«Літературою мобілізований і покликаний»

Повернувшись у 1946 році на Батьківщину, Павло Загребельний працює в колгоспі рідного села, а з вересня почав навчатися на філологічному факультеті Дніпропет­ровського університету.

Що ж спонукало початківця до творчої праці? Причин багато. Але про одну з них, може, найголовнішу, Павло Загребельний так говорить: «Я особисто переконаний, що виступаю мовби від імені цілого покоління письменників-прозаїків, тих, кому в 1941 році було 16—17 років, хто в

цьому, скажемо відверто, далеко не зрілому віці з першого дня Великої Вітчизняної війни пішов на фронт (вдумай­мося сьогодні в цей факт), а коли повернувся по війні до мирного життя, то взявся за перо, бо занадто багато було в нього в серці» '. Отже, Загребельний, за його ж словами, літературою мобілізований і покликаний.

Оповідання. Перше оповідання «Каховські будиночки» Павлом Загребельним разом з Юрієм Пономаренком було написане за кілька годин. Збірка «Каховські оповідання» (1953) складалася з дванадцяти творів. Відзначалися вони нарисовістю. Були тут художні знахідки, були й компози­ційні прорахунки. Далі Загребельний пише новели сам. Окремими книжками виходять «Степові квіти» (1955), «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958). У читачів склалося враження, що автор не написав, а про­співав ці твори — так розкуто, вільно і впевнено вони вилилися на папір.

Якщо оповідання «Учитель» скомпоноване за класич­ними тургенєвсько-чеховськими художніми взірцями, то в інтонаціях розповіді «Новел морського узбережжя» від­чутні впливи Михайла Коцюбинського, Юрія Яновського, Олеся Гончара.

Лагідними степовими вітрами й подихами неповторно­го в кожну мить Чорного моря овіяні й герої оповідання «Кого шукаєш уночі — зустрінеш вдень», зокрема — мілі­ціонер Степан Кияниця. У критиці цей твір справедливо названо щемливо-сумовитою, ніжною й мудрою новелою.

А фінал «Білих коней»!

Ось ця симфонія барв і звуків — веселковий світ дитин­ства:

В морі, в тому самому місці, де зароджувалося сонце і де вода урочи­сто сяяла й виблискувала золотом, наче повітря в старовинному храмі, стояло двоє білих коней. Вони стояли по той бік безмежних розливів моря, мов сон, мов марення, мов мрія...

То не було марення, то не був сон. Маленький водовоз із приморсько­го колгоспу забрався далеко в море, щоб замочити колеса, і тепер поволі їхав до берега. Він сидів верхи на бочці, позираючи на сині води, як мор­ський цар, і Сашко раптом упізнав у цьому хлопчикові себе самого, з босими ногами, з облупленим носом, у старенькій вибіленій вітрами й сонцем сорочці.

Дитинство, його далеке, чесне й чисте, як сльоза, дитинство вибрідало з теплого моря, їхало до нього на баских конях, білих-білих, як лебеді, як тополиний пух, як перші сніги довгої холодної зими.

Загребельний П. Гола душа.— С. 11.

Загребельний П. Неложними устами.— С. 475.

378

379

О, якби кожен у хвилину душевхгої скрути зміг спіткати на розпутті життя білих коней свого дитинства!

Це вже неабияка творча знахідка Загребельного-художника. Від кращих «Новел морського узбережжя» віє ароматом молодості, романтикою, красою людської душі, правдою.

Спершу Павло Загрєбельний працює у обласній дніп­ропетровській газеті, потім переїжджає до Києва — обій­має посаду завідувача відділом прози в редакції журналу «Вітчизна»; в 1961—1963 роках редагує газету «Літера­турна Україна».

Письменник багато їздить по рідній країні, буває і за ' кордоном. Заключний розділ «Новел морського узбереж-а жя» — «За чужим морем» — найбільший. Це своєрідна повість у новелах, повість-репортаж про Швецію з багагьч ма документально-вірогідними подробицями. За короткий час Загребельний-мандрівник встиг чимало побачити, ви-Я вчити, осмислити.

Новелістика — чи не найкраща школа для романіста. Яскраве свідчення цьому — творча практика Павла Загре-бельного. У новелі, оповіданні майбутній монументаліст пройшов найперші й найголовніші студії. Саме в малих жанрах прозаїк значною мірою виробив свій неповторний стиль. Але чимало сприяло цьому й писання повістей, до яких усе більше переходив письменник.

«Марево». Служба на радянсько-іранському кордоні, вивчення історії, філософії, поезії, мистецтва і культури народів Сходу — таке підґрунтя одного з перших великих прозовдх творів Загребельного — повісті «Марево» (1956).

Окремими своїми сторінками «Марево» нагадує фраг­менти художньої енциклопедії. Так докладно і водночас в міру, із професійним знанням, вільно й просто розпові­дає Павло Загрєбельний про багату й суперечливу історію Ірану, про його примхливу природу, про калейдоскопічне барвисті базари Сходу, про працелюбний талановитий народ цієї країни та про його звичаї. Органічно вмонтовані в художню тканину повісті своєрідні відступи про високе мистецтво іранців, зокрема килимарство, сприймаються як лаконічні новелетки, як поезії в прозі.

