п'єси, поеми. Легенда обросла такими життєвими подробицями, які сприймаємо як ре­альність.

«Маруся Чурай» — найбільший за обсягом твір Ліни Костенко. Роман змальовує події з нашої далекої історії, з часів Хмельниччини. Подумки ми линемо до зеленої Пол-

490

тави, на її пагорби й долини, уявляємо ту хатину на^ Вор­склою, де проживала дівчина з таким високим поетичним обдаруванням. Триста літ живуть її пісні про Гриця, про лицарів наших українських, які засвіт вставали, збираю­чись у похід боронити неньку нашу милу, про зелененький барвіночок і про того козаченька, що подався за Десну-Роман надзвичайної художньої сили створила Ліна Костенко. Роман про далеке минуле і цілком сучасний, бо звучать у ньому й такі проблеми, які хвилюють нас і сьогодні.

Історична та фольклорна основа твору. Маруся Гордіїв-на Чурай (Маруся Чураївна), за переказами, жила в Пол­таві у 1625—1650 роках, любила хлопця Григорія Боб-ренка. Як засвідчують легенди, кохання Марусі та Гриця було нещасливим і закінчилось трагічно. Ця сюжетна лінія розгортається на фоні важливих історичних подій, зв'язаних із боротьбою українського народу за поновлення своєї державності, за визволення рідної землі від пут со­ціального і національного рабства.

Авторка роману сумлінно дотримується історичної правди. Персонажі її твору згадують далекі часи, коли на півдні України, за Дніпровськими порогами, зароджува­лось нечуване до того в історії братство мужніх і нескоре­них лицарів, яке названо потім українським козацтвом, запорожцями.

Полтавці добре пам'ятали оспіваного в піснях козака Байду — першого гетьмана українського козацтва Дмитра Вишневецького, великого патріота, який став на захист українських земель від турецько-татарських нападників. Своїм коштом разом із козаками побудував на Хортиці фортецю, яка стала осередком боротьби за незалежність України. Полтава пишалася козацьким своїм полком:

кращі її сини безстрашно боронили волю свого міста над Ворсклою.

Батько талановитої дівчини Гордій Чурай — хоробрий, чесний, непримиренний борець проти кривди. Помстився над шляхтичем, мусив тікати з Полтави на Січ, загинув У бою з ворогами. Така ж чиста сер4ем, швидка на розум його донька Марія. Окрім того, вона наділена поетичним і музичним талантом: піснії. Марусі Чурай іще за її життя полюбилися людям — їх співали молоді й старі, селяни, міщани, вояки Полтавського козацького полку. Дівчина палко полюбила Гриця Бобренка і не могла знести його зради (він одружився з Галею Вишняківною). Марія кину­лася топитись, але її врятував Іван Іскра. Марія помстилася

491

Грицеві за зраду. Дівчину засуджено до страти. Від смерті її врятувала грамота гетьмана, якою дівчину помилувано на знак великих її заслуг як авторки пісень. Але довго їй жити вже не випало: за одною версією, вона померла від сухот, за іншою — Маруся пішла на прощу, до Полтави, більш не повернулася і скінчила своє коротке життя десь у монастирі.

Ці усні народні оповідки документально підтвердити не можна, бо судові акти Полтавського магістрату згоріли під час лютої пожежі.

Маруся Чурай живе в її чудових піснях, у пам'яті народній. Перекази про неї живуть у віках. Життя і пісні великої полтавки послужили письменникам, драматургам, поетам основою для створення художніх творів.

Ліна Костенко дає своє високоталановите тлумачення народної легенди, її роман «Маруся Чурай» здобув одно­стайну прихильність у читачів. Він відзначений найвищою нагородою України — Шевченківською премією.

Жанр, сюжет і композиція твору. Жанр твору «Маруся Чурай» визначила сама поетеса: історичний роман у віршах. У літературі цей жанр зустрічається нечасто. Класичним його зразком вважається «Євгеній Онєгін» Пушкіна. Вдалою спробою є також віршований роман Леоніда Первомайського «Молодість брата».

У романі дві лінії: особиста (доля Марусі Чурай та інших персонажів, які відіграють у її житті важливу роль) та історична (боротьба українського народу, зокрема пол­тавців, проти загарбницької політики польської шляхти). Обидві сюжетні лінії між собою тісно переплітаються. Роман є високохудожнім широкоформатним полотном.

