«Крізь тучу грозову»

Йому виповнився двадцять один рік, коли спалахнула Велика Вітчизняна війна. Пізніше Тютюнник-поет про це скаже так:

А потім бій, чужі дороги­ми всі ішли до перемоги.

Восени 1941 року Григорій з трудового батальйону, що відступав до Дону, втікає до діючої армії. На фронтах війни, потім у тилу, в партизанських загонах зі зброєю в руках третьокурсник нищить гітлерівських зайд-поне­волювачів, боронить рідну землю. Про ті найгероїчніші та найдраматичніші дні Григорій Михайлович повідомля­тиме наприкінці 1945 року лаконічно: «У 1941 році, восени, пішов на фронт рядовим бійцем.

Перебував на ділянці фронту коло Орла зиму і весну 1941—1942 років. 1942 року попав у полон... У 1943 році, в кінці літа, з полону втік і діяв у партизанському загоні за Дніпром до зими 1943 року. 29 грудня 1943 року був поранений і знову взятий ворогами. В 1944 році, в квітні місяці, знову втік і партизанив на території Чвхословач-чини в партизанському загоні «За батьківщину» у з'єднан-

' Літ. Україна.— 1970.— 10 лют. ² Вітчизна.— 1963.— № 5.— С. 154.

868

ні майора Кокіна. При виконанні бойового завдання був знову тяжко поранений» '.

Визнаний лікарями непридатним до військової служби, повернувся в рідну Шилівку в квітні 1945 року. Рани не остуджували гнівного, гарячого серця. Пізніше в одній із своїх поезій Тютюнник-фронтовик писав:

На спині у мене чотири шрами, осколками зроблено два, а два — кулями, так, значить, я також ішов боями, бачився я із смгртями та бурями.

«Журавлині ключі»

Рідна Шилівка вирує: вікопам'ятне Дев'яте травня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року. Григорій Тютюнник виголошує промову — вітає земляків з довгожданою Пере­могою. «Він у довгій шинелі, затис в одній руці шапку з червоною партизанською стрічкою навкоси, а друга на грудях у перев'язі» •'.

Скільки пережито, які шляхи пройдено! Як же далі жити пораненому фронтовикові? Будь-що завершити на­вчання. По закінченні Харківського університету з вересня 1946 року Тютюнник із осколком під серцем учителює. Спершу у Львівському технікумі підготовки культосвітніх працівників. Проте велике гомінливе місто не створювало відповідних умов для творчої праці. Григорій Михайлович рветься, кажучи слезами журналістів, на об'єкт — в село, щоб бути ближче до своїх героїв, краще вивчати їх, спосте­рігати природу, У 1948 році переїжджає у Кам'янку-Бузь-ку; з 1956 року повертається до Львова — завідує відділом прози журналу «Жовтень». Цю надзвичайно чутливу, задушевну людину цікавить буквально все: грецька міфо­логія, животрепетні політичні питання, кібернетика, творчість Генріка Сенкевича, лемківські пісні...

Тютюнник-художник удосконалює свою майстерність. Окремою книгою його поезії під назвою «Журавлині клю­чі» побачили світ посмертно у 1963 році. Такий заголовок порадив дати Григір Тютюнник: адже улюбленою піснею старшого брата була «Ой журавко, журавко». Як у збірці, так і в двотомному виданні твори умовно поділені на цик-

Вітчизна.— 1970.— № 5.— С. 175. ² Дніпро.— 1970.— № 6.— С. 35.

359

ли (у першому томі лише відновлено авторську назву до поееії про воєнний час): «Крізь вогонь і дим», «Пахощі землі», «Студентське», «Матері», «Балади»; є тут уривок з поеми («Іван Підкова»),

Поезії Тютюнника глибоко ліричні, пройняті мужнім громадянським пафосом. Справді, ніби пісня із серця, зри­нають і лягають на папір тонко відчутні, трепетно ніжні рядки («Я не позбавлений любові до листка, який, зірвав­шися із клена, пада, пада, мене хвилює тінь його легка у світлих днях м'якого листопада»).

