«Правда і кривда (марко безсмертний)»

Проблематика. Михайла Стельмаха глибоко хвилювали проблеми вічні, глобальні. Ними він жив — художньо переплавлював у місткі образи. Про це свідчать метафо­ричні назви більшості його романів, п'єс, повістей, оповідань та поезій: «Гуси-лебеді летять...», «Чотири броди», «Хліб і сіль», «Правда і кривда», «Кров людська — не водиця», «Зачарований вітряк», «Мак цвіте», «Березовий сік»...

На початку 1959 року Стельмах з трибуни IV з'їзду письменників України вперше розповів про те, що працює ( над новим романом про сучасника, про людину, яка лама­ла залізний карк фашизму, а зараз щовесни і щоосені засіває землю житом і пшеницею на щастя, на здоров'я і на добрий розум.

Отже, показ життя українського села в останні роки війни та перше повоєнне літо, переборення хліборобами неймовірних труднощів у відбудові народного господар-' ства, зруйнованого гітлерівцями,— така провідна тема роману «Правда і кривда (Марко Безсмертний)» (1961).

З фарватерною лінією переплітаються інші — не менш важливі: одвічна боротьба правди і кривди, добра і зла;

безсмертя трудового народу як творця всіх матеріальних і духовних цінностей на землі; подолання згубних наслідків культу особи Сталіна; моральна чистота, порядність, чес­ність людини праці. В епілозі твору головний герой Марко Безсмертний зізнається Григорієві Задніпровському:

310

_ Горджуся твоею останньою книгою! — обняв побратима Марко.—

її братиму із собою в поле.

_ Справді? — розчулено подивився в карі очі з тими золотистими обідочками, в глибинах яких то чаївся, то снувався легенький тума­нець.— Що ^ж У ^Ігій Дійшло до тебе?

— Насамперед, Григорію, правда! Хай вона часом і гіркою, і нелег­кою, і напівголодною була, але це правда.

У романі «Правда і кривда (Марко Безсмертний)» Михайло Стельмах розробляє тему народу і величі його духу, правди, що перемагає і в кровопролитних боях, і в післявоєнних труднощах.

Композиція. Багатопроблемність зумовлює й багатопла­новість роману «Правда і кривда»: на життя героїв (наприкінці другої світової війни — незабутня весна пере­можного 1945 року) дуже часто в кінематографічному напливі «накладається» й давнє (передвоєнні роки), й не­давнє (початок війни) минуле.

У центрі уваги Стельмаха-романіста — художнє до­слідження характерів. Передусім — Марка Безсмертного. Не випадково його ім'я й прізвище винесені в другий заго­ловок твору. Таким чином, композиція образу Марка Без­смертного — це й композиція провідної сюжетної лінії; її доповнюють, розширюють й поглиблюють і такі не менш важливі сюжетні лінії, як-от: Григорій Задніпровський — Поцілуйко, Броварник — Кисіль, Марко Безсмертний — Степанида, Євмен Дибенко — Антон Безбородько, Григо­рій Задніпровський — Катерина Кульбабенко, Безбородь­ко — Марія Покритченко, Поцілуйко — Василина...

Винятково важливу ідейно-композиційну роль у склад­ному переплетенні і взаємозв'язку сюжетних ліній віді­грають не тільки численні розповіді, екскурси в минуле, спогади персонажів, а й авторські ліричні відступи та мистецьки виписані картини природи. Ось як, наприклад, Стельмах-живописець, Стельмах-психолог розкриває най-потаємніші роздуми і найінтимніші переживання Степа-ниди, коли вона заново відкриває для себе чар «сизої світанкової і рожевої вечірньої роси»:

Здавалося б, що таке роса? Звичайні опади, та й годі. А для селян­ської дитини, та ще з мрійною вдачею,— це чарівний початок світу, коли він з дійсності й казки розгортає зелену, росицею скраплену землю; це найкращі спомини, коли прокинешся у хаті і чуєш, як у розлогій долині їато косою підрізає ніч і на волю широко виходить блакитноокий світа-вок; це соромлива заплакана ромашка в святковім віночку і радість, коли ^ти сама, як ромашка, у білій хустинці весело ступаєш по травах, несучи

311

снідання косарям; це ті перлові світанки, коли ти вже з росою і косари­ками вижинаєш посивіле жито або гребеш крихкий ячмінь і надійно поглядаєш на старших: чи не помічниця вам? Це ті сподівані, бентежні і найсвятіші вечори, коли хтось сидить біля тебе, у своїй руці тримає твою руку і не може вимовити ні слова. А ти чекаєш і боїшся його, того слова, що може сказати тільки пора кохання. Невже це теж було?

