«Собор»

фронтовий побратим сержанта-мінометника Олеся Гон­чара, відомий нині російський письменник Михайло Алек­сеев, у квітні 1987 року назвав роман «Собор» «багато-

882

страждальним». Чому виникло таке визначення долі твору через 20 років після появи на світ? Адже одраау, коли роман було опубліковано в першому номері журналу «Віт­чизна» (1968 р.), а потім у видавництвах «Дніпро» (серія «Романи й повісті») та «Радянський письменник», новий твір Олеся Гончара високо оцінили читачі. Досить схваль­но відгукнулася критика. Так, Л. Новичвико та С. ПІахов-ський про «Собор» писали як про «твір великого інтелек­туального наповнення, пошукового, дискусійного плану, гостропроблемний і полемічний».

Позитивні рецензії критиків та літературознавців, письменників, відгуки читачів були опубліковані в бага­тьох журналах та газетах. Усі вони даяи високу оцінку новому романові Олеся Гончара — твору високої худож­ньої наснаги. У «Соборі» письменник владно, на повний голос підніс тему боротьби проти духовного браконьєрства, кар'єризму, прислужництва.

З теплими словами звернувся Григір Тютюнник в листі до автора «Собору» : «Орлиний, соколиний роман Ви напи­сали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе».

Перегук дзвонів «Собору» линув Україною. Люди чита­ли — і захоплювались, читали — і проймалися почуттям любові до свого талановитого, безсмертного народу, який світлим розумом і чистими козацькими руками подарував майбутнім поколінням українців справжнє мистецьке диво.

І раптом — навкруг «Собору» завирувала, заклубочи-лась чорна хмара брехні й шельмувала». Кон'юнктурні критики зчинили неймовірний галас, ретельно ночали вишукувати всілякі огріхи, яких і близько не було в романі. В газетах зарясніли «відгуки» робітників, селян — трудя­щих, які, і в руках не тримаючи роману, висловлювали свої «обурення» і проти «Собору», і проти всесвітньо відо­мого письменника.

Першу дудку в брудному потопі брехиі, паплюження на догоду «начальству» зіграв еумаоавісний академік М. Шамота.

Убити інтерес у людей до чудової книжки ніхто не зміг. Тоді хулителі вдалися до випробуваного методу — замов­чування,— вони заборонили навіть згадувати твір Олеся Гончара. «Собор» у перекладі російською мовою мав прийти до читачів зі сторінок журналу «Дружба народов», але київські діячі друкувати роман заборонили (не маючи на те аніякогісінького права!).

Тінь цієї заборони лежала на «Соборі» майже два­дцять років. І тільки тепер, перекладений російською та іншими мовами, роман прийшов до читачів. Багатотисяч­ним тиражем о Собор» вийшов в Україні.

І всі читачі переконалися: письменник ще в часи сусловської глухомані порушив проблеми, які з роками виявилися ще більш злободенними.

Така могутня сила правдивого слова.

Композиція «Собору» має виразні ознаки, притаманні І також іншим епічним полотнам письменника. Події в ро- | мані розгортаються повільно, без інтригуючих поворотів, адже автора цікавить насамперед внутрішній світ своїх героїв, їхні погляди на історичне минуле, сучасність

і майбутнє.

Чи «населення роману» велелюдне? Ні, кількість ге­роїв у творі невелика, і це дало автору вдячну нагоду для яскравішого і опуклішого змалювання кожного персонажа. Письменник зображує життя героїв роману в звичному і дорогому для них середовищі. Зачіплянка, заводи за Дніпром, Єльчине село Вовчуги, мальовниче Скарбне, де в будинку для престарілих доживає віку заслужений, металург Ізот Лобода — «дід Нечуй-вітер, гроза браконь­єрів, громадський доглядач «Скарбного».

Місце дії в двадцяти шести розділах роману обмежене, час дії також не вимірюється десятиріччями. Щоправда, в романну тканину твору органічно вмонтована як спогад Ягора Катратого новела «Чорне вогнище», присвячена об­разові історика Дмитра Яворницького, великого патріота-народознавця, письменника, літописця запорозького коза­цтва, невтомного збирача дорогоцінних пам'яток нашого

народу.