«Хлопець із Карпат» — одна з найсильніших поезій «вступного» циклу. Тютюнник пригадує ночі, осінні дощі, розгрузлі дороги, заграви, що, «змішані з димом смоли, багряні полотна свої нап'яли...» І «під заграви оці» ідуть наші воїни. Громлячи фашистів, бійці «летіли в боях від села до села», «бинтуючи рани свої на ходу», пристрасно вірячи в щастя, в остаточну перемогу. Автор «Журавли­них ключів» не байдужий спостерігач, а безпосередній учасник визвольного походу. Суворий і правдивий воїн-літописець, полум'яний патріот.

Найчастіше у фокусі Тютюнникового поетичного світо­сприймання віддзеркалюється якийсь героїчно-драматич­ний момент. Одна мить, що раптово освітлює все життя людини. Таким полум'яним патріотом постає перед нами молоденький кулеметник («...й такого не бачили що- вели­кий осколок розкраяв плече, і куля долоню пробила на­скрізь, а він мене вісім кілометрів ніс..,»); таким виступає й командир («Офіцер»).

Глибоко інтимна лірика під пером Тютюнника набирав громадянського звучання: «Я не можу прийти, не зови, від жалю своїх губ не криви, я страшною дорогою йду, стигне кров по моєму сліду, я від куль не зведу голови, я не можу прийти, не зови». Цей пісенний лад є характерним для більшості віршів збірки «Журавлині ключі». Ці поееії написав солдат, який «гранатою й ножем фашистську бив гидоту». У кращих віршах книги («Я змірюю своє життя не днями», «Стою, вбираю пахощі землі», «У кожнім камені», «Вітчизно, як я снив тобою», «Я не позбавлений любові до листочка» та ін.) органічно зливаються Тютюн­ник-поет і Тютюнник-філософ. Збірка «Журавлині ключі» «відкрила нам поета по-філософськм мудрого, розсудли­вого і щирого...» '

Рад. літературознавство.— 1969.— № 6.— С. 58.

see

ПРОЗА

Чи не першим помітив неабиякий художницький талант у Тютюнника Петро Козланюк: «Кмнь, Грищьку, до чорта вірші. Переходь на прозу». Автор роману «Юрко Крук» ніколи не радив перезгодити «на прозу» неедарам і так званим «середнім», а до Грицьковото слова ставився по-батьківському ласкаво, бачив у Тютюанякові талант самобутній. І поет «напіввідкрив двері в свою найяота-ємнішу мрію»: «Ось візьму та й напишу епопею томів на три-чстэгря».

Власне, вже з 1947 року Григорій Тютюнник працює над широким художнім полотном «Буг шумить», в 1951 році у Львівському кннжково-журнальвому видав­ництві виходить збірка оповідань «Зорані межі». У ранніх новелах («Мкрон Розбийгора», «Добрий заробок» та ін.) є певні здобутки, хоча загалом кнегй ве позбавлена і девках прорахунків.

Як правильно підкреслювали критики, при всіх пози­тивних якостях оповідання Григорія Тютюнника були тільки глибинною розвідкою на підступах до великого твору, яким і стала пізніше повість «Хмарка сонця не заступить» (1956).

Над романом «Буг шумить» автор працював протягом 1947—1949 років. Завершив лише першу частішу. Вандру-ковано неаакінчений твір уже після смерті пясьмвкншга — в 1965 році у львівському видавництві «Каменяр»; трьома роками пізніше роман побачив світ російською мовою. Міс­це дії — західні області України, час — пісдевоенні роки. В центрі твору — образ представника сільської бідноти Мирона Ровбийгори.

З опублікуванням роману «Буг шумить» Григорій Тю­тюнник не поспідіав. У архівах письменника, твір проле­жав бливько двадцяти років. «Він писав тільки про те,— згадувала письменниця Ірина Вільде,— що довре знав, що мав у езоїх пальцях, як кажуть в Галичині. Твір про захід­ноукраїнське село, який вийшов по його смерті, за його життя, мабуть, не дочекався б друку. Він свідомо не закін­чив його. Про це він мені виразно сказав. Приблизно, що Це не під силу йому — тому що мало зває цей край. Зама­ло, щоб писати про життя чи з його життя повість. Це мені Дуже заімпонувало в ньому. Оця глибока порядність — це, либонь, другий пункт по таланті» '.

Літ. У к р а ї н а.— 1966.— 2 верес.

