Ване цькування Олеся Гончара за роман «Собор» у застійні часи...

Як у недалекі роки перебудови, так і сьогодні на перед" ньому краї боротьби за суверенітет України знову ж май­стри слова.

Зважаючи на волю українського народу та його одвіч­не прагнення до незалежності, прагнучи створити демо­кратичне суспільство, виходячи з потреб всебічного за­безпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держа­ви, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 року прийняла Декларацію про державний суверені­тет України і постановила: вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України.

24 Серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради республіки проголосила незалежність України та створен­ня самостійної української держави — України.

«Так!» — сказала 1 грудня 1991 року Україна незалеж­ності, волі, майбутньому на всеукраїнському референдумі.

Розпочалася нова доба в історії нашого народу. Період, в якому ми живемо, справді і драматичний, і прекрасний водночас.

Митці — нерв народу — все віддають справі відро­дження рідного краю. «Іншого в нас немає і бути не мо­же,— сказав Юрій Мушкетик у місткій, аналітичній звіт­ній доповіді на найбільш представницькому Х (Першому незалежному) з'їзді письменників України,— Україна — наш біль, наша честь, наша слава!» '

Час кличе митця...

Ідейно-естетичні пошуки сучасної української прози. Однією з характерних рис української прози на сучасному етапі є бурхливий розвиток роману й повісті. Уже наголо­шувалося на виразному тяжінні української прози до епіч­ності та циклічності. Це й цикл романів Івана Ле «Украї­на» — з трилогією «Хмельницький» у центрі, й епопея Петра Панча «Гомоніла Україна», й «південний» цикл романів Олеся Гончара («Таврія», «Перекоп», «Тронка», «Берег любові»), й «Данило Галицький» Антона Хижняка та «Буймир» Костя Гордієнка...

' Мушкетик Ю. За демократизм, національне відродження, високу духовність літератури.— Літ. Україна.— 1991.— 18 квіт.

420

романи найрізноманітніших жанровим ричний («'Святослав» і «Володимир» Се-3 являють'⁰¹' ^Д™⁰»' '«Первоміст», «Смерть у Києві», різновидів: іі'іоксолана» Павла Загребельного, «Синьо-мена Скляре/"^ ^літа "я^-умени», «Розплата» Дмитра Мі-«Євпраксія», ^^н богів», «Дикі білі коні» Івана Білика, ока Тивер», «Г-Аський ска^б», «На брата брат» Юрія Мутп-щенка, «Похі""еруна», «Золоті стремена» Раїси Іванчен-<Яса», «Гетьі^й^⁶¹¹¹™™ Чемериса, «Мальви» і «Орда» кетика, «Гні^³ рУ^), історико-біографічний («Марія» ко, «0львiя»^/ »°' «Терв^ на шляху» Петра Колесника, Романа Іва^ 'йДь» Вора;са Левіна, «Брати і побратими» Оксани Івані^Р^Щ¹)' РОї^ан-есе («Сіятель», «Юрій Янов-«Веселий Му^'ї Плачияди), проблемно-філософський Михайла Ме^Ч⁸ зоря» Олеся Гончара, «Чотири броди» ський» Сер^'ьмаха, «Отчий дім» Василя Козаченка, («Собор», «Т³^ Загребельного), сощально-психологічяий Михайла Ст^я Тютюнника, «Хвилі» Юрія Збанацького, «Розгін» Паї^/Рубіж» Юрія Мушкетика, «Спектакль» Во-(«Вир» Григс^^да» «Причини і наслідки» Юрія Щербака, «Позиція» таЛ іеомфорт» Павла Загребельного), ромаа лодикира Д^⁰/? Тронка» Олеся Гончара), роман-балада «Південний ^ї] Леоніда Лервомайського), так званий хи-У новелах ^{ («Козацькому роду нема переводу...» Олек-(«Дикий мед^ (ка), сатиричний («Аристократ» із Вапняр-мерний рома:" денти на папаху», «Вавилон на Гудзоні»

сандра Ільч^ра). ки», «Прете^утво і юність Семена Скляренка (1901—

Олега Чорно/^о в тих ьдісцях, де значною мірою розгор-

Все дити^ його романів «Святослав» та «Володимир». 1962) пройш^.'⁷¹ перечитав, за його словами, силу-силенну гаються поді¹¹ іу сиву старовину. «Враження ці жили в моїй Письменник Просились на папір. І от той час, коли живе книг про нап;¹¹"^! до величних часів наших пращурів пере-дупіі, довго і'№, прийшов, хоч для цього мені довелось не-почуття люб|/?Эдвчати все, що стосується життя народу, його ^ло на пап;¹¹^ перемог, -культури, побуту, звичаїв різних кало років вї" іення тих давніх часів. Так з'явились романи

боротьби й "і і «Володимир» ¹. аерств насел^.^їння історії, виняткова творча фантазія й да-

« Святослав» ^(ановитому письменникові створити історично

Добре зна' і Ли змогу тал.^ ялимник О. З вершини літ.—К.: Рад. письменник,

' Див.-. Ки^' 1988.— с. 149. ⁴²¹

достовірні картини життя різних верств населення сивої давнини, намалювати випуклі образи-характери.

Роман «Святослав» складається з двох книг: перша — «Княгиня і рабиня», друга — «Над морем Руським».

У центрі твору — Київська Русь десятого століття, князь Святослав, що втілив у собі ідеї єдності рідної землі.

«Син рабині» — так називається перша книга наступ­ного роману «Володимир»; епілог «У Берестовому» завер­шує книгу другу «Василеве». Це твір про зростання міжнародного авторитету Київської Русі. ,

Не князі самі по собі цікавлять Скляренка-художника, а передусім «забуті й незабуті» пращури, які, читаємо у віршованому заспіві до «Святослава», «Трудилися у поті своїх чіл, орали землю, ставили оселю, воздвигали городи і частокіл, і в клопоті буденних трудних діл сади садили, будували села». Справжні патріоти — люди праці.

Багатотомний роман «Україна» мав складатися з семи книг і охоплювати події історії XVI — XIX століть. Іван Ле (1895—1978) встиг написати лише два: «Наливайко» (1940) і «Хмельницький» (1965). Уже згадуваний в попе­редньому оглядовому розділі «Наливайко» — своєрідний пролог до історичного роману у трьох книгах «Хмель­ницький». Ряд персонажів «перемістилися» з попередньо­го твору в епопею. Передусім це — Карпо Богун, Семен Пушкар, Мелашка, Мартинко, Болотников, Бронек...

У першій книзі відтворюється переддень визвольної війни українського народу 1648—1654 років. У центрі уваги Богдан Хмельницький — формування характеру і світогляду.

Якщо у першій книзі читач знайомиться з дитячими та юнацькими роками Хмельницького, то у другому томі роз­повідається про життя і діяльність героя в період з 1620 ро­ку до передодня визвольних подій.

Над заключною книгою трилогії Іван Ле працював най­довше — чверть століття. Вона присвячена визвольній війні 1648—1654 років.

Роман-епопея Івана Ле «Хмельницький» відзначений Державною премією України імені Тараса Шевченка.

Творчість Олександра Ільченка (1909—1994) якнай­тісніше пов'язана з дивосвітом народної пісні і думи, прислів'я і приказки, легенди і казки. Недаремно один з найбільш відомих його творів «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця» (1958) має піл-заголовок: «Український химерний роман з народних усі' >.

422

Як вдумливий історик і самобутній митець, Олександр Ільченко написав свій твір про минуле, але спрямував його до сучасності: Мамай — своєрідне поетичне втілення характеру народу, його талановитості та стійкості.

Один із зачинателів української літератури XX ст.— Кость Гордієнко (1899—1994) за роман-трилогію «Чужу ниву жала», «Дівчина під яблунею», «Вуймир» удостоє­ний Державної премії України імені Тараса Шевченка (1973). У центрі першого твору — революційна боротьба 1905 року в Україні. Чи не найяскравіше виписані Гор­дієнком художником образи сільського ватажка Захаре Скиби, середняка Івана Чумака, його дочки Орини, П коханого Павла, старшини Романа Калитки.