Тематичні обрії 24-го розділу значно поширшали завдяки вставній новелі «Бхілайське вогнище». Йдеться в ній про «чародійника печей» Івана Баглая та його відря­дження до Індії, де він разом із місцевими спеціалістами налагоджує металургійну індустрію, зміцнює інтерна­ціональну приязнь і порозуміння між народами.

Тема роману. Збереження духовної спадщини, культу­ри, мови, мистецтва, історичних святинь українського народу, захист цих виплеканих творчим генієм поколінь здобутків од посягань кар'єристів-висуванців, бюрократів-чиновників, безбатченків-нігілістів. Мрія Олеся Гончара про гармонійне співжиття духовності і прогресу міста й села, особистості й суспільства, історичної та сучасної реальності.

834

Образ собору. Серцевиною, своєрідним стрижнем рома­ну є, безумовно, собор, образ собору. Він воедино об'єднує всі сюжетні вузли твору. Подихом краси і величі своєї собор одних звеличує, додає снаги і сили, а інші перед ним мізерніють, нікчемніють.

...Коли в другій половиш XVIII сторіччя з наказу Катерини II російське військо підступно зруйнувало Запо­розьку Січ, легендарне козацтво задумало лишити по собі світлу пам'ятку. І нею став прекрасний собор у Новомо­сковську. Він зберігся до наших днів і надихав письмен­ника при створенні роману. Образ собору в творі став яскравим метафоричним символом, свідком історії народу, зразком мистецької вправності зодчих-будівників.

У романі собор постав немов живий, як невмируща пам'ять історичного минулого народу, як символ духов­ного багатства, розкутості й краси.

Уже на першій сторінці роману зустрічаємося з ним:

«З одного краю селища Сага блищить, з другого — облуп­лений собор біліє. Старовинний, козацький». «Облуплений собор...» Скільки їх, золотоглавих, знищено динамітом, просто потрощено, спалено... в роки сталінського розбою, в роки застійні... Політичний зір письменника і серед ночі вчуває «музику його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній*.

Стоїть собор... Письменник-поет назвав його «доверше­ним архітектурним витвором», «симфонією пластики».

Спрямований у небо силует собору видно здалеку. Герої роману, повертаючись до рідних країв, першими помі­чають цей витвір козацького зодчества: «Зуміли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!»

Якусь невидиму магічну силу відчувають у соборі і Баглай-студент, і братова дружина Вірунька, і козацький професор Яворницький. Собор — мов жива, дивовижно прекрасна істота, привертає до себе красою витвору люд­ських рук і мозку. І ось над цим реально існуючим симво­лом безсмертя народу нависла загроза знищення.

Персонажі роману ставляться до собору, до Скарбного залежно від свого духовного розвитку, ерудиції, розуміння місця історичних пам'яток минулого, екології в нашому

сучасному житті і, зрештою, від звичайнісінької людської совісті і рівня культури.

Микола Баглай. Уже на початку другого абзаца рома­ну мова йде про Миколу-студента, який глибоко перекона-

886

ний, що на Зачіплянці живуть праведні, правильні люди. Він закоханий у своє заводське селище, в його працьови­тих жителів, але собор — то його найсвітліша, найпевніша лювов. Ваглая бентежить «німотна музика отих піднятих у небо бань-куполів». Микола відчуває її в реальності як одну з нерозгаданих таємниць світу, для нього краса Зем­лі, краса витвору людських рук сприймаються як єдине ціле. Поетичний світ Миколи-студента охоплює і красу собору, і чарівну довколишню природу, і могутні металур­гійні заводи, які викликають у нього подив, захоплення. Щоправда, Баглай ніяк не може заспокоїтися, що на заво­дах нема очищувальної системи, і він поставив перед со­бою мету сконструювати її — повітря має бути чистим. Це його захоплення конструкторське — таки своєрідна пое­зія,— краса його помислів та інтелектуальних зусиль.

