Таємниця твого обличчя

Поет широкого тематичного діапазону, Павличко ство­рив багато ліричних віршів. Уже в перших його збірках опубліковано поезії, де розкрита ніжна душа закоханого юнака, мооально-етична краса образу ліричного героя, взаємини його з коханою. Так, у поезії «Кони ми кшли удвох з тобою...» (19Ь5, книжка «Моя земля») художньо втілена вічна проблема — кохання, ставлення до природи, до хліба, до праці як мірила опінки людини. Образи вірша постають у їх контрастному зіставленні. Ліричний герой гладить золоте колосся і згадує ті колосочки, що «давно колись, ще у неволі» нишком збирав на чужому лану. Дів­чина грубо топче колоски, «немов траву безплідну, дику», «вона не чула крику тих колосочків».

Конфлікт вірша складний, він відображає глибоку ду­шевну драму ліричного героя- який засвоїв правила народ­ної етики у ставленні до хліба і людської праці, і тому з гірким болем спостерігає байдужість коханої до того, що йому було найдорожчим. У цій драмі перемагає принцип, вироблений у надрах трудового народу. Ця етична концеп­ція знайшла яскраве художнє вирішення і в багатьох інших творах Павлнчка.

У циклі «Пахощі хвої» (книга «Бистрина») також si-брані вірші про кохання і вірність, про духовне багатство людини. Ця тема пізніше продовжена в князі «Гранослов» і найглибше розроблена в збірці «Таємниця твого облігч-^чя* (1974, 1979), яка полюбилася читачам та дістала висо-^ оцінку літературної критики. Вірші <Я бачив тебе сьогодні», «Ніч була ясна, я стеждіамн біг», «Дзвенить У зорях небо чисте», «Розплелись, розсїїіЕалчйаь, рэзпйлксь...», «Пахне хлібом трава...», «Так, ти одна, моя любове...»,

477

«Я стужився, мила, за тобою...» та низка інтттіта є шедеврами сучасної ліричної поезії.

Інтимна лірика поета пристрасна, сповнена ніжності, емоцій; животворна сила любові, яку оспівує Павличко, виховує нову людину, спонукає її до нових звершень, робить благороднішою, чистішою, підносить у помислах і ділах.

Павличко не вигадує якоїсь нереальної любові, хоч вона в нього — як Бог. До неї, сповненої зваби й таємниць, звернені слова благання: ^;

З'явись, благослови, зігрій, Якщо ти є, якщо ти в!

Яскрава образність, свіжа, небуденна поетична думка. мінливість почуттів ліричного героя — про все це йдеться в невеликій поезії «Дзвенить у зорях небо чисте-.»

Драматургія вірша висловлена лаконічно й виразно. Настрій ліричного героя залежить від мінливостей у пр» роді і тоді душа поета — «неначе дерево безлисте, зазеле­ніла на снігу», «понад снігами зацвіла...»

Все змінюється в природі і в людині, якій до «любові справдешньої.., до дружби, що живе в літах», буває так нелегко йти. Свіжі порівняння, метафори вірно послугува­ли поетові для відтворення складних любовних почуттів, змалювання картин природи, людських настроїв та пере­живань.

В основі поезії оЯ стужився, мила, за тобоя»~.» — оспі­ваний у народних піснях образ явора, його милої яворонь^ ки, їхнє безнадійне кохання. Явір став символом болю й невимовної журби. Він тужить за своєю судженою, їхня молоде кохання з'являється лише в снах.

Свіжість троп, точність і виваженість кожного слова характерні особливості твору:

Грав листа на веснянім сошц, А в душі — печаль, як небеса. Він росте й співає явороньці. І згорав від сльози роса.

Тужно звучить остання строфа поезії, бо яворові загро­жує знищення: люди «розітнуть йому печальні груди, скрипку зроблять із його журби» Він свого існування не припиняє, просто йде у нову естетичну якість: стане джерелом поетичного натхнення.

Мистецьку тканину поезії «Розплелись, розсипались. розпались...» збагачують образи, що западають глибоко

478

в душу. Зважімо красу метафоричних зворотів: «грає осінь v вікні», «віднесла вода ласкаві зорі», «Я тобі зимові дні сріблясті заплету в сивіючу косу...» Атмосферу поетичної ясності, чарівності створюють уже перші два рядки з ви­разною алітерацією звуків «о» і «с». Вірш-пісня, овіяний настроєм зажури й печалі, образною тональністю нагадує народне: «Та й поїдем доганяти літа молодії...»

Ми згадали декілька поетичних перлин з книжки «Таємниця твого обличчя», а їх у ній вісімдесят чотири і кожна звучить, мов поема великої любові з її радощами й печалями.

Поет виспівав свою «Таємницю...» начеб одним по­дихом, вклавши в неї світлу радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого великим коханням серця лірич­ного героя.

«ДВА КОЛЬОРИ»

Пісенність поезій Павличка давно привернула увагу композиторів. Ще в кінці 50-х років творчо заприятелюва­ли син Прикарпаття поет Дмитро Павличко і син пол­тавського краю композитор Олександр Білаш. Пісня «Впа­ли роси на покоси» назавжди збратала митців. Відтоді їхня співдружність увінчалася не одним творчим досягненням.

Пісня «Лелеченьки» вперше прозвучала в кінофільмі «Сон» (1964) і стала однією з найпопулярніших у народі. Алегоричний образ птаха, в якого «висушила силу чужи­на проклята», сприймається як узагальнення долі без­правної людини в кріпосницькому суспільстві. Щирості вислову поет досягає народнопісенними засобами, зокрема звертаннями, пестливими словами (крилонька, лелечень-ки), ліричною схвильованістю.

