«Я нерозщеплену любов в поля, в серця посію знов...»

Самобутнім ліриком розпочав Стельмах свій літератур­ний ранок. Писав про людей, серед яких жив, яких знав,— римарів, теслярів, хліборобів. Ці вірші й склали невеличку збірочку «Добрий ранок» (1941). Перші щирі слова звернені до сонця, землі і води:

...Добрий ранок, Земле, сонце і вода!

Свіжість і безпосередність у світосприйманні навко лишньої природи надав образові ліричного героя особли вої принадиості. Він виступає перед нами земним, душевно щедрим, вразливим.

Поезія природи у збірці «Добрий ранок» органічно зливається з поезією праці. У програмному вірші «Рідня» Стельмах з ніжністю і любов'ю пише про творців пре­красного:

...Майстри хороші, чесні, Вуглярі, і теслі, й дьогтярі, Серед них мої проходять весни — І розмови до зорі.

Вірш «Рідня» — своєрідне поетичне кредо митця — за­вершується схвильованими рядками — глибоко патріотич­ними словами про любов до Вітчизни, до пісні:

Може, тим без пісні я не можу Працювати, жати навіть дня, Що округ земля моя хороша, А на ній — моя рідняі

804

Кожен рядок Стельмахової поезії часів другої світової війни пройнято духом незламності. Це поезія мужності, бою, боротьби:

Грудьми зустрічаєм підступність зміїну, Навиліт вбиваємо сталь у заброд. Ми можем померти — не вмре Батьківщина. Ми можем загинуть — не згине народ!

Сувора правда війни, філософська заглибленість — ось чим характеризується фронтова лірика («Матері», «Поранений лежав я у роздоллі...», «Земля моя» та ін.). Письменник відтворює батальні картини («На пагорби чорні...», «Заклубились намети в долині...», «Бій»); палітру поета урізноманітнюють пейзажні вірші («Моя красо, в каймі озер Полісся...», «Провесінь»).

Ненависні фашистські загарбники перетворюють у руї­ни міста, спопеляють села, кованими чобітьми топчуть спіле жито в полі...

Ліричний герой пристрасно вірить у нездоланну силу народу. Він переконаний, що буде знову мир, «життя, і сила, і зірниця», Україні «в вольній волі жити».

Життєствердження і оптимізм — характерні риси збір­ки «Шляхи світання» (1948). Найсвятіший обов'язок ліричного героя повоєнних поезій — зберегти мир, вряту­вати людство від страшної термоядерної війни:

Тому я стою на сторожі солдатом;

Солдатом я стою!

У цих словах — ідейно-художній лейтмотив більшості творів Михайла Стельмаха.

«Жито сили набирається» — так назвав Стельмах свою п'яту поетичну книжку (1954). Сюди увійшов і вірш «Мак цвіте», побудований на народних легендах і переказах про бої козаків з турецькими і татарськими нападниками.

Це гостросюжетний твір, сповнений драматичного напруження.

Мов чорні круки, налетіли ординці на українські землі.

Відчайдушний воїн-козак Мак хоробро вступає з ними в бій.

Стельмах вдається до властивих народній поезії засо­бів зображення. Тож у центрі його уваги — дії і вчинки воїна, його мужність, безстрашність, сила. В народнопі­сенному плані змальовується дівчина, яку визволяє Мак:

у неї ясні очі, коса шовкова. Художньо достовірно відтво­рює історичний колорит XVI — XVII століть лексика

вірша: ординець, пістоль, торговиця, ясир, дукат, аркан та ін.

306

Михайло Стельмах виступає блискучим майстром зма­лювання батальних сцен, уміло відтворює динаміку бою, у якому «схрестились, скрегнули шаблі», «переплелися іскри з кров'ю», «біснувалась криця знов, шипіла кров шипіла піна». Сила козака підкреслюється метафорою фольклорного походження: «козак вимощував долину чужинським трупом».

Тільки постріл запроданця, що «скрався ззаду», смер­тельно ранить козака. Але і помираючи, він лишається непереможеним:

— Ні, не загинув я, кати, Поміж людьми мені цвісти!

Ординці шаблями «скришили» козака «на мак». Та сталося чудо:

На землю впало тіло біле І, наче зерно, проросло, А влітку маком зацвіло...

Утверджуючи безсмертя героя, Стельмах скористався поетикою народних балад.

В останніх рядках твору — основна його ідея:

Давно ординців і іуду

В моїм краю забули люди,

Бо їхній слід — страшний укіс

Травою мертвою поріс.

А мак цвіте віки в роздоллі —

В косі дівочій і у полі.

А мак цвіте!

Той, хто поліг у боротьбі за волю й незалежність своєї батьківщини, житиме вічно в пам'яті народній.

Окремий цикл у післявоєнній ліриці Стельмаха ста­новлять вірші про кохання. Здебільшого вони пройняті народнопісенними мотивами.

