«Скорбна мати»

Невизначена, тривожна ситуація в Україні сповнювала серце Павла Тичини терпким болем. Одна влада змінюва­ла іншу, гинули в боях люди.

У збірці «Сонячні кларнети» видрукувано тетраптих ² «Скорбна мати» (1918) — твір складний і за змістом, і за ідейним звучанням. «Проходила по полю...» — такими словами починається кожний із чотирьох віршів. Про­ходила Мати Марія, і пильне око її не могло ве запри­мітити — «чийсь труп в житах чорніє...» Лютує смерть в Україні:

Не буть ніколи раю У цім кривавім краю,—

Костенко Н. Поетика Павла Тичини.— К.: Ввща шк., 1982. — С.157.

Тетраптих—чотири самостійні поетичні твори, які разом складають ідейно-змістову єдність.

З «Украііясьва література», 11 кл. 65

у краю, де навіть квіти звіробою

Із крові тут юрбою Зросли на полі бою...

Історія революції в Україні сповнена трагічних перипе-тій. Тривогу поета ми сприймаємо як неминучу реаль­ність, хоча нам не так просто розібратися в складному перебігу революції та громадянської війни 1917—1920 pp., адже історію України протягом багатьох десятиліть замовчувано й спотворювано.

Не дивно, що й геніальний твір Тичини «Скорбна мати» протягом кількох десятиліть не передруковувався. А поет любив його, цінував, адже це поетична оповідь про Матір-Україну в тяжкі часи. Водночас це рідна мати поетова — Марія Василівна, якій і присвячено тетраптих.

Образ Скорбної матері — традиційний у творчості ба­гатьох поетів світу. Тичина, як бачимо, переосмислив його по-своєму; це звичайна і водночас незвичайна жінка нашого краю.

«Обидва визначні твори поета — «Золотий гомін» і «Скорбну матір» об'єднує тема України, її національної долі і сподівань на майбутнє в сбітлі мінливих подій революції та громадянської війни...— слушно зауважує Леонід Новиченко і підкреслює: — В їхній основі лежить щирий і справжній патріотизм...» '

Так, у «Золотому гомоні» Тичина захоплено вітав на­ціональне відродження батьківщини, а «Скорбна мати» — це біль і тривога за її долю, це українська Голгофа ².

«Сонячні кларнети» — книга новаторська і художньою формою і змістом. Поетичні шедеври Тичини й понині ча­рують, облагороджують, підіймають де творчої діяльності кожного, хто припаде до них спраглими устами.

«Гей, вдарте в струни, кобзарї...»

...Рік 1917. Лютий. У Петрограді — революція. Імпера­тор зрікся престолу. Крига російської імперії скресла. По­віяло теплим леготом весни. Зблисли надії поневолених народів на вільний розвиток.

' Новиченко Леонід. Тичина і його час: незайві доповнен­ня.— Рад. літературознавство.— 1989.— № 3.— С. 11.

² Голгофа — місце страти злочинців поблизу Єрусалима, де за єван­гельською оповіддю було розіп'ято Ісуса Христа.

66

З виру революційних подій в Україні виникла Цент­ральна Рада, яка знаменувала собою соціальне і націо­нальне відродження української нації. В складних умовах розрухи, громадянської війни Центральна Рада подбала (і невідкладно!) про становлення на національній україн­ській основі народної освіти, вищої школи, науки. Від­криваються українські гімназії, університети. Академія наук. Академія мистецтва, театри, ансамблі української пісні й ін.

Хіба все це не хвилювало вразливу душу молодого Ти­чини, не теплило його серця, не збуджувало пориву до творчості?! Боротьба українського народу за самовизна­чення тривала кілька років. Одним з її етапів було про­голошення Української Народної Республіки та Західно­української Народної Республіки, які 22 січня 1919 року уклали між собою акт возз'єднання, що відповідав волі й помислам повсталого народу. Це була велика подія, яка ознаменувала нерозривність Києва і Львова, утверджу­вала єдність української нації та української території.