Власне, це не тільки викінчена пейзажна зарисовка, а справжня поезія в прозі: тут і веселковий світ дитинства, і все глибше пізнання таємниць краси природи, і про­будження найсвітлішого й найсвятішого почуття...

Наведений вище уривок з роману «Правда і кривда» — яскраве підтвердження того, як віртуозний майстері органічно вмонтовує спогади в художню тканину.

Романіст найкраще спроможний відтворити історичв та психологічні процеси. Як художнє дослідження істо ричних закономірностей епохи, соціальних доль людськиз роман, у принципі, «не має собі рівних ні поміж інших' літературних жанрів, ні поміж інших видів мистецтва» '. Свідчення цьому «Правда і кривда» — одмн із найви­значніших творів української літератури початку шіст-^<;

десятих років. Найповніше розкривається психологічне мистецтво Стельмаха-художника при «ліпленні» образу Марка Безсмертного.

Марко Безсмертний. Чи був життєвий прототип героя роману «Правда і кривда»? Так, був. І, звичайно ж, не один. У статті «Земля любить правду» автор згадав свого друга Григорія Ткачука, «який всю свою любов віддав людям і землі. А як йому було важко в перші роки після ... війни, я розповів у романі «Правда і кривда» ².

Заспів роману «Правда і кривда» вводить читача в пе­кельний вир битви, неймовірних випробувань: «Вогонь був таким, що в повітрі снаряди стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами»; «Божеволіло залізо, божеволіли коні і шаленіли люди. Відблиски вибухів спа­лахували в їхніх очах, у відблисках вибухів темно мас-ніли калюжі крові». І на тлі цього пекельного бою — богатирська витримка і стійкість наших воїнів. Уже тут визначається масштабність і символічність образу Безсмертного.

Добровольський В. Роздуми про роман.— Рад. Україна.-1965.— З листоп.

² Рад. Україна,— 1980.— 1 трав.

312

В церкву, як з кінокадру, влетів молодий русявочубий полісвннк. За його плечима в багряному кипінні ворушилась накидка неба. Він зупи­нився біля правого притвору і невідомо в кого запитав:

_ Тут Марко Безсмертний?

Тут усі безсмертні! — суворо відповів йому немолодий воїн, в якого груди і всГ ордени були залиті кров'ю.

_. вірно, вояче,— виструнчився полковник. —Тут усі безсмертні.

Ми ще не бачили й не чули Марка, а вже покладено перші різкі мазки його образу (через опис бою і прізвище), підкреслено в його характері типове. Зовнішність персона­жа домальовується в контрастному освітленні. Спочатку через сприйняття дівчини-підлітка («Ондечки, поруч з Георгієм Побєдоносцем лежить...»), потім — медсестри і полковника («Вони потихеньку пішли в глибину церкви, зупинились перед двома воїнами: мальованим — небесним і пораненим — земним. Навколо небесного воїна біліли клубочки хмар, навколо земного — темніли плями крові»).

Життєва правдивість образу Марка Безсмертного по­глиблюється, коли Стельмах-художник детальніше вима­льовує його зовнішні риси (і знову ж — через світовідчут­тя іншого персонажа): «Полковник опустився на коліно, пильно, з жалем поглянув на безкровне, смагляве, з нерів­ною підківкою вусів обличчя солдата...» Ця деталь, «нерів­на підківка вусів», у портреті Марка Безсмертного весь час набуватиме нового освітлення.

А коли серцю героя уже не вистачило крові і «воно зупинялось, стихало, мов пісня», Оксана, перелякано торкаючись його плечей, закричала: «Не вмирайте...» Гіперболічна сила Марка-воїна і Марка-сіяча піднесені Стельмахом до епічності («Я не в... мираю. Яв... видужую»).