У монументальному романі-хроніці «Сестри Річинські» їрида Вільде (1907—1982) високохудоэкньо відтвори» життя і боротьбу різних класів і груп в Західній Україні, що була окупована буржуазно-поміщицькою Польщею до 1937 року.

Якщо Ірина Вільде знана і в Україні й за рубежем, то Докію Гуменну (народилася 1904) читачі на рідній землі майже не знають — відома лише в діаспорі.

Оповідання під назвою «У степу» вперше побачило світ у журналі «Сільськогосподарський пролетар» в березні 1924 року. Читачів вразили «Листи з степової України». Письменниця зізнається, що відтворювала «повно й прав­диво, як чула й бачила». Та саме щира правда й не сподо­балася надто пильним більшовицьким критикам. Гуменну почали безпідставно звинувачувати в «очернительств!» і в прилюдних виступах, і в пресі. Становище склалося жахливе.

У дні другої світової війни Докія Гуменна перебувала в таборі для переміщених осіб у Зальцбурзі (Австрія), а в 1950 році переїхала до Нью-Йорка.

Отам в Австрії, у вкрай несприятливих екстремальних умовах, й творився один із кращих зразків української прози XX століття — роман-епопея у чотирьох книгах «Діти Чумацького Шляху»; завершила роботу в 1951 році.

Докія Гуменна подає широку панораму життя на Київ­щині та в Києві від початку століття до 30-х років, зобра­жуючи події, свідком яких вона була.

Роман двохплощинний: перша потужна тема — розпад і геноцидне знищення українського селянського мента­літету, створеного у віках, друга — київське літературне життя двадцятих і тридцятих років з усіма його світлими і темними сторінками, опис різних літературних організацій,

428

каиОільше «Плуга», а потім новоутвореної Спілки пись­менників України, що має винятковий пізнавальний інтерес.

Заслуженим успіхом користується оригінальний, гли­боко психологічний роман Леоніда Первомайського (1908—1973) «Дикий мед», присвячений подвигу нашого народу в роки другої світової війни. У вірних солдатів Віт­чизни справжнє щастя й обов'язок нероздільні. У романі-баладі органічно поєднуються глибокий трагізм і життє­ствердний оптимізм.

Тема робітничого класу розробляється у романах < Бе­рег любові» Олеся Гончара, «Лихобор» Вадима Собка, «Місто над нами» Анатолія Хорунжого, «Блакить» Юрія Бедзика.

На чільне місце висувається новий тип героя — еру-дованого дослідника, людини з високими моральними якостями. Такий Петро Карналь у романі «Розгін» Павла Загребельного, Дмитро Марченко у «Білій тіні» Юрія Мушкетика.

Художнім літописом села стали романи, повісті й опо­відання Олеся Гончара (народився в 1918 році).

Самобутнім романістом виявив себе Михайло Стельмах (1912—1983). «Правда і кривда», «Дума про тебе», «Чо­тири броди» — це широкі, рельєфні й барвисті художні полотна, в яких митець піднімає суспільне важливі проблеми.

Репутація художника із загостреним відчуттям сучас­ності, майстра гостроконфліктного сюжету вже давно утвердилася і за Вадимом Собком (1912—1981). Дев'ят­надцять романів, вісім повістей, дві книги оповідань, шість збірок поезій, тринадцять п'єс, нариси, поема...

Робітничий колектив у романі «Лих обор» постав у всій своїй величі. Через образи Луки і його батька — учасника другої світової війни Семена Лихобора — Вадим Собко переконливо розкрив тему спадкоємності поколінь.

Не одне десятиріччя успішно працював в жанрі роману, повісті та оповідання Юрій Збанадький (1914—1994). «Малиновий дзвін», «Сеспель», «Хвилі», «Кують зозулі» — кожен з цих творів відзначений премією.

Власний світ прози створив і Василь Земляк (1923 — 1977) — магічно-реалістичний і гротескно-загострений. «Лебедину зграю» і «Зелені Млини» критики не без під­став назвали романами випробувань. Максим Тесля і Мальва Кожушна, Лук'ян і Данько Соколюки, філософ Фабіян і Явтушок Голий — які ж це дивовижні образи! А інші мешканці Вавилону!

424

У романній дилогії Земляк-художник неповторно зма­лював передвоєнні й вогняні роки другої світової...

Роман їваничук народився 27 травня 1929 року в селі Трач Косівського району на Івано-Франківщині в сім'ї вчителя. 1957 року закінчив філологічний факультет Львівського університету. Спершу викладав українську мову й літературу в школі тихого Щирця піді Львовом, згодом почав працювати в редакції журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»).

Спроби молодого новеліста Романа Іваничука підтри­мав завідувач відділу прози «Жовтня» Григорій Тютюн­ник — надрукував їх у часописі.

1958 року світ побачила перша збірка новел Іваничука «Прут несе кригу». Критика в цілому прийняла її схваль­но, зазначаючи, що в українську прозу прийшов багатообі-цяючий літератор.

На той час уже звернули на себе увагу, як висловиться Володимир Яворівський, зухвало талановиті Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук-Роман їваничук недовго перебував під «наркозом» першого успіху. Вивчав побачене, глибоко переосмислю­вав прочитане. Як скаже критика, добував нові істини в буднях. Наполегливо працював.

Окрім збірки новел «Не рубайте ясенів» (1961), публі­кує свій перший роман-трилогію «Край битого шляху» (1964).

Іваничука-патріота хвилюють роздоріжжя історії Га­личини; у центрі трилогії — молодий інтелігент, який прагне докопатися до самих пракоренів істини.

Самовдосконалення митця помітне в наступних книгах новел «Тополина заметіль» (1965), «Дім на горі» (1969). Малі форми виступають своєрідним «дослідним полем» прозаїка: увиразнюється фраза, шліфується стиль.

Роман їваничук все переконливіше заявляє про себе як один з провідних українських майстрів, «котрий само­бутньо розвинув і продовжив містку, щільну, до краю сконденсовану традиційну новелу з майже математично розрахованим сюжетом...» '

Романіст і новеліст мовби змагаються між собою. В кожному з цих жанрів прозаїк невтомно відгранює свій

Яворівський В. Зрілість таланту. Передмова / Див.:

їваничук Р. Манускрипт з вулиці Руської: Романи.—К.: Дніпро, 1981.— С. 6.

426

почерк. «У новелістиці він пройшов шлях від традиційної гос'гросюжетної оповідки з несподіваним фіналом (оповід­ки, в якій уже з першої фрази відчувається, що в кінці неодмінно мусить щось статися?) до новели філософської, з багатоповерховим, складним, я б сказав, внутрішнім сюже том і, нарешті,— до війка новел, в якому одна деталь з по переднього твору переростав в окрему історію, що по-гії підсвічув особливим світлом увесь новелістичний цикЛ «На перевалі». Критика відзначила затим і точку перети| ну між новелістикою і романістикою Іваничука — йоіч перехід від циклу ноаел до роману з сучасного жш"п| «Місто» '.

Вміння «слухати історію» притаманне не кожному -навіть винятково обдарованому художнику слова. Окрії дивовижної творчої уяви, вимагається ще й подвижницьк терпіння, щоб якнайдокладніше дослідити ту епоху, пр яку збираєшся писати, а й композиційно «розставити вс по своїх місцях». Іншими словами: письменник мае бук одночасно й істориком, і своєрідним архітектором.

Додаймо до цього виснажливу, багаторічну дослід ницьку працю. «Хист історичного повістяра й романіст справді рідкісний, бо навіть за теперішнього «літературне го достатку» ми не можемо назвати багато прозаїків, яв працюють у цьому жанрі на високому й серйозному про­фесійному рівні. Павло Загребельний, Роман Федорів, Роман Іваничук, Володимир Малик, Роман Андріяшик... В тому-то й річ, очевидно, що історична тема,— як ніяка інша,— підступна й каверзна, не кожен за неї візьметься, а коли й осміляться,— магічна її таїна не кожному від­криється;» ².