Про цей бурхливий спалах національного відродження в Україні, крім поеми «Золотий гомін», Павло Тичина вагоме слово сказав також у поезіях, опублікованих на шпальтах газети «Нова Рада» та в інших періодичних виданнях (1917—1920). Пізніше ці вірші замовчувались, навіть не потрапили до найповнішого академічного двана-дцятитомного зібрання творів поета. Але в кінці 1989 року вони знову побачили світ на сторінках журналу «Пра­пор» ' і одразу ж привернули увагу читачів.

У складній мінливій ситуації тих далеких літ, коли народжувалась українська незалежність і державність, Тичина був з трудовим народом, жив його надіями і споді­ваннями. Він став натхненням співцем відродження нації, співцем єднання всіх прогресивних сил України. Пильне око художника запримітило і віками утверджену укра­їнську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій:

Гей, вдарте в струни, кобзарі, Натхніть серця піснями! Вкраїнські прапори вгорі — Мов сонце над степами...

(ЗО березня 1917 р.)

Нині «Березіль».

З*

67

Немов народна дума, сприймається чималий за розмі­ром і глибокий за змістом поетичний твір Тичини, присвя­чений проблемі національного і соціального відродження України. Ось його перша строфа:

Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли.

Не білі голуби — янголи у небі пролетіли.

Ой там збиралися під прапори, під соняшні ще й сині:

Від нині — Не буде більше пана у вільній Україні!

Композиційне поезія оригінально злагоджена: кожну 8 чотирьох таких строф завершують два вірші — катрени, які доповнюють і розгортають тему. Так, після процитова­ної строфи читаємо:

Ідуть, ідуть з музикою Під тінню прапорів Прекрасною, великою Рікою стиглих нив.

Ідуть, ідуть — вітаються І славлять щасні дні, Жахтять-переливаються їх душі вогняні.

Настрій твору — мажорний, життєствердний, адже йдеться про століттями вимріяну волю і незалежність України.

Доля народу, його майбутнє являються поетові в обра­зах «дівчини гожої», «праведного сонця», в «Тарасових українських серцях». Твір звучить піднесено, з пафосом, віл сприймається як хвала єднанню народу, сповненню його споконвічних мрій і сподівань.

Та не завжди ліричному героєві Тичини стелилася квітами сувора дійсність, коли брат ішов на брата, коли степами України з гуркотом проносилася колісниця бра­товбивчої війни. Серце йому боліло від страхіть побаченого ft почутого:

І взялися кров'ю поле і гаї, Бо рубались, бились ріднії, свої.

Жертвами збройних змагань падали кращі сини тру­дового народу. З глибоким болем у серці Павло Тичина довідався про трагедію під Кругами — загибель студентів і гімназистів у боротьбі проти більшовицької навали, яка сунула поневолити Київ, Україну. Останки юних патріотів з-під Крут були поховані на дніпровських кручах у Києві.

68

Народ оплакував своїх дітей. 29 січня 1918 року ввійшло в історію України як день пам'яті полеглих під Кругами. Ця трагічна подія відображена в багатьох художніх тво­рах, які в нас були під забороною. В жодній збірці Тичини не публікувався вірш «Пам'яті тридцяти». Ось він, цей поетичний шедевр:

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українських,

Славних, молодих.

На Аскольдовій могилі

Український цвіт!

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ! —

На кого посміла знятись

Зрадника рука! —

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн!

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих,—

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

(Газ. «Нова Рада», М 38. березень 1918 р.)

Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріо­тів «українських, славних, молодих». Воно також обурю­ється, проклинає Каїна, чия зрадницька рука вкоротила віку відважним. Покара чекає в&ивців. А про полеглих патріотів поет з гордістю заявляє: «Понад все вони любили Свій коханий край», тому слава святих лицарів буде вічною.

Кожне слово, кожен образ, кожна думка Тичини вива­жені, глибокі, перейняті щирістю, шаною і любов'ю.