3 Сизонвнко о. Мить і вічність.—с. 108—109.

Слово і час,-

W

Деякі критики іноді звинувачують Загребельного в багатослів'ї. Чи слушні такі закиди? Думається, що не завжди. Що означає для автора «Дива» і «Розгону» «вибалакатися»? Це передусім — «показати людську думку в усьому її багатстві, у всіх її вигинах, барвах, вимірах» '.

І прозаїк щодня й щогодини вирушає, за його ж слова­ми, в мандри наполегливих шукань. Щоб невичерпне роз­маїття думки художньо втілити в стрункій композиційній організації, пластичному портреті, точній психологічній характеристиці, неповторній мовній індивідуалізації, пей­зажному зображенні. Варто пригадати хоч би неповторний опис Скрипайки в романі «З погляду вічності», інтер'єру (як обставлене помешкання Кукулика в «Дні для прий­дешнього»), в зображенні цілої історичної епохи («Диво»),

Іноді текст романів Загребельного переобтяжений, але водночас тканина насичена, переплетена афористичними роздумами. Герої романних циклів — це найперше люди мислі.

У кожній новій книзі Павла Загребельного — творчий експеримент. Щораз за тим експериментом «стоїть дослід­ник, енциклопедист, вигадник у кращому розумінні цього слова — і живописець» ⁴. Вдумливий дослідник літератур­ного процесу. Письменник залізної самодисципліни.

Запитання і завдання

Що ви знаєте про ранню творчість Павла Загребельного? Розкажіть про історію написання роману «Диво». Чим приваблює образ Сивоока?

Законспектуйте статтю Павла Загребельного «Спроба автокомен-таря».

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Д о н ч и к В. Істина — особистість: Проза Павла Загребельного.— К.: Рад. письменник, 1984.

Загребельний П. Неложними устами.—К.: Рад. письменник, 1981.— С. 438—477.

Фащенко О. Павло Загребельний.—К.: Дніпро, 1984.

' Загребельний П. Неложними устами.— С. 454. ² Земляк В. Твори: У 4 т.— К.: Дніпро, 1984.— Т. 4.-

- С.817.

ЮРІЙ МУШКЕТИК (Нарадився в 1929 році)

Добрі справи — це ті, що в ім'я ріднвї землі і рідного люду.

Юуій Мушкетик

У роздумах про Юрія Михайловича Мушкетика відо­мий український прозаїк і поет Євген Гуцало гадає:

«Письменників у нас, може, й не так багато, як дехто схильний вважати, проте чимало — це безсумнівно. Але поміж чималої кількості письменників помітних особисто­стей менше, ніж хотілося б, ніж потрібно на користь загальної справи. Юрій Мушкетик належить до числа них помітних особистостей у царині красного пнсьм—ства». Він — автор багатьох романів, повістей, оповідань, нари­сів. Невтомний письменник і громадський діяч.

...Стародавня Чернігівщина, Поліський край. Непода­лік від славного Ніжина — велике поліське село Вертіївка. Там, у родині вчителів, 21 березня 1929 року народився майбутній письменник Юрій Мушкетик. Його дитинство та перші літа юнацькі закарбувалися в пам'яті трагічними тридцятими роками, страхіттями війни, злиднями повоєн­ними.

Року 1953 закінчив філологічний факультет Київсько­го університету, а потім при кафедрі української літерату­ри аспірантуру. Працював головним редактором журналу «Дніпро». Обирався першим секретарем правління Київ­ської організації Спілки письмекників. Нижі — голова ра­ди СП України. Народ України знає його і шанує як борця за розвиток культури, мови, мистецтва рідного народу, його історкчної самобутності.

Романи Мушкетика «Позиція» та «Рубіж» відзначені Державною премією України ім. Т. Шевченка (1980) та

399

Державною премією СРСР (1987). За роман «Крапля кро­ві» письменник був удостоєний Республіканської премії імені М. Островського (1965).

Літературну діяльність Ю. Мушкетик розпочав у сту­дентські роки: так, 1954 року побачив світ його істо­ричний роман «Семен Палій», а року 1957 — історичний роман «Гайдамаки». Обидва романи писалися в часи, коли на історію України було поставлене своєрідне табу. Але Мушкетикові вистачило сміливості взятися за таку «кра­мольну» тематику.

Складнями були стосунки між Семеном Палієм та Іва­ном Мазепою. І правдиво зобразити їх письменникові у ті часи було важко, точніше сказати — неможливо хоча б тому, що постать гетьмана Мазепи історики трактували однобоко, факти й події далекого історичного минулого підганялися під тодішні примітивні догми.

Роман «Гайдамаки» співзвучний із шевченківською поемою. У ньому розповідається про народне повстання 1768 року, яке охопило всю Правобережну Україну. Діють у романі Максим Залізняк та Іван Гонга, оспівані також у поемі Кобзаря. Юрій Мушкетик написав роман-панора­му, в якому велика кількість дійових осіб.