Меч в української інтелігенції було відібрано, а життя, обставини настійно вимагали: будь-якою ціною повернути народові історичну пам'ять. А як? Чим? Тільки мислю, все більше переконувавсь письменник-патріот, тільки просвітницькою працею, яку треба переводити у ранг по­літики. А тут ще й відомий учений-фольклорист Григорій Нудьга переконує:

«Ви довели, що можете писати історичні романи. А чи знаєте — а якщо знаєте, то чи добре усвідомлюєте,— ідо ми належимо до унікального народу, якому колонізатори заборонили вивчати власну історію? Де праді Грушевсько-го, Костомарова, Антоновича, Крип'якевича, Яворницько-

¹ Яворівський В. Зрілість таланту. Передмова / Див.:

Іваничук Р. Манускрипт з вулиці Руської.— С. 7.

² Там само.

420

го? У спецфондах — і доступ до них мають тільки такі, як ви. Отож ви повинні написати історію України для людей, а особливо для молоді, в романах. Це ваш обов'язок. Вели­кий цикл історичних романів!»

_ Але ж для такого огрому роботи не вистачить жит­тя,— знітився я.

«_ А може, ще й залишиться,— відказав Нудьга.—

Ви тільки спробуйте.

І таки залишилося. Я написав за двадцять п'ять літ десять історичних романів і завершив увесь цикл «Ордою». А тепер пишу ці спогади» '.

Роман Іваничук остаточно переконався, що писатиме історичні романи. Вже й програма в загальних рисах скла­лася. І хоч тих творів ніхто, може, й друкувати не буде, але відступу немає — мусить виконувати задумане.

У щоденникових записах, спогадах і роздумах «Благо­слови, душе моя. Господа...» Роман Іваничук зізнається, що в Одеську він знайшов для «Черленого вина» прототип гончара Микити — славетного майстра Василя Архимови-ча, в якому простежив весь процес випалювання горщиків. Прочитавши подаровану письменником книжку, майстер тішився, впізнавши себе в одному з персонажів.

«Черленому вину» (1977) передував історичний роман «Мальви» (1968). Останній був вилучений з бібліотек і офі­ційно заборонений, як і наступний Іваничуків роман «Жу­равлиний крик». За вказівкою партійних зверхників та КДБ в робітничих колективах протягом року «розносили» «Мальви». Почались тяжкі для прозаїка — і не тільки для нього — дні: кожен крок контролювався.

На превеликий жаль, то була тривожна реальність, в якій доводилося жити і працювати.

В ідеологічному відділі Львівського обкому Комуні­стичної партії України концепція Іваничукових «Мальв» була сформульована так:

«Эта книга не о Туреччино, а о советчине» ².

Довго йшов до читача вже згадуваний історичний ро­ман «Журавлиний крик» — 15 років. Вперше він був опуб­лікований на початку 1988 року в журналі «Жовтень». Серед багатьох персонажів особливо виділяється постать останнього кошового отамана Січі Запорозької Петра Кал-нишевського.

Провідний герой роману «Четвертий вимір» (1984) Микола Гулак — один із організаторів Кирило-Мефодіїв-

їваничук Р. «Благослови, душе моя. Господа...».— С. 130—131. ² Там само.— С. 150.

427

ського товариства, відомий український вчений і педагог, революційний демократ. Іванові Франку прозаїк присвятив роман «Шрами на скалі» (1987).

Друзі, зокрема Любомир Сеник, почали наполягати, щоб Іваничук написав роман «Орда», їхні прохання-пропозиції все більше почали накладатися на авторські — тема вже давно виношувалася в голові й серні.

І, нарешті, «Орда» (1992) — твір багатопроблемний, надзвичайно гострий. Їваничук назвав його покаянною молитвою за Україну. «Я так і назвав... псалом» '.

«Може, й не повірите,— письменник u сам дивуєть­ся: — буквально наступного дня я пішов у бібліотеку й узявся збирати матеріали про орду — не монгольську, не татарську чи турецьку, а московську, яка восени 1 '/08 року вирізала Батурин» ².

Митець і влада — одна з провідних тем книги щоден-никових записів, спогадів і роздумів «Благослови, душе моя. Господа...» (1993), Вона складається з двох частин:

перша — «Література і держава», друга — «Держава і лі­тература». Через власний досвід і щоденні спостереження Роман Іваничук в літературно-публіцистичній формі відтворює діяльність українського парламенту, вправно окреслює постаті політичних, громадських 1 культурних діячів початку дев'яностих років. У книзі подається ціль­на, жорстка картина буття їваничукового покоління, його національного й політичного прозріння, трагедії і тріумфи, прагнення до незалежності й державності України.

Автор нікого не милує — ні себе, ні друзів, ні опонен­тів. Намагається якнайоб'вктивніше відтворити весь про­цес розвитку суспільства. Не обходиться й без суб'єктив­них міркувань — такі оцінки притаманні щоденниковим записам.

Названі й неназваяі романи Їваничук хоче при першій нагоді видати у двох об'ємистих томах під спільним заго­ловком «Меч і мисль». Автор визначив порядок їх розмі­щення: «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Мальви» («Яничари»), «Орда», «Журавлиний крик», «Вода з каменю», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі», «Бо війна — війною», «Благослови, душе моя. Господа...»

Успішно працюв в жанрі історичного роману Івая Білик (народився в 1929 році). Серед романів — «Похорон богів» (1986), «Дикі білі коні» (1989).

Іваничук Р. «Благослови, душе моя, Господа...»-² Там само,— С. 151, 152.

С. 150.

428

У першому творі прозаїк яскраво відтворює складний і суперечливий світ стосунків і взаємин між представника­ми різних верств наших прапращурів періоду становлення й зміцнення давньоруської Київської держави.

Білик детально виписує як образи історичних осіб (київські князі Святослав, Володимир, Ярополк), так і би­линних (Добриня, Муромець).

Роман привертає увагу не тільки своїм незвичайним змістом, а й самобутньою формою.

У художньому пслотпі «Дикі білі коні» йдеться про похід перського царя Дарія І на скі4іів у 514 році до нашої ери.

Іван Білик відтворює складні явища й події минулого в історичних творах'«Золотий Ра» та <<Меч Арея».

Валерій Шевчук (народився в 1939 році) відомий чита­чеві як автор книжок «Серед тижня», «Набережна, 12», «Середохрестя», «Вечір святої осені», «Крик півня на сві­танку», «Долина джерел», «Тепла осінь», «На полі сми­ренному», «Дім на горі», «Маленьке вечірнє інтермецпо», «Барви осіннього саду»...

У 1986 році прозаїк опублікував оригінальний роман-триптих «Три листки за вікном», заснований на фольклор­ному та документальному матеріалі. Кожен «листок»-повість — це певний етап формування духовності україн­ського народу: «Ілля Турчиновський» (кінець XVII сто­ліття — бароковий світ культури), «Петро утеклий» (кінець XVIII століття — судочинство), «Ліс людей...» (середина XIX сторіччя — дзеркало життя і звичаїв провінційної житомирської гімназії). Кожен з оповідачів, таким чином, через власне світосприймання розкриває духовний зміст своєї епохи.

Роман-триптих «Три листки за вікном» Валерія Шев­чука відзначений Шевченківською премією.

Книга «Птахи з невидимого острова» (1990) відкри­вається уже згадуваним історичним романом «На полі смиренному». Цей роман, зазначають критики,— вікно в далеку епоху, своєрідна психологічна травестія відомої літературної пам'ятки Київської Русі «Патерика печор­ського».

Повість «Птахи з невидимого острова», що дала назву книзі, разом з двома наступними «Сповідь» і «Мор» — єдиний філософський цикл. Ці повісті написані в жанрі історичної фантастики, засновані на реалістичному тлі XVII та XVIII століть.

