Цикл романів про київську русь

«Болісна неминучість». Допитливого читача цікавить не тільки те, про що поет, прозаїк пише, а й те, як він це робить. Тобто сам творчий процес. Загребельний, не крию­чись, охоче розкриває його, починаючи від виникнення задуму і кінчаючи секретами розстановки пунктуаційних знаків у реченні.

Що може бути поштовхом для написання оповідання, повісті, роману? Для Павла Архиповича особисто — «най­несподіваніші речі. Історія пережита чи почута, конкретна подія чи просто настрій, емоційний стан: біль, радість, потрясіння, спогад чи здивування, незначна деталь, але така, що запам'ятовується, і навіть кольорове відчуття, асоціація — перелічити все неможливо» .

Процес обмірковування й писання художнього твору Загребельний порівнює з великим таїнством народження нової людини. І найприємніший, так би мовити, первісний процес — виношування задуму: ще нема чітких планів, не окреслилися й готові сцени; відсутні й індивідуалізовані портрети майбутніх персонажів; не загострилися й сюжет­ні вузли.

Романіст мовби розмірковує вголос про найпотаємні-ше: «Ти чуєш голоси, окремі фрази (іноді з'являється спо­куса записати ці фрази), часом бачиш першу фразу май­бутньої книжки чи заключну сцену, а то враз виникає щось «із середини». Дозрівання йде то повільно, то швидко, ніколи не можна точно передбачити, чим воно завершиться, але ось настає пора, коли ти мусиш нарешті сказати про це: викласти на папері,— і тут ходиш ніби хворий, ти лихий на людей, якщо вони тобі заважають писати, ти вимкнув би всі телефони, по яких тобі дзвонять, ти невдо-волений усім, що може тебе відволікати... для письменника цей період найважчий, найболісніший, я назвав би його:

болісна неминучість» ².

«диво»

Історія написання роману. Працюючи над «Днем для прийдешнього», Загребельний хотів у цю гостро сучасну книжку, за його ж словами, вставити кілька розділів про Київ найдавніший. Яку мету ставив перед собою

' Загребельний П. Неложними устами.— С. 438. ² Там само.

383

письменник? Щоб поєднати, як він твердить, духом історії будови минулого з сьогоднішнім. «Ясна річ, розділи ті ма­ли включати в себе щось про Софійський собор,— уточнює прозаїк,— бо кого ж не хвилює ще й сьогодні ця найдавні­ша наша мистецька споруда, власне, найдавніша не лише в Україні, а на всій території, що колись іменувалася Київ­ською Руссю, хотілося передати отой геніус льоці, дух мі­ста, що не має постійного перебування десь в одному місці, а присутній повсюдно, загадково невловимий, як усе те, що звемо ми «духом»... '

У процесі роботи з'ясувалося, що розділи про Київську Русь «порушують» сконденсовану в часі й дії розповідь. Цебто, як каже Загребельний, розсовують книжку до без-j межності й неокресленості. Що ж автор роману «День для прийдешнього» робить? Свої наміри зводить до маленько-| го розділочка на чотири сторінки «Києве, ти щасливий!»! І в тому ліричному відступі-сповіді Загребельного-патріо-та є такі слова:

Є міста, в яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність; є мі­ста, що лише ждуть свого майбутнього, перебуваючи, так би мовити, в за­родку; Київ гармонійно поєднує в собі всі три виміри часу. Київ вічно молодий, він у вічному русі, з невпинних змінах. Великі історичні міста великі не тому, що завжди були незмінними, а тому, що змінювалися, оновлювалися, зростали.

Ці схвильовані слова сприймаються як заспів, як своєрідна увертюра до майбутнього «трьохвимірного» «Дива».

Раз задумане не полишило Загребельного в спокої. Письменник працював над романами «Шепіт», «Добрий диявол», над сценаріями до фільмів «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено—мін немає», над п'єсою «Хто за, хто проти?», а намір написати твір про сиву давнину не тільки «не відступав», а все настійніше утверджувався, ви­магав своєї художньої, так би мовити, реалізації. Романіст добуває рідкісні книги, давньоруські літописи, хроніки,;

наукові праці, словники, ґрунтовно опрацьовує їх. '

Павло Загребельний над історичним романом «Дязо» ;

працював десять років. Автор визнає, що він свідомо йшов'' на ризик. Іншими словами: що його не всі читачі зрозу-, міють. Яку ж письменник ставив перед собою мету? Яка провідна тема роману?

Задум. Мовби передбачаючи поставлені запитання, Загребельний так розповідає про свої творчі задуми: «Мені

'Загребельний П. Неложними устами.— С. 442.