У свій час обидва ранні романи Мушкзтика оцінювали­ся як успіх автора. Тепер же літературознавці вважають їх спробою молодого письменника проникнути в історич­ний матеріал, намалювати правдиві картини далеких від нас епох. Письменник збагатився досвідом в історичній бе­летристиці, а також набив руку створювати художні обра-зи-характеря, відображати колорит давно минулих часів. Щоправда, прозаїк досить критично сприйняв свої, як йому здалося, скромні успіхи в історичній белетристиці.

Людина небуденного творчого потенціалу, він згодом перейшов на сучасну тематику, хоч від історії не відцу­рався. Свідченням тому стали його повісті, присвячені античності,— «Смерть Сократа» і «Суд над Сенекою».

Дослідники творчості Мушкетика дали досить високу оцінку цим прввстойно написаним творам. Так, Валерій Шевчук вважає, що ці притчі є вдалими спробами художнього мислення письменника про життя лгодшш на землі, про її духовний світ, тобто — це все те, що називається літературою.

Посість «Жовтий цвіт кульбаби» (1984) — твір також історичного плану. Письменник вдався до відтворення по­дій минулого, які починаються недалеко від рідіюї Вер-тіївки — у Ніжині, де в знаменитому ліцеї вчиливя Мико-

400

ла Гоголь — в майбутньому великий письменник — і Не-стор Кукольник. Підуть вони в життя різними шляхами, покинуть рідний край, забудуть рідне слово. Нестор назав­жди від нього відцурається і житейським морем легко й безтурботно мчатиме, не думаючи про дно того моря. Він умре ще за життя.

Другий прагнутиме серцем доторкнутися до народу, який його породив... Надіявся, що не стане пушинкою з квітки кульбаби, як той землячок з Ніжина...

Історія не дає Мушкетикозі спокою.

І все ж його вабить і сучасність. Юрій Мушкетик напи­сав чимало книг про наше сьогодення (романи «Позиція», «Рубіж», «Біла тінь», «Вернися в дім свій», повість «Біль»). Ці книжки видані також за кордоном.

У романі «Біла тінь» відображено життя вчених науко-во-досяідпого інституту, які працюють над проблемою фотосинтезу, їхнє життя сповнене щоденних пошуків, успіхів і невдач, але гору бере прагнення домогтися пере­моги, подолати сумніви. Душею творчого колективу інсти­туту письменник зображує Дмитра Івановича Марченка. Він глибоко переконаний, що «ніколи не шукатиме комп­ромісів, що йтиме тільки прямо і нестиме ношу, яку завдав на пяечі, поки вистачить сил».

будучи натурою діяльною, Марченко створює в колек­тиві інституту цілеспрямовану тзорчу атмосферу довір'я людини до людини, розсудливої поміркованості, щирої відкритості, взаємної поваги співробітників. У романі правдиво відтворено труднощі наукового пошуку, склад­ність морально-етичних стосунків між людьми.

Значним творчим досягненням письменника, безпереч­но, е образ директора інституту Дмитра Івановича Мар­ченка — невтомного шукача наукової істини, людини високої моральної краси, виразника психології нашого сучасника. Керівник солідної наукової установи Марченко знаходить у собі достатньо сил і знань, щоб вести за собою інших.

Тему відповідальності людини перед суспільством і са­мим собою письменник розкриває художньо переконливо, на високому мистецькому рівні.

«СУД»

З-поміж творчих досягнень Юрія Мушкетика останніх років нашу увагу привертає оповідання «Суд». У ньому змальована тикова картина злиденного життя квлгоспно-

401

го селянства України в довоєнні та післявоєнні літа. Опові­дання розкриває життєву історію чесної трудівниці Ганна Розсохи, доведеної до відчаю і зневіри обставинами суво­рої дійсності, особливо знущаннями голови колгоспу та його вірних лакуз. Ось вона, виснажена й вимучена непо­сильною працею, численними кривдами начальства, стоїть перед судом. Забули нелюди сумлінну працю колгоспниці Ганни, жінки високої душевної краси, людини чесної, без­компромісної, забули, як хвалили, поки була здорова. Там, на колгоспній каторжній праці, залишила Ганна здоров'я, і ось тепер її віддано до суду за те, що не виробила мініму­му трудоднів. І позов учинили ті ж самі горе-керівники, які раніше хвалили Ганну за чесну, сумлінну працю в колгоспі.

Вистраждана життєва дорога трудівниці постає перед читачем у її спогадах, сумних і безрадісних. А вона ж від народження мала світлу душу. Ідеалом її була життєва краса. Ось як про це пише автор: «Вона (Ганна) любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звідки взятися тій красі в завжди зніченій нестатками душі? А от же жило там щось таке, що підмальовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим...»

