«Гарячий зріз» сучасності

На ґрунті історичних і психологічних гіпотез Павло Загребельний здійснив, як справедливо відзначають літе­ратурознавці, художнє відкриття. Мається на увазі перед­усім багатоплановий твір «Диво», цикл романів про Київ­ську Русь, «іменний» триптих «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан».

Події доби Ярослава Мудрого якнайтісніше переплі­таються з подіями другої світової війни. Пригадаймо «Ду­му про невмирущого», романи «Європа. 45», «Європа. Захід». І в той же час з повним правом можна сказати, іцо Павло Загребельний — письменник сучасний. Про це свід­чить й уже згадуваний роман «День для прийдешнього». Але першим все ж таки був на сучасну тему роман «Спека» (I960). Про металургів Придніпров'я. Не вви-робничий», а «людинознавчий».

Життя нового покоління робітників та інженерів в епоху науково-технічної революції Загребельний відтво­рює в романах «З погляду вічності» (1970) та «Пе­реходимо до любові» (1971). У них — «гарячий зріз» сучасності. Головний герой — робітник Дмитро Череда. Він і «веде» розповідь в усіх трьох романах (до уже зга­даних двох додається третій—«Намилена трава», написаний Загребельиим під враженням від поїздки до Сполучених Штатів Америки).

У центрі роману «З погляду вічності» — показ спадко­вості поколінь. Загребельний засуджує кар'єуизм, зарозу­мілість, бюрократизм, формалізм (Токовий), куцо спожи­вацькі прагнення (Кривцун).

Загребельный П. Что позволено герои»? // Лит. газета. -

1977.— 14 сент.

893

Широкого розголосу набув удостоєний Державної пре­мії роман Павла Загребельного «Розгін» (1976). Про що цей твір? Як виник його задум? Своє завдання автор бачив у тому, щоб «сказати про роль науки в сучасному світі, про місце вченого- який здатен перетворити і покращити цей світ...» ' Загребельний відразу ж застерігає, що в про­цесі роботи над романом його передусім захоплювала поезія пошуку істини.

Чи не найяскравіше вдалося Загребельному змалювати багатогранний характер академіка-кібернетика Петра Карналя. Через його образ романіст розкрив подвиг нашо­го народу у другій світовій війні. Проте в центрі — тема сучасна, люди науки й виробництва. І передусім — своє­рідний «генератор» усіх проблемно-тематичїіих пластів і сюжетних ліній Карналь — філософ-гуманіст, винятково обдарований вчений.

Гостро висміює Загребельний-сатарик шанувальників незаконного «комфорту». Роман «Південний ком-фор т» був написаний між 20 травня 1982 і 22 вересня 1983 років. Любителі зловживань зустріли твір в багне­ти — окремою книгою вдалося опублікувати його лише через п'ять років.

У 1986 році побачив світ новаторський і за змістом і за художнім втіленням твір Павла Загребельного «Без­слідний Лукас». У підзаголовку автор уточкює:

«Роман з чотирьох повідомлень і не без фантастики». На останній сторінці головний герой зникає: «Лукаса не було. Не було слідів. Нічого». Крім елементів фантастики, твір має гострий політично-філософський характер.

Використовуючи останні досягнення науково-технічно­го прогресу, молодий американський учений Лукас прагне удосконалити людський розум. Щоб реалізувати свою зухвалу ідею, юнак подорожує по планеті. Передусім відві­дує ті краінп де ксліїсь зароджувалася цивілізація. Отже, «Безслівний Лукас» — це й своєрідна художня енциклопе­дія іс'"отї, мистецтва.

У 199.І. ооці Павло Загребельний опублікував свій два­дцять третій роман—«Тисячолітній Ми кола й». Творився він три роки.

Цікаво почути, як сам письменник тлумачить не лише архітектоніку, а й проблематику «Тисячолітнього Мико-лая»:

«Цей роман охоплює величезний відтинок історії. Починається з часів Володимира. Це перший великий роз-

Ф а щ е и к о В. Павло Загребельний.— К.: Дніпро, 1984.— С. 184.

394

діл. Наступний — часи Хмельницького, про те, що було після Переяславської Ради. Третій розділ — голод 33-го. Тоді — війна, її закінчення, про те, що коїлося в Західній Німеччині. Потім герой повертається додому і вже почи­наються його мирні перипетії, і події розвиваються аж до перебудови.

У цьому творі — умовна, майже фантастична кон­струкція — всі події відбуваються з однією людиною, яка живе тисячу років. Розповідь ведеться від першої особи» '.

Отже, як і безсмертний персонаж з химерного роману з народних уст Олександра Ільченка «Ковацькотду роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця», всюдису­щий Миколай живе не одне століття.

Передусім — він наш сучасник; і в той же час — вічний.

Павло Загребельний продовжує:

— Паралельний сюжет про брата головного героя, який несподівано навіть для себе самого зробив дивовижну кар'єру і доріс до одного з керівників республіки. А поча­лося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна в п'єсі Корнійчука «Правда». Після школи йому радили вчитися на агронома, та він сказав: «Ні! Райком комсомолу і сам Корнійчук дають мені рекоменда­ції до Інституту культури!»

Вступивши до інституту, він там, звичайно, не вчизся, бо як тільки дізналися про виконання ним ролі Леніна, його одразу ж обрали секретарем комсомольського бюро, потім секретарем комсомольської організації інетіхтуту,— тоді секретарем обкому комсомолу. І пішло, пішло. Він нічого в житті не вмів, нічого не робив, ото лише в юно­сті зіграв Леніна у «Правді», тоді у Погодіна «Человек с ружьем», навчився гарькати так, як Ленін гарькав— і це все...

