15 .Українські література», 11 кл. 449

найвигадливіші тварини в світі. Але все те я знав з опові­дань і з книжок, а тут вони були ось живі перед нами».

Записав Дмитро Чуб й розповідь лікаря Сірка «Про тих, що ходять в ляп-ляп» та <-Розмову з папуасом». Про звичаї й побут тубільців, про неспок.йне й люте моое, про акулу, яка проглитнула рибалку Кароля, залишивши тільки ноги...

Відомий Дмитро Нитченко (Чуб) і як талановитий істо­рик літератури «Живий Шевченко (Інтимне життя пое­та)» (1987) та літературознавець («Елементи теорії літера­тури- і стилістики», 1990).

Творчість Нитченка — невідкритий материк україн­ської діаспори; така література існує — і її необхідно знати.

Основні тенденції у розвитку драматургії. У другому повоєнному десятилітті художні обрії української драма­тургії розширюються. Тяжіння до дослідницького осмис­лення дійсності — визначальна тенденція в розвитку драматургії 60—80-х років. У п'єсах ставляться актуальні проблеми взаємин між людьми — довіри, пошани, цінно­сті і неповторності окремої індивідуальності. Письменни­ки ведуть нещадну боротьбу з бюрократизмом, окозамилю­ванням, самовдоволенням, міщанством.

Олександр Корнійчук (1905—1972) виступив з лірич­ною комедією «Над Дніпром», що мала сильний сатирич­ний струмінь, і з філософсько-психологічною драмою «Сторінка щоденника». Його драма «Пам'ять серця» — це не лише пам'ять про тих звитяжців, котрі смертю хороб­рих загинули у дні минулої війни, а й гімн згуртованості борців за мир — протест проти війни.

Традиції по-справжньому бойової, сповненої пафосу утвердження високих гуманістичних ідеалів творчості Івана Кочерги, Миколи Куліша, Івана Микитенка, Юрія Яновського, Якова Мамонтова, Івана Дніпровського, Яро­слава Галана та інших визначних українських митців сприйняли й плодотворно розвивають драматурги серед­нього й молодшого покоління — Олексій Коломієць, Олександр Шдсуха, Микола Зарудний, Олександр Чуча, Ярослав Стельмах, Юрій Шербак...

У багатьох театрах республіки з успіхом іде п'єса Олек­сія Коломійця «Дикий Ангел», відзначена Державною премією. У ній драматург створив колоритний образ Платона Микитовича, соціальна сутність якого — в єдності особистого і державного.

Знанням життя, демократичністю, оптимізмом, справді народним гумором привертають до себе увагу і п'єси

450

Миколи Зарудного (1921—1991). У доробку лауреата Шевченківської премії понад тридцять творів. Серед них:

героїчна поема на дві дії «Тил», драми «Дороги, які на вибираємо», «Таке довге, довге літо», «За Сибіром сонце сходить...», «Обочина», комедії «Пора жовтого листя», «Маестро, туш!». Зокрема, у п'єсі «Тил» Зарудний-драма-тург через образи Наріжного, Льонка, Вірки, Берегового, Марка, Ростоскуєва, Мамедова утверджує ідею безсмертя

вашого народу.

Драматургом сучасної теми виявив себе Олексавдр Ле­вада (народився в 1909 ропі). В його п'єсі «Фауст і смерть» мооально-етична проблематика набував глибокого філо­софського звучання,

Великою популярністю користуються п'єси Василя

Минка (1902—1989).

Удосконалюється майстерність молодшого покоління митців. «Яскраво і нетрафаретно» ¹ змальована героїко-драматична доля Лесі Українки Юрієм Щербаков! (наро­дився в 1934 ропі) у п'єсі «СподіватисьІ» Світло рампа побачили твори письменника «Відкриття», «Розслідування», «Наближення» «Допит», «Стіна».

Майже більш ніж через півстоліття повернулися до глядача необґрунтовано вилучені з репертуару театрів п'єси Володимира Винниченка («Пригвожден!», «Закон»), Миколи Куліша («Зона», «Мина Мазайло», «Народний Малахій»); інсценізовані повісті та оповідання Миколи Хвильового («Санаторіям. зона»).

Поезія на сучасному етапі. Уривки з симфонії «Сково­рода» Павла Тичини, збірка «Троянди й виноград» Макси­ма Рильського, книжка віршів «Карби» Миколи Бажана, цикл «Дорога під яворами» Андрія Малишка, «Планета» Василя Мисика, «Диво калинове» Дмитра Вілоуса, «Лебе­ді материнства» Василя Симоненка, «Любов і ненависть» Дмитра Павличка, історичний роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Дорога болю» Василя Стуса — вершинні здобутки української поезії,

Поети прагнуть до посиленого соціального і психо­логічного аналізу вчинків героя. «Пильніше й глибше вду­матися в себе...» — ось той естетичний критерій Миколи Бажана (1904—1988), що лежить в основі його образотво-рення («Нічні роздуми старого майстра», «Карби»).