Микола Баглай постає перед читачем як «чистий дум­ками і непорочними діями юнак». Він захоплюється всім прекрасним, що існує довкола,— в природі, в людських мріях, радощах і печалях, в розлуках і скорботах. Він зачарований мистецькою довершеністю собору, гармоній­ною злагодженістю Скарбного і дніпровських берегів.

Баглай не поступається своїми поглядами байдужому, скептично настроєному технократу Геннадієві — студенто­ві факультету холодної обробки металів. Микола не хоче вірити його словам про те, що «святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм», хоч достемен­но знав, як убога антихудожність шалено виступає проти всього людяного, прекрасного в житті, проти всього українського. Ось чому невгомонний студент уперто шукав спадщину віків, щоб пізнати корені невмирущої сили рідного народу.

Баглай — лютий ворог диких і цинічних споживачів життя типу Таратут, Обручів та Ер. Це вони влаштували в соборі п'яну оргію... І зупинив її своїм блискавичним втручанням Микола, мало не поплатившись своїм життям.

Єлька — один з найпривабливіших людських характе­рів, змальованих у романі, її доля схожа на долі багатьох сільських дівчат, які, підрісши, їдуть з рідного села світ за очі в пошуках щастя. Єльчина доля ускладнюється тим, що виростала вона при фермі напівсиротою без батька, а коли й матір у глинищі придавило, стала круглою сиротою, мов та билина при дорозі. Образ простої сільської дівчини письменник змалював щиро, з великою любов'ю. Ми вдивляємося в Єльчині задумані зеленаві очі, беремо | близько до серця поневіряння безпаспортної дівчини, спів-

ЗЗб

чуваємо в горі, якого завдають їй бездушні кривдники і лицеміри, такі, як той ниций, осоружний бригадир.

Єлька в романі постає дівчиною розумною, здатною критично мислити. Згадаймо, як вона картала приїж­джого лектора і його недолугу, примітивну «лекцію» про кохання. Дівчина мріяла про «всемогутнє почуття» любо­ві, прагнула жити й кохати, милуватися білим світом, їй, молодій і вродливій, часто доводилось розчаровуватися в людях, як і в тому дженджуристому хлопцеві, який з армії написав листа: «Січас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнепця, пайка хватає, наїдаюся полностью».

Подальша розповідь письменника багато додає до ха­рактеристики Єльки: «І це він писав їй, яка перечитала всіх поетів у бібліотеці, захлинаючись, читала листи пуш-кінської ніжності і потім ночами не могла заснути від хви­лювання, від різних своїх фантазій...» А він «какось» там наїдається... «Якщо можна в людині розчаруватись за од­не лише «какось», то це був саме той випадок! Вона йому й словом не відповіла». Чи зрозумів «красень» причину Єльчиної мовчанки? Чи збагнув свою нікчемність, свій глум над мовою, а відтак і своєю свідомістю, своєю культу­рою?.. Дошкульні удари долі один за одним сиплються на дівчину. Аж ось настав вечір заручин. Поруч за столом сидів її «суджений», насправді вимушено суджений, Воло­димир Ізотович Лобода — висуванець. І сталося тут як у казці — визволив з того полону її Микола Баглай. Марев­на була потім ніч під чистими зорями,— «ніч знайомства, довіри, злиття душ, маревна ніч закоханості». Найсвітліші почуття молодят влучно висловив учитель Хома Романо­вич, настійно радячи: «Собори душ своїх бережіть, друзі-Собори душ!..» І хоч сказано було це «стишеним, утаємни­ченим голосом», але слова глибоко запали в душу зако­ханих...

Та до справжнього, справді соборного кохання героям належало ще пройти крізь терня розлуки, розпачу, тривог. Особливо драматична стежина до щастя випала на Єльчи-ну долю. Безпаспортній дівчині голову ніде прихилити. Письменник тактовно і глибоко розкриває сумніви і печалі в дівочій душі. Образ Єльки, як і її коханого Миколи Баг-•лая, молодих наших сучасників — безперечний творчий успіх письменника, Єлька і Микола приваблюють нас Щирістю й скромністю, світлими поривами своїх молодих сердець, ясними думками і чистими ідеалами.