Санітари принесли Безсмертного в підземелля, хтось шарпнув за ногу, потім за другу й здивувався: «Ви по­гляньте на цього новака — у нього замість онуч роздертий есесівський прапор». Деталь разюча, вона підносить образ Марка на вершину нечуваної витримки й мужності, не­здоланної віри в перемогу: «Топчу фашизм! Топчу крив­ду!» — хотів сказати Марко, але слова його були такими кволими, що не могли розтулити уст».

Марко Безсмертний підбив у тому жорстокому бою п'ять фашистських танків, врятував село, про нього скла­даються в народі легенди. «Хоч би на яких вогнях довело­ся горіти мені, я буду до останнього служити людям»,— така життєва програма провідного героя роману «Правда і кривда». Він уособлює народне розуміння добра, спра­ведливості.

318

Що ж нас найбільше вражає в образі-характері Марка Безсмертного? Передусім державна масштабність розду­мів і прагнень персонажа, його тверда безкомпромісність, поетична окриленість душі, чуйність до краси, вірність матері, коханій, громадянському обов'язку, непримирен­ність до нехтування інтересами трудівника, до черствості, егоїзму, безвір'я. Непримиренність у боротьбі за відстою­вання правди, любов до рідної землі, людяність — ось що характеризує воїна, трудівника, творця:

Він не був ні славолюбом, ні грошолюбом, ні хитруном, ні тим, що може під ударом одразу ж пригнутись чи сплюгавить душу. Вона в нього була м'яка, але й уперта і навіть норовиста. Тоді він думав тільки про одне: як вивести людей чорної землі у справжні люди...

Отже, крім заспіву, винятково важливе значення в роз­критті характеру Марка Безсмертного мають сцени зустрі­чі з матір'ю, словесний двобій з Антоном Безбородьком біля ставка, виступ на пленумі райкому, сутичка з Кисе­лем та Чорноволенком, зустріч з Григорієм Задніпровським, роздуми про жіночу долю. На першому місці вчинки пер­сонажа, гострі й напружені діалоги, внутрішні монологи,. гармонія людини і природи.

Стельмах-патріот увесь час загострює увагу читачів на великій людяності Марка Безсмертного: він у своїй зем­лянці дає притулок сироті Хведьку; з ніжністю звер­тається до покаліченої пташини: «Не бійся, маленьке, я ніколи не кривдив ваш рід ні для забави, ні для їжі... Чуєш, не вмирай, пташино, живи і виводь свою пісню, виводь діток, бо як не буде птахів, то і людське серце стане черствішим».

Перенісши нечувані болі і страждання, надивившись смерті в вічі і перемігши її, Марко Безсмертний став ще чутливішим до світської правди і краси. Коли фронтовик побачив, як Антон Безбородько безжально губить здоров'я І материнство жінок, він уже інакше не міг вчинити і за­гнав жорстокосердця в крижану воду.

Такий вчинок — хоч якоюсь мірою і непродуманий — якраз у характері Марка. На пленумі райкому Безсмерт­ний так пояснює свою поведінку:

— Мене змалку батько-матір учили шанувати і жіночу красу, і жіно­чу працю, і особливо материнство, бо як цього буде менше на світі, то куцішою стане любов і віддаль між людиною і мавпою.

Цей вчинок, загострюючи сюжет, відіграв першорядну роль не лише в розкритті образу Марка Безсмертного, а й у зриванні «масок» з Безбородька, Мамури й Киселя.

814

У кінці роману «Правда і кривда», коли Марко Безсмертний досяг жаданого (біля нього «дитячою мовою жебоніло зерно»), Михайло Стельмах стає ще стриманішим і скупішим у довершенні образу: підкреслюється велика радість героя і його незгасна любов («Я люблю вас»), і в той же час — його простота в усьому — великому і малому:

От і йде полями новий мільйонер у поруділих кирзових чоботях, у вибіленій солдатській сорочці, похуділий і голодний, і посміхається до всього широкого світу і до людей, що сплять на землі. І славно йому з ними, як зерну в одному колосі, що разом стрічає і грози, і сонце.