361

Повість «Хмарка сонця не заступить» відзначається поглибленою увагою до людини. Тютюнник тут виступив як пристрасний правдолюб, суворий реаліст. У художньо­му розв'язанні конфлікту між добрим (Федір Голуб) і по­ганим (Онисим Швидкий) керівниками у прозаїка свої життєві і соціальні виміри — значно гостріші й глибші, ніж у деяких тогочасних романах та повістях. Автср не лакує дійсності, але й не малює її темними барвами.

Сама назва твору — «Хмарка сонця не заступить» — має в собі глибоке срілософсько-естетичне підґрунтя. Ідей­но-художній задум Тютюнник майстерно розкриває через психологічну деталь, що підноситься до символічного об­разу. Федір Голуб відчуває себе променем сонця. Він весь з трудівниками; він рішуче бореться проти пристосуван­ців-окозамилювачів швидких, які своїми діями (як та «маленька, немічна хмарка») намагалися «затьмарити красу* землі. Справжні почуття любові до рідної землі — в серцях людей праці. Повість Григорія Тютюнника «Хмарка сонця не заступить» одною з перших почала похід сучасної літератури за людську віру, викриття всього того, що її руйнує» '.

«ВИР»

Історія написання. В одному з листів до однокурсника по Харківському університету Григорій Тютюнник зі­знається: «Навчаюсь думати у Толстого, і хоч в багатьох питаннях з ним не згоден, проте зрозумів одне, а саме:

треба писати так, щоб твір не був одноденним» ².1 суворим законом творчості автора повісті «Хмарка сонця не засту­пить», його кредо стають слова, які він часто повторював:

«Пиши кожну річ свою так, наче це останній твій твір...»

Спочатку Тютюнник у новому творі думав показати Велику Вітчизняну війну, перший її період, тимчасовий відступ радянських військ і тяжке лихоліття гітлерівської окупації. Написав чотири розділи. Але герої роману «не­мов стали вимагати від автора, щоб він переконливіше обумовлював їхні вчинки, поведінку, почуття. Стало ясно, що для цього треба показати героїв у мирній, довоєнній обстановці» ³. Тоді Тютюнник вирішив написати трилогію. Ось її стислий сюжет: перша частина — життя села до війни, друга — в час війни, третя — після війни.

Рад. літературознавство. — 1969.— № б.— С. 61. - Лист Г. М. Тютюнника до П. Т. Гаврилова від 28 жовтня 1956 року. ³ Літ. Україна.— 1963.— 22 лют.

862

Першу і другу частини планує завершити до осені 1957 року. «Пишу, друже мій, роман,— повідомляє Григо­рій Михайлович в листі до однокурсника.— Великий роман... Добре, що я його стружу вже давненько... Зараз я над ним працюю дуже з великим запалом... А задумів, задумів — аж голова тріщить. Так що суну вперед свого воза. На круту гору».

Праця над «Виром» вимагала значних зусиль і забира­ла багато часу. Тютюнник уже не міг сполучати службу з творчістю. Тому їде в рідну Шилівку на Полтавщину — там пише і звіряє сторінки майбутнього художнього по­лотна з «натурою». «Вирує»,— як писав у одному з листів до друзів.

Тютюнник був надзвичайно працьовитою і вимогливою до себе людиною. «Гризу роман, аж зуби болять»,— читає­мо в наступному листі,— а він, катюга, рухається дуже повільно. Проте рухається...»

Лише взимку 1958 року робота над остаточним варіан­том першої частини «Виру» була завершена. А навесні 1959 року Григорій Михайлович повідомив друга: «Ну і останнє: «вирувати» — починаю із сьомого номера «Жовт­ня». Оце їздив у Львів, вичитав верстку. Тільки вернувся додому — знову є робота: прийшла верстка роману із «Ра­дянського письменника». «Вир» майже одночасно готуєть­ся до видання у Києві — українською мовою, в Москві — російською, а в Празі — чеською.