Так, Микола Бажан - архітектор 1 скульптор у ми­стецтві слова, один з найбільших поетів і стилістів світу,

Левада О. Нові рубежі української драматургії.— Літ. Украї­

на.— 1881.— 10 квіт.

461

Великим майстром слова називають і Василя Мисика (1907—1983). За плечима автора «Планети» більш як піз-століття поетичного досвіду. «Оригінальна поезія Василя Мисика, його блискучі переклади,— підсумовує Іван Драч,— сьогодні належать до найвидатніших звершень нашої культури...» '

Андрій Малишко (1912—1970),його лірика в останній збірці «Дорога під яворами» мовби засвітилася новими гранями, приваблюючи і напругою думки, і щедрістю соковитих барв. У поезіях справді поєдналися муцрість і краса. Життя, молодість, кохання — ось улюблені теми сурмача нової доби.

Про трагічну долю білоруського села Хатинь, спалено­го до тла гітлерівцями у дні війни разом з його іяешканця-ми, розповідає Микола Натнибіда (1911—1985) у поемі «Дзвони Хатині». Поштовхом до написання твору послу­жили відвідини Меморіалу пам яті загиблих, де на «Вінку пам'яті» поет прочитав такий напис:

«Люди добрі, пам'ятайте: ми любили життя і Вітчизну, і вас, дорогі. Ми згоріли живими у вогні. Наше прохання до всіх: хай жалоба і смуток обернуться в мужність і силу, аби ви могли увінчати мир і спокій на землі, щоб ніде і ніколи у вихорі пожеж не вмерло життя!»

Друге побачення з Хатинню: йшов дощ, великі лункі краплі спадали на граніт меморіалу, і тоді, саме в ту мить, видалося поетові, що плаче граніт. «А тут ще й удари дзвонів! — розповідав Микола Львович.— Удаои дзвонів і сльози дощу на граніті... Такого поєднання не створить ніяка фантазія, все це може прийти тільки з реального, відчутого, побаченого, пережитого самим собою. Ця деталь підказала мені ритм і перші строфи. Зізнаюсь, що по дорозі до Мінська вже не чув ні голосів друзів, ні повіву вітру а дощем, я весь був у полоні майбутньої поеми» ².

Як поет і громадянин Платон Воронько (1913— 1988) гартував себе у дні другої світової війни. Брав участь у рейді від Путивля до Карпат, командував підроз­ділом підривників у партизанському з єднанні Сидора Ковпака. Співець партизанських рейдів складав пісні для бойових побратимів. Вони здобули широку популярність («Ковпаківська бойова» та ін.). Потім Воронько стає спів­цем післявоєнного будівництва («Поезії», «Славен мир», «Добрий ранок», <Повінь»), дружби народів («Стежинка­ми дружби людської», «Поєдинок» та ін.).

Драч І. Прекрасне слово від серця. Передмова // В ж с в л ь Мисик: Твори.— К.: Дніпро, 1977.— С. 10.

² Дзвони Хатині.— Друг читача.— 197't.— б грав.

462

Платон Воронько — не лише один із найвизначніших ліриків, а й поет-епік (поеми «Безсмертя», «З Німеччини в Чернеччину», «Коли б мене більше на світі було», «Під­кови на щастя», «Недомальований портрет», «Солдат­ський скарб», «Красна Рада», «Пісня», «Станція Мамина»).

«Совість пам'яті» (1980) — книга про вірність Батьків­щині, про красу рідної землі, про людину-воїна і людину-трудівника.

Для дорослого і юного читача лауреат Державних пре­мій (за збірки віршів «Добрий ранок», «Славен мир» та «Повінь») Платон Воронько видав близько сімдесяти

книжок. .

Борислав Степанюк (народився у 1923 рощ) опублі­кував понад двадцять збірок. Нова книжка «На грані часу» — чи не найбільша. Відкривається програмною поезією «Воскресіння». Складається з двох частин: «Земне коло», «Здрастуй, Ала-Тоо!»

«На грані часу» — ліро-баладно-епічний щоденник Степанюка-поета. У центрі — болюча тема Відродження України, героїчно-трагічна історія, незгойні солдатські рани, сповідь закоханих, а над усім, як берегиня, материн­ська сльоза. Усе до глибини душі хвилює поета-патріота;

На власних ранах біль перевіряю, Себе перевіряю, бо живу.

Рвійно, стрімливо увійшов у літературу Дмитро Пав-личко (народився в 1929 році). Любов і ненависть, пелю­стки і леза, червоний і чорний кольори, мить і вічність — у цих полярно протилежних поняттях, антитезах — одив із виявів творчої натури поета.

Покоління поетів, до якого належать Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Василь Симоненко, Володимир Коломієць, Петро Скунць, Борис Олійник, продовжило започатковане своїми духовними поперед­никами.

Микола Вінграиовськнй (народився у 1936 році) уві­йшов у поезію так, як свого часу Павличко. Ні в чому не схожий на попередників і сучасників. Ліричний герой першої книжки «Атомні прелюди» «встав з колін і небо взяв за зорі». Справді, все тут незвичайне — і дозжен-ківська, кажучи словами Олеся Гончара, великість, кри­латість та могуття духу, і філософська заглибленість та інтелектуальність, і рідкісне відчуття прекрасного, і новизна тематична й образотворча.