Податки, побори, грабунки сільського начальства були нескінченними. Життя Ганни стало нестерпним, безпро­світним. З болем у серці про все це оповідає письменник, точніше відтворює спогади і роздуми нещасної колгоспни­ці — жертви жорстокої доби сталінізму. Чекаючи присуду (вироку), Ганна перебирає в пам'яті епізоди свого підне­вільного колгоспного життя.

Такий прийом оповіді нібито від першої особи робить її переконливою, вражаючою, щирою.

Перед нами в усій художній, мистецькій красі по­стає образ жінки як символу знедоленої, але непокірної України, тієї України, яка, проголосивши незалежність, виходить нині на світлу дорогу своєї великої долі.

«ЯСА»

Роман «Яса» — велике багатопланове полотно — зма­льовує події української історії другої половини сімнадця­того століття. В кінці твору зазначено такі дати його напи­сання: 1970—1974 pp. Це була перша редаїеція. Заверше­на в останні роки сумнозвісного брежнвввько-еуслоаського застою, вона, природно, не дала змоги письменникові роз­крити всю правду про найскладнішу добу матого мину-

402

д(д,о — так звану руїну... Ось чому в 1984—1985 роках Юрій Мушкетик завершує нову, другу редакцію роману, який значно ширше і ґрунтовніше висвітлює події 70-х років сімнадцятого століття.

Року 1987 твір опубліковано у видавництві «Радян­ський письменник» окремим виданням. Він обіймає 586 великоформатних сторінок...

Друга половина XVII століття не принесла українсько­му народові поліпшення його долі, на яку він заслугову­вав, якої сподівався після Переяславської угоди 1654 року. Особливої гостроти набула українська дійсність після смерті Богдана Хмельницького в 1657 році.

Один за одним до влади приходять гетьмани, які своєю політикою не сприяли єднанню різних суспільних верств народу, нації української. Окремі з них дбали передусім про власний добробут; особисте в їхньому житті та діяль­ності брало гору над загальнонародним. У вирішенні проб­лем громадських переважають амбітні, гонористі мотиви українського панства. «Честолюбство гетьманів — незборна завада до злуки»,— читаємо s романі.

Протягом 1654—1667 років Росія воювала з Польщею, війна закінчилась підписанням перемир'я в Андрусові (село поблизу Смоленська) на найближчих 13 з половиною років. Польща повернула Росії Смоленськ та Сіверську землю... Лівобережна Україна, а також Київ з околицями спочатку на 2 роки, а потім і назавжди відійшли до Росії. Білорусь і Правобережна Україна підпадали під володін­ня Польщі. Запорозік'й С"гі було уготоване ярмо подвій­не: російське й польське. Щоправда, вільнолюбна «козаць­ка християнська республіка» змушена була підкорятися тільки царському урядові. Дух вольності витав над легендарною Січчю і надалі.

Таким чином, Польща й Росія поставилися до України як до колонії, де нехтувалися закони, звичаї, культура підневільного населення. Це була ганебна, таємно підписа­на за спиною українців, змова російського царизму та польської шляхти. Вони свавільно чинили наругу над віль­нолюбним народом. Особливо підступною була позиція монархічної верхівки Росії. Україна тільки-но була при­єднана до Московської держави і одразу ж відчула її крижані обійми. Могутня хвиля обурення і невдоволення прокотилася над Україною, оскільки Андрусівським пере­мир'ям розтоптувались надії нашого народу на об'єднання всіх українських земель.

І лежала вона, мов та чайка при битій дорозі з відомої пісні Івана Мазепи... Скубли її царські бояри, грабувала

403

польська ненажерлива шляхта, чорною хмарою сунули з півдня татарські ординці й турецькі яничари. Але народ наш український не падав на коліна, не вимолював поща­ди у ворогів. Кращі його сини без принуки, за велінням серця збиралися в Січі Запорозькій. Незрадливими побра­тимами запорожців часто виступали донські козаки.

Втікачі від папської сваволі й наруги шужали за дніп­ровськими порогами не тільки прихистку й оборони. Наснажені патріотичним поривом, вони примножували ко зацькі лави — ставали на захист одновірців, синів і дочок, молодих і престарілих, які по слободах та хуторах, містеч­ках і зимівниках так часто потерпали від лютої панської сваволі. Особливо допікали своїми жорстокими грабіж­ницькими набігами татарсько-турецькі орди. То була епоха безперервної зовнішньої агресії: крім турків і татар, нападали також польські грабіжники. Вони місця собі не знаходили від того, що поруч лежать родючі землі Украї­ни, доглянуті чистими руками й серцями селян-хліборобів.

Палали села й хутори, горіли на пні ниви, а курними шляхами ординці та яничари гнали на південь нсвольни-ків, майбутня доля яких була жахливою: топтали їхню честь плюгаві бахчисарайські хани й стамбульські султа­ни, юнаки й чоловіки знемагали на каторгах-галерах. Там чекала смерть на тих, хто не зрікався свой мови й віри, народу свого українського християнського.

На всеукраїнських чатах вірно стояла Запорозька Січ — збройна сила українського народу. Роман «Яса.» — багатолюдний, населений він героями як історичними, так і створеними уявою письменника.

