1990 Року в Австралії побачило світ трете видання уні кальних спогадів Дмитра Нитченка «Від Зінькова до м&кь-борну (Із історії мого життя)».

Чого тільки не довелося зазнати авторові на тернисі-о-му життєвому шляху! І надивився, а ще більше пережив. Розкуркулення, голод, нестерпні фронтові злигодні другої світової війни, еміграція.

Від рідного Зінькова той шлях проліг через П'яти­горськ на Кавказі, через Краснодар на Кубані, через Харків, Білорусь, Львів, Краків, Форст, Берлін, Мюнхен, Людвігсбург, Мельборн...

Справжній калейдоскоп зустрічей: Степан Васильчен-ко, Микола Хвильовий, Борис Антоненко-Давидович, Во­лодимир Гжицький, Улас Самчук, Іван Багряний. Та хіба тільки з цими самобутніми письменниками довелося бачи­тися й розмовляти?!

Постаті колоритні, портрети їхні здебільшого намальо­вані випукло. Особливо вражають розділи «Розмова а Юрієм Вухналем», «Іван Багряний», «Суд над Сосюрою», «Письменники в лещатах голоду й арештів», «Самогуб­ство Хвильового», «Безробіття, поневіряння, голод, русифі­кація», «У пазурах війни й полону»...

' П а в л и ш и н М. Живий Дмитро Нитченко.— Березіль.— 1992.-№№ 3—4.— С. 64.

446

Нитченко-есеїст відтворив історію першої половини двадцятого століття — і буремного, і трагічного. Ось як відгукнувся Олесь Гончар про спогади «Від Зінькова до Мельборну»: «Книга викликає довіру правдивістю розпо­віді, пам'ятливістю, багатством фактів, таких важливих для нашої культури. Ваш твір належить до тих, які викли­кають глибокі роздуми про долю українського народу, долю винятково складну й драматичну» '.

Фрагменти спогадів Дмитра Нитченка «Від Зінькова до Мельборну» опублікував журнал «Березіль» (1992, №№ 3*-4).

«Зустрічі і прощання» Григорія Костюка, «Від Зінько­ва до Мельборну» Дмитра Нитченка, докладні спогади До-кії Гуменної та інших наших співвітчизників, що живуть у США, Канаді, Європі та Австралії, дуже прислужилися щирим шанувальникам рідної української історії й літера­тури.

На особливу увагу заслуговує збірка документальних оповідей Дмитра Чуба «Стежками пригод» (1975). Від­кривається словами: «Моїм любим онукам присвячую». Книгу вже не одне десятиліття залюбки читають не тільки діти, а й дорослі.

Складається збірка з двох частин: «З австралійських пригод» та «З рідного поля». Захоплюючі новелетки пе­ремежовуються віршами «Зайчик», «Ранок», «Курінь», «Осінь», «Іде зима», «Поїзд». Мовби поетичний календар пір року. Такі вони щирі, вражають безпосередністю. Ось перші дві строфи вірша «Ранок»:

Дзвенить піснями ранок, Купається в росі, А сонце із-за хмари Дивується красі.

Співає пташка знову, Зустрівши сяйво дня, А промінь з трав шовкових Вже роси проганя.

У першій новелетці, якою відкривається цикл «З авст­ралійських пригод», чотирирічна дівчинка запитує:

— Так оце та Австралія?..

А батько, з болем у серці, не знав іще й сам, яке життя спіткав його дитину в цій далекій і дивній країні, де інакші дерева і птахи, де на доро­зі треба триматися лівої сторони, де сонце ходить зліва, де навіть жаби інакше квакають, ніж в Україні.

Березіль.— 1992.— №№ 8'—^.— С. 63.

447

Не можна без хвилювання читати розповіді «За ними гналася смерть». Ситуації, в які потрапили несподівано два «мандрівники», і трагічні й комічні водночас. Твір від­кривається невеличкою замальовкою:

«Навколо тяглися широкі простори, вкриті травою, а не-де стояли дерева, на яких раз у раз верещали папу або галасливі брунатно-рябі кукубари».

Оповідач разом із своїм приятелем Миколою спинили) серед великої отари худоби, що розійшлася по зелено просторі і скубла траву. Друзі згадували свої рідні кр мова зайшла про те, що тутешня худоба найдужче боїг псів та людей на конях.

«Мандрівники» вже виходили з табуна, як побачи що «поблизу, мов пастух, гордовито стояв здоровий буг;

І теж пильно дивився» на них.

— Ач, який герой! — відізвався Микола, дивлячись ка бугая і, зняв­ши капелюх, махнув ним у його бік.