Популярність першої частини «Виру» подесятерила вимогливість Григорія Тютюнника до себе. Василь Земляк назвав його письменником високої самодисципліни. Другу частину романіст, за його ж словами, штурмує в Ірпін-ському будинку творчості — одна-дві сторінки в день:

«А коли ще викреслити непотріб — залишається одна сторінка» '. Автор «Виру» любив повторювати афоризм:

«Ліпше менше, та краще». І дотримувався його суворо. І чим вимогливіший до себе, тим тяжче дається кожен ря­док. «Писати мені робиться все важче,— скаржиться Тю­тюнник братові Григорові Михайловичу,— і чи то я ста-рію, чи то роблюсь вредним і причіпливим, але багато чого з написаного мене уже через два дні не задовольняє, я переробляю, злюсь, бурчу про себе: «Ах ти ж, анахтемська кожа!» — і дряпаю далі...»²

' Донбасе.— 1961.— № 6.— С. 135. Українська мова і література в школі.—1963.—

Я.— Г 9R

363

Назва. Григорій Тютюнник підкреслював, що слово «вир» дуже точно передає події, про які йде мова. Не стримний, глибокий вир життя зааопкв, втягнув у себі героїв роману. «Крученою ковбанею» прозвали троянівц. найнебезпечніші місця на Ташані. Але, безперечно, образ ний підтекст заголовка не вичерпується кількома описамі цієї вируючої смертельної «ковбані». Остаточне розумінню виру — вогненна круговерть життя і героїчної боротьбі. троянівців, усього нашого народу з гітлерівськими загарб никами.

Отже, в центрі твору — вир життя, безмежного, глибо­кого і надзвичайно складного, в якому перевіряються, гар­туються всі людські якості. І запорозький нащадок — Іно-кентій Гамалія, його син, голова колгоспу, а пізніше командир партизанської «Іскри» Оксен, і парторг Валентин Дорош, і Тимко Вихор, і Орися та інші троянівці поставле­ні Тютюнником-художником у нечувано складні ситуації та випробування. Людину, мужню, вольову і загартовану, до кінця віддану Вітчизні, рідному народові, ця вогненна круговерть не затягне на запаморочливо глибоке, слизьке і темне дно.

Правда життя. Григорій Тютюнник не складав планівД не робив проспектів. Його «вели» характери персонажів| Правда життя — ось єдино правильний критерій худож| ника слова. Вона й зумовлювала композиційну організа| цію. Автор «Виру» завжди говорив про своїх героїв, ящ про живих людей. «Всією душею вболівав за них, хотів' удихнути в них радість життя, добра. Ох, як тяжко було йому вбивати героїв. І все ж доводилось. На те війна» '

Коли Тютюнника запитували, що буде далі, що ста­неться з Тимком, Федотом, Юлею, Дорошем, він відпові­дав; «Не знаю, як вони себе поведуть. Адже їм ще багато пережити треба». Отже, як «себе поведуть» герої. Ось що рухає сюжет.

Особливості побудови. Типові характери передусім най­глибше і найповніше розкриваються у взаєминах один з одним, у зіткненнях — через вчинки. А ці вчинки, в кожну окрему мить неповторні, продиктовані «мінливістю психі­ки», і обумовлюють органічний розвиток сюжету роману «Вир».

Весна тисяча дев'ятсот сорок першого року, переддень Великої Вітчизняної війни — на них заснована фабула першої книги роману-хроніки, роману-епопеї. Тютюнни-

Літ. Україна.— 1963.— 2& лют.

364

кові-художшіку вдалося створити галерею самобутніх народних типів, розкрити неповторний світ людських пристрастей. Родина Ионьки Вихора, рід Гемалй^ та сім'я Прокоса Тетері значною мірок» вионачазоть характер розвитку сюжетшїх ліній. Автор «Виру» «один з перших у нашій літературі подивився на передвоєне село з висо­чини сього д ніш еьої'о нашого історичного досвіду і на при­кладі однієї лише Троянівки роекрив ті процеси, котрі відбувалися тоді в селі» '.

Композицію другої книги «Виру» зумовлюють три основні сюжетні лінії: «Валентина Дороша», «Тимка Вихора» і, так би мовити, троянівська (відчайдушний опір «новому порядку»),

Найскладніші суспільні процеси, багатогранність жит­тєвого виру, проникнення в найпотаемніші куточки психі­ки живих колоритних образів — ось що становить основу композиційної організації роману характерів. У «Вирі» що не характер, що не репліка — «то й Шилівка, по-художницьки, безумовно, осмислена й узагальнена — як образ цілого народу» ².