Карбовано-чітко, ніби той скульптор, творить Михайло Стельмах образи своїх героїв — великі цілісні натури. Вони не тільки «в міру дипломати», а й «без міри» філо­софи. Такими є Марко Безсмертний, Григорій Задніпров­ський, Євмен Дибенко...

Євмен Дибенко в романі «Правда і кривда» втілює тему народу, величі його духу, перемогу правди. З «діда з кри­тикою» б'є ключем розумний іскрометний сміх. Дошкуль­ним словом він глузує з тих керівників, які зловживають службовим становищем, ганяються за збагаченням; з дру­жиною і друзями добродушно жартує, не «переходячи межі». При створенні цього колоритного характеру Стель­мах-художник скористався мудрою порадою Остапа Виш­ні: «Ловіть, спостерігайте контрасти — і буде сміх!»'

З однієї суто дибенківської фрази: «Покисла трохи і підсихай» Марко Безсмертний відразу ж пізнає діда-гострослова. Євмен у зображенні Стельмаха-художника ніби з картини зійшов:

Ще хтось загупав угорі, скрипнули двері, і в підбитому тьмою одвір­ку, наче в рамці непокірний портрет, заворушився невисокий, міцнотілий, в свитці на розхристі дід...

Означення «непокірний» подано на першому місці. А потім окреслено контури зовнішності — надто скупі, наскільки дозволяє світло в землянці. Освітлені лише дві характерні риси: дід Євмен «невисокий, міцнотілий». І ще неначе мимохідь — «в свитці на розхристі*. Але який промовистий цей штрих! У такій звичці — риса характеру старого...

Та найвиразніше виявляє свою вдачу Євмен через мов­ну індивідуалізацію. Слово в нього іскрометне і барвисте. Фраза енергійна, з внутрішнім зарядом. Говорить Дибен-

В и ш н я О. Твори: У 4 т.— К.: Дніпро, 1989.— Т. 4.— С. 478.

Зів

ко—1 відразу ж відчуваєш: людина він мудра, дотепна, з багатющим життєвим досвідом. Прямий, наполегливий.

Над усе в житті старий любить доглядати коней. «А я — війна не війна — увесь час біля коней човпію і в рай чи в пекло на конях думаю трапити, бо такий мій талан кінський. А весь час мене елементом називають». За що ж так приліплено Дибенкові цей — з явним відтін­ком недовіри, підозрілості — бюрократичний ярлик? «За язик, діду, тільки за язик,— з насмішкою обізвався світло­окий Василь Тримайвода.— Довгий він у вас»

Тримайвода сказав так, аби звести розмову на веселий тон. У його репліці немає й тіні принизливої насмішки. лише добродушний натяк на надмірну балакучість ста­рого. Але дід Євмен і тут «знайшовся», обернув натяк Василя на свою користь: «А ти його міряв? У мене, бісова макітро, коли хочеш знати, нічого куцого нема. І вік мій довгий, і труд, і стаж, і язик. Та говорить він тільки правду, а ви її в резолюції не записуєте».

Цими словами Євмен Дибенко — народний заступник і справедливець — ніби підсумував найсвященніше, роз­крив «секрет» своєї непримиренної вдачі.

Поцілуйко теж намагається найболючіше вразити Дибенка: «Недаром вас елементом називають». На це дід Євмен з гідністю відповідає: «Таки прозивають. А на ділі елементами виходять такі, як ти». Як набундючений пристосуванець Кисіль. Як розтлінний горе-керівник Безбородько. Проти них й веде нищівну боротьбу Євмен Дибенко — один з найрельєфніших і найсильніших образів не лише в творчості Михайла Стельмаха, а й в усій українській прозі шістдесятих років.

Антон Безбородько. Євмен Дибенко називає голову колгоспу «викрутнем», «недбальцем», який «совість про­гуляв», як. червінець, а хитрості «напозичався». Із цієї гострої, але справедливої характеристики довідуємося, що Антон Безбородько «паплюжник», «шеляговий прави­тель». Вкрай негативно оцінює дії пристосуванця й учи­тель Григорій Задніпровський: «Безбородько з підземним лабіринтом крота».