384

хотілося не просто показати часи Ярослава Мудрого, не просто зробити спробу реконструкції епохи, не просто від­творити процес будівництва Софійського собору аж до вига­дування автора сеї великої споруди, імені якого, як і безлі­чі інших дорогих для нас імен, історія, на жаль, не донесла до наших часів. Ішлося про більше. Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захи­щаємо його» '.

Глобальний задум цей, у свою чергу, ідейно-компози-ційно зумовив три часові шари «Дива», три шари історії:

давнина, друга світова війна й день сьогоднішній. Ясна річ, вибір міг бути інший, продовжує Загребельний, але це вже справа авторська. «Саме автор вважав,— іде романіст далі в розкритті своєї творчої лабораторії,— що ці три часові періоди — найхарактерніші, коли йшлося про таку споруду, як Софійський собор, та й взагалі, коли вирішу­валося питання — бути чи не бути культурі цілого слов'янства, а то й цілого світу...» ²

«Міцний зв'язок часів». «Диво» — чи не найскладні­ший за композиційною організацією роман у нашій літе­ратурі. Павло Загребельний переконаний, що «народ живе саме завдяки міцному зв'язку часів, безперервності тради­цій, великій своїй історії, тому хотілося мені показати не просто щоденний побут моїх героїв, а їхнє історичне три­вання, їхню ходу крізь століття і тисячоліття, з минулого в майбуття; так виникла зухвала думка поєднати далеку минувшину з днем нинішнім у романі «Диво», так, власне, поєднується моє замилування героями часів віддалених з найгострішим інтересом до пекучих проблем двадцятого віку» ³.

Рік 992 («Великий соїщестій. Пуща») — початковий відлік «романного часу»; завершуються розгортатися події у 1966 році («Літо. Київ»). Отже, в полі зору Загре­бельного-художника — тисячолітня історія рідної землі.

Між «вступною» й «заключною» датами, мовби сцени 8 Довженковій «Звенигорі», проходять своєрідні «кадри»-

Загрсбельний П. Неложними устами.— С. 444.

² Там само.

³ Там само.— С. 471.

«Українська літе»»тура», 11 кл.

385

розділи. В кожному з них, у свою чергу, теж вказується точна дата. До того ж у заголовок виноситься й «куль­мінаційна» подія. Неначе ми читаємо грандіозний про­спект-«начерк». Наприклад: «1941 рік. Осінь. Київ», «Рік 1004. Весна. Київ», «1941 рік. Осінь. Київ», «Рік 1004. Літо. Радогость». Або: «Рік 1026. Літо. Константинополь», «Рік 1026. Падолист. Київ», «1966 рік. Перед вакаціями. Західна Німеччина»...

Як бачимо, у кожному заголовку називається не тільки найхарактерніша подія в житті народів протягом століть, а й вказуються вікопомні явища природи («Великий сонцестій», «Осінній сонцеворот»),

Сива давнина — композиційний епіцентр «Дива», ядро глобального конфлікту. Час дії, як уже зазначалося, кінець десятого — перша половина одинадцятого століть. Про той період Загребельний-історик пише: «За поганст­вом стоять століття нашої первісної культури, і відкидати їх не можна. Видно, то були не гірші століття, коли Київ­ська Русь уже в десятому й на початку одинадцятого століття, тобто ще фактично не ввійшовши цілком у русло панівного тоді християнства, дивувала світ сво^ю куль­турою, своє-о силою, своєю талановитістю» '. Місце — древлянські землі, Київ, Новгород, Болгарія, Візантія-Романіст не просто белетризує старожитні документи. Він полемізує з очевидцями тих далеких часів, переосмис­лює факти і події, іноді канонізовані у працях істориків і творах письменників. Автор «Дива» намагався відтвори­ти, як він сам про це пише, не тільки побут, обстановку, політичну й моральну атмосферу; а й психологію наших далеких прапрапращурів. Серед попередників, ясна річ, на чільному місці Ярослав Мудрий.

У полеміці проти перебільшення значення культури Візантії й християнства Павло Загребельний іде далі прозаїка Семена Скляренка. І не лише в часових вимірах (з історичному романі «Святослав» зображуються події десятого століття; у «Диві» — про спорудження Софії Київської в 1037 році).

Як і грузинський прозаїк Костянтин Гамсахурдіа та український романіст Семен Скляренко, Загребельний-історик переконливо доводить, що могутня держава спира­лась на місцеві сили й традиції. У «Правиці великого майстра» Гамсахурдіа — це митець з народу Константіне Арсакідзе, у «Диві» — художник Сивоок. І коли великий

' Загребельний П. Неложними устами.— С. 447.

88в

творець Цветісховелі Константіне Арсакідзе — історична постать (грузинський цар-ревнивець Георгій І після завер­шення будівництва собору наказав відрубати йому праву руку), то документальній і навіть легендарній історії Сивоокове ім'я невідоме.