Нещодавно В. Шевчук опублікував книжки «Стежка в траві» та «Учреві апокаліптичного звіра».

429

Навколишнє життя й література живили майбутнього прозаїка Володшира Дрозда (народився в 1939 році) — з цих двох джерел пив він в дитинстві «На камені життя мв виростали, не на чорноземі, а може, саме це й додало най, додав досі упертості ft духовної сили? Але не тішмо себе надією, що рани двпшепа л&гко затягуються: не за­живають вони ніколи, навпаки, а роками, з десягаліттяма роз'ятрюються. Але без цих болючих ран, без трудного дитинства мого не було б моїх багатьох книг, це я знаю напевно. Як і без мого сівврсьхого Полісся з його крутими людськими характерами і долями» '. Далі Дрозд вкааув й на першоджерела окремих з них:

«Ми — люди з лісу»,— хаже Петро Харлан, герой ро­ману «Вовкулака» («Самотній вовк»). Він має підстави так казати. Та й інші герої цього твору, як і герої «Катастро­фи», «Ирію», «Спектаклю», багатьох оповідань,— це люди з краю лісів і боліт. Деякі критики спостерегли, яв вирізняються твори мого «халеп'янського циклу: у них і більш традиційна для української прози поетичність, і менш вуглуваті, поміркованіші характери. І справді, «Люди на землі», «Земля шд копитами» — це вже степ. та земля, яку на Сіверщині віддавна звуть «украйною...»

Володимир Дрозд живе в селі Халеп'я над Дніпром серед людей праці, яких, за словами літературознавців, буквально «з натури» змальовує у своїх гостропроблемних романах та повістях.

Справжній літописець свого буття — сам народ, пи­сьменник — лише вуста його...

Так Дрозд писав у передмові до журнальної публікації першої частини «Книги доль і днів минущих» «Листя землі» (1992).

«На сторінках цієї книги — кров, біль і стогін багато­страждального народу нашого. У книзі цій — голоси на­ших батьків, дід^та і прадідів, почуті чутливим до болю народного письменницьким серцем,— так розпочинає Юрій Мушкетик передмову «Книга доль і днів — не лише минущих...» ³

І продовжує:

«Кращі сторінки книги — це діалог митця з вічністю, а Вогом і — з часом...» ⁴

' Дрозд В. Вибрані твори: У 2 т.—К.: Рад. письменник, 1989.— Т. 1.— С. 7—8

² Д р о з д В. Вибрані творя.— Т. 1.— С. 8.

³ Мушкетик Ю. Передмова.—В кн.: Володимир Дроад. Листе землі.— К.; Український письменник, 1992.— С. 3.

⁴ Там само.

430

«Листя землі» — спроба прозового enr-cry. Володимир Дрозд за цю правдиву, чесну книгу удостоєний звання лауреата Шевченківської премії.

Коли мова заходить про Володимира Яворівського (народився в 1942 році), то важко визначити, що в його діяльності переважає — письменник чи громадський діяч? Хоча й перше й друге органічно пов'язані між собою.

Так, життя мчить із швидкістю думки. Історія дає нам, може, останній шанс.

Це глибоко усвідомлює Яворівський, автор книжок опо­відань «А яблука падають...», «Грона стиглого виногра­ду»; збірок нарисів «Крила, вигострені небом», «Тут, на землі», «їв морі пам'ятати джерело»; документальної по­вісті «Вічні Кортеліси», за яку удостоєний Державної пре­мії імені Тараса Шевченка; романів «Ланцюгова реакція», «Оглянься з осені», «Автопортрет з уяви», «А тепер — іди», «Марія з полином у кінці століття».

Крізь душу Марії Мирович проходять найстрашніші колізії Чорнобильської драми.

Володимир Яворівський один з перших у нашій літера­турі зробив спробу розкрити першовитоки трагедії віку. І як публіцист, і як романіст.

Заспів до роману з народних уст Степана Пушика (на­родився в 1944 році) «Страж-гора» (1981) розпочинається такими словами: «Зовсім недавно в одному прикарпат­ському селі жила старенька жінка. Цій жінці минав сімде­сят п'ятий рік, коли я довідався про неї і приїхав з міста, аби на магнітофон записати весільні пісні, бо вона була співачкою.

Та хіба міг я подумати тоді, що роботи вистачить май­же на п'ять років, та і за цей час не встигну зафіксувати спочатку на стрічці, а пізніше й на папері всі її співанки, казки, легенди, перекази, анекдоти, прислів'я і приказки, заклинання, язичницькі молитви, повір'я...»

Про цю талановиту й винятково спостережливу жінку, «чорняву, низеньку, худеньку, з ледь посивілим волоссям і великими розумними очима, в яких було багато карого кольору», фольклорист, поет і прозаїк задумав написати книжку, змінивши, зрозуміло, й ім'я реальної героїні, й назву села:

«Жінка — Марія Іванівна Марчак.

Село — Лужок».

^Таким чином, в образі простої жінки з народу, надзви­чайно обдарованої, щедрої серцем, працьовитої, типізуєть­ся-узагальнюється цілий прикарпатський край — історія, звичаї, повір'я, розмаїта народнопоетична творчість.

431

Роман з народних уст Степана Пушика «Страж-гора» теж був відзначений найвищою державною нагородою.

У гостроті постановки проблем життя не відстав від роману і повість. Досить назвати «Бригантину» Олеся Гончара, повісті Івана Сенченка «Савка», Анатолія Ді-марова «Мадюдя», Григора Тютюнника, Євгена Гуцала та інппту талановитих прозаїків.

Але передусім слід згадати автобіографічну повість Петра Павча (1891—1978) «На калиновім мос-гі» (1966).

Життепас удостоєний Державної премії імені Тараса Шевченка.

«Повість минулих літ» — твір справді новаторський. І за змістом, і за формою. Мистецький сплав документаль­ної розповіді з художньою, новели з щоденниковим запи­сом, нарисом.

Це самобутня сповідь активного учасника визвольних подій полум'яної історії України. «За сюжет тут править життя у всіх своїх проявах, яке пройшло перед моїми очи­ма,— пише Петро Йосипович.— Воно було не одноманітне, тому в повісті застосовуються різні жанри й стилі, що руй­нує канонічну форму, але наближав до істини» '.

На думку Павла Загребельного, новий жанровий різно­вид виробив своїм циклом повістей «Блискавка» Василь Козаченко (1913—1995). Тут повісті мовби творять якийсь новий вид циклічного роману.

Біографія життя стала й біографією творчості Михайла Чабанівського (1910—1973) («Стоїть явір яяд водою», «Катюша», «За півгодини до щастя», «Дорога додому», «Журавлинка», «Заповіт»).

А ось як виписує портрет ще одного ратая літературно­го поля Кость Волинський: «Від природи Анатолій Діма-ров (народився в 1922 році) — людина добра. І то в широ­кому, різноаспектному розумінні цього поняття. Він доб­рий, надійний, незрадливий товариш. Людина душевна, чутлива, надто ж до страждань інших. Разом з тим його доброта не всеядна, а, сказав би я, по-народному розваж­на, мудра, цілеспрямована. При зустрічах-сутичках з ни­цістю і фальшю, марнотою суєслів'я, з проявами антилго-дяного і антинародного він гнівний і безкомпромісний. Такий у житті, такий і в літературі. Забігаючи трохи наперед, скажу, що, на мій погляд, якраз «добром нагріте серце» письменника і визначило одне з основних, найпри-

П а н ч П. Твори: В 6 т.— К.: Дніпро,— 1988.— Т. 6.— С. 6.

482

вабливіших достоїнств усього духу і ладу, головного спря­мування його кращих творів» '.