Наодинці з собою горе-голова не кривить душею, не прикидається, не лицемірить. Тут він відвертий до кінця. Його мало турбує, що люди мерзнуть у низьких і вогких землянках, що на фермі вже давно нема сіна. Безбородько зайнятий найбільше своїм особистим благополуччям. Кол­госпники «тицяють пальцями на його оселю», яку він нечесно збудував.

816

З приїздом Марка Безсмертного Антон Безбородько втратив спокій: «І принесло ж цього Марка ще до закін­чення війни, буде кому води каламутити,— це такий, що не всидить і не влежить. Гляди, ще й потурить з голову­вання». Тож «на людях, де міг і як міг», а найбільше потаємно Безбородько «кусав і їв свого суперника» та ще намагався «підвести базу, ідейну чи економічну».

Антон Безбородько задля власної вигоди ладен породи­чатися з ким завгодно, хоч і з чортом. Він хитрий і перед­бачливий, як ота стара баба з безсмертної гуморески Степана Руданського «Треба всюди приятеля мати»:

«Не судіте, люди! Ніхто того не відає. Де по смерті будеі.. Чи у небі, чи у пеклі Скажуть вікувати...»

«Шеляговий правитель» лицемірить навіть перед своїм колишнім однодумцем і спільником, холоднокровно при­кидає в думці: «Не одна ниточка зв'язувала його раніше з Поцілуйком — це такий ловкач-доробкевич, що сьогодні під льодом торохтить, а завтра, гляди, в якомусь міністер­стві вирине». Хто-хто, а Безбородько вже знає всі «кротячі ходи» підлого Поцілуйка. Тому й побоюється його, тому й запобігає перед ним.

У душі «паплюжник» сповідає одне (проклинає на чім світ стоїть Поцілуйка), на словах же — зовсім протилеж­не: «Безбородько, лаючись і розкидаючи на всі боки розумом, швидко одягається, одчиняє двері і привітно зустрічає гостя:

— Припізнились ви, Гнате Родіоновичу. Вже й перші півні скоро співатимуть».

Викриваючи Безбородька як тип недбалого керівника-пристосуванця, Михайло Стельмах зображує його гротеск­но, у гумористичному ключі. На все в Антона одна стерео­типна відповідь: «Трохи пособила держава, а більше не можна, бо війна».

Та непримиренний Євмен Дибенко і цю маску зриває з обличчя лицеміра: «На її плечі (війни.— І. С.) усе можна скинути — і вкрадене, і згноєне. Але цією байкою не наго­дуєш худоби».

А коли нікчемний Безбородько пропонує добити голод­них коней, старий Дибенко жбурляє йому вслід найобраз-ливіші і найдошкульніші визначення-характеристики:

«Геть, душогубе, іроде, звідси!..»

Конфлікт досягає свого апогея. Зіткнулися два погля­ди, два характери — полярно протилежні. В ставленні до народного майна найповніше виявилося, як кревно вболі-иає за добробут трудівників Євмен Дибенко і, навпаки,

317

який бездушно-жорстокий і байдужий до всього цього Везбородько-п'яниця.

Кисіль — кар'єрист значно більшого масштабу, ніж Безбородько. В нього «обличчя з печаттю грубої владності і зарозумілості». Начальник обласного управління сіль­ського господарства «не належить» до тих керівників, які «люблять приносити людям радість, втіху чи хоча б обдаровувати їх звичайною посмішкою...» Грубе адміні­стрування, залякування, переслідування — ось методи «керівництва» Киселя: «Приїхав — поїхав... не розібрався, накричав і поїхав».

Розумний чи обмежений, головне — аби у номенкла­турні «святці» був занесений. За таких специфічних обста-. вин й «виринули» на своїх посадах «ловкачі-доробкевичі»! киселі та безбородьки. Це вони разом з некомпетентними! «керівниками» вищого масштабу привели країну до тівя прірви, над якою ми зупинилися. Ц

й образах Марка Безсмертного, Григорія Задніпров­ського, Євмена Дибенка та інших позитивних героїв рома­ну «Правда і кривда» Михайло Стельмах втілює ідею безсмертя народу, перемоги правди і величі життя.