Лобода. Образ Володьки Лободи літературознавці нази­вають явищем досить складним і навіть загадковим.

887

У відомій праці «Собор у риштованні» Євген Сверстюк слушно зазначає: «Лобода — принципово новий характер у нашій літературі: письменник відкрив людину-функцію на грані робота, вільного від людських цілей, позбавлечого стійких критеріїв. Ця людина-функція має страшну вла­стивість розкладати цінності — одним дотиком, од-чим словом. Як в устах у геніального поета чи філософа все набирає вищого смислу, значення, світла й енергії життя, так у Лободи, навпаки, все розпадається, розкладається й гасне...» '

Висуванець на перший погляд наділений рисами люди­ни розумної, винахідливої, товариської. Він прагне бути «своїм» у зачіплянському середовищі: до кожного знайде ключик, зуміє щиро поговорити з людьми, поводитися з ними запанібрата. Образ місцевого діяча, якого поставле­но керувати культурою, письменник змальовує з дошкуль­ною іронією, вдається він і до сатири, картаючи Лободу за той дух руїнництва, браконьєрства, кар'єризму, що вгніз­дився в його пустопорожній душі. Лобода намагається ви­дати себе за порядного керівника — висуванця, а насправ­ді він з лакейською догідливістю заглядає в очі секретаря обкому КПУ, щоб вгадати, якої ж думки це високе началь­ство про собор. Сам же Лобода тримається безсторонньо, щось натякає про ремонт, про труднощі з коштами і вза­галі про сумнівне історичне значення собору, про непри­датність його ні під склад комбікорму, ні перебудувати на холодильник.

Начальство заметушилося, коли наближалося свято 300-річчя Переяславської ради. Лобода запропонував свій план: взяти собор у риштовання. Така думка Лободи всім сподобалась, і йому сказали: «Ти — геній». Так була на довгі роки узаконена ця брехлива видимість ремонту доро­гоцінної пам'ятки архітектури. А Володька, який «сидів на культурі», ще й хизувався своїми уявними заслугами. Насправді ж йому той собор був кісткою в горлі» бо в Лобо­ди була одна найпотаемніша мрія про «здорову кар'єру», про дальше сходження вгору по службистській драбині, де він матиме «силу влади».

Володька Лобода заради досягнення своєї мети ладен вчинити будь-яку підлість, будь-який злочин. Запопадли­во знищував усе, що зветься духовним набутком народу, його історичною і культурною спадщиною. Щоправда,

' Сверстюк Євген. Собор, у риштовавиї/УКиїв.—1982.-№ 11.— С. 100.

838

собор навіть Лободі видається вічно молодим («зморщок часу на ньому ж не видно...») і схожим на космічну раке­ту, «особливо в тому центральному куполі, що стрілою угору націлився». Іншого разу в нього прохоплюється:

«Але ж красень, стервець». Як же ж низько впав цей «висуванець», що, не заперечуючи краси і величі собору, з усіх сил старається знести його.

Лобода — це виплід тоталітарно-бюрократичної систе­ми, коли чиновництво тільки голосувало про єдність із трудовим народом...

Зловісні дії катів і руйначів тридцятих років були при­кладом, взірцем для таких «діячів», як Лобода.

Загальновідомо, що Лободи кидалися і в іншу край­ність — гігантоманію. Олесь Гончар у статті «Про що запитують обеліски» пише про «...велетенську незугарну валькірію, що височіє на Відьминій горі біля Дніпра, здій­нявши свій грізний меч невідомо на кого... Наче не люди, а бездумні роботи, піддавшись державній гігантоманії, зводили цю недолугу споруду... У десятки й десятки мільйонів обійшовся народові цей чиновницький мону­мент...» '

Як бачимо, в Лободи були і є немало спільників, яким все одно: руйнувати Золотоверхий Михайлівський собор у Києві чи тратити колосальні суми народних грошей на спорудження примітивних, зате помпезних «пам'ятни­ків»...