Сірко. То який же він, легендарний Сірко, був у житті? Що являв собою як історична постать?

Про його походження маємо досить скупі відомості. Народився Іван Дмитрович в слободі Мерефі Слобідської України, нинішньої Харківської області, неподалік від Харкова, син козака. В народній думі мовиться, що в Сірка було двоє синів — Петро та Роман. Перший загинув у по­ході, другий помер дома на очах у матері.

Видатний український історик і письменник Дмитро Яворницький у своїй праці «Іван Дмитрович Сірко, слав­ний кошовий отаман війська запорозьких низових коза­ків» розповідає: «Достеменно відомо, що Сірко був люди­ною неписьменною... І свої, й чужі, і друзі, й недруги — всі однаково відгукувалися про Сірка як про людину видатно­го військового хисту. Польський король Ян III Собеський писав про нього: «Сірко — воїн славний і в ратній справі

404

великий мастак». Українські літописці Самовидець, Граб'янко, Величко називають його сильним і великим ва­тагом, славним кошовим отаманом... Перебуваючи усе своє життя на війні. Сірко водночас відзначався великодушні­стю та рідкісного безкорисливістю і тому ніколи не брав воєнної здобичі. На війні він був самовіддано хоробрий і навдивовижу винахідливий: він умів з десятками козаків розбити сотні ворогів, а із сотнями молодців перемагати тисячі супротивників. Ім'я його як ватажка було оточене ореолом повної непереможності, і тому вороги боялися його більше вогню, більше бурі, більше пошесті морової» '.

Відомо, що Іван Сірко брав участь у 55 битвах і за­вжди, за винятком однієї, виходив переможцем. Замолоду воював у народно-визвольній війні 1648—1654 pp., в 1658—1660 pp. Сірко — вінницький полковник, з 1663 ро­ку багаторазово обирався кошовим отаманом Запорозької Січі. За намовою бездарного гатьмана І. Самойловича цар­ський уряд заслав Сірка до Сибіру, звідки він через кілька місяців повернувся. Цар Олексій Михайлович, хоча й не­долюблював Івана Сірка за волелюбство і самостійність мислення і дій, на вимогу запорожців змушений був від­кликати його із Тобольська, бо сунула 300-тисячна турець­ка армія в Україну. Загрожувала ця навала і Москов­ській державі.

Сірко зі своїми легендарними козаками-січозиками здійснив декілька походів на Кримське ханство, громив турецькі фортеці, знищував галери. Ці подвиги високо-художньо відтворені в романі «Яса».

Образи Івана Сірка та його дотепних січовиків постають на відомому живописному полотні Іллі Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», про отамана йдеться в багатьох народних переказах і легендах, піснях та думах.

У фундаментальній праці «Історія запорозьких коза­ків» Дмитро Яворницький так характеризує прославле­ного кошового отамана: «Передовсім слід зауважити, що Сірко був людиною безперечно чесною, яка не заплямува­ла себе ні корисливістю, ні жадібністю, ні продажністю;

що він був людиною простою і доступною у спілкуванні, позбавленою будь-якої пихатості й зарозумілоегі... Сірко був справжнім патріотом, який безмежно й свято любив

' Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко, славний кошевой ота­ман війська запорозьких низових козаків//Дніпро.— 1989.—№ 10.— С. 62—63.

4*5

свою вітчизну, під котрою він розумів не лише Запоріжжя, а й усю взагалі Україну, враховуючи й Слобідську Україну: за батьківщину він, не покладаючи рук, бився усе життя; заради неї він особистими інтересами нехтував, ні відпочинку, ні спокою не знав, усілякі небезпеки на війні зневажав... Кохаючи свою вітчизну, не шкодуючи для неї ні сил, ні здоров'я, Сірко хотів бачити її вільною і ні від кого не залежною» '.

В останні роки свого життя Іван Сірко, лікуючи недуги, проживав у запорозькому селі Грушівці. Там 4 травня 1680 року він і помер на своїй пасіці. Поховано його на козацькому цвинтарі в селі Капулівці поблизу старої Чортомлицької Січі, у якій довгі роки був кошовим (нині Нікопольський район Дніпропетровської області).

Влітку 1990 року народ України урочисто відзначив славне 500-річчя запорозького козацтва. Велике свято від­булося також біля могили Івана Сірка, де йому спорудже­но пам'ятник.

Леонід Новиченко слушно зауважує, що в романі «Яса» зображено український народ «у його природній багатоликості й різношаровості». Письменник «пильно і со­вісно» проявив інтерес до низової народної основи того­часного суспільства. Народна маса в романі не безлика, навіть рядові козаки наділені певними, чітко окресленими рисами вдачі, характеру, звичок...

Кошовий отаман Січі Запорозької Іван Сірко виступає в романі як живе втілення невмирущих традицій і звичаїв козаччини. Власне він став реальним і надійним охорон­цем багатих духовних і матеріальних скарбів, які надбав його працьовитий, невтомний люд.

