Дві книжки одного року

Мова піде про поетичні збірки Павла Тичини «Замість сонетів і октав» та «Плуг». Появилися вони друком майже одночасно — в 1920 році.

Перша з них є досить оригінальним явищем у поетич­ному доробку Тичини. Від часу першої публікації вона

69

довп роки не передруковувалась і тільки в дванадцяти-томному зібранні творів поета знову побачила світ.

Книжка «Замість сонетів і октав» виконувала роль своєрідного перехідного містка між «Сонячними кларнета­ми» і третьою книжкою «Плуг». Дослідники творчості Тичини сходяться на думці, що збірка «Замість сонетів...» компонувалася раніше, в роки громадянської війни, коли ніжну душу поета ранили криваві сутички нового світу зі старим. Ліричному героєві навіть естетство, естетизм (тобто схильність людини до краси) видається страшним жахом:

Жорстокий естетизме! — й коли ти перестанеш Любувати з перерізаного горла? Звір звіра їсть...

(«Терор».)

А хіба можна бути байдужим до таких трагічних картин:

Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.

...Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота, маму визирав.

А мати лежать посеред улиці з півфунтом хліба у руці...

(«Кукіль*.)

Одна поетична деталь, але яка вона вражаюча!

Щодо форми твори збірки є ритмічною поезією в прозі. Поет використав прийоми античної лірики і трагедії: вірші побудовані попарно, на співставленні — теза і антитеза. Після строфи іде композиційне і тематично пов'язана з нею антистрофа. Поет гостро сприймає сучасну йому дійсність. Його ритмічна проза схожа на лаконічні щоден­никові записи, занотовані людиною в хвилини емоційного збудження, піднесеного настрою. |

Ось тому-то мова Тичини афористична, в ній складна ритмічна організація, що йде і від творів Сковороди. І Недарма збірка присвячена великому українському філо­софу і по&тові.

В «Антистрофі» — своєрідний поклиїс до дії:

Приставайте до партії, де на людину дивляться, як на скарб світовий і де всі як один проти кари на смерть.

Будучи переконаним, що війни (дарма, як вони нази­ваються) — тяжке лихо, поет гадав: тільки народ має най­вище право розсудити, дати оцінку всьому, що було, що є й що буде на землі. І про це він чітко й недвозначно повідав у своїй третій поетичній книжці — «Плуг».

70

Збірка «Плуг» ознаменувала собою новий етап у твор­чому поступі Тичини. В напружених змаганнях народжу­валося нове поетичне мислення, бралася на силі молода українська література. З робітничо-селянського середови­ща, з кіл трудової інтелігенції приходять нові співці. Під гул гармат громадянської війни закладалися підвалини нової української культури. Після століть соціального й національного гніту український народ спраглими устами припав до цілющого джерела, ім'я якому: воля!

Книжка «Плуг» засвідчила ідейне і творче зростання поета. Його поезії стали мистецьки вишуканішими, досяг­нуто відчутнішої єдності змісту і форми. Впадає в око майстепна довершеність і простота. Знаменно, що в третій збірці ми чуємо владний голос народних мас, які борються за новий світ, за нову Україну, самостійну.

Поет створює образ робітника, який після роботи ки­нувся у вир народної маніфестації. Нову для себе робітни­чу тему Тичина втілив у класичний 13-рядковий вірш-рон­дель із певним порядком римування. З огляду на високу майстерність поета у володінні класичною строфікою цитуємо повністю перший із двох опублікованих у збірці ронделів:

Іду з роботи я, з завода

маніфестацію стрічать.

В квітках всі вулиці кричать;

нехай, нехай живе свобода!

Сміється сонце з небозвода, кудись хмарки на конях мчать... Іду з роботи я, з завода маніфестацію стрічать.

Яка весна! Яка природа! У серці промені звучать... — Голоту й землю повінчать! Тоді лиш буде вічна згода.— Іду з роботи я, з завода.

Справді, серця читачів тих далеких літ звучали раді­стю, свіжі образи аж світилися, а проблеми (наприклад «Голоту й землю повінчать!») зосталися й понині актуаль­ними.

.У з¹?¹¹¹! «Сійте...» чуємо заклик до праці як творчості:

«Сійте в рахманний чорнозем з піснею, грою...»