У 1986 році світ побачило найповніше видання творів лауреата Шевченківської премії Миколи Вінграновського.

453

До однотомника ввійшли не тільки довершені взірці сам», бутньої лірики, а й глибоко психологічна проза.

До книжки Івана Драча (народився у 1936 році) «Сої це і слово» (1978) відібрані кращі твори шести попередні) збірок. У програмному вірші «Небо моїх надій» поа пише: «З океану братерства сповідане сонце встає! Це — сонце єдності народів.

«Жагуче й неповторно вибурхнулись в нашому красно­му письменстві» ' вірші Василя Симоненка (1935—1963). Олесь Гончар автора книжок «Тиша і грім» та «Земне тяжіння» назвав витязем молодої української поезії. «З мужності народу; з горя його і його звитяжної боротьби виспівалась вона. Звідси той дух непоборний, яким зона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній. В'тер часу не остудив Симоненкових поезій, вогнем душі жаріють вони й сьогодні...» ''

Синівська любов до рідної землі, до людей праці, вір­ність — провідний лейтмотив збірок Володимира Коломій-ця (народився в 1935 році) «До серця людського», <Рунь», «Планета на житній стеблині», «На відстані серця», «Від обрію до обрію» та ін. Ідейно-естетичне кредо поета-патріо­та: «Я знаю, найперше буть сином епохи, з народом — в труді і бою».

Такий же безпосередній і щирий у висловленні своїх помислів-почуттів і Володимир Підпалий (1936—1973). І хоч талановитого автора збірок «Зелена гілка», «Пове-сіння», «Тридцяте літо», «В дорогу — за ластівками», «Вишневий світ» уже нема серед нас, його «Сині троянди» цвітуть — хвилюють великою напругою думки, пристрас­ними мелодіями юності.

«Вибухнуло у вірш» і слово талановитого поета, прозаї­ка, літературознавця і перекладача Станіслава Тельнюка (1935—1990). Книга «Мить» (1985) складається з таких циклів: «Легенди буднів і свят», «Листи з БАМу», «Дума про Залізняків», «З віршів про Сковороду», «А слово ви­бухне у вірш», «І липа квітнуть починає». Уроки тм-и-нув-шини, гармонія людини і природи, заклик берегти коже мить сьогодення — такі провідні мотиви ліричних поезії леганд та балад. Здебільшого вони до афористичное' лаконічні, місткі, динамічні.

З попередніх класів нам запам'яталися крилаті слої Миколи Некрасова про те, що поетом можеш ти не буй але громадянином бути зобов'язаний. Василь Стус (1938-

Го н ч а р О. Твори: У 7 т.— К.: Дніпро, 1988.— Т. 6.— С. 625.

іам сапо.

454

1985) був не тільки істинним патріотом, а й самобутнім

поетом.

Ті котрі вкоротили йому віку, винагороджені персо­нальними пенсіями і розподільниками, і совість їх за той страшний злочин не мучить. Жоден великодержавник не переслідувався за махровий шовінізм, за зверхнє ставлен­ня до інших народів, а від Василя Стуса за його природне почуття любові до рідної землі, до рідного народу, до ма­териної мови відібрано найдорожче — життя.

І все ж: збулися пророчі слова поета-страдника («На роде мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до ясеття своїм стражданням і незлим обличчям») — він таки по­вернувся до нас. Хоч і запізно. Тепер назавжди.

Ще 1970 року побачила світ збірка поезій Василя Стуса «Зимові дерева». Не на Вкраїні — за кордоном. Згори буз наказ рукопис «зарізати», хоч і була схвальна видавнича рецензія Івана Драча, Уже посмертно видані за межами України і такі книги, як «Свіча в свічаді» та «Палімп-сести».' Ми ж спромоглися поки що на три збірки: «Дорога болю» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), книга перша чотирьохтомного видання.

Народився Василь Семенович Стус 8 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в родині хлібороба. «Перші уроки поезії,— згадував автор ^Дороги болю»,— мамині. Знала багато пісень і вміла дуже Інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки.² І таких самих. Найбільший слід на душі — од маминої колискової <0й люлі-люлі, моя дити­но». Шевченко над колискою — це не забувається. А сшвв-не тужно «Іди ти сину, на Україну, нас кленучи» — хви­лює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння ta «Заповіту»...»"

Закінчивши Донецький педагогічний інститут, Василь Стус учителював на Кіровоградщиш, а відтак вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук України по спеціальності «Теорія літерату­ра^ І тему дисертації обрав на здобуття ученого ступеня

'Палімшвстами називали в давнину пергаменти, на яких стерто пер-вічний тенет ! по ньому написано новий.

^вдоха Микитівна Сивак (Зуїха) — селянка іа с. Зятківпів на Вія віїччині, людина надзвичайної пам'яті і великий знавець народммд авнчаів 1 убуядів; учитель Гнат Танпюра записав від неї понад 900 пісень (Див.: «Пісні Явдохи Зуїхи».—К.: Наук. думка, 1966).