У період стагнації та застою Володька Лобода і його однодумці немало потрудилися, проводячи політику руси­фікації в Україні: закривали українські школи, виганяли українську мову з театрів, установ, кіно, дитсадків, серед­ніх спеціальних та вищих шкіл... Ішов шалений, нестрим­ний наступ бездуховності, браконьєрства, руйнування культурної спадщини українського народу. Всякий раз прояв національної свідомості, національної гідності оголошувався «націоналізмом».

Лобода, звичайно, розумів свою інтелектуальну вбо­гість, розумову неповноцінність і тому навіть з острахом ставився до письменників: «Треба й сучасних авторів під­читати, щось вони ж там пишуть? Щось... мислять?.. Ох, знаємо цих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм... їм би оцей собор — стояли б і вів на нього молились... Хлібом їх не годуй, тільки дай їм тієї козаччини!.. Дивний народ...»

Діт. Україна.— 1990.— 4 трав.

339

Нинішньому Лободі і в добу перебудови нема нічого страшнішого від письменників, інтелектуалів, які висту­пають за соціально-економічні та політичні перетворен­ня — створили Народний рух України, борються за еколо­гічно чисті землю й небо, за духовний розквіт народу. Сучасний Лобода — таке ж небезпечне суспільне лихо, як і тоді, в роки створення роману — був і лидшзся духовним браконьєром, руйначем, безбатченком і батькопродавцем.

Великий гріх на свою (і так грішну) душу взяв Лобода, віддавши свого батька в будинок ветеранів.

Ізот Іванович Лобода — відомий ще до війни сталевар, чесна, принципова людина. «Козацька волелюбна ду­ша» — хвалиться Володька. Але синові не відчути того страшного болю, якого завдав батькові, спровадивши його туди, звідки вже єдина дорога — на цвинтар.

Сцена зустрічі батька з сином виписана широкими мазками, потрясає трагічною відвертістю. Батьківські сло­ва — то пекучий біль серця. Свій гнів Іаот Іванович спря­мував проти сина і таких, як він губителів Дніпра, Скарб­ного... Вони для нього свистуни, а не енергетики, здатні все потрощити, затопити — «пів-У країни пустили на дно, думали, море збудують, а збудували болото! Гииллю цвіте, на всю Україну смердить!..» Володька Лобода і на цей раз лишається вірним собі: в батькових иогроаах, міркує він, щось є: «Дніпро перетворюємо, чому ж Скарбне не пере­творити? Затопити або, навпаки, осушити».

Образ Лободи — Нечуйвітра має глибокий символі'^ ний зміст. У ньому живе дух славного козацтва, любові до рідної землі, досвід невтомного майстра-сталевара і ни­нішнього громадського охоронця Скарбного від губителів природи. Він відійшов у вічність між чистими водами і зеленими плавнями рідного краю.

А син його таким і лишився — свідомим кар'єристом, окозамилювачем, кон'юнктурником, пристосованцем.

Точне визначення суті цього змізерненого діяча дав Микола Баглай: «гачіплянський сірий-сірий Герострат, пігмей із бульдозером чи вибухівкою».

Іван Баглая та його симпатична дружина Вірунька добре «розкусили» свого кума Лободу, від якого «злішого на всю Зачіплянку нема... Страшний, підступний і мсти­вий... Метушняк. Порожній діяч...»

«Найнебезпечніше те, що Володька Лобода швидко пристосовується до будь-яких обставин, ладен увійти в спілку з найбруднішими суспільними силами, аби тільки вижити й винирнути на поверхню, чекаючи слушного

340

часу— Роман Олеся Гончара застерігає нас бути обачними, якщо нам дорогі людяність, духовність, воля, національне розкріпачення: Нехай нас не введе в оману спритний Володька Лобода» '.

Ідейне звучания роману поліфонічне. Письменник зосе­редив увагу на філософських, історичних, моральних, етичних, екологічних проблемах. У творі розвінчано психологію духовного браконьєрства, викрито зловісні наміри безбатченків — руйначів національних святинь, витворених розумом, серцем і руками нашого народу упродовж тисячоліть.