На республіканському конкурсі в 1955 році на кращий науково-фантастичний та пригодницький твір для дітей та юнацтва повість «Марево» — відзначена другою премією.

Найяскравіше талант Загребельного-повістяра виявився у «Думі про невмирущого» (1957).

380

«Дума про невмирущого». «Війна, фронт, бої, поранен­ня, госпіталь, орден...» — у цьому телеграфно лаконічно­му підсумку якнайстисліший виклад «вступних» сюжет­них перипетій повісті, за словами Олеся Гончара, вистраж­даної, написаної із справжнім натхненням і пристрастю. Так, це пристрасна сповідь солдата-фронтовика про без­смертя свого покоління, яке грудьми зустріло фашистську навалу. Це мужній гімн людині. Це героїчна дума про не­скореність і самовідданість наших юнаків-воїнів.

І за тематикою, і за батально-пригодницькими засоба­ми поряд із «Думою про невмирущого» стоять «Європа. 45» (1957), «Шепіт» (1966) та інші романи Павла Загребель­ного.

Дилогія «Європа. 45», «Єврона. Захід». І в «Історії не-докінченого життя» (підзаголовок «Думи про невмирущо­го»), і в романі-хроніці «Європа. 45» відображено події кінця другої світової війни на європейському континенті, боротьбу патріотів проти гітлеризму — на фронті, у воро­жому тилу, в таборах смерті. І Андрій Коваленко («Дума про невмирущого») і Михайло Скиба («Європа. 45») «не­суть на собі багато автобіографічних прикмет. І все ж навіть ці, такі близькі і споріднені за обставинами дії, за сюжетом твори дивують несхожістю стилю, художніх засо­бів... просто дивуєшся, як за такий короткий час письмен­ник спромігся написати стільки і так по-різному» '. Бо­ротьба європейських народів з фашизмом — така провідна тема й роману-хроніки «Європа. Захід» (1961).

Романи привертають увагу не тільки масштабністю вперше залучених і художньо осмислених історичних матеріалів періоду другої світової війни, а й гостротою конфліктів: несподівані пригоди, ризиковані ситуації. Кіне­матографічною сюжетикою Павло Загрєбельний близький до Олександра Довженка. Подвійне зображення часу й зумовлюв неповторну побудову дилогії. Час виступає дійо­вою особою в романі «Європа. 45».

Події у «Європі. 45» розгортаються в Західній Німеч­чині, Голландії, Франції, Італії; Париж і Рим, прирейн-ські міста і католицькі монастирі — ось ті пункти, де відбувається дія другої книги дилогії; «Європа. Захід» — логічне ідейно-композиційне завершення «Європи. 45». Прокляття війні. Загребельний-гуманіст підносить голос ва захист миру, дружби між народами.

Сизоненко О. Мить і вічність.— С. 115.

381

«Добрий диявол». З «європейським» циклом якнай­тісніше пов'язується воєнно-патріотичний роман Павла Загребельного «Добрий диявол» (1967). Він сприймається як новітня притча. Письменником схоплена, власне, одна апогейна в житті людини мить — нечуваної сили шторм у відкритому морі. То ж у підзаголовку могло б стояти:

«Під час шторму». Або: «Не вір тиші». Прозаїк і тут іде від життя: під час шторму на Азовському морі нашим прикордонником було врятоване грецьке торговельне судно...

«День для прийдешнього». Над цим романом Павло Загребельний працював протягом 1961—1963 років. Твір складається з трьох частин: «Ранок», «День», «Вечір». Основу фабули становить засідання архітектурного жюрі.

Згодом Павло Загребельний так розкриє ідейний зміст цього роману: «День для прийдешнього» — дияволізм XX століття: посередність, нездарність, недовченість». На зіткненні таланту й посередності, власне, будується ця книжка. Вона дасть початок упертій і послідовній розробці письменником загрози посередності в людському житті. Всі його подальші романи — сучасні й історичні — про це.

З 1964 року Павло Загрєбельний — відповідальний секретар правління Спілки письменників України; у 1979—1986 роках очолює республіканську Спілку.

Зображення людини на війні («Дума про невмирущо­го», «Європа. 45»), животрепетна сучасність («Новели морського узбережжя», «День для прийдешнього», «Ше­піт», «Добрий диявол») — таким знали читачі Загребель-ного-прозаїка до 1968 року. Ці два часові періоди, ці дві теми — найхарактерніші для його творчості.

І раптом — історичний роман. Що це? Випадковість? Ні, закономірність. Живемо ж у час загостреного історич­ного мислення. Про «історію мислячу» веде мову й Павло Загребельний у статтях «Спроба автокоментаря» та «Пе­ред новими завданнями». Письменник переконливо дово­дить, що історичний жанр — це не ілюстрація історії і не втеча в минуле. Як і автори книжок про сьогодення, істо­ричні романісти намагаються осягнути, яким чином люди­на, залежна від часу й історії, водночас буває вільною, залишаючись під його владою, яким чином через необхід­ність приходить до свободи, як не тільки сприймає, а й змінює його, оновлює, щоразу знаходячи для нього нові засоби, шляхи і запали духовної енергії.

382