Перевтілення. Автор «Виру» був глибоким знавцем українського характеру — від дрібних деталей до найви­щих ідейно-художніх узагальнень. «Треба було бачити й чути,— писав Григір Тютюиник,— як він роааовідав і по­казував своїх героїв... як глибоко знав їх і як умів через деталь — репліку, міміку, жест — розпізнавати характер. Він, по суті, перевтілювався з них, як актор. «Це ж викін­чений тил!» — було його у дроблене резюме.— Дядько наш, Филимон,— непвревершений майстер відтворювати харак­тер, ліпити його з дрібниць, які ми навіть не помітили б» ³.

Кажучи словами Чехова, автор «Виру» мав вроджений, вистражданий талант людяності. Звичайні герої Валентин Дорош, Оксен Гамалія, Тимко Вихор та інші троянівці втілюють в собі найкращі рїїси нашого народу — народу-сіяча, народу-мислителя.

Наігаголоднош з «двааетії» Вихорів. «Сім'я в Ионьки така: старший син Гаврило, широкоплечий, біловусий здо­ровань, на одну ногу кульгавий,.. Середульший Федот — Дрібнорослий, чорненький, схожий на батька. Цей слу­жить в Червоній Армії, добився двох кубиків, і його

Барабаш Ю.Я єсть народ... Роздуми. Суперечки. Портрети.—

тіітт-і^/^ 1 fm^f /ч 000

К.: Дніпро, 1967.— С. 328.

² Дніпро.— 1970.— № 6.— С. 63.

³ Там само.

366

портрет висить на покуті. І найменший — Тіпдко». Для стилю Тютюнника-художника характерний мазок яскра­вий, соковитий. Уже з самого початку схоплені провідні, індивідуалізуючі риси зовнішності, вдачі наймолодшого з «династії» Вихорів:

Високий, тонкий, з-під картуза чорні кучері прут;,, очі гарячі, черкеські, дивляться спідлоба. Як іде селом, зустрічні дівчата полум'ям займаються.

Особливо важливу роль у змалюванні зовнішності віді­грають волосся і очі. Чорні кучері з-під картуза в Тимка не виглядають, а пруть. Тютюнник не побоявся поставити це особливо динамічне, містке слово в даний контекст. Така зарисовка портрета найбільш відповідає ^аряктерові юнака. Адже він — Вихорі

У наведених реченнях збережена і лексика, і ритмоме­лодика народної казки-легенди. Так розповідається в усно-народній творчості про людей могутніх і вірних, вродли­вих і щедрих, справедливих і добрих.

Тимко Вихор теж — соколиної вдачі парубок. Ваблять не тільки його полум'яна зовнішня краса, а й порість, без­оглядна сміливість. І в той же час перед нами — натура суперечлива. Хлопець може бути і нестримни^, надмірно гарячковим, навіть нетактовним. Та Григорій Тютюнник й не ідеалізує свого героя, проте виписує його портрет-характер з неприхованим замилуванням, акцентуючи увагу читача на працьовитості дев'ятнадцятилітнього юнака.

Як бачимо, автор роману «Вир» схоплює одразу найха­рактерніше, найяскравіше, найсуттєвіше в наймолодшому з «династії» Вихорів. Тимко — упертий, коли Ионька-віт-чим намагається принизити його людську гідність. До хво­робливості чутливий. І водночас затятий і рішучий. У чи­тача складається враження: цей, коли надумав, піде і в огонь, і у воду. Не озираючись. Зуміє за себе постояти. Оця його гостра експресивність виявляється уїде при пер­шому зіткненні з Марком...

Незважаючи на молодечу запальність, Тиддко суворо реалістично розмірковує над життям. Гостро н^ gee реагує. Таке ж гостре і дотепне в нього слово, винятково образне. Розтривожений і розбентежений міражно-лег^ою і радіс­но-яскравою картиною рідного степу, Вихор с^аб і сам як чутлива арфа, настроюється — відкривається в найпо-таємнішому і найкращому. Юнак із хвилюючим почуттям милується «свіжістю зеленого роздолля, що плескотіло бі­ля його ніг». З ювелірною точністю Тютюнник-пейзажист

366

передає оце неповторне захоплення Тимка «найпрекрасні-щою в світі квіточкою» — ромашкою: в юнаковім серці вона асоціюється з образом коханої Орисі. Затамована розмова косаря з чарівною луговою «невісточкою» — то, як і фінал другої книги «Виру», апофеоз художньої доскона­лості романіста.

