Палітра художника

«Питомі риси Стельмаха-поета,— писав Максим Рильський,— органічно влилися в творчість Стельмаха-прозаїка. Ці риси — любов до мови, до повнозвучного і барвистого слова, до тонкої, що інколи аж межує з вишу­каністю, метафори, народність художнього мислення, глибока національна самобутність і разом з тим людська й людяна широчина. Ці риси — справжня закоханість У рідну природу з її тонами, звуками, барвами, пахощами, сердечна й гаряча увага до людини і до її творчої праці на землі» '.

Філософська наснаженість думки, поглиблене реалі­стичне зображення життя, висока майстерність психоло­гічного аналізу, філігранна робота над словом — ось що передусім творчо засвоює Михайло Стельмах від своїх учителів і по-новаторському розвиває.

Рильський М. Зібрання творів: У 20 т.—К.: Наук. думка, 1983.— Т. 18.— С. 392.

323

Життєва правда і фольклор органічно зливаються в

творчості письменника.

Так, зворушливий ліризм Стельмахової прози значною мірою зумовлений народною поетикою. Ось для жрикладу уривок з роману «Кров людська — не водиця»:

Місяць все щедріше оббризкував сяйвом оброшені дерева і шляхи, Чіткіше обрисовувались нерозсідлані коні, а притишені пісні козаків поривались і поривались на далекі дороги, до укляклих вишняків, до червоних калин і чорних пожарищ, де є мати чи батько і вірне кохання. Було в тих піснях і степове озеречко, де плавало відеречко три дні під водою, був і сердега бурлака, в якого заболіло тіло ще й голівонька; був І кінь, що клонить голову за козаком, була і дівчина, якій вгортав ноги своєю шапкою козак. Туга віків і надії віків сходилися у молодих голосах і слалися старим шляхом, стискаючи і веселячи серце...

Образне народне слово Стельмах творчо переосмислює. Глибоким поетично-філософським змістом відзначаються слова пісні, що її співає сліпий Андрійко.

Пісня «Ой не знав козак, та й не знав Супрун, а як славоньки зажити...» в романі «Правда і кривда» допома­гає заглянути в минуле Безсмертного і в той же час прику­вати увагу читача до бою, в якому герой був поранений.

Для індивідуального стилю Стельмаха характері епічно-героїчна, романтична піднесеність; яскрава меті форичність і ліризм поєднуються із сатиричною загос

реністю.

Винятково важлива ідейна та композиційна роль у тв pax Стельмаха належить художній деталі. У романі «Хл і сіль» можна простежити, як образ квітки дзвіночі переростає в образ дівчини-дзвіночка. Красуня Христиі роздягається біля річки: «голубий дзвоник спідничк одразу зів'явши, падає до ніг». Зламана лихою долеї впала, мов «тендітний голубий дзвіночок», і наймичк.

Передаючи пряму мову. Стельмах рідко вдається / дієслів «сказав», «промовив» і т. д. Особливістю його сті лю є одночасне відтворення слова і жесту, цебто органіч^ поєднання мови персонажа із зображенням його душевні го стану в цю мить:

— То чим зможете, Степане Васильовичу, пособіть діду. А я тим сом дам раду з паном,— стиснув кулаки, і в очах неспокійною дичинв спалахнув рішучий, злостивий блиск.

Авторські слова до прямої мови нерідко є і своєрідні доповненням портретної характеристики персонажів.

Поряд із внутрішніми монологами Стельмах част і вдається до невласне прямої мови:

324

«Хе, хе, і Корній має голову на плечах, він знає, що коли сподо­бається його мова панові, гляди, й не розминеться з якоюсь вигодою».

«Ох, чудна ти, дівчино, чудна. І як він тепер, у косовицю прийде з тієї Таврії?..»

Портретне мистецтво Стельмаха відзначається своє­рідністю. Спочатку письменник називає окремі риси зовнішності персонажа, поступово доповнюючи їх протя­гом твору новими. Ці риси зовнішності здебільшого розкривають провідне в характері, вдачі персонажа. Стельмаха-портретиста цікавить процес духовного життя героя. Важливого значення надає він такій портретно-пси­хологічній деталі, як очі. У Свирида Мірошниченка очі не просто «сірі», а «з різкими краплинками голубого моря». У Галини, дружини Данила Підіпригори, очі як «лісові черешні в ранковій росі».

У романах «Правда і кривда» та «Дума про тебе», змальовуючи зовнішність героїв. Стельмах менше тяжить до деталізованого опису (як, скажімо, у «Великій рідні»);

тут він уже стриманіший — здебільшого шукає одну-дві характерні індивідуальні риси і на них весь час наголо­шує: в Марка Безсмертного «нерівна підківка вусів», у Ярини Безкоровайної — великі сині очі. Навіть епізодичні образи у Стельмаха неповторні за своєю портретною інди­відуалізацією.

Мальовничо-пісенні пейзажі у романі «Кров люд­ська — не водиця» одухотворені, динамічні, цілеспрямо­вані, ідейно наснажені. Слово Стельмаха відзначається красою кольору, мелодійністю:

Вересень бив у золоті дзвони соняшників, і їм, як гобої, низинно вто­рували пізні гречки. Дні тепер стояли у шелестах золота, у вибухах бла­киті, в потоках музики і чорнобривців, а ночі народжували печаль перелітних птахів. Ця печаль забредала і в людське серце, і ставало жаль отих крил, що забирали з собою літо, чи того, що й ти не можеш злетіти, як птиця. Ось такий 1 є вересень: удень надійний, вночі тривожний...

Суцвіття метафор, виразна психологічна деталь, симво­лічні образи, свіжі, соковиті порівняння й епітети надають художній тканині Стельмахових творів незвичайного лі­рично-емоційного забарвлення.

А.лхайлові Стельмаху належить одне з провідних місць У розвитку української літератури. Його романи витрима­ли багато видань за кордоном, зокрема «Правда і кривда»

Друкувалася болгарською, словацькою, угорською, німець­кою та іншими мовами.

826

Секрет глибокої народності, широкої популярності Стельмахових творів слід шукати в його закоханості у світ. Одержуючи диплом лауреата найвищої премії, Стельмах схвильовано говорив: «Стою перед вами, зача­рований людською красою, і красою вечірніх дівочих пісень, і красою сонця у небі, і красою матері з дитиною, і красою своєї матері-землі, і красою діянь і звершень мого безсмертного народу».

27 вересня 1983 року перестало битися серце Михайла

Панасовича.

Стельмах «назавжди пішов від нас, але духовно вічно житиме серед людей, бо те, що він написав,— нетлінне, бо своєю творчістю він примножив славу нашої української літератури, сприяв її світовому визнанню» '.