— Павле Архиповичу, скажіть, будь ласка, як Ви ста­витесь до постаті Леніна тепер, коли портрет його вже малюється не тільки глянцевими фарбами...

— Ви знаєте, я не належу до розкопувачів могил, хоч і пишу історичні романи, і, здавалося б, вое ж таки копаю-єя у тих могилах. Але я зазждзд намагаюся віднайти щось достойне. А просто проводити ексгумацію трупіз для того, Щоб потанцювати на кістках — це не для мене.

Бачите, з Леніним яка історія. Ми маємо такий факт, Що марксизм-ленінізм у радянській державі практично

Див.: Загребельний П. Гола душа.— С. 4.

895

перетворено на релігію з усіма її атрибутами. До речі, моєму романі «Тисячолітній Миколай» професор роздуму над тим, що це в нас за соціалізм, і приходить до беснозк що він — інквізиторський... Соціалізм — це рівність. У к і була рівність усіх перед небезпекою концтаборів, пер;

загрозою, перед смертю, так само, як і в часи інквізиції у були рівні перед вогнищем... Вітчизняний соціалізм м'_ усі прикмети релігії — поклоніння, заучування тексті , лише на цей раз не релігійних, а «класиків»... Істинний Бог був підмінений Леніним. Коли б до Леніна ставилися нор­мально, як до політика, а не як до Бога, тоді б і не було такого великого розчарування, яке є сьогодні '.

У 1992 році в бібліотеці «Молоді України» побачила світ повість Павла Загребельного «Гола душа». «Сповідь перед диктофоном» — таке уточнення жанрового різнови­ду. Це, як зазначає сам автор, повість абсурду.

Як відомо, латинське слово absurdus в перекладі на українську означає «безглуздий». «Абсурду літерату­ра» — умовна назва ряду модерністських творів, «у яких життя подається у вигляді хаотичного нагромадження випадковостей, позбавлених сенсу — не підпорядкованих жодним закономірностям» ². Те, що діялося останніми десятиліттями в Україні, інакше не можна назвати, як «театром абсурду». Коли ж Павло Загребельний прочитав «Голу душу» після друкарки, йому «стало моторошно — це ж ми жили в такому світі».

«У цій повісті я показую даму, яка 20 років керува­ла на Україні культурою. По-перше, навіщо культурою ке­рувати?.. Як можна керувати мною, щоб я написав роман? Як можна керувати Миколою Вінграновським, щоб він на­писав вірш? Цього вірша може написати лише Вінгранов-ський і більше ніхто на світі... Нехай би навіть зібралися всі армії світу, всі генерали, всі президенти... і навіть Борис Олійник,— вони не напишуть такого вірша, як Він-грановський. Отже, як можна ним керувати?.. Сковорода сказав: «Не вчи яблуню родити яблука, краще відгороди її від свині». Але навіть за яблунею садівник ще може догля­дати, зробити їй щеплення. Якщо ж письменника почнуть підрізати... А це відбувалося. И керували цією нашою бід­ною культурою й літературою — якби ж хоч письменники, композитори чи художники, а то ж — абсолютно випад-

' Див.: Загребельний П. Гола душа.— С. 4—5. ² Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т.— К.: Голов, ред. УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988.— Т. I.— С. 12.

896

кові люди, яким було абсолютно однаково — чим керу­вати» ¹.

Така донька директора хутірської школи Клеопатра Січкар. Вона й «веде» повість про свої дивовижні «подви­ги». Так би мовити, самороакриваеться.

У кіноактриси не вибилася — забракло хисту й праце­здатності. «Знайшла себе» в купейному вагоні столичного потягу, коли стала провідницею. Навіть дисертацію захи­стила...

Коли ж Клеопатра Микитівва почала керувати культу­рою, жодної книжки не прочитала. Майже двадцять років «вправляла мовги» «антирадянським» письменникам, «обмивала» театральні прем'єри й організовувала похоро­ни видатних діячів мистецтва та літератури.

Такий же талановитий пройдисвіт й Тодя Рябокляч («Ви знаєте, де я народився?.. Не в Києві, не біля Києва, а саме під Киевом... Тому Тодя знає все!»). Філософ чичи-ковського типу й проводить «діячку» від культури крізь небезпечні рифи — Клеопатра зазнає остаточного краху.

Рябокляч — дитпна «імперії зла». «Цинічно ставля­чись до оточення, ладу, політики, він намагається щонай­краще пристосуватися до ситуації. Трохи науковий пра­цівник, трохи служитель муз, безпартійний більшовик і православний атеїст чітко вловлює коливання душ і часу. Перебудова не похитнула його звичок. Працівник інститу­ту атеїзму миттєво зреагував па зміни у ставленні до релі­гії і почав торувати шлях до православної академії. Ця прозора паралель нагадує про перестрибування партійних керівників з парткомів у Ради, комерційні структури тощо» ². Справді, абсурд жив і перемагав.

МАЙСТЕР ЕПІЧНИХ ПОЛОТЕН

Пише Павло Загребельний сміливо, широко, вільно. Давнина, друга світова війна й день сьогоднішній — такі три часові шарм визначають романні цикли. «Мабуть, не в багатьох українських сучасних письменників знайдеш таке розмаїття тем, сюжетів, літературних прийомів і засо­бів, такий діапазон історичного й соціального тла, як у За-гребельного. В кожному наступному творі він одкривав якісь нові грані свого літературного хисту...» ³

Загребельний П. Гола душа.— С. 9. М і щ у к В. Евопея Клеонатри, або «дама» з...— 1993.— № 10.— С. 86.