Водночас і товариство козацьке, мов на дебелих доло­нях, надійно тримає свого мужнього і мудрого ватажка, зігріває його теплом вірньсті, захистом довіри, готовністю стати під його бойові знамена.

Впадає в око і така деталь: внерше з отаманом читач зустрічається далеко в степу біля сторожової могили, де вартував невсипущий козак Сироватка. Його очдма читач уперше бачить кошового отамана Івана Сірка:

Трохи вищий середнього зросту, крутий у плечах, з невіднорним по­глядом карях, із зеленавим, що його не погасили роки, блиском вчей, на худорлявім, суворім обличчі — глибокі зморшки, воно таке ж обвітрене, як і в інших козаків, одначе барвою схоже на стемнілу брояэу. Брови в

Д. Істерія запорозьких козаків // Дзвін.—

'Яворницький 1990.— № 5.— С. 103.

406

отамана густі, розсічені на переніссі крутою поперечною рискою, підпале­ні сонцем, вітрами й степовими пожежами, ніс кібчастий, підборіддя кру­те. Глибокі зморшки прокреслили й Сіркове чоло. Сироватка в думці від­мітив, що їх побільшало. Отаман старів. В рухах отаман був неквапли­вий, навіть забарний, однак Сироватка зн&в — то оманливе враження. Помислом і поведенцією отаман гсстрий, весь вік гнуздає гаряче серце й не загкуздає. Од усієї його постаті віяло силою, міццю, їх не спили роки й утома далекої мандрівки. Кошовий мав літ під шістдесят [...] Колись гарячий і навіть говіркий, отаман з роками ставав замкнутим, мовчакува-тим, навіть грізним.

Цей зовнішній портрет Сірка письменник поглиблює, відтворюючи його місце в історичній долі не лише Запо­розької Січі, а й усієї України. Кошовий отаман виступає перед нами як мудрий державний діяч, визначний полко­водець. Його турбує передовсім доля вітчизни: «Важко, до болю в скронях думав Сірко над тим, що ось уже стільки літ ллється в українських степах українська кров, брат іде проти брата, син проти батька... Що тому причиною, з чого все почалося і чим скінчиться?»

Почуття великої любові до рідного народу не дає спо­кою Іванові Сірку. Він день-денно думає-гадає про можливі трагічні наслідки для всієї України, бо від братовбивчих воєн, коли ллється кров, гинуть люди... Незабаром може статися, що «увесь квітучий край перетвориться в дику пустелю. І все те на користь ворогів України, найперше тих-таки турків і татар...»

У тому тривожному сімнадцятому столітті вони були могутні й дужі.

Татарська орда в супрязі з турецькими яничарами перетворювали український край у дике пустирище. Сірко скрушно думає: *Всі народи мають право на щастя, та, скільки віку, в мого народу хтось намагається одібрати його долю». Перед зором кошового отамана-мислителя поставали сумні видовиська страшної руїни, мимоволі в його серці народжувалося почуття рішучого протесту проти всілякого утиску, розбою, сваволі.

До нього докотилися подробиці героїчної оборони неве­ликого містечка Ладижин на Поділлі. Жителі його стали на двобій з турецьким військом. І хоч сили були далеко не рівні, вони не схилили голів перед чисельно перева­жаючою військовою силою ворога. Полковник Мурашко не сподівався на допомогу — його полк тільки один ли­шився на Правобережжі. Він мусив стримати велику силу турецьких загарбників. Оборона Ладижина — приклад одностайності міщан і воїнів-гетьманців.

407

«Людина вельми сильна вітцівщиною», велика любов до рідного краю породжує людський героїзм і відвагу.

Такими патріотичними категоріями завжди керувався і кошовий отаман. Почуття любові до України кликало^;

його в бій, і зін чесно здійснив своє покликання полковод­ця, свій патріотичний обов'язок оборонця рідної землі від і чужоземних загарбників та своїх прибічників міжусобиць.:

Письменник змалював переконливий образ державного! діяча, який вийшов з найнижчих суспільних прошарків — з того численного тоді в Україні роду — козацького. Сірко піднявся до вершини влади — кошового отамана Запорозь­кої Січі. В романі колоритно змальовано взавмовідносини;

між козаками та старшиною. Це були стосунки, засновані | на демократичних засадах. Сірко мав безмежний автори-j тет серед січового товариства. Люди вірили йому, люб.или| його, поважали і готові були виконати будь-який наказі свого отамана. j

Писыденнмк вкладає в уста Івана зворушливі слова-j звернення до січового товариства, мовлені перед бойовим| походом: «Панове молодці, не наша в тому вина, що маємс гибіль ворогів. Не наша в тому вина, що мусимо не пол< скородити, а ворожі ребра...»