Як і Михайло Стельмах, Олесь Гончар, Григорій Тю­тюнник та багато інших прозаїків, Анатолій Дімаров на­лежить до так званого «воєнного покоління». Тому й тема героїки нашого народу у війні займає чільне місце в біль­шості його романів, повістей та оповідань. Чи буде це кни­га повістей «Постріли Уляни Кащук» (1975) або романа-трилогії «І будуть люди» (1968), чи, скажімо, широковідо­мий роман «Біль і гнів» (1981), відзначений Шевченків­ською премією.

Твори, що входять до книги «Містечкові історії» (1983), як правило, невеликі за обсягом. Події, відтворені в них, здебільшого відбуваються під Києвом або в інших містечках України. Майстер реалістичної прози ставить і художньо розв'язує гострі морально-етичні проблеми сучасності.

З високою мірою життєвості, художньої досконалості виписані й повісті «Сільських історій» (1987). Діють персо­нажі чи не в найчарівнішому місці Полтавщини — на заході, «її Придніпров'ї, де протікає хоче й не широка, але повно­вода й глибока Сула», у селах Рогозівка (під час другої світової війни) та Малий Тикач (повоєнні роки).

Правда, глибоке проникнення у внутрішній світ персо­нажів, народність — ось що передусім привертає увагу читачів у кращих романах та повістях Анатолія Дімарова.

Роман Андріяшик (народився 9 травня 1933 року в селі Королівка Борщівського району Тернопільської області в селянській сім'ї) після закінчення середньої школи вчився на фізико-математичному факультеті Чернівецького уні­верситету. 1954 року був призваний до армії.

Після демобілізації — на журналістській роботі. З 1957 року друкує в періодиці нариси, кореспонденції, репортажі. 1964 року закінчив заочно факультет журналіс­тики Львівського університету.

Автор романів «Люди зі страху» (1966, 1983), «Додому нема вороття» (1976, 1983), «Кровна справа» (1978), «Думна дорога» (1982), «Сад без листопаду» (1984), «Сто-ронець» (1989).

Реалістично-психологічний роман «Люди зі страху» освітлює події в Західній Україні в 1916—1919 роках.

Головний герой — Прокіп Повсюда.

Волинський К. Анатолію Дімарову — 60.— Літ. Україна.-

1982.— 20 трав.

438

В складі австрійської армії змушений воювати проти своїх же братів. Він схильний до самозаглиблення, багато що переосмислив.

По закінченні першої світової війни Прокіп протистоїть шовіністичній політиці буржуазної Польщі, впливам націоналізму.

В образі Повсюди художньо акумулюється трагічна доля значної частини західноукраїнської молоді на зламі віку.

Здатний до самовдосконалення і безперервного онов­лення й герой роману «Додому нема вороття» Оксен Супо-ра. Як і Прокопові Повсюді, йому властива розважлива аналітичність, хоча характери це різні, неповторні. Об'єд­нує їх хіба що прагнення «добути» істину.

Супора «стає іншим». Він каже: «Моя доля зійшла з тої дороги, котру, як мені здається, я знав до найменшої заглибини. І я не шкодував за цим, поспішаючи за нею на новий путівець».

Перший варіант роману «Думна дорога» був опубліко­ваний у журналі «Прапор» (1969, №№ 8—9) під назвою «Полтва».

Перша світова війна скінчилася — західні області України окупувала Польща. Галичина стала «закутинкою» із закиненим на шию зашморгом»; «край стає колонією, землею визиску, переслідується українське слово, скоро­чуються українські видання, за винятком слуг колоніза­торів, утискується українська інтелігенція. При Австрії тисячі душ глинув Талергофський концентраційний табір, за кілька років нового ладу не менше ковтнув Тухольський».

Така жорстока реальність: на зміну політики соціаль­ного й національного гноблення корінного населення прийшло ще витонченіше переслідування.

«Думна дорога» — своєрідне продовження роману «Люди зі страху». Передусім за часом зображення подій.

У центрі уваги — гнітюча задушлива атмосфера су­спільного життя тогочасного Львова. Діють тут уже відомі нам персонажі: полковник таємної поліції Родзісад, Прокіп Повсюда («Отой-о Повсюда збунтував каторжан»), Микола Павлюк.

У той же час в дію включаються й такі колоритні типи, як професійний шпигун Гамільтон Полянський, емігрант-білогвардієць Георг Івахін, письменник-ліберал Грушевич, редактор газети «Народ і воля» Гектор Свид, єзуїт.

Автор надто ощадний у портретуванні. Іноді йому досить однієї-двох деталей, щоб образ-характер ожив:

434

«Де їх, отаких, викопують? — подумала Марта.— Під-бооіддя. наче мур, а чоло — смужечка».

Революційне настроєних представників народу, які виступають за возз'єднання українських земель в єдиній ^залежній державі, уособлює демократ Юліан. Він <прико-«ував» Мартину «душу, свідомість, усю її до якоїсь потуж-дої таємниці, якою була його робота, якою був він сам». т»д _ людина залізної волі. «Він ніби навчився оберігати і заощаджувати свої сили».

Роман «веде» Марта Чорнеза.

Прикарпатця Якова Покору доля закинула в Криво­ріжжя. Персонаж роману «Кровна справа» стає робітни­ком-шахтарем.

Звільнений у запас офіцер-ракеткїік Михайло Скидай повертається в рідне село. Основа сюжетних ліній — тра­гічні колізії: в одну з «поїздок пам'яті» на могилу розстрі­ляного під час робітничої демонстрації у Львові в 1986 ро­ці загинула мати; ворожнеча між родинами Скиданіа і Верхоляків (Михайло Скидан й Ірина Верхоляк кохають одне одного); головний герой «Саду без листопаду» невилі­ковно хворий; Ірина гине в автомобільній катастрофі такий міцний композиційний вузол сплітаються людські

долі.

І в цьому романі Андріяпшк виявив себе непересічним майстром творення яскравих характерів.

Роман «Сторонець» присвячений Юрію Федьковичу. Перша книга твору відкривається такими словами:

«Ми не чинимо сваволі над життям поета. Ми лиш волею своєю свідомо беремо з його життя те, що важливим е для світу сьогодні, залишиться, можливо, надалі...»

Епіграфом до книги художньої публіцистики «Довга кладка через літа» Степан Колесник (народився 12 лютого 1982 року в селі Мончинці Калинівського району на Вінниччині в сім'ї хлібороба) взяв слова Олександра Довженка:

«Знайдіть хоча б один пам'ятник щасливій людині.

Ось пам'ятник людині, що вміла красиво й щасливо прожити життя.

Дивіться на нього, нащадки.

Нема такого».

В «Автографі для читача» Степан Павлович так розви­ває-поглиблює цю думку:

«Мушу вам сказати, що журналіст чи письменник, окрім усього — обдарування там, таланту, працездатності і так далі,— це ще й біографія. Народився я в селі, а воно

486

за всіма параметрами угроблене. Вщент зруйноване. З тих часів, як наганом у колгоспи заганяли...» '

Українські села не тільки зруйновані, а й обкрадені — це як відкрита рана, що не загоюється, весь час кровото­чить. Це чи не найгостріший біль Степана Колесника — скільки себе пам'ятає.

Так має боліти справжньому синові землі.

Проти кар'єристів, безбатченків, проти винищувачів рідної природи й веде прицільний вогонь публіцист.

Нарис, оповідання, повість, есе, сценарій — улюблені жанри Степана Колесника. Читачі з нетерпінням чекали кожного матеріалу Журналіста .№ 1 (був у 60-ті роки такий конкурс). Писав сміливо, без реверансів. «А прозу, яка все ж таки знайшла нас, читаєш,— пише журналістка Лілія Максименко,— наче чистим киснем дихаєш. Абзац, ще один і подих перехоплює. Хай, кажете, не ті теми обирали, що просилися, але ж думки які за вітрограєм слів — пре­красних слів! Закохуєшся у мову й мимоволі шкодуєш, що жити людині з таким талантом довелося в часи, коли музам підрізали крила» ².