Автобіографічні повісті. Окреме місце в творчості Стельмаха займають його автобіографічні повісті «Гуси-лебеді летять...» (1964) та «Щедрий вечір» (1967).

Розповідаючи про свої дитячі роки. Стельмах відтво­рює одночасно й життя селян-бідняків у часи громадян­ської війни. У цій розповіді передається і безпосередність дитячого сприймання, і мудрість досвідченої людини, що згадує свої дитячі роки, є тут і відступи, що порушують хронологію, і сучасні оцінки давніх подій.

У повістях «Гуси-лебеді летять...» та «Щедрий вечір» сувора дійсність переплітається з мрією про світле життя.

Дідусь, бабуся, батько, мати вводили Михайлика в ши­рокий світ, відкривали перед ним безмір'я любові і краси.

Першим учителем і наставником майбутнього письмен­ника був голова комбіду дядько Себастіян. Це — людина твердого гарту, щедрої душі, правдива і добра. У Михай­лика з ним склалися найщиріші стосунки, як у батька з сином.

Мудра порада голови комбіду Себастіяна, дотепний жарт дядька Миколи, ніжне материнське слово — все це малий Михайлик вбирає, як губка воду. Хлопчик пізнає свій народ, його історію, його поетичне образне мислення.

Крім безпосередності, щирості, допитливості і кмітли­вості, життєрадісного світовідчуття, ліричного складу

818

душі, в характері Михайлика формуються й громадянські риси.' Він любить працю, тягнеться до книжки, сам пробує писати п'єси. Чесний і правдивий хлопчик глибоко шанує батьків, поважає старших від себе.

Справжнім святом для Михайлика став день, коли він сам доторкнувся до чепіг і пройшов свою першу борозну.

Ліро-епічні повісті «Гуси-лебеді летять...» і «Щедрий вечір» — ключ до розуміння того, як формувався світо­гляд майбутнього письменника.

«Дума про тебе». Своєрідним продовженням автобіо­графічної дилогії є «Дума про тебе» (1969) — твір багато­плановий і гостроконфліктний. У першій і другій частинах роману відтворені 30-ті роки, у третій — початок другої світової війни. У «Думі про тебе» чується також відлуння подій громадянської війни.

Стельмах, зачарований людьми праці, знаходить красу в звичайній повсякденності. Його очима, серцем є учитель Богдан Романишин. М'який, ліричний, гуманний Богдан водночас і непримиренний. Найяскравіше його характер розкривається у боротьбі з Костянтином Хворостенком, Антоном Пасикевичем та Меркурієм Шинкаруком.

Романишин — натура романтична, цільна, однолюб. На все життя зачарувала його Яринина врода. Він приваб­лює нас своєю духовною красою, душевною щедрістю, своєю незрадливою любов'ю, вірністю.

З центральною сюжетною лінією дуже тісно пере­плітається друга, теж подана як у громадянському, так і в особистому планах, її умовно можна назвати Туровець — Хворостенко.

Учасник громадянської війни Максим Туровець висту­пає талановитим організатором, людиною мудрою і сердеч­ною. Прямота, принциповість, ідейна цілеспрямованість — такі риси притаманні голові озернянської артілі. Як і Марко Безсмертний, він передусім поет землі, праці на ній.

Коли розпочалася війна, Туровець очолив диверсійну групу народних месників, яка виростає в загін.

Повною протилежністю Туровцю виступає Хворостенко. Шантаж, залякування, демагогія — методи його «керів­ництва». У дні другої світової війни він ховається у лісі, як миша в норі, рятуючи власну шкуру.

З особливою любов'ю Михайло Стельмах змальовує жіночі образи, зокрема Ярини Безкоровайної та Соломії Громишиної.

«Чотири броди». Над останнім великим прозовим твором Стельмах-художник працює чи не найдовше —

319

тринадцять літ. Можна ще написати один такий же роман про те, як він ішов до читача. Точніше: які перешкоди йому ставилися.