У творі майстерно злагоджена композиція. Роман скла­дається з дев'ятьох розділів, різних за обсягом. Не вдаю-J чись до детального переказу кожної з частин роману,) коротко розкриємо їх зміст і драматургію. [

У першому розділі «Якби знайшлась неопалима книга») мовиться про пожежу 1658 року, яка дощенту знищила Полтаву. |

Іде суд над Марусею Чурай. Звинувачено її у вбивстві козака Грицька Бобренка «через отруєння». |

Козаки стають на захист справедливого судочинства] вони охороняють безборонну дівчину від намірів суддів приректи Марію на смерть. Почесний член судової рад< полковник Пушкар був категоричним («на тортури згоди я не дам»), рішуче захищає талановиту дівчину козаи Іван Іскра. Вона для нього не лише вродлива, таланови-^

492

^а — вона видається йому пісенною душею рідного наро­ду, її треба берегти, бо своїми піснями Маруся допомагає козакам воювати («Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні»).

Конфліктна ситуація, що виникла на суді, розкри­вається в наступних розділах роману. Вона чітко розмежу­вала позиції влади і тих, що, захищаючи Марусю, боро­нять її пісні, тобто захищають мистецтво свого народу.

Смертний вирок Марусі Чурай аагострює ситуацію, адже доля особистості зливається з долею всього народу.

У другому розділі «Полтавський полк виходить на зорі» відтворена сувора дійсність доби, коли мирним полтавцям доводилося сідлати косей, шикуватися в лави і збиратися на війну проти лютого ворога — жорстокої польської шляхти... «Послав полковник гетьману гінця...» Вершник — Іскра Іван.

Третій розділ «Сповідь» — один із найсильніших. У ньому розкрито психологічний стан засудженої до стра­ти безневинної дівчини. Судді їй «три дні дали на роз­мисли...». Маруся відчуває полегкість: «тюрма—оце і е свобода, бо я вже тут нічого не боюсь».

Використавши форму спогадів народної поетеси, автор­ка роману змалювала важливі події епохи... Про що тільки не передумала приречена дівчина! Згадує матір, згадує батька, який «гордий був. Гордієм він і звався. Він лицар був, дарма, що постоли». «Зрадою його схопили і здали ворогам».

Згадує Марія і ту мить, коли від кобзаря почула не-вольницькі плачі і такі слова: «Орлику Чураю, ой забили тебе ляхи у своєму краю!» А матуся! В неї бувало: «...ву­ста сміються, а в очах печаль...»

Подружнє життя батьків Марусі видавалося їй ідеалом і тому, що «мали незаглибимі душі». Така ж незаглибима, відкрита душа і в неї. Але про своє найсвятіше, найза-повітніше Маруся мовчить на суді, мовчить і на сповіді пе­ред стратою. Одному сонцеві сповідальне признається:

«Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє».

Трагічні перипетії кохання, як бачимо, завершуються сповіддю чистої душі Марусі Чурай. Вона психологічно сильна духом людина. Вона вважає зраду найбільшим злочином.

Але навколо героїні були й порядні люди, віддані своїй вітчизні, народові, чисті й благородні. Один з них згадува-йий уже Іван Іскра, син гетьмана Якова Остряниці.

498

Іван — воїн Полтавського полку. На його долю випала велика честь — за наказом полковника мчати до гетьмана з повідомленням, що воїни-полтавці готові до бою. Йому ж доручено виклопотати в гетьмана помилування для Марусі Чурай. До речі, він палко любив її, він розумів, яке значення для рідної України мають її пісні. Наказ полковника Іскра виконав з честю. Гетьман своїм світлим розумом одразу збагнув, що йдеться не просто про долю дівчини,— ні:

її пісні — перло многопінне, як дивен скарб серед земних марнот.

Таку співачку покарать на горло,— та це ж не що, а пісню задушить!

Долю Марусі Чурай було вирішено. Переміг високий розум гетьмана. Іван Іскра не запізнився — в останню мить сюжетний конфлікт роману був розв'язаний.

Подальша доля легендарної співачки-поетеси глибоко розкривається в останніх розділах — «Проща», «Дідова балка», «Облога Полтави», «Весна і смерть і світле вос­кресіння».