Автор збірок нарисів та оповідань «Медозбір» (1967), «Яблуневі кордони» (1968), «Дорога на Доброкут» (1975), «Живу після смерті», «За Десною жито половіє» (1982), «На Севере жарко» (1983), «Довга кладка через літа» (1990), «Куди пливе ескадра» (1993) та ін.

Як правило, кожен твір Степана Колесника заснований на дійсному факті. Так було насправді в житті. Про це не можна не писати. І документаліст-художник не мовчав. Так було з винищенням українських сіл («Обкрадеш села»), так було з Чорноморським флотом («Куди пливе ескадра»), заходиться болем серце від геноциду в Чечні («Чечня стікає кров'ю, а світ мовчить!»).

У епіцентрі Колосникових творів життя людське — трагічне, героїчне, печально-возвишене, святково-буденне, приземлене...

Та все різне, неповторне. І характери здебільшого випи­сані випукло; це люди одержимі, вчинки позитивних персонажів є для нас взірцем.

Нарис «Обкрадені села» відкривається розділом «Зем­ля батьків». Це невигойний крик душі про те, що чинили комуністи з українським селянином. Адже ніхто ніколи не питав колгоспників, не радився з ними, як рівний з рівни­ми, не добивався приязні їхньої та згоди. Село не пам'ятав

' Молодь України.-² Там само.

1992.— 2 квіт.

436

такої доби. Навпаки: усе по-бузувірському винищувало-ря _ і земля, і хлібороби, і насіння.

«У документальному фільмі «Ой на горі калина», поставленому за мотивами «Обкрадених сіл», вразило, у кадрі стара пригадує, як уповноважений її чоловікові говорить: «На таких, як ти, що в колгосп не йдуть, свинцю вистачить...»

Степан Колесник: «Так і було. Робили з селом усе, що кому заманеться. Як із злочинним світом якимось. Із коло­нією, де все можна. Споконвіку в різних країнах, па різних континентах батьки привчали дітей до праці — у нас же

навпаки» '.

Страшною правдою вразив гляда-їів і документальний фільм Степана Колесн-ика «Солдатські вдови»; за його по­вістю «Борона» на Київській студії художніх фільмів імені Олександра Довженка готується одноіменна картина.

Якось, ще студенткою, уже згадувана журналістка Лілія Максименко на замовлення науковця з-за кордону шукала «Обкрадені села» — «ніхто не вірив, що в далекій Голландії людина вчить українську мову на творах нашо­го Колесника» ².

У 1992 році Степанові Колеснику за книгу художньо"! публіцистики «Довга кладка через літа» присуджена Шевченківська премія.

Доцент факультету журналістики Національного уні­верситету України Степан Колесник очолює Київську письменницьку організацію — найбільшу в Україні.

Сергій ІІлачинда (народився 18 червня 1928 року на хуторі Шевченковому поблизу Кіровограда в сім'ї селяни­на) — прозаїк, публіцист, літературознавець, лінгвіст, краєзнавець і етнограф. Опублікував близько ЗО книг.

Автор повістей «Таня Солоыаха» (1959), «Синьоока сестра» (1962), «Де лани широкополі» (1963), «Дума про лкдину» (1974), «Взяти на себе» (1981); книжок нарисів «Кам'яна веселка», «Брати Місяця» (1959), «Степові не-вгомони» (1962), «Там, где тихая Высь* (1977), «Хліб і со­вість» (1983); літературознавчо-іфитичних праць «Компо­зиція і характери в новелах Юрія Японського» (1957), «Олександр Довженко» (1964), «Майстерність Юрія Янов-ського» (1969); книжок казок для дітеи «Мандрівець із Піщаної Галявки» (1967); романів «Степова сага» (1977), «Шугаї» (1986). Упорядник книги «Довженко і світ.

Молодь України.-Там само.

1992.— 2 квіт.

437

Творчість О. П. Довженка в контексті світової культури» (1984).

Сергій Плачинда — автор національної теми. В творах завжди присутня Україна, її сильні лицарі, герої, діячі. Згадувана документальна повість «Брати Місяця» — про українських козаків XVI століття, винахідників порохо­вих ракет; оповідає про видатних українських винахід­ників Олександра Засядька, Миколу Кибальчича, Юрія Кондратюка, що торували шлях людству в космос.

Своєрідним продовженням цієї теми стала книга «Ніч перед стартом» (1971). Про великого українця, творця кос­мічних кораблів житомирянина Сергія Корольова.

Справжнім відкриттям і одкровенням стала книга істо­ричних повістей «Неопалима купина» (у співавторстві з Юрієм Колісниченком) (1968). Це хвилююча розповідь про видатних діячів української історії Роксолану (Настю >Л;ісовську), Гальшку Гулевичівну, Феофана Прокоповича, Максима Березовського, Артема Веделя.

Добрим посібником для старшокласників, студентів ву­зів та вчителів стали біографічні романи «Олександр Довженко» (1980) і «Юрій Яновський» (1987).

Помітним явищем стала книга Сергія Плачинди «Київ­ські фрески», де перед нами, ніби живі, постали образи Кия, Щека й Хорива.

Літературознавець, краєзнавець і етнограф нещодавно опублікував унікальний «Словник давньоукраїнської мі­фології». Своєрідне одкровення про наших давніх предків, їх космогонічні, історичні уявлення, стане в пригоді кожному, хто прагне зазирнути в саму глибінь історії України, пройнятися її красою, мудрістю й дивовижним, хвилюючим злиттям Людини з Природою.

Сергій Плачинда в розквіті творчих сил. Справжній патріот. Талановитий художник слова.

«Блискучим новелістом і повістярем увійшов у свідо­мість сучасного читача Григір Тютюнник» (1931— 1980),— так розпочинається переднє слово Олеся Гончара до двотомного видання творів лауреата Шевченківської премії '. Те слово автор озаглавив: «Живописець прав­ди». В ньому— «небо мистецької творчості» Тютюнника:

«Сьогодні українську художню прозу не уявити без його хай кількісно й не великої, але справді вагомої літератур ної спадщини» ².

' Гончар О. Твори: У 7 т.— К.: Дніпро, 1988.— Т. 6.— С. 630. ² Там само.

438

Перша книжка оповідань Григора Тютюнника «За­в'язь» побачила світ у видавництві «Молодь» (1966). В анотації зазначалося, що самобутні твори, з якими по­знайомиться читач, вражають спокійною правдивістю суворою чесністю автора.

Автор оповідання «Комета» не тільки психологічно достовірно відтворює вічно мінливе життя природи, так би мовити, зсередини, а й такою ж мірою сам глибоко розкри­вається. . . ^

«Угорі прошелестіло, а внизу, на річщ, и очеретини не

поворухнуло».

Тут своє життя — ще загадковіше. Замість докладного опису Тютюнник подає лише один психологічний штрих:

«Вода блищить, мов мед у щільниках». Порівняння свіже, відтінок кольору справді неповторний. Таємничим відсві­том цим забарвив ріку місяць:

«Дзеленькнув ціпок об човнове днище. Гримнуло весло.

— Ну, з Богом, як той казав,— гомонять дядько Тихій, Гойднулась і побігла з-під верболозів хвиля, підкотилась під місяць, колихнула його, і він зробився спочатку довгий — плескуватий, а згодом знов покруглішав».

Ще одна вдала знахідка Тютюнника-художника. Гост­ре спостережливе око відразу схопило процес «народжен­ня» новітньої реальної картини. Все це новеліст якось, на перший погляд, легко, природно «переплавив» у кінема­тографічну — знову ж до фізичної відчутності — пла­стику.

Крилатий вислів «Приховати мистецтво — завдання мистецтва» дійшов й до наших днів. Цебто: досконалий митець повинен створити ілюзію справжнього життя. Таку ілюзію, думається, й створює автор «Комети» у наведеній вище мініатюрній зарисовці.

Кінематографічна випуклість пейзажного живопису

увиразнюється:

«Човен висувається з-під верболозу чорним клинцем, і на воду сповзає дядькова тінь так, що головою він аж біля латахів на тому боці річки.