Білаш написав музику до пісень «Сибіряки», «Атака», «Пісня про Україну», «Віконце». Понад півтора десятка чудових пісень та романсів створив Олександр Іванович на тексти книжки «Таємниця твого обличчя». Незмінною популярністю в слухачів користуються чудесні мелодії «Явір і яворина» («Я стужився, мила, за тобою»), «Дзве­нить у зорях небо чисте», «Розплелись, розсипались, роз­пались...» та інші.

Справді народною стала знаменита пісня «Два кольо­ри» (1965). Краса і нев'януча свіжість її — передусім у по­етичності тексту. Поет лаконічно відтворює життєвий шлях ліричного героя від того часу, коли він ще «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами». Вишита

479

матір'ю сорочка супроводжує героя на всіх його життєвих шляхах.

Розмаїта кольорами гама українських народних ви­шивок, але переважають у них два кольори: червоний і чорний. Синонімом першого є любов, другого — журба-радість і смуток, веселість і печаль. Щ почуття в житті органічно поєднані: «переплелись, як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги». Ліричний герой зберіг найсвяті-ше — «горточок старого полотна і вишите... життя на ньо­му», тобто зберіг пам'ять про матір як заповіт вірності рідній землі.

Слово Дмитра Павличка, виразне й самобутнв, відшліфоване до блиску і точне, виповнене чуттями любові й ненависті, багате на барви і голоси життя, лине по-моло­дечому дзвінко, щиро. Продовжуючи традиції вітчизняної та світової класики, народної пісні, Павличко витворив свою, тільки йому притаманну манеру письма, свій стиль. Слова стають у рядку вільно й природно, як у пісні на­родній: «Неначе мамине намисто, сяв райдуга над полем», «моя душа над снігом стала, неначе яблуня в садах», «сон­це білозубе, наче негр», «щоб стала в ріст пшениця, яв Дунай». У віршах і поемах Павличка — розсипи афоризмів, стислих, гранично чітких і влучних («лишень краса людей навчає жить», «люблю я бистрину життя, прозору, порив­ну, глибоку», «для майбутнього сьогодні жити мушу, а майбутнє треба берегти», «світ змінити хоч трохи повинен і ти», «щасливий той, хто бачив мрію, але не доторкнувсь її», «моя душа провериться до дна»). Вільно оперуючи словом, поет досягав граничної стислості вислову. Павлич­ко в мову своїх творів інколи вводить слова-діалектизмв і в такий спосіб відтворює місцевий колорит, збагачує водночас і словниковий склад літературної мови.

«Поезія — це мова молодих»,— сказав Павличко. І та­кий погляд на поавію як на молодий поклик людської душі він підтверджує своєю творчістю. Зіставляючи полярні поняття, явища, події, поет створює образи, сила впливу яких на читача вражаюча. У звичайному він уюб знайти незвичайне, особливе, конкретну деталь прикушує засвітитися навою гранню, як, наприклад, у вірші «Хма­рина»:

Bee одібшло, лиш мамин білий сера,

Що весі&в із кезольної рука,

В стерні небес вечірніх тужно сяє.

480

Талант Павличка знайшов потужне творче виявлення, крім поезії, також у літературно-художній критиці, публі­цистиці, кінодраматургії. Вийшли друком його критичні статті, літературознавчі дослідження, виступи, спогади, есе про Франка, Лесю Українку, про творчий шлях Ма­лишка, Богдана-Ігоря Антонича та багатьох інших вітчиз­няних і зарубіжних письменників.

Праці Павличка — критика й літературознавця — зі­брані в книжках «Магістралями слова» (1977), «Над гли­бинами» (1983) та «Біля мужнього світла» (1988). Він — автор сценаріїв до кінофільмів «Сон», «Захар Беркут».

Подвижник, невтомний борець за національно-куль­турне відродження українського народу, його історії, мови, національної гідності й справедливості, Павличко — державний і політичний діяч, був обраний народним депу­татом України. Разом з І. Драчем, Ю. Мушкетиком та іншими побратимами Павличко взяв на свої плечі нелегку ношу, засновуючи Народний рух України. Величезну ро­боту проводив він як голова Товариства української мови імені Тараса Шевченка. На І сесії українського парламен­ту 13 червня 1990 p. Павличко був обраний головою постійної Комісії Верховної Ради України у закордонних справах.

Активна державна й політична діяльність Павличка забирає у нього багато часу й зусиль, але поет плідно працює і на літературній ниві, публікує нові твори. Так, у «Літературній Україні» (січень 1991 року) з'явився друком великий цикл поезій «Без помсти і крові». Тепло й сердечно звертається поет до рідної України:

Вставай, Україно, вставай,

Виходь на дорогу свободи,

Де грає широкий Дунай,

Де ждуть європейські народи. («Пісня», 1991)

Твір, покладений на музику, став популярною патріо­тичною піснею.

А як не згадати поезію Павличка «Клятва», яка пролуна­ла з київського майдану Святої Софії на Всеукраїнському вічі 15 вересня 1991 року. Багатотисячне зібрання синів і дочок нашого народу вслід за поетом хором повторювало останню строфу «Клятви» на честь незалежної Соборної України:

Ми, народ, що вийшов із неволі, Клянемось в благословенну мить —

«Українська література», 11 кл.

481

Стати рівним у народів колі, На свободі й для свободи жить!

На все життя Дмитро Павличко поклав собі незмінне правило — працювати в поті чола, по-франківськи невтом­но гартувати слово.