Наймолодший з «династії» Вихорів поступово зміню­ється на наших очах, Тимко «дивився на все... широкими очима. Перший раз у житті бачив він стільки покалічених людей». Комісар Костюченко допомагає солдатові інакше глянути на життя, друзів, війну:

Тут, хлопче, увесь світ перемішався, і, щоб вийти чесним із цього виру, треба дивитися, пильно дивитися, що робиться навколо... Тут кож­ному чоловікові треба тверде місце знайти.

Волелюбний, чесний і правдивий Вихор веде розмову з рідною землею. Як отам, у першій книзі, в потаємній мові серця з луговою царівною-ромашкою, так і тут, у другій книзі, у хвилини найскладніших випробувань для рідної Вітчизни, Тимко відкривається остаточно — із найпотаєм-нішим, найсвятішим і найдорожчим. Стає відвертим, аж беззахисним. Де й поділась ота безжурність та норовли­вість. Це говорить син землі зі своєю матір'ю. У цій зата­мованій розмові Тимко виступає перед нами справжнім патріотом — глибоко люблячим і трепетно ніжним сином Вітчизни.

Тяжко поранений осколком снаряда у спину, Вихор падає, наводить дуло німецькому офіцерові «поміж ло­патки» і стріляє. Коли Тимко опритомнів, то побачив, як генерал «простяг руку до ад'ютанта, той вийняв із сумки малесеньку коробочку і щось передав командуючому.

— Ти хоробрий воїн,— сказав генерал і, нахилившись, приколов до кишені Тимка медаль «За відвагу».

Тимко Вихор — характер багатогранний. Григорій Тю­тюнник розкриває його в усій складності й суперечливості. Це один з найяскравіших, найловнокровніших образів-персонажів в українській післявоєнній прозі.

Серед жіночих образів особливо ретельно і любовно виписаний образ Тимкової коханої — Орисі Тетері.

Орися. Дівчина — саме втілення правдивості, земної краси і простоти. Вірна і віддана. Тиха, як спокійна річка. Тверда, стійка. І в той же час поривна і пристрасна. Тю­тюнник-художник знайшов для очей Орисі такий інди­відуалізуючий портретно-психологічний штрих, що образ героїні, її погляд, блиск очей засіяв — укарбувався в серце

367

і в пам'ять. А сказано ж як зримо і по-новому — та ще в порівняльному ключі: очі «сині, як мідний купорос»...

Вольова дівчина, сильний характер. І водночас, під­креслюємо,— зовнішньо стримана, звичайна, приваблива і ніжна. Особливої привабливості образові Орисі надає щ" й те, що вона вся в русі. В кожну окрему мить — ікша.. При зустрічі з Тимком «страшна блідість» вкривала обличчя; тепер дівчина невпізнанна — «розпашіла» від ро­боти, а щоки «пломінь б'є». Ніби й не вона. Така експре­сивно-прекрасна в праці. Земна, міцна, горда, небагато­слівна.

Сильне почуття до коханого Тимка заволоділо серцем дівчини так глибоко, що вона вже не може з ним бороти­ся — володіти собою. Тут Орися схожа на легендарну Ма­русю Чурай. Чула, вразлива, добра, щедра, вірна — такою| проходить героїня через весь роман. |

Ідейно-композиційна роль образу Орисі — доповнити,! по-либити колоритний характер Тимка Вихора; але разом з тим це й цілком самостійний типово-індивідуалізуючий образ, який втілює в собі найпрекрасніші жіночі риси — любов, материнство, щастя, радість.

Інокентій Гамалія. Роман «Вир» Григорія Тютюнника вражає правдивим показом народного життя, тією ху-дс:х<ньою переконливістю, з якою виліпив письменник ха­рактери людей. У творі немає людей однотипних, бо немає їх і в житті. Все це різні характери, сильні натури. Ось родина Гамаліїв — «з діда-прадіда перебойці». В чому ж їх родова разюча відмінність?

Гамалії горді, вміють постояти за свою честь, людську гідність, надзвичайно запальні. Крім індивідуалізуючих рис характеру, письменник вказує й на те, що ж саме ви­різняє цю сім'ю серед інших троянівських родин («Є щось дике й свавільне у їх характері»). Це дике і свавільне й обумовлюватиме потім усі дії і вчинки Інокентія, його сина Оксена.