У романі досягнуто єдності слова і змісту, високого рівня образно-художньої майстерності.

Письменник не ставив собі за мету занурюватися в гли­бини релігійної моралі. Для нього образ храму-собору — це передусім нетлінна пам'ятка козацького зодчества. Гон­чар дорожить і духовним генієм запорозького лицарства, і його патріотичними подвигами як у битвах з ворогами, так і в будівничо-мистецькій царині. Наші предки увіч­нили себе в неповторній красі цієї споруди, яка зачаровувала колись, чарує і тепер кожного, хто побачить її зблизька чи здалеку, хто заглибиться в мудрий задум цієї «гордої поеми степового козацького зодчества». І мимоволі ставимо перед собою далеко не просте запитання, яке так хвилюва­ло Миколу Баглая: «А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?»

Усім глибоким ідейним, філософським змістом роман ввернений до нас, до наших нащадків: що ми створили? Який слід в історії свого народу залишили? Що збудува­ли, а що зруйнували: «Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть?»

Заповіти і діяння предків нагадують нам про наш великий священний обов'язок перед історією і сучасністю, перед минулим і майбутнім: як ми шануємо, як оберігаємо свої національні святині — такі, як зачіплянський собор? Який внесок ми зробимо в своєрідну естафету поколінь — ЦЯ проблема стосується кожного з нас. Як священну пам'ять маемо берегти дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, а також дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії народу.

«Собор», позначений публіцистичним, полемічним пафосом, закликав плекати і оберігати духовні скарби,

Див.: В є р в е с Г. Д. Роман-застереження «Собор» // Слово і час.—

__ К& Л ^ л л

841

історичну, культурну, будівничу спадщину українців. Водночас у романі розвінчуються такі негативні прояви сучасності, як бюрократизм, бездуховність, нігілістичне ставлення до української культури, споживацькі тенден­ції, дух руйнування, нехтування народними звичаями, народною піснею, почуттям патріотизму.

«Собор» звучить як симфонія величі народу, його твор­чого генію, як високохудожнє слово митця.

Повісті, новели, оповідання. Увагу читачів привернули повісті «Земля гуде» (1947), «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник» (1954), «Бригантина» (1973). Неве­лика повість «Далекі вогнища» дала назву солідному тому творів Олеся Гончара (1987). Колектив редакції районної газети «Червоний степ» живе своїм буденним життям. Та які це різні люди! Тут і складачка друкарні сміхотуха Ольга, і моральний браконьєр, спокусник її «дядько Хари-тон Кочубей», один з голобельників довоєнних літ, той, що в своїх розгромних виступах на сторінках газети під псев­донімом Лаврін Пісня толочив життя чесних людей, при­писував деякі «ізми» та наліплював безпідставні ярлики.

Довідуємося про трагічну долю редактора газети, якого покликано «до телефону — терміново», та так, що він більше й не повернувся редагувати газету. Кожен образ — персонаж, виписаний рукою великого майстра слова. У повісті талановито відтворена «ціла смуга життя».

Олесь Гончар — майстер новели. Його новели поетичні, романтично окрилені. Тематика їх різноманітна. Про героїзм наших воїнів, події часів минулої війни розпові­дається в творах «Весна за Моравою», «Гори співають», «їлонка», «Усман та Марта», «Березневий каламут» та ін.

Поетична новела «Модри Камень» (1946) — твір, який майже водночас із «Прапороносцями» знаменував прихід Олеся Гончара у велику літературу. Молодий письменник розповів про світле почуття любові, що спалахнуло в серпі радянського солдата до словацької дівчини Терези — по­чуття, яке так трагічно обірвалось, не встигнувши й роз­цвісти.

Актуальній проблемі збереження природи, навко­лишнього середовища присвячує письменник новелу «На косі» (1966). Написана вона з любов'ю до людини, яка почуває себе щасливою в тісному єднанні з «найкрайнішим краєм землі, заповідністю, чистотою».