Гімн на честь повсталого народу владно звучить у циклі «Псалом залізу». У кожній з чотирьох поезій—

71

певний етап у житті народних мас та їхньої боротьби за добробут, за щастя трудящих:

Ідуть, ідуть робітники веселою ходою. Над ними стрічки і квітки, немов над молодою.

Співати гімн людині-творцеві, сміливо дивитися у вічі сонцю, що асоціюється з поняттям найвищої правди, чис­тоти, совісті,— ось ідеал Тичини. У цьому вбачає він сенс діяльності письменника («Я знаю...»).

Свої думки Тичина втілив у класичні рамки сонета — старовинної канонічної форми вірша, що складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного (рідше шестистопного) ямба з певним порядком римування. Перші дві строфи — чотирирядкові (катрени), дві останні — трирядкові (терцети). У першому катрені поет ставить тему, в другому поглиблює її, перший терцет на­мічає розв'язку теми, а другий завершує. Суворі закони сонета дисциплінують поетичну думку, зосереджують її на головному образі.

Центральне місце в збірці належить поезіям про події в українському селі під час громадянської війни. У вірші «Як упав же він...» (1918) героєм виступає вояк у трагічну мить свого життя. Нам нічого не відомо про ньо­го, крім того, що він відважно бився з ворогами, тому й «лягає до ніг» його відлуння переможного козацького кли­чу «Слава!». Боєць гине в ім'я всенародного щастя. Смерть людини — тяжка втрата. Тому від рядків поезії віє смут­ком, душевним болем, стриманою печаллю мужніх борців. Воїн помирає, але бій кипить, справу полеглого довершать побратими, борці за волю України.

Образ бійця, що помирає в чистім полі, народнопісен­ний. Від українського фольклору у вірші постійні епітети білий сніг, чисте поле, вигук гей, діалектна форма н: серцю ік свому, сполучник та й, образ чорного ворона, що е сим­волом смерті. Фольклорним образам поет надавав нового значення. Вірш по-пісенному лаконічний, емоційно вираз­ний, сповнений романтики.

Книги Павла Тичини «Замість сонетів і октав» та «Плуг» читачі й критика зустріли із захопленням. Високу оцінку Їм дав також академік Сергій Єфремов: «Поет, ма­буть, світового масштабу. Тичина формою глибоко націо­нальний, бо зумів у своїй творчості використати все багате

попередніх поколінь надбання. Він неначе випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю — у найтрудніших на вислів зворотах» '.

ЗА ВСІХ СКАЖУ, ЗА ВСІХ ПЕРЕВОЛІК)

Року 1924 Павло Тичина опублікував четверту збірку «Вітер з України». В ній зібрані твори 1920—1924 років. Однойменний вірш-заспів дає ключ до розуміння ідейно-художнього змісту книжки і, зокрема, символічного образу вітру. Пориви його потужні, навальні, але тепер це вітер творчості, будівництва. Потужний вітер з України розно­сить гучну славу про її народ, пробуджений від колоніаль­ного пригноблення російським самодержавством та домо­рослою панотою.

У серці ліричного героя — почуття гордості за матір-Україну:

Ах,

нікого так я не люблю,

як вітру вітровіння.

Його шляхи, його боління

і землю,

землю свою.

Ці слова щирого патріотичного захоплення ми й сьогодні повторюємо як заклик любити свій народ, його рахманну землю, культуру, його славне минуле і дбати про його розкрилене майбуття.

Вічно юні заклики філософського циклу «В космічному оркестрі»:

Вставай, хто серцем кучерявий! Нова республіко, гряди! Хлюпни нам, море, свіжі лави! О земле, велетнів роди!

—^^оет ^іилується невгомонним містом-трудівником («Харків»), у крилах літаків повітряного флоту вбачав символи нового часу («Повітряний флот»). Крилатий «пу-стун-літан» згадується і в поезії «Надходить літо...» іичина зображує те нове, що принесла Лютнева революція 1917 року, поваливши царське самодер.жазство: поділена панська земля, електрика, артезіанський колодязь. Спов­нене відчуттям радості і щедротне дозрівання, і буденний

П р а п о р.— 1989.— J« 11.— С. 8.

78

трудовий ритм сільського дня. Колорит картини — світлий, оптимістичний. Розповідь про селянську родину тече спокійно, переконливо. А слова «надходить літо», що обрамлюють поезію, символізують настання нового життя в Українській Народній Республіці.

Ведучи мову про тематичну й образно-художню вартість книжки «Вітер з України», ми не можемо обійти мовчанням твори, що були тривожним криком душі поета.