Отаман говорить щиро, проникливе, вім не прнхозуї ні небезпеки на полі бою, ні підступі» орди та яничарівД

Запорожці щиро моляться, присягають перед куренями на вірність товариству: «...Присягаю Господу Богу перед Святим Євангеліем, що, будучи в нинішньому поході з ко­шовим отаманом Сірком та іншими старшинами, полков­никами та осавулами походннми при побитті ворога і де трапиться, здобичі військової не приховаю, купно з усіма стоятиму в бою і купно вернуся на Чортомлик».

Попрощавшись із Січчю-матір'ю, козаки вирушають у похід. Ю. Мушкетик для своєї романної оповіді не вишу­кував (чи точніше: не вигадував) обов'язкових конфліктів за умови обов'язкової класової нерівяості, суспільного розшарування.

Сірко мав природний, а не штучний авторитет у рядо­вого ковацтва та ковацької старшини. І письменник гово­рить про це чесно й прямо.

Політичні погляди Сірка виступають в його стосунках з гетьманами: лівобережним — І. Самойловичем та пра­вобережним — П. Дорошенком.

У єдиній Україні були два гетьмани? Так, були! Адже четверта стаття трагічного для нашої вітчизни згадувано­го вже Андрусівського перемир'я передбачала поділ України по Дніпру надвоє: на Правобережжі мала пану-

408

вати Річ Посполита, а на Лівобережжі — царська Росія. Так Україну ровшматували сусіди. Стогін і плач поневоле­ного народу обабіч Дніпра було чутно на весь світ.

Гетьман Петро Дорошенко виношував план возз'єднати Україну, але його спроби виявилися марними. Настали ча­си нових міжусобиць, турецьких набігів. Край обезлюднів, занепадав... Між лівобережними та правобережним» геть­манами (а їх було по декілька одночасно) спалахували кровопролитні братовбивчі війни. Спустошувалися міста і села, українська правобережна людність масово тікала на Лівобережжя.

Велике обурення в запорожців та їх отамана викли­кали звістки про те, що Дорошенко намагався навіть собі в спільники турків закликати. Отаман надіслав гетьману гнівного листа, в якому докоряв за те, що «почав водитися з басурманами, давніми Христа святого і віри святої нашої християнської ворогами, назвавшись їхнім зичливим сином, а нас. Військо Низове Запорозьке, знищував... і в подарунок басурманам посилати підступно і безсовісно положився»...

«Чуєш — дзвін? То дзвонять невільники кайданами в Стамбулі... Ті, котрих занютовано при твоїм попуску»,— такі і десятки інших звинувачень кидав Сірко на докір До­рошенкові, приїхавши до нього з поважною місією до Чи­гирина. Сірко і все достойне, що було тоді в Україні, тяжко потерпали від нескінченних міжусобиць між гетьманами, полковниками. Дорошенко назвав Сіркові словесні кпини «богопротивними», однак збагнув: його політична лінія приведе до того, що «гетьмани вигублять до кореня свій власний народ». Наступного дня Дорошенко зрікся геть­манського чину: «Цілував булаву востаннє й вручав її в руки кошовому Січі Запорозької на ратному майдані біля соборної церкви».

Про життя і діяльність історичного Петра Дорошенка і понині багато чого не з'ясовано, не вмотивовано його вчинків та державних рішень. Сучасні історики спрощува­ли і свідомо перекручували політичну, військову і дер­жавну діяльність гетьмана Дорошенка. Юрій Мушкетик висловився про це чітко і недвозначно:

Обраний законним шляхом, він звернувся до царя Олексія Михайло­вича з проханням не порушувати Переяславські (Березневі) статті. І одразу ж став небажаним для царського уряду. Оскільки Росія і Украї­на тоді спільно вели війну з Польщею, то Дорошенко на той час провадив тяжку війну на правому березі Дніпра. Порушуючи ті ж таки Березневі статті, царський уряд, за спиною українського уряду, уклав з Польщею

409

відоме Андрусівське перемир'я, яке розкраяло Україну на дві частини; за тим перемир'ям Правобережна Україна залишалася за Польщею, і в ній... залишався Дорошенко. А по цей бік швиденько садовлять на геть­манський стілець догідливого Многогрішного. Осаджений у Чигирині польськими військами, військами боярина Ромодановського та Много­грішного, а далі Самойловича, Дорошенко прийняв турецьку протекцію, що, звичайно, не робить йому честі й за що його суворо осудив україн­ський народ. Наші ж сучасні історики, які жодним словом не обмовилися про поведінку царського уряду, оповідають тільки про останнє... На такій «історії» ми зростали

Знав Сірко й те, що лівобережний лакиза Москви геть­ман Самойлович ненавидить його і все Запорожжя. Ва.кко з ними полагодити безліч українських справ. А ще ж ви­махували булавами Многогрішний, Суховієнко. І кожен глипаз у свій закуток. :

Ізан Сірко дбав про єдність Правого і Лівого берегів, бо знав, що в цьому сила, в цьому запорука державної неза- ' лежності священної землі, яка називається Україною.