Рогатий велетень одну мнть стояв нерухомо, а потім, мов відчувша в тому образу чи виклик, зухвало махнув головою і рвучко рушив до нас. Не бажаючи мати з ним ближчого знайомства, ми підтющем кинулися геть. Але в той же самий момент і бугай, мукнувши басом, рвонувся навздогін за нами, а десятки ближчих корів, позадиравши хвости і з під­скоком, мов хлопчаки на боязкого пса, кинулися слідом за своїм «отаманом».

Жахлива перспектива повиснути на коров'ячих рогах, бути розтопта­ним цією дикою ордою, пронизала вашу свідомість. Напружуючи всі свої м'язи, ми, як чорти, летіли до огорожі, за якою був порятунок. А рогата стихія наближалась з кожним кроком.

Проте стадо було ще прудкіше. Здавалося, жахлива

смерть неминуча...

Врятували від загибелі випадково почуті на роботі

слова майстра, що австралійська худоба найдужче боїться

псів-Оповідачів приятель в екстремальній ситуації вхопився

за «останню соломину».

— Миколо, лізь сюдиі — крикнув я, не оглядаючись, і в цю ж мит» почув позаду рвучкий собачий гавкіт: гав-гав-гав!.. Я озирнувся й жах­нувся: мій Микола, з розпатланим волоссям, стояв на четвереньках, по­вернувшись головою до отари, і завзято гавкав. Бугай і перша лава корів, що вже його настигли, рвучко зупинилися на три метри від нього, мо» приголомшені цією несподіванкою. За ними зупинилися й інтпі- А коли Микола ще завзятіше загавкав і зробив крок уперед, бугай разом з коро­вами поточились назад, а ще за мить, обернувшись і так само позадирав­ши хвости, кинулися навтіки.

448

Я ще сидів на дереві, як Микола підвівся на ноги, приклав руку до серия і, заплющивши очі, блідий, мов крейда, прихилився до дерева, важко дихаючи. Вся череда тим часом зупинилася теж 1, обернувшись, дивилася в наш бік.

Микола не розгубився — врятувала кмітливість. Твір «За нами гналася смерть» вражав кінематографіч­ною динамічністю. Нічого вигаданого. Все так, як в житті

було.

Та що розгніваний бугай! Зустріч з давуном — от де набралися страху (оповідання «Це трапилося в Австра­лії»). «За два дні Петро знову вийшов на пращо».

— Розумієте,— казав він,— був я в житті в різних обставинах, ста­лінські давуни ставили мене під дерево на розстріл, але я наче й тоді теж не злякався, як тепер...

Велетенський полоз тримав Джіма, Петра та його прия­теля з піднятими руками не хвилину й не дві: «Ця про­цедура тяглася невимовне повільно й довго, так, ніби вія сам вагався, на кого винести вирок смерти».

«Він» — лютий і агресивний хижак.

Про Джіма, Петра й Романа розповідає уже відомий нам Микола:

— А хижак тим часом, обнюхавши Петра, почав так само повіеьво обвивати його своїм товсття тулубом, мов гігантською спіраллю, поча-наючи від колін. Я бачив, як Петро що більше зблід, а гостряк ножа та» само дрібно дрижав, кіби писав у повітрі якісь невидимі ієрогліфи. В про-тивагу нам, він стояв осторонь і без сорочки, ніби дійсно приречений до загибелі. І коли полоз, обвиваючи Петра, сягнув уже вище пояса, у мев* почав зростати яки.-йсь жах. Здавалося, що ще хвильку, 1 давун стисне нв-гого спортовпя в своїх смертельних обіймах, хруснуть кістки, і він умд» в конвульсіях смерті, втративши свідомість. Хвилюючись, я глянув вж Джіма, але він не вводив очей з тізї драми, що відбувалася перед очима.

І якраз у той момент, як голова напасника ніби ва мать зупиинласл, досягти Петрових грудей, австралієць порушив мовчанку:

— Вин! — почувся тихий, але твердий голос, і в ту ж хвалену гост-оий сікач разом з піднятою рукою блискавкою упав на голову давува-Одна мить — і брунатно-сірі мережані візерунками кола смертоносної спіралі безвільно посунулися донизу, а я, ойкнувши, мов підрізаний, уіігв м купу трощі. Це давун у мить удару сікача так мотнув хвостом 1 невеов г'умовою палицею ударив мене по нотах.

Пам'ятаймо, що це не казка, не витвір фантазії, а дій­сність.

А які кмітливі, винахідливі кенгуру («На гадючому острові і)! Які воші мстивії А як б'ютьсяі «Я, правда, тезя знав, що кангуру,— зазначає автор,— найхимерніші та