У збірці Тичина вмістив поезії «Осінь така мила» та «Голод» — про трагедію народу, яка спіткала його в 1921 році. Зворушлива розповідь про турботливу донечку, яка з трудом принесла матусі борщику, а матусі вже не до їжі:

— Мамо, матусю, чом не їси? — Бистро подивились очі матусі, зсунулось тіло, звісилась рука.

Голод жене людей світ за очі, та повсюди на них чекає лиха доля:

Коло вогню в ваготі збились і мруть голодні вгіка-іі.

Люди перестають бути людьми, вони поводяться мов божевільні, втрачаючи останні ознаки здорового глузду:

«Ти чув?.. недавно тут десь жінка зварила двох своїх дітей».

(«Голод».)

А коли прочитаєш поезію «Загупало в двері прикладе м...» (1921), на душі стає моторошно і страш­но. Спершу навіть важко збагнути, що це: вірш чи віршо­вана новела про жахливу трагедію — голод, який не раз падав чорною примарою на українські родючі чорноземи. Так було в 1921, у стократ страшніших розмірах повтори­лося в 1932—1933 роках. Люди мерли, як мухи. Про жах­ливий голодомор початку 30-х років довго мовчала преса, література, «історична» українська лженаука, змовчав і Тичина, більше того, він, засліплений страхіттями сталінського терору, у вірші «Партія веде» (1933) вихва­ляв «прекрасний час, неповторний час», хвалу складав тодішньому керівництву, яке подавало руку допомоги всім «пригнобленим і бідним», а в свого народу останню зернину видирало з голодних, ледь живих долонь.

74

Вірш «Загупало в двері прикладом...» — про жінку, яка доведена голодом до божевілля. Надрукований спер­шу в обрізаному варіанті (збірка «В серпі у моїм...») 1970 року, повністю твір побачив світ на сторінках журна­лу «Прапор» (1989). Цей твір вражає кожною своєю детал­лю, кожною реплікою матері, яка стала людоїдкою. До солдатів, що завітали до неї, напевне по заяві сусідів, «то всміхається тихо...», то «всміхається чудно», «всміхається страшно». Жінка «раптом уся затрусилась», «заплакала б тяжко — не може, лиш б'ється об піл головою...»

Останні рядки вірша по-тичининськи лаконічні, вони вражають своєю оголеною правдою, в них тонко вмотиво­вана поведінка і психологічний стан дійових осіб:

— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —

Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.

А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.

Після збірки «Вітер з України» в творчості Тичини настала пауза, яка тривала сім років. Звичайно, творчий процес у поета не переривався, щоправда пише він мало, ще менше друкує.

Немов сам із собою розмовляючи, Павло Тичина в 1926 році написав невеликий за розміром, драматичний за змістом вірш-звернення до великого індійського письмен­ника, громадського діяча, просвітителя і філософа Ра-біндраната Тагора (1861—1941):

До кого говорить? Блок у могилі. Горький мовчить.

Рабіндранате — голубеї З далекої Бенгалії прилинь до мене на Вкраїну, я задихаюся, я гину.

Я покажу такії речі в однокласовій ворожнечі,

я покажу всю фальш, всю цвіль партійно-борчих породіль.

Далі Тичина з болем продовжує:

Коли б були це генерали, ми б знали, що робить. А в тім то й річ, що це кати однокласовії...

75

Тичина вже в кінці двадцятих років своїм чуттям уловлював розгул сталінсьіеого деспотизму. Поет линув думкою до голуба-порадника: «Де ж той серп наш, молот і лани?»

У вірші «За всіх скажу...» (1922) із збірки «Вітер у України» — щирий голос тих інтелігентів, які ув'язали свою долю з долею трудового народу. «За всіх скажу...» — це роздум про обов'язок ыитыя перед суспільством, про місце його в робітничих лавах. Поет і народ, поет і суспіль­ство — так можна визначити основну тему вірша. Тільки в щоденному спілкуванні з багатомільйонним читачем, тільки в єдності з народом — справжнє щастя письмен­ника-творця, необхідні передумови його зростання. Поет з відкритим серцем іде на суд громадськості:

За всіх скажу, за всіх переболію, я кожен час на звіт іду, на суд. Глибинами не втану, не змілію, верхів'ями розкрадено росту.

Збірка «Вітер з України» завершила важливий період творчості поета.