У невеликому за обсягом оповіданні «Жінка в сірому» (1985) Олесь Гончар характери персонажів так переконли­во й вичерпно (і при тім надзвичайно лаконічними засоба-

342

ми) виписав, що нам випадає тільки порадіти майстерності автора.

Поранений комісар бригади червонофлотців мав змогу вилетіти з обложеного ворогом міста останнім рейсом літа­ка. Але він, благородна людина, поступився своїм місцем незнайомій вагітній жінці. Пережив страхіття полону. Підтримали друзі-невільники. Разом з ними комісара фашисти розстріляли.

Це — одна сюжетна лінія. А інша — життєва доля «жінки в сірому». Через багато літ вона прибилася до мор­ських берегів, сподіваючись знайти могилу свого рятівни­ка. Вона й живе на світі завдяки світлій пам'яті незнайо­мого добродійника.

В оповіданні всього шість друкованих сторінок, а бла­городні вчинки й задуми героїв, мотивація їх психологіч­ного стану виконані бездоганно, з великим художнім тактом. Нас полонить життєва правда, досконалість стилю оповіді. Твір справді звучить як хвала людській доброті, якої часом нам так бракує.

А в Петра Гайдамаки — головного персонажа опові­дання «Чорний яр» — ні доброта, ні совість і не ночу­вали. Він, заступник голови міськвиконкому, розвиває бурхливу діяльність довкола спорудження запруди в Чор­ному яру. Усіх противників сумнівного проекту Гайдама­ка «підім'яв», «висміяв». І ось—катастрофа. В образі правої руки міського мера втілено риси багатьох збюро­кратілих горе-керівників, для яких найважливішою місією було видиратися вгору по службистській драбині. Гайда­маку слушно називають рідним братом Володьки Лободи. Письменник виступає проти нерозважливої діяльності людини на землі.

РОМАНИ

«Людина і зброя» (1960) — твір про перші місяці вій-яи^ У книзі ожили студенти Харківського університету, які шщли на фронт і стали на захист Вітчизни. Вони ще не мали доброго військового вишколу, не вміли як слід воювати, але в грудях у них клекотіла ненависть до ворога. романі виступають духовно багаті юнаки і дівчата, ^{правжні} патріоти — Богдан Колосовський, Андрій Степу-Ра, Мирон Духнович, Славик Лагутін, Мар'яна Кравець,

аня Криворучко. Кожен із них — жива людська особи­стість, характер.

348

«Тройка». Роман «Тронка (1963) по-новому відкрив нам Олеся Гончара як талановитого майстра комдозиції, своєрідного художника слова.

Дія твору розгортається в південному степовому радгос­пі, де живуть славні роботящі люди, для яких праця стала першоосновою життя. Читач знайомиться з мудрим чаба­ном Горпищенком і його сином льотчиком, бульдозеристом Брагою і капітаном далекого плавання Дорошенком, чаба-нихою Дорошенчихою та юною Ліною Яцубою, яка вмів шанувати руки робочі, бо в них «вся сила й багатство трудової людини».

Гостро поставлені в романі проблеми війни і миру, боротьби життя і смерті. Трагедія родини Уралових, сирітство Віталика Рясного, каліцтво Мартина Мамайчука, спогади про минулу війну,— все це сповнює книгу триво­гою за мир, за майбутнє людства.

«Циклон». 1970 року Гончар опублікував роман «Цик­лон» — книгу про людей сильної волі.

Роман майстерно скомпонований. У ньому дві сюжетні лінії (минуле й сучасне), які іноді переплітаються і зли­ваються в одну. Така композиційна структур» твору дає змогу письменникові намалювати глибоку в часовому й просторовому вимірах картину дійсності, показати життя героїв протягом кількох десятиліть. Ми зустрічаємося з Богданом Колосовським, який пройшов усі пекельні кола війни. Довіку не забудеться і «чорна оточенсыеа одіссея», і жах концтабору для військовополонених яа Холодній Горі. Для нього, людини діяльної, енергійної, тепер немаИ важливішого й почеснішого завдання, як створити фільм про пережите в роки війни, про велич і красу людськогв духу, про трагедію молодого покоління, ва плечі якого звалилися суворі випробування.