Розділ «Проща» у композиції роману важливий тим, що в ньому правдиво змальовані страхітливі руйновища в Україні, введено образ мандрівного дяка-філософа, який розтлумачує Марусі все побачене й почуте в дорозі. Дяк — людина спостережлива, бачив багато чого на своєму віку. Марусю потрясла зустріч із напівживими, вимореними голодом людьми, які запалили свічки, чекаючи смерті.

Дяк ремствує на те; що книжники не дбають про рідну історію, культуру, хоч сам, будучи освіченою людиною, свою бездіяльність прикриває тим, що в нього торбу вкрали.

У сьомому розділі «Дідова балка» нашу увагу привер­тає образ старого запорожця, якого побратими-козаки визволили з турецької каторги-галери, де він поневірявся цілих двадцять літ. Тепер знайшов притулок в убогій хатині:

Там дід живе, той самий дід Галерник, Немрущий дід, самітник і химерник... Вирізьблює ложки, ковганки, різні солянички, Миски косарські з вухами, сільнички...

І сталося диво: «що не різьбить — у нього мимоволі подібне до манесеньких галер».

494

Старий живе спогадами про давню козацьку славу, для нього повік священними лишились імена полководців Остряниці, Павлюка, Богдана, їхні походи і звитяги над ворогами. Пам'ятає він і Марусю Чурай, розпитує Івана

про неї.

Розділ «Дідова балка» композиційне пов язании з на­ступним «Облога Полтави». Поетеса оповідає про стійких і непоборних полтавців, які не впали на коліна перед зухва­лими шляхтичами. Брами зачинено, гармати націлені на ворога. Мартин Пушкар навчає козаків: «Якщо їм зараз в руки не дамося, то згодом звідси й вдаримо на них». Завершується роман розділом «Весна і смерть і світле

воскресіння».

Змучена і виснажена Маруся Чурай чекає наближення кінця. Іде весна — пора, коли хворі на сухоти найчастіше відходять за грань. Уже й милий Іван попрощався, і Мару­ся відчуває, що востаннє всміхається квітуванню весни.

Цей розділ — епілог роману. Але він звучить життєствердно, адже козацькі полки співають її пісні.

Дівчата вчора берегом ішли, та й заспівали: «Ой не ходи, Грицю».

Заспівали ту, що принесла авторці стільки болю.

Ось ми й розглянули побудову цього справді незвичай­ного роману, помилувавшись кожним влучним словом, кожним свіжим образом.

Характеристика персонажів роману. Маруся Чурай. Ліна Костенко по-новаторськи осмислила образ легендар­ної народної співачки. В чому суть новаторського тракту­вання образу Марусі Чурай? Насамперед у тому, що поетеса поставила її вище особистої трагедії і підняла до рівня високих проблем життя й боротьби рідного народу за волю.

Маруся наділена поетичним талантом. Вона повністю розуміє важливість свого мистецького покликання. Серце Марії сповнюється гордістю, коли чує, як козацький полк співає її пісні.

Кохання вона розуміє як повнокровне життя в громаді, як творчість, як прояв зацікавленості до всіх справ, якими живе не тільки вузьке коло знайомих і родичів. Маруся прагне до дії, хоче пізнати людські радощі й страждання в їх повноті і всеохопленні.

Подружнє життя трактує як спільність однодумців, яких єднає насамперед духовна рівність, високі, чисті, нічим не заплямовані почуття любові. Подружня вірність Для Марусі Чурай рівнозначна вірності своєму народові,

495

любові до вітчизни, глибокій пошані до культури, до ви­роблених віками і тисячоліттями норм співжиття людей у громаді. Отже, почуття обов'язку і особиста добропо­рядність для неї — нерозривне ціле.

Ось чому образ Марусі Чурай виступає в єдності з обра­зом України. І це тому, що талановита дівчина виросла в середовищі, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки завжди виступала незрад­лива любов до вітчизни, уболівання за щастя і процвітан­ня народу. Добра пам'ять про діла попередніх поколінь у дівчини поєднується з уболіванням за чисте небо над майбутнім краю. Серце Марусі відкрите до кожної чесної людини. Всі свої найсвітліші почуття вона висловлює в піснях, у яких — і про козаченьків, які засвіт встали, зби­раючись у похід, і про свого коханого Гриця, і про того, котрий поїхав за Десну...