³ Стус В. Дорога болю.—К.: Рад. письменник.— 1990.— С. 7.

455

кандидата філологічних наук: «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі сучасної прози)».

Щоб до кінця збагнути ідейно-художній зміст поезії Василя Стуса, проникнути в особливості його неповторної поетики, слід передусім пізнати його самого: про що він думав, за чим вболівав. А ідейно-естетичне кредо в автора «Дороги болю» було напрочуд цільним. У кінці шістдеся­тих років в автобіографічному нарисі «Двоє слів читачеві» він писав:

І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі...

Ще — ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!'

Василь Стус не міг двоїти, йти на компроміси. «Облуду, фальш, насильство над думкою він не прмймав органічно і реагував на них оголеним нервом, неприкрите, відкидаю-чи такі природні для всіх нас захисні реакції. Він був не-1 здатен до компромісів зі своїм сумлінням — навіть тих звичних житейських; на які, не помічаючи цього, йде кож­на людина з тверезим глуздом. Такого «тверезого глузду», ' такої житейської дипломатії він не визнавав, натомість завжди був внутрішньо готовий до самоспалення» ².

Посилилися репресії: «Скільки доль загублено!» Пат­ріот не може мовчати. «На прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» ³ у київському кінотеатрі «Україна» Васяль Стус запропонував присутнім у залі встати і цим вставанням протестувати проти арештів, які почалися тоді в середови­щі київської інтелігенції,— згадує Іван Драч.— Зал встав, а Василь невдовзі... сів» ⁴.

У чому ж звинувачували відповідні органи поета? Що йому інкримінувалося? «Я боровся за демократію,— пи­сав Василь Стус у листі до Президії Верховяої Ради СРСР від 1 серпня 1976 року,— а це ооДлилн ss. спробу ввести

' Стус В. Дорога болю.—К.: Рад. янсьменник.— 19ЭО.—С. 8.

² Коцюбинська М. «Страсті по Кттаэш» (Післяслово упорядни­ка) // С т у с В. Дорога болю.— К.: Рад. письменник, 1990.— С. 203.

³ Стрічка, створена Сергієм Параджановим та Юрієм Ільєпком ла мо­тивами однойменної повісті Михайла КоЕВобивеького, вразила глядачів світу. Відзначена більш ніж 100-ма Міжнародними преміями та нагоро­дами.

⁴ Драч І. Василь Стус—поет трагічної долі. Переднє слово// Стус В. Дорога болю,—К.: Рад. ижсытевявк, 1999.— С. 1.

458

наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури за-кваліфікували як націоналізм, моє невизнання практики, на ґоунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп» '.

І як результат — ув'язнення в таборах Мордовії, ко­лимське заслання. До Києва Стус повернувся в 1979 році. Та не надовго — через вісім місяців новий арешт. Вирок ще жорстокіший: спецтабір для політв'язнів — на п'ят­надцять років.

Біда так тяжко пише мною. Так тяжко мною пише біль.

Щ слова могли б послужити епіграфом до всієї творчо­сті Василя Стуса: «будемо горді — в своєму горі, будемо тверді — в своїх злигоднях».

Поет знав, в ім'я чого йшов на це інтенсивне духовне спалення. В одному з листів до матері читаемо: «Я пишу вірші і гадаю, що колись то потрібне буде моєму народові. А що мене мучать за них — то що зробиш?.. комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися» ².

І тримався до останнього подиху.

На сорок сьомому році життя Василя Стуса обірвалося. Там, на Уралі, у безіменній могилі й похований на табір­ному цвинтарі; прах поета був перенесеииіі в Україну в листопаді 1989 року.

Хоч які були вкрай несприятливі умови для творчості в мордовських таборах для політв'явнів та на засланні («Немає ні книжок, ні зошитів моїх з пояервдкьою робо­тою. Починати завжди все спочатку — то сіаіфова праця, яку я маю докопувати»; «легше було напя&ати, аніж зберегти»), проте Стус відгранював кожен рядок, носив У серці, запам'ятовував. І лише згодом, коли траплялася рідкісна нагода, занотовував.

Книгу «Дорога болю» умовно можна назвати філо­софсько-психологічним романом-щоденником у вфшах. Це своєрідна фіксація авторського буття здебільшого в екстремальних умовах. Отже, до певної міри й художня автобіографія — з глибокими роздумами, спопеляючими почуттями. Водночас це й художньо «оформлена» про-П^ама-звіт: як слід триматися, вистояти в тих жахливих умовах. Лишитися Людиною.

' Два.: Стус В. Дорога волю,—С. 208. ² Тем само.— С. 207.

487

Як правило, збірку «Дорога болю» складають окремі поетичні шкіци, викінчені художньо «згустки»: чи буде це програмний вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я» або пройняті любов'ю до України, тугою за нею рядки «На­снилося, з розлуки наверзлося» чи, скажімо, пройнятий істинним патріотизмом твір «За літописом Самовидця». Без барвінкового Поділля, без вишневої України поетові не жити:

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні,

і лазурове простелися,

і душу порятуй мені.