Нерозтрачена молода сила так і бризкає, а «дикувата» кров ватажка шибайголів випромінюється в погляді — через оригінальне і водночас широко вживане у фольклорі і розмовній мові порівняння («виграє очима, як вовк біля кошари»). З одного боку, реалістично змальований звичай­ний сільський парубок, з іншого — людина, в характері якої є іцось дике і свавільне.

Свій крутий норов Інокентій виявляв і пізніше, коли Оксен «супроти волі батька» одружився з Оленою і забрав її до Троянівки. Старий Гамалія «заприсягся, що, доки

368

ясивий, того синівського непослуху не простить, і не пу­стив до хати молодого подружжя». Старий упертий, непо­хитний, як гранітна скеля. Моноліт. Інокентій не мирить­ся з безгосподарністю деяких керівників. Рідному синові він каже неприємні слова правди («Тобі ціна копійка. А без хазяїна і двір плаче»). І голова колгоспу Оксен це сприймає як належне, бо добре знає: «нещадний, без ми­лості» характер батьків.

І хоч над Інокентієм ще тяжить забобонність, він — за природою свого характеру — реаліст. Дух непокори і про­тесту. Протестує Гамалія не проти Радянської влади, а проти всіляких перекручень, що їх чинять керівники типу Гната Реви.

Полум'яний патріот Інокентій Гамалія незрадливою синівською любов'ю любить рідну землю, людей праці, тому й бунтує, вибухає проти найменших викривлень, недоглядів. Старий мудрий, далекоглядний. Він усе і всіх бачить «наскрізь», по-справжньому вболіває за добробут не лише троянівців, а й усіх людей; з окозамилювачами й бюрократами — нещадний.

Автор «Виру» не приховує свого захоплення героєм:

«Гамалія чистий і грізний, як цар». Людина великої витримки, нездоланної мужності, дивовижної хоробрості. В усій незвичайній і трагічній постаті старого Тютюнник з великою художньою силою підкреслює нескореність, волелюбність.

Оксен. Григорій Тютюнник не байдужий, не безпри­страсний до свого героя. Навпаки, він милується Оксеном («бісів парубок, як намальований»). Потім вихоплюються лише два портретно-психологічні штрихи: м'язи («так і грають, як на молодому барсові») і очі («так і киплять парубочою відчайдушністю»),

Оксен Гамалія дуже схожий на свого батька «замоло­ду», але разом з тим він — цілком своєрідний, ні на кого не схожий: «Так і товчеться всю ніч, як молоденький чорт, із пекла випущений». Оця відчайдушність іде просто від парубоцької бравади: «Де не повернеться — всюди за ним золоте гілля росте». Сильний, грайливо-красивий. Як по­лум'я.

Характер Гамалії-молодшого в розвитку подається. Оксен — дбайливий господар, уважний сім'янин. За ар­тільне добро голова турбується, як за своє кровне; непри­миренний до ледарів, розкрадачів народного добра. Гама­лія — живий, повнокровний. Захищаючи рідну Вітчизну ИВД фашистських загарбників, Оксен, як і його батько,

869

виявляє і відзагу, і мужність; командир партизанського загону справді пішов через вогонь...

Гнат Рева. Без особливих наголосів і підкреслень автор «Виру» поступово виписує портрет, художньо переконливо виліплює характер голови сільської Ради Гната Реви, якиі розвінчує себе своїми ж таки безрозсудними діями, часо» комічними, іноді — трагічними. Отже, це трагікомічниі образ. Трагедія Реви насамперед у тому, що він не бачить! не помічає всієї безглуздості своїх «подвигів». Він беззаі вітно вірить у те, що «служить» чесно і бореться за ідеали Радянської влади. Хоча насправді відірвався від народу| не рахується з думкою колгоспників («Я тут закон? Я —^щ конституція»). Зарозумілість, тупість, байдужість, некуль­турність,— такі риси його характеру.

Духовна убогість, цинічна зверхність, нахабство само­дура — все це знайшло своє відображення в Гнатовій мові. Грубі окрики («Ану, забирайтеся звідси! Геть!»), незапе­речні питання («Мені вказувати? Мені заперечувати?»), любов до канцеляризмів, бюрократичних зворотів, макаро-нізмів — без них не уявити бездушного і жорстокого Реви. Цей кар'єрист і пристосуванець дбає лише про себе — «за свою шкуру боліє!..»