Сонетаріи павличка

Сонетарій Павличка — один з найвагоміших в україн­ській поезії. Читачі схвально оцінили княжку Дмитра Павличка «Сонети» (1978). Полюбилися їм цикли: «Львів­ські сонети», «Київські сонети», «Сонети подільської осе­ні», «Білі сонети». Досить помітною подією в нашій літе­ратурі стала публікація книжки «Світовий сонет» (1983), до якої увійшли твори <• найкрупніших поетичних імен XX віку» в майстерних перекладах Дмитра Павличка.

Року 1968 побачила світ книжка Павличка «Грано-слов», яка знаменувала собою нове визначне досягнення новітньої поезії, творчий злет українського мистецтьа слова. Оригінальністю змісту й образної структури позна­чені розділи збірки «Учителям і друзям», «Литовський ліс», «Дитинство», «Зимові краєвиди», «Над глибинами»

З орбіти художніх пошуків митця не сходить тема хлі­боробської праці, образ хліба як символу достатку й добро­буту народу. Прочитаймо два сонети, які мають однакову назву — «Хліб». Звернімо увагу на такі рядки.

Нема такого хліба на землі, Як той, що моя мати випікала... («ВілЇ сонети» )

Цей хліб, що світить на моїм Поборює мою печаль І втому Я сонця двипт відчуваю в ньому, Неначе пульс на власному чолі.

(«Сонети подільської осені».)

Хліб — запорука безсмертя, окраса вільної праці селя­нина. Ось один із них: «Вдень і вночі, на сонці і в тумані блискочуть і шумлять його плуги». Так починається сонет

474

«Тракторист», герой якого невтомний у праці і водночас романтик (у сні мчить в ракетоплані). Усмішка прояснює його лице, бо сон минущий, а дійсність багатша і щедріша від будь-якої фантазії (« в зерні пшениці більше дива, аніж в зорі, що з'ятрює блакить»). Ліричний герой сонета «Зер­но» свідомий того, що не всі задумані плани встигне здій­снити. Однак він мріє відродитися в пшеничному зерні, вічно йти рідним полем, несучи в серці «сонце й доброту;». Тематика та ідейно-художній зміст сонетів «Якби я втра­тив очі, Україно...» та «О рідне слово, хто без тебе я?» (1956) споріднені. Кожний повинен дбати про збагачення і розквіт рідної мови, яка з&зжди с знаменням розвитку і розквіту суспільства кожного народу.

Ліричний герой поезії «Якби я втратив очі, Україно...» любить природу, культуру свого народу. Навіть осліпнув­ши, він не впав би у відчай, бо йому «лунала б мова солов'­їна»: увесь невидимий для нього світ «від сяйва слова

знову б заяснів».

На запитання, яким починається сонет «О рідне слово, хто без тебе я?», розгорнута відповідь у наступних ряд­ках: «Німий жебрак, старцюючий бродяга, мертвяк, оброслий плиттям саркофага, прах, купа жалюгідного рам'я». В такий непотріб може перетворитися той, хто занедбає священний обов'язок громадянина і патріота — любити Україну, плекати й оберігати рідне слово, бо то «пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім'я». Мова багатомільйонного народу дорога й тим, що її у спа­док передали «батьки і предки невідомі», які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків.

«В душі я чую неясний мотив» (цикл «Київські соне­ти»). Людська душа іноді буває усамітненою, а довкола — всесвіт природи в постійній своїй мінливості: пори року заступають одна одну — осінь, зима, весна, літо...

Як розібратися, як зорієнтуватися в цьому неоднознач­ному світі? Чому «зимові дні, як поторочі»? А чого «води весняної розлив» сповнює душу неясним мотивом, хоч він і дзвенить радісно над нивами? Як збагнути всю нескін­ченність життя, його походження, його глибинну суть?.. Яке місце людини в цьому безмежному просторі? Філо­софська суть поезії зводиться до розв'язання небуденної проблеми — буття людини в розмаїтому таємному світі...

«Тута» (цикл «Білі сонети»). У творі — образ жінки як алегорії сумного настрою, журби, скорботи. Вона є всюди:

чекає на людину в «хмарі позолоченого листя», під кожним явором, на міських площах, заглядав навіть

475

в ілюмінатор літака, що злітає. Скорботою на обличчі жінка відлякує ліричного героя. Та ось зін запримітив у її очах пломінець ласки — і настрій його змінився. Як небагато треба для щастя людини,— підсумовує поет — навіть у жорстоких очах угледіти «глибинний зблиск'не смутку, а любові».

ПОЕМИ

Зростання таланту Іїавличка, майстра сюжетної, епіч­ної розповіді, особливо помітне в його поемах «Земля» (1955), «Іван Загайкук» (1960), «Поєдинок» (1978), «Вог­нище» (1979), «Князь» (1986).

Якщо в перших двох розгортання сюжету має тради­ційний ліро-епічний характер, то в поемі «Вогнище» розповідь ускладнена своєрідністю композиції, символіч­ними образами.

Прийом сну, відомий в українській літературі ще від Шевченка, дає змогу поетові розширити сюжетні лінії в часі і просторі. Ліричний герой зустрічає рідного брата, розстріляного фашистами в 1944 році. Розповідь ведеться від імені брата Петра. Свідок подій минулого сягає зором значно ширше. В образі Петра — «невкірність у статурі молодій», непохитна воля до боротьби, ненависть до во­рогів, зрадників, темних сил фашизму й реакції. Вогонь серця спалює колючий дріт, очищає від усього мерзенного й порочного, активізує роль мистецтва: «Я вогнищем себе відчув на полі, що спалює людські страждання й болі».

У поемі «П о є д и н о к» події відбуваються в часи кри­вавого римського імператора Ііерона. Розповідь у творі — від першої особи, раба-скіфа, «правнука Борисфена». Хто він? Невільник, «купцями перепроданий до Риму». Став гладіатором і невдовзі «дух і слава Колізею» його «у звіра обернули». Можливо, цей раб і сконав би в одному з гладіа­торських боїв.

Але зустріч з хлопчиком-скіфом все перевернула в дуа невільника. Він почув колискову пісню, схожу на lui.-iu рідної матері,— і настало просяяння, оновленв; :, іЛі.1 Своє побратимство невільники скріпили зад гоі мрісю — втекти. («Нас кликала вітчизна... Щодня • -т? валттся до втечі»). Але патріотичні пориви героїв і -й жорстокість рабовласницького суспільства. Зам-- П єдинку з хижаком — гепардом (за перемогу кед к .,. гл діаторові обіцяно волэо) побратимів змусили битися одї з одним: пересиченому наброду «бажалося побачити р'яб

476

який стинає друга!» За відмову від поєдинку Нерон нака­зав розіп'ята обох на хресті.

Несправжня битва виявилася «страшн-гшою від справжньої стократ». Не врятувала гладіаторів імітація боротьби. Ненароком молодший побратим смертельно поранив старшого, а сам покінчив самогубством. Отже, поєдинок між побратимами скінчився трагічно.

Безправні й упосліджені, вони не втратили людської подоби, не зачерствіли душею. Конфлікт у поемі — це двоє­борство світлих начал у психології й поведінці людини з несправедливістю суспільного ладу, різко поділеного на людей повноправних і пригноблених.