А хіба тільки ці рядки! Згадаймо поезії «У цьому пс синьому, як льон», «Цей сполох снігу, тьмяно-синя тінь».

«Наш єдиний оптимізм — у прямостоянні» — таки Василь Стус і в житті, і в творчості. Поет гранично лаке нічний і в листах: «Експресивність мовї натури — холо^ жар — локомотиви моїх віршованих занять і водночї найтяжчі бичі, що видвьохкують проти мене» '.

Філософська заглибленість, скута пристрасть неспод вано вибухає в карбовано-прозорій мініатюрі: «Гойдаєтьс вечора зламана віть», «І стало тихо, і святочно, й вічно» «Поет такої інтелектуальної вибухової експресії, такої < разної культури міг би бути окрасою будь-якої найрозі ненішої із світових літератур. Його поезія традиційна формою, та панує в ній та глибина й виваженість думі гостро оригінальна кристалізація образу, що відповіде самій суті поезії як одвічного «діалогу душ» поета і чита­ча. Така поезія завжди сучасна, навіть якщо б ній немає суто зовнішніх новацій. Це поезія філософічна...» ².

Зо"рівае карбованими рядками серця читачів й Володя-мир Забаштанськкй (народився в 1940 році) («Наказ каме­нярів», «Шра в людину», «Моя вузькоколійка», «Якби ве було вогвю», «Вага слова», «Запах далини», «Треба етояти»):

Кременем кремінь думи крешуть І вогнем печуть, несамовиті.

Не «а книг прийшов» у поезію й Дмитро Ошсович (наро­дився в 1934 році). Поет працював у Донбасі шахтарем, иотім відповідальним секретарем багатотиражки в шах­тоуправлінні. Він є автором поетичних збірок: «Голуби»,

Стус В. Дорога болю.— С. 204.

² Коцюбинська М. «Отрасті по Д>»чіищ1» //Стус В. Дорогь болю.— С. ЗОв—210.

«Зимові яблука», «Межа», «Толоке», «Біла конюшина», «Пам'ять», «Поезії».

Книгу «Леміш до сонця» Дмитро Онкович присвятив світлій пам'яті Матері — Валентини Олексіївни. Вступний розділ «Поріг» відкривається такими словам:-;

Рідна мама стала землею — і земля мені ще рідчіш.

«Поріг», «Пам'ять», «Сім забутих віршів» — із таких циклів складається книжечка — лірична сповідь про біль минулого крізь досвід свого покоління.

Вірш, що дав назву збірці, Дмитро Онкович присвятив Олесю Гончару. Вражав не тільки проникливий ліризм, а й лаконізм.

Микола Руденко народився 19 грудня 1920 року в селі Юр'ївні на Луганщині. Рідний край для поета-патріота — наймиліший:

Чим ти рідний для мене, Донбасе, кряжистий мій краю,

Краю скель, териконів, суворих і ніжних степів?

Отими схилами крем'янистими, отими суворими і ніж­ними степами Донбас вріс в поетову душу навіки — «я сонце стрічав у шахтарській оселі». «Скільки сіл є пре­красних, і рік, і чорноземних нив!» А Луганщина — найпринадніша, хоча

В моїм селі живуть суворо й строго... У рідній Юр'ївці

Від хліба не ломилися комори, Тут здавна поселився той душок, Що лемеші міняв на обушок І посилав батьків у темні нори.

Руденкове село «для кволих — не по зросту»: «Своею смертю ще ніхто не вмер». Не вберігся й Миколин батько:

Та якось вибухом бензину Його у ламповій обмило. Горів і кликав:

— Си-ну! Си-ну!..— Світився, мов живе горнило.

Хлопчикові йшов лише шостий рік, коли не стало бать­ка: «Знайшли огарок — не людину...»

Так неждано, скаже згодом поет, скінчилася пора

Дитяча.

В степу, жнучи ріденьке жито, Схилялася до мене мати:

469

— Вез батька важко нам прожиги. Рости й почнеш чинбарювати...

Страшенні злидні переслідували Руденка — ще на­полегливіше вчився. Вдалося закінчити десятирічку, всту­пити на філологічний факультет Київського університету. Та недовго гриз граніт науки — через якийсь місяць був покликаний до армії.

Миколі Даниловичу важко розповідати свою біогра­фію — вона дивна навіть для самого його: «Я рано — у 18 років — вступив до КПРС. На шахті, де загинув мій батько. Тоді я ще вірив у комуністичні ідеали. Як же ж:

служив у кавалерійському полку, який охороняв Кремль. Коли почалася війна, одразу ж попросився на фронт» '. Тож цілком природним є оце поетичне зміщення:

Із парти шкільної

пішов я просто в окопи На випалені

війною

лани.

