«Коли помер кривавий торквемада»

Нагадаємо собі, що Томас Торквемада (1420—1498), жорстокий інквізитор Іспанії, засудив на спалення понад «іеім тисяч «невірних». Образ всесвітньо відомого ката •вкористав Дмитро Павличко для відтворення інквізитора Авадпятого століття, якого за життя гучно славословили та величали «вождем усіх часів і народів». Алегорія в Цьому творі постав чітко й виразно, тільки з суттєвою рів-вяцею: якщо жертви іспанського інквізитора складають вісім тисяч чоловік, то новітній інквізитор знищив десятки мільйонів безневинних людей.

471

Знищувались кращі, достойніші сини та дочки народу. Розплодився могутній чиновницько-бюрократичний клан сподвижників-душепродавців, донощиків, катів-мучите­лів — усіх тих, що після смерті диктатора намагалися зберегти свою владу й чини...

А як це в алегоричній формі зображено в поезії? Саме вони, поплічники і холуї кривавого Торквемади, «зодягну­ті в лахміття, як старці, підступні пастухи», найбільше побивалися за тим, щоб не схитнулась їхня могутня влада. Подавшись у дорогу по всій Іспанії, вони також придивля­лись, чи не майне усміх на лиці єретика, чи не зрадіє він смерті тирана.

Вражаюче звучать обидва терцети — сонетне завер­шення:

Вони самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх, ридали.

Не усміхались навіть крадькома;

Напевне, дуже добре пам'ятали, Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Високомайстерний сонет Павличка був опублікований у збірці «Правда кличе!», яка збудила лютий гнів чинов­ного начальства. Весь тираж книжки було вилучено з обі­гу і знищено (18 тисяч примірників). Сучасні інквізитори не на жарт злякались правдивого слова поета, який засте­рігав, що після смерті диктатора залишився старий апарат гноблення людини.

«Досі сонет Д. Павличка «Коли помер кривавий Торк-вемада» (1955) лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціально-філософською проникливістю алего­рією»,— слушно зауважує літературний критик В. Море-нець. «Українська література,— мовби доповнює А. Шев­ченко (критик),— може пишатися з того, що на її сторін­ках у час, коли почалося наше визволення з-під гніту сталінізму, з'явився знаменитий вірш Дмитра Павличка «Коли помер кривавий Торквемада». Він був у всіх на устах, як і Євтушенкові «Спадкоємці Сталіна». Обидва поети застерігали своїх співвітчизників: будьте пильні — посіпаки кривавого ката спробують повернути колесо історії назад».

У книжці «Правда кличе!» — низка талановитих тво­рів. Павличко гостро відчуває проблеми розвитку україн­ської національної культури, мови. історії, мистецтва...

472

Так у вірші «Ти зрікся мови рідної...» поет картає зем­ляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ставши

безбатченком, перевертнем:

Ти зрікся мови рідної, нема Тепер у тебе роду, ні народу. Чужинця шани ждатимеш дарма — В твій слід він кине сміх — погорду!

Тематично з цим віршем споріднений «Лист до одного знайомого в справах філологічних», у якому також ідеть­ся про негідника — ледаря, що «рідне поле напропаще в будяччі кинув.., що рідне слово в собі згасив, неначе

ватру».

Так писав поет на початку свого творчого шляху. А ось твоои пізнішого Павличка (цикл «Вірші з Монголії»,

1988).

У поезії «Між горами в долинах — білі юрти...» йдеть­ся про любов монголів до своєї вітчизни, до рідної мози, яку вони шанують і бережуть — «дзвонковиту, пісенну мову прадідну свою». Поет припускає, що якби навіть сам Бог запропонував монголам «півсвіту..., Європу й Азію» за рідну мову, то «вони сказали б: — Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європ!»

Адже мова народу — найсвятіше його багатство, його скарб:

То — наше слово, то — щоденне чудо, То — сонця зір крізь каменя більмо, То — дух народу — о всесильний Буддо! — Все в нас бери, лиш мови не дамо!..

Синівській відданості монголів рідному слову, пісні, всім проявам духовного багатства нації поет протиставляє своїх «рідних» земляків (чи моголів, як їх називано колись).

Глибоко западає в душу його докір:

А ви, мої освічені моголи,

Нагі внучата княжої землі,

Все віддали — і рідну мову, й шкоди

За знак манкурта на низькім чолі.

Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, в Україні — більше п'яти мільйонів. Це — наслідок передусім їхньої низької куль-^УРи, брак національної свідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної русифікації,

473

що проводилась у республіці керівництвом майже всіх рангів.

...Ішли роки. Творив поет. Й Збірка «Днина» (1960) відзначена республіканськоюі премією ім. М. Островського, а вибране «Любов і нена-І висть» — Державною Шевченківською премією (1977), •,

Павличко публікує десятки поетичних книг: «Бистрі на» (1959), «На чатах» (1961), «Пелюстки і леза» (1964| «Гранослов», «Хліб і стяг» (1968), «Сонети» (1978), «Boq нище» (1980), «Спіраль» (1984), «Задивлений у буд;

ну» (1986), «Рубаї» (1987) та ін.