А місяць пливе та й пливе угору. Чорні зазубні тіні лізуть під берег.

— Ось ми його в ятір спіймаємо,— озиваються дядько Тихін.

Це вони про місяць. Хитають повагом тичку й тягнуть. В ятері справді блищить місяць дрібненькими крапелька­ми. А вже як увесь куль майже виринув із води, чути — бовть. І блиснуло черевом. То карась».

489

Гіперболізація реального образу Тихона — на грані казки. Ніби ми читаємо Довженкову «Звенигору».

І знову ж — «переломлюе»-«видовжує» тінь місяць. Дядько-жартівник «ловить» його в ятір. Проте ніде не .«розмивається» реалістична «підоснова» пейзажного ма­люнка. Все тут ґрунтовно достовірне. Човен хитається на хвилі й тоді, коли рибалка пристав до берега: «Ніяк вода не встоїться».

Особливо багатий відтінками опис у новелі «Перед грозою»:

«Заходило сонце, мінялося барвами небо: то жовто­гарячими, то густо-червоними, то просинюватими, доки не загускло у німій вечоровій прозелені •>.

Тут словесний живопис Григора Тютюнника чи не най­ближче стоїть до пейзажного живопису майстрів пензля. Особливо майстерно це — у передачі багатої гами відтінків кольорів.

Як і художники-пейзажисти, новеліст і в ц -ому творі йде передусім «від натури». Іншими словами, власні спо­стереження переносить на «палітру паперу». Тому карти­ни природи в нього такі яскраві, з найтоншими відтінками барв — від жовтогарячої до «вечорової прозелені».

Перед нами, пише Олесь Гончар, «не повторювач прой­деного, а письменник цілком своєрідний, як може бути своєрідним тільки справжній художник... Живописець правди — так можна б визначити і творчі принципи письменника, і весь лад його душі, а відтак і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю» '.

Окремими виданнями вийшли такі збірки, як-от: «Де­ревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1976). Лауреат Шевченківської премії та премії імені Лесі Українки Григір Тютюнник — автор широко відомих читацькому загалу повістей «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу», «День мій суботній».

На запитання одного з кореспондентів «Які основні теми ваших оповідань?» Григір Михайлович відповів: «Ко­жен письменник обирає собі тему найближчу, найріднішу його життєвому досвідові і — неодмінно — своєму ідеалові людини в тому часі, у якому він живе. Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, для мене завжди були і зали­шаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших

милосердя проявах» ².

' Гончар О. Твори: У 7 т.— К.-. Дніпро, 1988.— Т. 6.— С. 632—633. ² Вічна загадка любові: Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника.— К.: Рад. письменник, 1988.—С. 134—136.

440

Коли мова заходить про художників слова, то нерідко посяд з професійним революціонером, національним полі­тиком і державним діячем, публіцистом, літературним критиком і теоретиком мистецтва, філософом, віртуозним прозаїком, талановитим драматургом й непересічним живописцем Володимиром Винниченком називають й ім'я романіста й есеїста Уласа Самчука (1905—1987). Надто пильні ревнителі, «оберігачі» наших ідейних цнот зробили все щоб залишився незнаним самобутній художник слова, який став класиком ще за життя. Чому «відлучили» від його гостропроблемних, масштабних і високохудожніх романів? Напевно тому, що Улас Самчук у 1941 році пого­дився стати редактором субокупаційної газети «Волинь». Невдовзі за порушення офіційної лінії — між рядками дуже часто проглядав інший зміст — гітлерівці арештували непокірливого редактора й вислали до Німеччини — в його справі проводилося слідство.

Волинське село Дермань, Західна Польща, Чехосло-ваччина, Німеччина, Торонто — через них пролягли жит­тєві шляхи Уласа Самчука. Роман «Юність Василя Шере-мети» (1947) багато в чому автобіографічний. Головні герої — учні Кременецької гімназії початку двадцятих років; там учився майбутній прозаїк.

Справжнє визнання приніс авторові роман «Марія» (1933) — «найсенсаційніший з усіх творів Самчука» '. «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в ро­ках 1932—1933» — такою присвятою відкривається твір. Він складається з трьох частин: «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії» й «Книга про хліб».

Думається, ім'я класика української літератури ста­ранно замовчували ще й тому, що він першим на повен голос заговорив про організаторів нечуваного голодомору. Внаслідок сатанинської акції Сталіна та його приспішни-ків українців кількісно зменшилося на одну п'яту...

Невеликий за обсягом роман-спалах Уласа Самчука «Марія» читається з таким же напруженням, як і місткі новели-трагедії Василя Стефаника; справді, останні розді­ли, як сказав поціновувач творчості покутського майстра, написані коротко, сильно і страшно — переповісти їх не можна. Стає моторошно. Ось той останній фінальний акорд:

П і н ч у к С. Улас Самчук та його роман про голодомор 38-го. Післямова//У л ас Самчук. Марія. Хроніка одного життя.—К.:

Рад. письменник, 1991.— С. 183.

441

Надворі цвітуть сади, південь дихає пареним у цвіту вітром і жарів над суходолами й морями повний, тяжкий місяць.

Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається окремо кож­ний нерв. Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті з розчепі­реними пальцями ноги... З напруженням рветься останній нерв. Гасне по­волі місяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються у чорну дляму, без початку і кінця... Плющаться і грузнуть очі, холонуть загпглі уста, западають груди, серце робить останній удар...

Марії не стало-Головна героїня однойменного роману підноситься до рівня символу України.

Гімном селянській праді, любові до землі, сімейним підвалинам народного життя назвали літературознавці трилогію У ласа Самчука «Волинь». Перший том «Куди тече та річка» (1932) — це веселковий світ дитинства. Дру­га книга складається з двох частин: «Війна» і «Револю­ція». Тож «Волинь» можна назвати й тетралогією. За ши­ротою зображуваних подій, за глибиною розкриття мону­ментальних характерів Матвія та Володьки Довбенків епопею У ласа Самчука можна зіставити хіба що з «Селя­нами» Оноре де Бальзака та «Тихим Доном» Михайла Шолохова.

Вражає своєю масштабністю і мистецьким ліпленням колоритних постатей трилогія У ласа Самчука «Ост» про остарбайтерів — юнаків й дівчат, насильно вивезених гітлерівцями на каторжні роботи до фашистської Німеч­чини; їх доповнювала величезна кількість полонених. Кожного поневолювачі змушували носити на грудях пришиту наличку «Ost».

Перший том «Морозів хутір» (1948) Самчук завершив у Канаді. Ідейно-композиційне осердя книги — гостро драматичні події в Україні 1917—1920 років. Об'єктивно-епічний живопис словом, з відчутним ліричним підґрун­тям, стає динамічнішим.

«Темнота» — так назвав романіст другий том: зобра жується не піднесено фальшиве життя в Україні за часів сталінщини, як його з високих трибун подавали, а справж нє, реальне, як було в дійсності.

Заключна книга трилогії «Ост» під назвою «Втеча від себе» опублікована у 1982 році. Майже чотири десятиліття напруженої письменницької праці. Не рахуючи часу, затраченого на переїзди з країни в країну, на роботу над іншими творами.

На окремих сторінках «Втечі від себе», там, де зобра­жується передача вчорашніх невільників з американської

442

зони в радянську, Улас Самчук, можливо, дещо вже згущує темні барви: з юнаків і дівчат нові господарі знущаються, навіть розстрілюють їх. Насправді ж переважна більшість наших воїнів з радістю зустрічали репатріантів, щиро співчували їм, чим могли, допомагали. Не без того: були серед визволителів і п'яниці, і ті, котрі, як у романі, цинічно натякали нещасним: «Скатертю путь. Кланяйся там тітці Колимі...»