Блокадний Ленінград, тяжке поранення, лікування в шпиталі — цілий рік. Отам і розпочинається національне пробудження. Ось як про це розповідає Микола Руденко:

«Довгий час навколо мене було майже суцільне російсько­мовне середовище, я, як мовиться, «змоскалився». Україна була тоді надто далекою. Але одного разу в «Правде» при­вернуло увагу звернення академіка Богомольця україн­ською мовою. Тоді ж я прочитав його в оригіналі всім ли.а-рям і пораненим одного з фронтових шпиталів, де я 5уа політруком. Прочитав — і душа моя стрепенулася. Був дуже зворушений — мене всі сердечно вітали. Та раптом викликає мене начальник політвідділу і каже: «Как ты мог, зачем ты sto сделал? Разве ты не понимаешь, что все это — условности, что это временно, что украинский язык никому не нужен, он отомрет! Просто сейчас такое поло-^ жение, что мы вынуждены обращаться к нему и идти н. уступки. Но знай — это временно...» Знаете, після цих елі у мене потемніло в очах. Я згадав, що я українець, і ледве ледве стримався... Траплялися й ще подібні випадки і пробудження моє, зрештою, сталося» ².

' Козак С. Від охоронця Кремля до політв'язня.— Літ. Україна.-1992.— 80 квіт. ² Там само.

460

Цікаво, а як Руденко ставиться до визначення поняття «націоналізм» ?

«Розумію націоналізм .як любов, пошану до свого, рід­ного, готовність боротися за свободу, культуру, мову своєї нації — відповідає Микола Данилович,— Слід пам ятати, що націоналізм не є шовінізм. Адже ж націоналізм діячів пригноблених націй завжди оборотний. Переконаний:

демократичне має йти поряд з національним!» '

А інакше й бути не може.

Після госпіталю — знову фронт, кровопролитні бої. Нарешті — довгождана Перемога. Спочатку

мене цілували

вдячні люди Європи, кохава вперше —

після війни.

У 1946 році фронтовик Руденко повертається до Києва. Демобілізований воїн активно включається в літературний процес. Його віршам була відкрита «зелена вулиця». У світ виходять такі книжки: «З походу» (1947), «Ленін­градці», «Незбориме племя» (1948), «Поезії» (1949), «Мужність», «Світлі глибини» (1952), «Переклик друів», «Микола Красношапка» (1954), «Всесвіт у тобі» (1968), «Сто світил» (1970).

Микола Руденко «одразу ж потрапив під око Каганови­ча». «Я — вчорашній політрук, а тут Каганович — прааа рука Сталіна: для мене це було майже святим» ².

Наміри в першого секретаря ЦК КП(б)У далекосяжні;

нацькувати фронтовиків на старійшин української літера­тури — їхніми руками розправитися з Максимом Риль­ським, Юрієм Яновським, Іваном Сенченком, Олександром Довженком...

Руденку доручили «проаналізувати» поему Рильського «Мандрівка в молодість». «Треба було показати, що вона «націоналістична». І Микола Данилович «це виконав». Потім кілька разів каявся, зокрема й на одному з пнсьгаеи-вицьких з'їздів. «Адже я побачив, що після цього сталося:

по суті, я лише натиснув на «спуск», і одразу ж почався моральний розстріл. Мені було про що подумати.

Після наради молодих літераторів я пережив моральне потрясіння. І вже був мудріший, коли 49-го в такий же спосіб розправлялися з «космополітами». Цією справою, зрозуміло, займалося КДВ, тоді -— МДБ. Через вищі

Козак С. Від охоронця Кремля до політв'яаия.— ЗЕ№. Україна.— 1892.— ЗО квіт. ² Там само.

461

партійні органи від мене вимагали «відповідні партійні характеристики». Звісно, то мали бути «характеристики», які відповідали б усій тогочасній хвилі, резонаторами якої були ті ж Сталін, Верія, Каганович. Органи не одержали від мене жодного такого документа. Таким чином, я допо­міг вижити багатьом єврейським письменникам (у Москві було інакше — там розстрілювали)» '.

У ті роки Микола Руденко очолював партійний комітет Спілки письменників України.

«Покоління ідуть», «Зустріч», «Розмова з сином» «З походу» — такі назви циклів першої підсумкової зб1р« ки «Поезії».

Та чи не найкраще еволюцію Руденка-поета можна про¹ стежити за книгою віршів та поем «Сто світил», яка скла' дається з двох частин: «Становлення» (1941—1954) та «Оновлення» (1960—1969). Другу підсумкову збірку літе­ратурознавці назвали поезією розуму і серця. Прийшла зрілість («Ожина»)—не тільки глибшим став життєвий досвід, а й мистецька досконалість.

«Сувора епіка і ліричний щоденник, сюжетний вірш і послання, інвектива, пейзаж і «космогонічна» медита пія — все це багатоликий Микола Руденко. Його думка не знає ніяких догм, вона безстрашна у своїй широті. Tax може думати й висловлюватися, мабуть, лише та людина, яка справді багато бачила і багато пережила».²

Романи Руденка «Вітер в обличчя» (1956), «Остання шабря» (1967), космологічна феєрія «Чарівний бумеранг» (1966) відзначаються актуальністю проблематики, ми­стецькою організацією композиції.

У центрі науково-фантастичного роману «Чарівний бу меранг» трагічний конфлікт: в далекі доісторичні часа гине планета...

Унікальна, неповторна, єдина!