Ось Іван Решетняк, людина сильна духом, стійка вда­чею, герой Дніпра, рятівник Колосовського та командира Чікмасова. Колоритно виписаний образ Шамідя. Так нази­ває свого друга Давида-кавказця Іван Решетняк. Хоробрий і відчайдушний, Шаміль навіть у полоні примусив табірну варту розступитись: «Розгонисте ступав він попереду, ви­простаний, зі сміливим, аж ніби веселим лицем...» Онера'¹ тор Сергій саме Шаміля мав на оці, коли мріяв, щоб йог" «камера передала внутрішню незруйнованість людини».

Роман Гончара — твір глибоких філософських розд мів, оригінальний і змістом, і формою. У ньому органічі поєднуються м'яка, ніжна лірика, спокійна епічна розпо­відь з публіцистичними відступами.

844

«Берег любові» (1976) — твір Олеся Гончара про на­ших сучасників — молодих трудівників і ветеранів праці. Перед нами знову село в південноукраїнському степу, де ясивуть щедрі душею люди. Ось юна медичка і поетеса Інна Ягнич, яка після закінчення училища без вагань повертається в рідне село Кураївку — на той оспіваний нею в пісні берег справжньої людської любові.

Цікавий образ досвідченого моряка Андрона Ягнича, списаного у зв'язку з пенсійним віком на берег. Старий «вузлов'яз» має поетичну душу. Моряк-пенсіоиер знахо­дить свій новий берег життя поміж людей, яким виявився потрібним.

Чередниченко — голова колгоспу, колишній командир морських десантників — також небуденний людський характер. Він — «могутній двигун», людина «невідпорної владності».

Гончар схвильовано розповідає про людей, для яких внутрішньою потребою стали творча праця, потяг до краси, про людей, багатих внутрішньою енергією, не байду­жих до животрепетних проблем.

Такі ж прекрасні наші сучасники стали героями пое­тичного роману «Твоя зоря» (1980). Головний персонаж твору — Кирило Заболотний — мужня, бевстрашиа люди­на, герой-льотчик під час другої світової війни. Нелегка його дипломатична служба, складна життєва доля: «І по­льотів було, і приземлень... Крізь які хащі блукань, аасліп-лень доводилось продиратись людям нашого покоління,— говорить Заболотний,— а що не кажи, рух ішов таки ж по висхідній!..»

Все життя Кирила Петровича пройшло у безпосередній єдності з трудовим народом. Десь там, «у палеоліті дитин­ства», він пізнавав сувору правду життя, щоб пронести її чистою крізь десятиліття. В окупованому гітлерівцями українському селі, де жінки, ризикуючи життям, виходи­ли його, пораненого льотчика. Заболотний текс учився людської доброти. Сила й привабливість героя роману — в його цілеспрямованості, гуманізмі, гармонії внутрішньо­го світу і дії, в духовній наповненості.

Зі сторінок твору постає неповторна краса степової Тер-иівщини, чесний і працьовитий Роман Винник, його дочка "адька, внучка Настуся, безіменний художник. Зааам'ято-

Ї^¹?™". "^Р^¹¹ пасічника Френка, дружини Заболотного °фії, дівчини Ліди. У творі розкривається духовна краса аиіих людей, їх постійна турбота про збереження ми-'''ецьких цінностей, розквіт талантів.

345

Олесь Гончар — видатний романіст.

Роман — великий за обсягом епічний твір, у якому дів багато персонажів, докладно розкриваються їхні характе­ри, змальовуються важливі події протягом тривалого часу.

Відомо багато жанрових різновидів роману: роман соціальний, соціально-психологічний, історичний, істори­ко-біографічний, науково-фантастичний, пригодницький, сатиричний та ін.

Романи Гончара — свідчення того, якого високого рів­ня достягнув цей жанр в літературі. «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Циклон», «Твоя зоря» — все це твори новаторські. При всій відмінності їх '• споріднює героїко-романтичний пафос у відображенні д життя і боротьби народу. %