Кожен репатріант неодноразово проходив прискіпливу перевірку не однієї спецкомісії:

І справді, другого дня чи краще цієї першої ночі почались виклики. У білому будинку на другому поверсі засіла СМЕРШ, без скорочення — «смерть шпіонам»... Викликали одних за дня, інших — за ночі, одні вер­талися, илпі не верталися. На допитах вимагалось «правди» і не лишень за себе, але й за своїх ближніх. Це звалось «сипкою»...

Якщо Улас Самчук майже сорок останніх років прожив у Торонто, то Василь Барка (справжнє ім'я, по батькові й прізвище — Василь Костянтинович Очерет, народився в 1908 році) мешкає у Глен Спеї — неподалік від Нью-Йорку, у «вежі із соснової кості». Його називають пустель­ником Америки, ченцем літератури. Ще у шістдесяті роки письменник свідомо відрікся від машин і апартаментів. Присвятив себе мистецтву слова. Отам і творить свої мону­ментальні поеми і романи.

Світ уже давно зачитується творами Василя Барки, а український читач лише наприкінці 1991 року розкрив сторінки його вперше надрукованого у нас роману «Жов­тий князь». «Світової слави автор епічних романів, поем і драматичних творів, есеїст, перекладач творів Данте і Шекспіра. Друкувався по різних країнах і континен­тах...» '

Чого тільки не довелося пережити Василеві Костянти­новичу: сирітство, клінічну смерть, переслідування за правду, голод, полон, поневіряння по чужих країнах...

У злопам'ятному тридцять третьому Очерет-Барка сам пізнав пекельні муки голоду. В передньому слові до «Жов­того князя» автор пише:

Голод витерплювався тяжко, в повному виснаженні, з дюжиною відкритих при напрямках кровоносних судин ранок, звідки сочилася брунатнувата рідина; на ногах тріскалася шкіра, оголюючи слизисто-"Ров'янисту. поверхню. Трудно було ходити і треба було часом опиратися

Степовик 1991.—8 серп.

Д. Глен Спей Василя Барки.— Літ. Укра'.

об стіни чи паркани, що коло них уже багато земляків лежало не-дишучих. Здавалося: ось кінець!..'

Окрім особистих вражень, Василь Барка протягом двадцяти п'яти років збирає свідчення інших людей, що пережили те страшне лихоліття. І тільки після цього при­ступає до написання роману «Жовтий князь». Відтворює дійсність, як він каже, в «граничному» стані.

Два роки виснажливої праці — вдруге письменник псе пережив. Чого це йому коштувало, знає тільки він сам. А потім скорочення, переробки, удосконалення тексту. Чотири рази від руки переписав. Останню крапку поставив лише у 1961 році.

Один із земляків-полтавчан, на прохання Василя Бар­ки, залишив йому більше десяти сторінок спогадів про жахливі дні голодомору. Описав долю близької йому роди­ни. Відтворене підтвердило власні спостереження. «Ва­силь Барка дав цій родині прізвище Катраккиків, але все, що судилося уязою письменника пережити цій родині, зія бачив на власні очі, пережив сам, чув од очевидців. У 1933 році Василь Барка відвідав родину свого брата на Полтавщині і був вражений до глибини душі тим жахіт­тям. Подібне випаде на його долю на Кубані в 1934 році. Бачив він, як гниють на станціях і біля елеваторів розкри­ті під дощем, підтоплені водою гори зерна, як божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, як німотно мов­чать хати, з яких доноситься солодкий трупний запах...» ²

На цьому тлі зіставмо два контрастно протилежні ви­слови: «Забрати хліб до останньої зернинки!» — «Жити стало краще, товариші, жити стало веселіше!» Перший належить В'ячеславу Молотову, Лазару Каганозичу, Павлу Постишеву та тисячам інших сталінських ординців, що страшною лавиною з півночі посунули в голодну Украї­ну: на кожен район припало по двадцять дев'ять «міцних, випробуваних більшовиків»-поганяльщиків. Другий — самому Сталіну. Яке нечуване святотатство!

Ось усе це й лягло в основу роману «Жовтий князь». Стало осердям і проблематики, і фабули. «Важко читати цю страхітливу хроніку невимовне трагічної долі україн­ського народу. Жодна фантасмагорична уява не здатна відтворити цей жахливий спектр чорної біди, яка захо­пила Україну і відкинула її за межі елементарного люд-

' Барка В. Жовтий князь.— К.-. Дніпро.— 1991.— С. 25. ² Жулинський М.У світлі віри: Голодомор в Україні та роман Василя Барки «Жовтий князь». Передмова//Б а р к а В. Жовтий • К.: Дніпро.—1991.— С. 20.

князь.-

444

ського буття. Та Василь Барка намагався в міру своїх сЬізичних і творчих сил відкрити перед нами моторошну безодню людського горя і відчаю» '.

Мирон Катранник, його дружина Дарія та їхні діти Микола, Андрійко й Оленка із села Кленоточі уособлюють трагічні долі мільйонів українців, приречених членами Політбюро ВКП(б) на голодну смерть.

Справжнім вироком тоталітарній системі став і роман Івана Багряного (справжнє прізвище, ім'я та по батькові — Лозов'ягін Іван Павлович, 1906—1963) «Сад Гетсиман-ський» (1950). Творився він далеко від Батьківщини — у Німеччині.

Прочитавши книгу, Володимир Винниченко написав авторові: «Вона — великий, вопіющий і страшний доку­мент». І пообіцяв: «Я зроблю все, що сила моя буде, для Вашої великої книги і для істини» ^і.

Роман «Сад Гетсиманський» значною мірою автобіо­графічний. Як і головний герой твору інженер Андрій Чумак, Іван Багряний зазнав свавілля й беззаконня. На початку тридцятих років його ув'язнюють. Підстава: пише, мовляв, твори «націоналістичні, куркульські й порногра­фічні». Тоимають у камері смертників. Засуджують на п'ять років.

Перед початком другої світової війни — друге ув'язнення.

Пережиті тортури сталінсько-беріївських опричників Іван Багряний і відтворює в типово-індивідуалізованому образі Андрія Чумака та інших в'язнів, котрі не втра­чають людської гідності, тримаються мужньо. «Сад Гетси­манський» — це історично-художній пам'ятник страж­дань українського народу, симбіоз «сюжетного твору й мемуарного репортажу» . У 1992 році Івану Багряному присуджено Державну премію України імені Шевченка.

Патріархом української літератури Австралії нази­вають Дмитра Нитченка (народився 1905 року в Зінькові на Полтавщині і від 1949 р. живе в Австралії). В дні дру­гої світової війни потрапив у німецький полон. Оскільки Сталін всіх полонених, навіть свого сина Якова, вважав ворогами, то і Дмитро Васильович виїхав у найдальшу дорогу...

Жулинський М.У світлі віри: Голодомор в Україні та роман

Василя Барки «Жовтий князь». Передмова/'/Б а р к а князь.— К.: Дніпро.—1991.— С. 20.

Лист Володимира Винниченка до Івана Багряного.-вісті.— 1961.— 2—9 квіт.

В. Жовтий • Українські

446

Вперше оселившись на довгий час в Мельборні, Нитчен-ко «співтворить українське організоване життя. Найбіль ший його вклад в українську освіту та літературу. Впро довж кількох десятиліть він є директором та вчителі.., українських суботніх шкіл у Мельборні. На початку 60 л років він працює в Шкільній Раді Вікторії, а згодом очі/ лює і довго веде новостворену Українську Центральну Шкільну Раду Австралії. Він працює в культурно-освітній ділянці Української Громади Вікторії, обирається членом управи Союзу Українських Організацій Австралії, тво­рить і очолює Літературно-мистецький клюб ім. Василя Симоненка, стає членом Об'єднання Українських Письменників «Слово» та очолює австралійську філію < Слова» '.

Поет, прозаїк, літературознавець, есеїст нерідко кублі кує свої твори під псевдонімом Дмитро Чуб; гуморески — Остап Зірчастий.

Чи не найсильніше враження на формування свідомо­сті письменника-патріота зробили «Історія української культури» митрополита їларіона та Шевченків «Кобзар».