Космологічна феєрія закликає читачів: уважно при­дивляйтесь до того, що діється навколо нас — бережіть мир на Землі!

Отже, перед нами талановитий поет, винахідливий прозаїк; в ті роки Микола Руденко пробує свої сили в драматургії — широкого розголосу набула п'єса «На дні морському».

З середини п'ятдесятих років Миколу Руденка переслі­дують комуністичні структури та органи КДБ. Письмен-

К о з а к С. Від охоронця Кремля до політв'язня.— Літ. Україна. — 1992.— ЗО квіт.

² Слабошпицький М- Таке довге повернення: Штрихи до порт­рета,— Літ. Україна.— 1990.— 20 груд.

4ва

никові вже не довіряють ніяких посад. «Пізніше фази мого переслідування були такими: «ухвала не популяризувати» (коли ім'я моє не згадувалося в пресі), «ухвала не друку­вати» (коли редактори давали зрозуміти, що це «не від них залежить»), виключення з партії (1974) та зі Спілки (1975), аж до арешту й таборів. Хоч, власне, в опозиції я від';ув себе лише з 60-го. Тоді мені було .сорок років, і то була, можна сказати, вже справжня опозиція. Того ж року я написав до ЦК на ім'я Хрущова листа, в якому сказав усе, що думаю про це суспільство. Офіційні кола мене вже вважали дисидентом і почали переслідувати відкрито» '.

Поет, прозаїк, драматург почав глибоко вивчати полі­тичну економію, зокрема, деякі парадокси існування радянського суспільства. Свої тривожні роздуми, болючі висновки, до яких приходить, Руденко викладає в «Еконо­мічних монологах» та дослідженні «Слідами космічної катастрофи» і в уже згадуваному фантастичному романі «Чарівний бумеранг».

Микола Руденко доводить, що не слід сліпо вірити Марксовим економічним догмам. Письменник по-новому пояснює природу додаткової вартості. Це один із косміч­них законів. Не класи і засоби виробництва відіграють вирішальну роль, а фотосинтез й гумус.

Humus в перекладі з латинської означає: земля, ґрунт.

Автор «Економічних монологів» закликає зняти ідео­логічні шори з очей, проголошує примат біології над полі­тикою. «Він заглиблено вивчив саму ідеологію, на якій виросла темна потвора, що її називали Радянський Союз,— підсумовує журналістка Валентина Пащенко.— І побачив, Що ця ідеологія не лише не витримує критики,— вона в суті своїй злочинна. «Катастрофічну помилку Маркса» надруковано нині у «Вітчизні» — маємо змогу її прочи­тати в такому вигляді, якою вона вийшла п'ятнадцять років тому за кордоном, а написана була ще до арешту Руденка й увійшла до вироку як головне звинувачення» .

Поет, прозаїк, публіцист, економіст, філософ, право­захисник Руденко застерігав: якщо комуністичні зверхни-ки й надалі будуть дотримуватися Марксової теорії, накличуть на український народ голод, доведуть країну До неминучого краху.

^<'9^ЬOГOДЇI1 GyGninbCTBo набагато більше дозріло для сприйняття — чи навіть прийняття — таких концепцій,—

Літ. Україна.— 1992.— ЗО квіт. ² Літ. Україна.— 1993.— 18 лют.

463

пише літературознавець Михайло Слабошпицький.— Тоді ж це звучало нечуваною єрессю, замахом на самі основи так званої соціалістичної цивілізації. Цілком логіч­но вретиків тоді чекали анафема й страшний суд» '.

Феміда «розвинутого соціалізму» вже постаралася:

«документи» судової справи політв'язня Руденка налі­чують майже п'ятдесят томів. Головним чином то були літературні та публіцистичні твори.

За переконаннями Миколи Руденка людина народжена для безмежності, вона є створіння безмежності, безмеж­ність у природі її душі, і забрати з неї почуття безмеж­ності — це означає духовно вбити людину...» ²

У найтяжчі хвилини рятували вірші:

Тільки знаю: Всесвітові гірко Від брехні, що носимо в собі.

Поет благає:

По хвилях напівмертвого Дніпра До серця кожного прийду на чати. Щоб в душі непробу дясеаі кричати:

— Отямтесь, грішники! Земля вмира.

Це зболений крик душі, волання: будь-що зберегти нашу голубу планету, бо, як писав Олесь Гончар, дублі­ката нема.

Глибоко вражають вірші Руденка-поета «Здавалося, усе позаду», «Пророк», «Біля старого дуба», «Чорні лю­ди», «Українське небо», «Так просто все», «Ойкумена», «Ант і орел»...

Та хіба тільки ці? А узагальнений образ селянської І мадонни з репаними руками й клумаком на плечах! Бригадири щоранку обходять двори. Лиш в неділю є воля городець скопати. -Трактори-Управління...

Директори...

А годуються люди з твоєї лопати. Десь вимахують крани високих споруд. Ти ж заснеш восени при нетопдевій печі. І стотисячний хор оспіваа твій труд. Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі. Влітку 1992 року Миколу Руденка обрано дійсним чле­ном Української Вільної Академії Наук у Сполучених

' Літ. Україна.— 1990.— 20 груд. ^В

² Пащенко В. «Життя—найважча робота».—Літ. Україна.— ^f

1998.— 18 лют. «»

404

Штатах Америки; у березні наступного року письменник увінчаний високим званням лауреата Шевченківської

премії — за роман «Орлова балка».