Як би хто до цього питання не ставився, про історію написання та надрукування теж слід вести мову. Чотири .роки гірких поневірянь по редакціях журналів та вида] ництв! «Ці сімнадцять років не тільки завершили творчи шлях письменника, а й саме його життя. Рукопис б} чотири рази офіційно підданий рецензуванню, пройшс п'ятикратне журнальне та видавниче редагування, ма безліч адміністративно-бюрократичних читань і прями втручань у живу тканину. Про твір поширювалися всіляї чутки, а то й прямі плітки. Та хіба можна було тав витримати?

Стельмаху доводилося стикатись у різних інстанціяхі з багатьма посадовими особами, які так чи так були пов'я-1 зані з цією ганебною «історією», але не завжди могли вплинути на хід подій, оскільки були виконавцями волі СИСТЕМИ» '.

«За татарським бродом», «На білому світі, на чорній землі» — такі попередні назви останнього роману Михай­ла Стельмаха.

Рукопис з поетичною й символічною назвою «Чотир. броди» автор запропонував журналу «Вітчизна». Голов­ний редактор Любомир Дмитерко пообіцяв Михайлові Па­насовичу через місяць зателефонувати — висловити свою думку після ознайомлення. Та так і не дотримав слова. Через якийсь час автора «Чотирьох бродів» запросив до редакції «малознайомий співробітник». Він сказав прозаї­кові, що «є думка роман не друкувати.

— Якщо є така думка, то й причина, сподіваюся, до^ того є? — запитав якомога ввічливіше Стельмах. |

— Так, є,— почув у відповідь.— Роман не можна др| кувати, в такому вигляді, щоб не викликати непотрібни запитань у читачів. І

— Які ж такі непотрібні запитання можуть винив нути? — намагався вловити суть розмови.

— Передусім до образу Данила Бондаренка.

— У творі Данило показаний таким, яким був у житті. Та не виключено, що й продовження може бути, й образ усебічніше розкриється там,— пояснював Стельмах.

— Це нічого не міняє, оскільки герой має сумнівну характеристику. До того ж є думка, що в романі пр0|

Якубенко М. Гуси-лебеді над його життям.— Київ.— 1992. № 7.— С. 113.

320

тридцять третій і тридцять сьомий роки взагалі не варто говорити.

— Он воно що... Спрацювала перестраховка. А мені здавалося, що цей бар'єр подолано. Виявляється, він живучий. Дуже прикро про журнал,— збирався з силами Михайло Панасович, щоб угамувати щем душі.

— Що вдієш, коли є така думка,— розмова не виходи­ла за межі наперед визначених рамок.

— Ну, що ж, «коли є така думка», то й віддайте рукопис.

— Будь ласка,— почув квапливу відповідь, і течки лягли на стіл...

Стельмах передбачав, що можуть бути ускладнення з рукописом, але щоб повернули роман... Сприйняв це як удар по своїй творчості. Похитнулося й здоров'я» '.

Правда системі протипоказана; не потрібний їй і все­світньо відомий чесний художник-патріот.

Михайло Панасович передав рукопис ^Чотирьох бро­дів» у видавництво «Радянський письменник». «Звідки Майстрові було знати, що дорогу перепинять ті ж самі сили, але вже на чолі з головним редактором Мирославом Лещенко? Чекання вимірювалося місяцями, а потім перейшло на роки» ².

Мурижитиме не надрукований твір Михайла Стель­маха й секретар Центрального Комітету Компартії Украї­ни Маланчук.

«Є думка роман не друкувати» — хоч скач, хоч плач. <Не пушать»!

Незважаючи на одностайну думку офіційних рецен­зентів: «Чотири броди» слід обов'язково опублікувати;

«закриті» попіновувачі не змовлялися. Власне, не знали один про одного. До того ж — кожен із своїми індивідуаль­ними вподобаннями, смаками.

Пригадуєте? «Рукопис був чотири рази офіційно під­даний рецензуванню, пройшов п'ятикратне журнальне та видавниче редагування...»

Павло Загребельний переконливо доводить, що роман «Чо-пфи броди» є кращим з усього, досі написаного Михайлом Стельмахом. Рецензент звертає особливу увагу на дивовижну художню наповненість твору, захоплюється глибинною філософічністю, виділяє яскраво виписані характери.

^ К и і в.— 1992— № 7.— С. 113—114. Там само.— С. 114.