Тож ведучи мову про історичний роман Павла Загре-бельного «Диво», слід неодмінно мати на увазі джерела і рушійні сили формування світоглядних категорій та своє­рідної культури нашого народу.

Вище наголошувалося на двоплановості роману як засобу відтворення непідвладних часові моральних цін­ностей, котрі в своїх прогресивних зразках органічно входять в наше сьогодення.

Сивоок. Під пером Павла Загребельного минуле промо­вило до нас живим голосом народного митця і мислителя Сивоока. Осиротілий «роб» із глибин пущі пробився до лю­дей. Перевізника вразив «досить дивацький вигляд» при­бульців: «з ніг до голови загорнуті в звірині шкури, самі теж наїжачені, мов дики з пущі, в одного через плече лук і два пуки чорних коротеньких стріл, у другого — важезна ґудзувата палиця, а на шиї на міцному мотузкові висить ведмежий зуб, штучно вправлений у золото». Перший— то Лучук, другий — Сивоок.

І Сивоока, і його товариша засліпив своєю красою впер­ше побачений горішній Київ («Стільки золота»,— проше­потів Лучук).

Особливо вразили п'ятнадцятилітнього Сивоока «роз­співані барви» нещодавно зведеної на місці великого двору варяга Федора церкви Богородиці. Нещасному лісовикові, якому за «два жорстокі роки мандрів... ніхто не поступив­ся бодай шматком хліба», хотілося «плакати вже не від ляку й безнадії, а від захвату тим буйно-дивним світом барв, який він носив у собі, та не знав про це, а відкрив тільки нині, тільки тут, в сизо-вишневих безмежжях спі­ваючого, сяйливого храму». Отрок мовби «опинився в днях свого дитинства, осяяних червоністю Родимового горна, заквітчаних барвами, що спливали з пальців діда Родима і лягали... на дитячу душу і в дитяче серце... Знов йому перед очі стала церква Богородиці, він знову був серед вишневого мороку в світінні барв його рідної землі, його нетьмареного дитинства».

І в які б найнесподіваніші ситуації не потрапляв з ди­тинства надзвичайно художньо обдарований поганин, оте світіння барв рідної землі не тільки не померкне, а забуяв Ще яскравіше.

ІЗ*

387

За задумом Ярослава Мудрого Сивоок-зодчий зведе Софію Київську, рівної якій, за свідченням просвітера їларіона, автора «Слова про закон і благодать», не було собору в усій північній півкулі, а отже, і в самій Візантії. Спорудження Софійського собору в Києві — ідейно-ком­позиційний епіцентр твору. Художник народу створив справжнє диво:

Цей собор вже з першого дня мого існування, паяно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався ек надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибу­довував державність Київської Русі, може, тому й не боялися звинува­чень у богохульстві усі ті хани, князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв уперто, несхитно, вічко, так ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі, став її продовжен­ням, гучним її криком, її співом, мелодіє», барвою.

Диво!

Диво з див — Софійський собор — виквіт душі на­родної.

У Сивоока був особливий хист монументаліста. Адже треба було самобутньому художникові так тонко відчути і виконати довершено все, щоб точно передались не тільки епоха, а й фактура і вид мозаїки.

Павлові Загребельному вдалося відтворити процес виявлення і формування великого мистецького таланту вихідця з глибин трудового народу. Життєвий і творчий досвід нашого далекого предка втілений в славнозвісному архітектурному шедеврі.

Ярослав Мудрий. На історичному тлі Загребельний-романіст змальовує складний, суперечливий образ князя Ярослава, його багатогранну діяльність в ім'я розквіту держави і разом з тим сина того часу, виразника інтересів свого класу.

Отави. У романі «Диво» відчутний своєрідний історич­ний перегук між образами Сивоока, творця художніх цінностей, і вітчизняного мистецтвознавця двадцятого століття Гордія Отави, який у полеміці з німецьким професором Шпурре відстояв ідею самостійності первісної культури слов'ян і ціною власного життя зберіг від розкра­дання фашистами твори прадавнього генія.

Борис Отава — представник нового покоління віт­чизняних учених, талановитий і сумлінний продовжувач справи своїх попередників.

:-!88

Отже, головний об'єднуючий центр — це образ Софії Київської, незвичайного дива, що «ніколи не кінчається і не переводиться». Своєрідний образ епохи. Він створений у «Диві» шляхом застосування нових жанрово-стильових та образних засобів художнього реконструювання соціаль-но-моральної природи наших далеких предків, їх характе­рів, взаємин, подій, суспільних обставин, деталей громад­ського й побутового життя прадавнього світу.