Тернистий шлях пройшов відомий український поет у Канаді, професор Альбертського університету, критик і літературознавець Яр Славутич (справжнє ім'я і прізвище Григорій Жученко; народився 1918 року в селі Благодат­ному на Херсонщині). Видав десять збірок поезії: «Співав колос», «Гомін віків», «Правдоносці», «Спрага», «Оаза», «Маєстат», «Завойовники прерій», «Мудрощі мандрів», <Живі смолоскипи», «Слово про Запорозьку Січ». Куди б доля не закинула поета, де б він не жив, найдорожче, най-святіше для нього — материзна:

Україно, мій рідний краю,

Вічна туго, предвічна кров!

Чи дійду до твого розмаю?

Чи побачу я Київ знов?

Павло Мовчан (народився в 1939 році) після закінчен­ня механічного технікуму працював конструктором на за­воді в Києві, потім вчився в Літературному інституті та на вищих сценарно-режисерських курсах. Опублікував більше десяти збірок поезій. Серед них: «Зело», «Пам'ять», «Голос». Це — взірці філософської, інтимної та пейзажної лірики.

Поети не тільки освідчуються в своїй незрадливій любові, а й ставлять вічні питання. Розкриваємо збірку Романа Лубківського (народився в 1941 році) «Громове дерево»: «Що залишиться по мені?—запитую себе». Відповідь знаходимо в фіналі вірша «Вічне питання»:

Бо, крім вірша,

Рядка, слова,

Залишиться —

Запевне! —

Світ, який обіймав мою землю,

Земля, яка дала мені матір,

Село, де я народився...

Із лірики виростав гуморист і сатирик Степан Олійник (1908—1982). Добрий, щедрий і багатогранний талант. Перша збірка «Мої земляки» вийшла у 1947 році. Ось як говорить поет про спрямування своєї творчості у Bipnd * Біографічне '>: «В ім'я добра — супроти зла Я в руки ваяя перо сатири!»

Одним із визначних творців української байки був Микита Годованець (1893—1974).

Успішна трудились на ниві поетичної сатири Серпій Воскреяасешво, Дмитро Білоус, Павло Глазовий, Юрій Кругляк.

4вб

Упродовж чотирьох десятиліть Дмитро Білоус (наро­дився в 1920 році) опублікував понад двадцять ?бірок сатиричних, гумористичних та ліричних творів. Серед них:. «Осколочним», «Добрим людям на здоров'я, ворогам нц безголов'я», «Веселі обличчя», «Зигзаг», «Хліб-сіль їж, а правду ріж», «Диво калинове». Вибране».

Самобутня, новаторська за своїм задумом і виконанням книжка Дмитра Білоуса «Диво калинове» у 1990 році була удостоєна Державної премії України імені Тараса Шевченка. У вірші «Коли забув ти рідну мову» патріот-інтернаціоналіст засуджує національних нігілістів, які відцурались материного слова, не знають історії рідного краю, зневажають культуру свого народу:

Не раді родичі обновам.

Чи ти об'ївся блекоти,

Що не своїм, не рідним словом

Із матір'ю говориш ти?

Ти втратив корінь і основу, Душею вилиняв дотла, Бо ти зневажив рідну мову, Ту, що земля тобі дала.

Чи ж може хтось шанувати ту людину, яка сама себе не поважає? Котра втратила корінь і основу, душею вили­няла дотла?

Для тебе й Київ — напіврідний, І Мінськ піврідний, і Москва. Бо хто ти є? Іван безрідний, Іван, не помнящий родства!

Іншими словами: перекотиполе, безбатченко. Як тут не згадати Шевченків пророчий заклик: мови і культури інших народів слід обов'язково вивчати, проте ні за яких обставин не забувати материної пісні, рідної історії!

А Тичинине застереження: «Забудеш рідний край — тобі твій корінь всохне, вселюдське замовчиш — обчухра­ним зростеш!»

Так отой «Іван безрідний» подвійно «обчухраний»... Справжній патріот-інтернаціоналіст Дмитро Білоус за переклади творів болгарської літератури українською мовою нагороджений орденом Кирила і Мефодія.

До «Книги для всіх, кому любий сміх» відомого україн­ського поета-сатирика Павла Глазового ^народився в 1922 році) під назвою «Сміхологія» (1989) ввійшли кращі гуморески, байки, жарти та мініатюри з попередніх збірок «Великі цяці», «Карикатури з натури», «Куміада», «Бай-466

кита усмішки», «Весела розмова», «Хай вам буде весело» та ін. «Сміхологія» відкривається програмним віршем «Що це за наука». Він є ідейно-естетичним ключем до «Книги для всіх...» і закінчується такими словами:

Добрий сміх не б'є, не мучить, Він на світі жити учить, Чим і бажаний для всіх Шанувальників своїх.