Образ Марусі Чурай — визначне творче досягнення Ліни Костенко.

Гриць Бобренко. Маруся і Гриць зналися змалку, були сусідами, і хлопчик виростав як дома — на подвір'ї"! Бобренків і на подвір'ї Чураїв. |

У родині Чураїв у великій пошані були традиції ко-| еяцького волелюбства, братерства, незалежності. Коли Ма-1 русин батько Гордій загинув у бою, пам'ять про нього була| священною — і це справляло на хлопця велике враження. | Таким він і виростав — добрим, ласкавим, щирим, при­хильним до людського горя.

Чотири роки минуло в козацьких походах, повернувся Гриць зі славою — хорунжим. Маруся чекала його повер­нення. До неї могли свататись, але дівчина була однолюб­кою. А Гриць? Чи знайшов у собі силу вирватись із цуп­ких обіймів тих життєвих принципів, якими керувалися у своєму житті його батьки (сірість, нестійкість почуттів, сліпа жадоба до матеріального збагачення, одноманітні повсякденні клопоти з єдиною метою — здобутися на стат­ки)? Гриць дорожив зовсім іншими ідеалами, але не висто­яв під натиском батьків, особливо матері. І в його душі поступово брав гору пристосуванець. У Гриця не вистачило сил протистояти щоденному наступові дріб'язкових кло­потів, нудних і одноманітних буднів — усієї тієї колот­нечі, яка панувала в родині Бобренків. І Гриць не вистояв, почав «жить на дві душі», зрада його остаточно доконала. Маруся не простила Грицеві його відступництва. Обстави­ни зранили Гриця і показали йому іншу життєву доро­гу — до Вишняківської доньки Галі.

496

Зрада Бобренка розкрила очі Марусі: тільки тепер вона

відчула, що любила іншого Гриця...

Ліна Костенко переконливо досліджує зміни в харак­тері і в Я¹⁸³¹ Вобренка, які він почав вмотивовувати та­кою примирливою тирадою: «Любов любов'ю, а життя

яситтям».

Гриць все-таки сподівався позбутися своїх лихих

вчинків, надіявся, що Маруся йому простить. Цього не ста­лося, Бобренко не вистояв і пішов із життя.

Людина мусить дбати про належний життєвий рівень, але не робити з того життєвого ідеалу, не вироджуватися

духовно.

Образи Полтави і України. Стародавнє місто Полтава

у романі постає як символ рідної землі, дорогої материзни. Починаючи від початку роману, Полтава виступає як місто відважних і відчайдушних людей. Ворог підступає до воріт міста, взяв його в цупкі лещата облоги. Кращі сини Полтави голодні, але відважні й завзяті, мужньо боронять її, самовіддано захищають свою честь, совість, мову свою, культуру, звичаї — рідну історичну пам'ять.

У «Марусі Чурай», як у фокусі, втілено болі й страж­дання всього суспільства. Роман виховує у читачів почут­тя любові до свого народу — лицарів-козаків, хорунжих і кошових отаманів, гетьманів, які в Україні створили християнську козацьку республіку — демократичну державу Запорозьку Січ, упродовж кількох століть стояли на варті волі й добробуту всього трудового народу, боронили його від чужоземних загарбників і «своїх» поневолювачів.

У романі постає збірний образ України часів Хмельнич­чини. Ми пізнаємо всі сфери життя політичного, духовно­го, родинно-побутового, військового...

Роман історичний, але ліричним пафосом, емоційною тональністю він звернений до майбутнього — до нашої сучасності. У творі майстерно поєднано епос і лірику, правдиво змальовано картини життя українського народу.

Твір Ліни Костенко зажив надзвичайно широкої попу­лярності серед читачів. Високу оцінку йому дає критика, твердячи, що «Маруся Чурай» — «не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII століття. Це — історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це — партитура вічних мотивів духовного буття народу» (М. Слабошпицький). Письменник Є. Гуцало в статті «На всесвітніх косовицях» («Літ. Україна», .'a2.03.1990) пише: «Аж начебто святотатство — так стави-'"і запитання. Доля нації, доля будівників держави та її

497

охоронців, доля співця народного, його чистого і напроди-во щирого голосу,— все це присутнє з цьому романі, живе в ньому за суворою драматургією обдарування авторки j роману».