«Мушкетиків образ характеру Сірка — мужнього, чес­ного, не спокушеного знадами багатства і владарювання, чистого перед справою, якій служив, навіть у своїх помил­ках і нерозважливостях, любленого і шанованого своїм січовим людом — втілює в собі ідею народності історичного, суспільного діяча, так рідко насправді здійснювану в істо­рії. «Мисль народна», кажучи словами Л. Толстого, зримо виявляє себе в цьому образі» (Л. Новиченко).

Роздуми Сірка продиктовані загальними настроями січовиків, які уособлюють увесь трудовий народ, вони відо­бражають думи і мрії про невідоме майбутнє свого краю:

«Боже,— прошепотів-,— скажи мені, подай знак: намарні чи не намарні всі наші жертви, вся ота руїна, овдовілі матері, посиротілі діти?

Відкрий мені помисли свої, дай прозріти майбутнє вітчизни моєї».

Отаман бідкається про долю наступних поколінь, які підуть його слідами: «Скільки їх буде? Чи зможуть проти­стояти світу, жорстокому і несправедливому? Звідки світи­тиме їм сонце? Будуть господарями своєї землі і далі чи сповнятимуть чиюсь волю?»

Так устами вірного сина України звертається до нас Історія.

Художні барви «Яси». Роман Юрія Мушкетика «Яса» — твір високої художньої напруги, твір глибинний,

Літ. Україна.— 1990.— 15 лют.

410

масштабний, панорамний. У ньому змальована ціла істо­рична епоха в житті нашого народу. Оповідь плине, мов широка повновода ріка. Письменник малює правдиву картину життя України в добу далеку й неспокійну. Він досконало вивчив життєві реалії XVII сторіччя; у сферу письменницьких зацікавлень потрапили будні й бойові подвиги січовиків, життя сіл і містечок, хуторів, зимівни­ків на рідній землі. Але найперша, найпильніша увага і любов письменника — запорожці.

Романіст виступає самобутнім живописцем масових сцен: він вправно відтворює картини козацького побуту, запорозьких звичаїв. Уява митця малює краєвиди степу, Криму, турецького міста... Правдоподібно описує письмен­ник битви козаків з ворогами, наприклад, картину запек­лого бою з турками, які підступно проникли вночі на Січ, маючи намір зненацька застукати сонних козаків і знищи­ти їх до ноги.

Важливим компонентом авторської розповіді в романі виступають картини природи, які створюють належну емоційну атмосферу. За допомогою пейзажних описів письменник увиразнює романну дію, оздоблює свою ровпо-відь вагомими поетичними деталями, які набувають симво­лічного з?/лсту. Прочитаємо початок «Розділу першого» і переконаємося, що пейзажна картина виступає ніби одухотворений персонаж:

Могилу називали Сліпою. Була висока й гостра, одиноко мріла, на­кликаючи в козацьких дозорців думки про минущість життя тп иемину-щість слави... У татарський бік могила спадала полого, в ковачий — кру­то, стрімко, а наокруж — степ, скільки око візьме. Колись на вершечку могили ще лежав велетенський гранітний валун, і з нього було видно далі, аж за Дніпро, але його розтрощили блискавиці. Й уся могила теж пощерблена ними. Тут часто блукали грози, важкі та грізні, немов тури осінньої пори. Били й били довгими рогами, й майже всі — в Сліпу, що самотньо мріла серед степу. Там, усередині, зібралося стільки мертвого вогню, що, коли б хто необачно кресонув, вона б вибухнула й розлетілася на шмаття...

Чи випадково письменник розпочинає роман саме цим описом? Ні, могила тут виступає немов жива істота — дію­ча, грізна, могутня, невмируща. Вона як невід'ємна част­ка рідного степу служить людині — козацькому варто­вому-дозорцю. Він тут на чатах, пильнує з могили, чи не збирається війною татарська орда або який інший недруг на українські степи...

В образі могили, яка вивищується над стеном, як мо­гутній тур, виступає вся Україна тієї давньої ворохобної

411

доби, коли їй доводилось боронити не тільки себе, а й своїх сусідів, які співіснували мирно і не сунули на землю віт­чизни з вогнем і мечем, з кривавим ятаганом чи дебелим арканом.

Письменник також не випадково на перших сторінках роману знайомить читача з дивовижною людиною — за­порозьким дозорцем Сироваткою, одразу ж вводить нас у світ його роздумів, згадок, думок, помислів...

Мокій Сироватка живе в романі до останніх його сторі­нок. Він уособлює найкращі, найпотаємніші риси запо­розького лицарства. Він і мислитель, він увесь свій козаць­кий вік звікував у степу, на самісінькій межі з Диким По­лем, де шастали татарські роз'їзди, звідки вони починали свої розбійницькі навали на українські села й хутори. Дим кострища на горі Сліпій означав тривогу, кликав на спо­лох, подавав знак іншим вартовим-дозорцям.

Мокій Сироватка був найближчим побратимом самого Сірка. Селянський парубок не витерпів знущань свого пана-деспота, подався на Січ і став душею козацького това­риства. В образі Сироватки письменник втілює найсвітлі­ші риси запорозького воїнства. Тут його сім'я, його дім, честь і совість, тут велика лицарська правда. Безмежно відданий і вірний ковацькому роду, його демократичним порядкам, праведним законам. Сироватка, якого «доля ко­тила... і за вітром, і проти вітру», сповідав найблагородні-шу віру, найглибші почуття синівської любові до своєї України. Любов його до материзни дорогої, до лицарства запорозького, ретельність у виконанні поважної повинно­сті дозорця — були прекрасними, як його очі, його палке серце, як його патріотичний обов'язок.

До глибини душі зворушують останні сторінки роману, де розповідається, як убитий горем Сироватка знову зажа­дав їхати на варту до Волошки і як він там загинув, спові­щаючи інші козацькі залоги про нову навалу татарської орди:

Але він не пустить їх, поставить супроти них своє серце... Він стояв і горів, як свічка. Душа козача летіла до Бога, а серце — до Великого Лугу, до маленької слободи Драбинівки, до людей, до України.

Красивий своєю відданістю громаді, всьому людові прекрасному українському козак Мокій Сироватка.

Такий же чистий серцем і подумом своїм його син Лав-рін, який разом з нареченою Киліяною потрапив до ту­рецького холону, де категорично відмовився від прийняття турецького підданства.

412

Хлопець заявив: батьківщина лише одна! В страшних муках, зачеплений за гаки, вмуровані в стіні, помирав Лаврін. На очах його кати стратили наречену Киліяиу.

Прекрасні були вони в житті, такому короткому й тра­гічному. Не заплямували себе і в смерті.

Спалахнув, як смолоскип, козак Сироватка... Йому на зміну одразу ж став молодесенький козак Філон. На моги­лі Сліпій приклав до чола руку, дивився в степ. Тільки не в козачий бік, а в кримський, татарський. Йому ще раз пригадалися Сіркові слова: «Святе місце — чати. Найсвя-тіше на всій Україні».

Чудовими людьми — образами-персонажами населив свій фундаментальний роман Юрій Мушкетик. Читаючи сторінки його правдивого полотна, ми знайомимося з різ­ними верствами української людності другої половини сімнадцятого сторіччя. І складається таке враження, що роман «Яса» заслуговує, щоб його назвати енциклопедією українознавства тих далеких часів, коли наш народ, про­живаючи в суворих умовах руїни, плекав світлі мрії про те, щоб Україна, підтримана лицарями-січовиками, випро­сталася до життя вільного, незалежного.

Заслугою письмешїика слід вважати його прихильність до української історичної тематики, особливо до незабут­ніх сторінок запорозького козацтва, гайдамаччини.

Помітним здобутком не тільки в романі «Яса», а також і в кращих романах, повістях, присвячених сучасній тема­тиці, є вміння письменника малювати чітко окреслені, психологічно вмотивовані людські характери. Запам'ято­вуються точні й образні вислови типу: «Життя його [Сиро­ватки] минуло у кліп ока», «Вже понад два тижні мололо­ся на Січі виборне борошно...», <?...у Сірка сьогодні був гарний стрій душі», «Тут часто блукали грози, важкі та грізні, немов тури осінньої пори», «Не спопели гнівом великої справи», «Чого ж пригірчила гетьманові [Самой-ловичу] ця грамота?», «Доля несподівано розіслала перед Лавріном білий сувій, а Марко залишився на чорному тирлі».

Влучно і лаконічно характеризує письменник свого улюбленого героя Сірка: «Орав шаблею, сіяв кулями. Тримав рідну землю в серці, як її оборонець, і боронив».

Критик Л. Ііовиченко зазначає, що Юрій Мушкетик на багатьох сторінках роману «показав себе гарним оповіда­чем, майстром промовистої деталі, вправним живописцем масових сцен і проникливим портретистом-характерознав-н;ем...» Згадаймо зі смаком і художнім тактом виконані

413

описи січового життя і особливо картини козацької битви з татарами в Криму, а також у самій Січі з турками.

Як на самому початку роману образ могили Сліпої набув виразно символічного значення, так і сцена напри­кінці твору, коли Сірко спостерігає вирування найгрізні-шого дніпровського порогу Ненаситець і боротьбу смілив­ця-козака у тому бурунно-киплячому вирі стихії. Сцена справді символізує бурхливе життя не лише самого отама­на, а й усієї неспокійної дійсності далеких днів україн­ської історії.

Прочитавши роман, ми запам'ятовуємо передусім коло­ритний, живий образ Івана Сірка, легендарного витязя нашої багатостраждальної історії. Він прийшов до нас як жива людина, яка увесь вогонь свого серця патріота, обо­ронця рідного народу беззастережно віддала єдиній матері нашій — Україні.