Шднесено, ніжно і цнотливо оспівується дівоча краса у ліричній мініатюрі «Поміж березами дівча іде». Барви тут поет відбирає найтонші, відтінки — ніжно-серпанкові: прозорий ранок, рожеве небо, білі берези. І на цьому тлі — «поміж березами дівча іде у хусточці блакитній». Зовнішність золотокосої дівчини («Рукою гладить пасмо золоте») асоціюється із красою тонкостанної білокорої берізки.

Психологічне олюднення природи, ніжний ліризм у зма­люванні дівчини-пісні викликає у серці бентежно-радіс­

806

ний святковий настрій. Поезія в цих рядках невловимо-чарі'вна, граціозна, як музика:.

Стою під кленом біля джерела — У серце йдуть пісні привітні.

А далі образ дівчини асоціюється з молодістю: «А дів­чина, як молодість, пішла у хусточці блакитній».

У глибоко ліричній поезії «Поміж березами дівча іде» органічно злилися сонячний оптимізм і трепетна ніжність.

Патріотизм, почуття дружби народів, відстоювання миру на землі, чесна самовіддана праця, перемога добра в боротьбі проти зла, правди проти кривди, краси проти потворності, оспівування вірного кохання — основні мо­тиви поезії Михайла Стельмаха.

Веселковий світ образів створив Стельмах для допитли­вої малечі. Його поезії ведуть дітей у чарівний світ казки. Кожен ліричний вірш, кожна весела повчальна казка перейнята любов'ю до рідного краю. Більшість дитячих віршів органічно пов'язані з народними піснями. Стель­махові щирі, по-народному мудрі вірші, його з веселою лукавинкою байки та казки — надбання української дитя­чої літератури.

ПРОЗА

Стельмах-прозаїк дебютував невеличкою збіркою опо­відань «Березовий сік». Наскрізною темою цих опові­дань є героїчний подвиг нашого народу в нечуваному двобої з німецько-фашистськими загарбниками у дні другої світової війни.

Син старої Марини, Юрко, якому «тільки б зерно сіяти», стає народним месником («Березовий сік»). Допо­магає партизанам і Марина. Образ-символ березового соку, який надає сили в боротьбі з загарбниками, проходить ідейно-композиційним лейтмотивом через увесь твір.

Прощається з сином Столяриха з однойменного твору. Через олюднену природу Стельмах розкриває душевний стан матері. Пейзаж у творі нерідко набуває символічного значення: «Котились громи, сліпучим корінням виплеску-вались блискавиці». Громи у природі переростають у громи звитяжної битви народу з озвірілим фашизмом.

Образ Столярихи весь час асоціюється з образом верби. Блискавкою розбита «горбата верба, ламаючи руки, впала на пісок, зайнялась од кореня». Дерево гине, а людина — нездоланна. Столяриха, перекинувши човна, топить

307

в глибокій бистрині і окупантів-карателів і заяроданця Варивона Водянку.

Окремі новели збірки «Березовий сік» можна назвати поезіями в прозі — такі вони емоційно пружні, наснажені силою пристрастей, метафорами, народною символікою.

Іноді пісня (пісенний мотив) становить ядро компози­ції, як це маємо у новелі «Галя». Фашисти спалюють тяж­ко поранену дівчину-партизанку, прив'язавши її до сосни.

Давня пісня-балада про страту Галі художньо пере­осмислюється, стає піснею про героїчний подвиг нашого народу в дні другої світової війни.

У кращих новелах Михайла Стельмаха відчутний від­гомін не тільки народного епосу, а й творче засвоєння спадщини Тараса Шевченка («Тополя», «Гайдамаки»), Степана Васильченка («На хуторі» та ін.). «Березовий сік», «Столяриха», «Галя», «Добрий вечір, мамо!» та інші оповідання циклу відзначаються соковитістю мови, глиби­ною почуттів, яскравістю змалювання боротьби наших людей проти німецько-фашистських загарбників. Новели ці стали в творчості Стельмаха своєрідним прологом до великої прози.

Написати великий твір Михайло Стельмах задумав ще в кінці 30-х років. Та за здійснення задуму взявся тільки в серпні 1944 року в київському госпіталі — після пора­нення піді Львовом.

У 1949 році була опублікована перша книга роману — «На нашій землі», через два роки — «Великі перелоги». Ці дві книги й склали роман-хроніку «Велика рідня». Слово «хроніка» грецького походження, в перекладі українською мовою означає зв'язаний з часом. У давнину хроніками називали літописні твори — короткі послідовні записи важливих історичних подій певної країни чи місце­вості. Пізніше хроніками стали називати також прозові і драматичні твори, в яких розкривалася послідовна історія якихось суспільно-політичних, воєнно-історичиих або ро­динних подій за тривалий проміжок часу.

Перша редакція роману-хроніки «Велика рідня» від­кривалася вступом «Замість прологу». Пізніше ці сторінки Стельмах зняв; вони (як і окремі інші місця з «Великої рідні» — відповідно поглиблені) органічно вмонтувалися в роман «Кров людська— не водиця» (1957).

Правдиві, високохудожні твори дуже важко йшли до читача — їм чинили перешкоди. Така доля, наприклад, спіткала майже всі романи Михайла Стельмаха, почи­наючи від уже згадуваної художньої хроніки «Велика рідня». «У журналі «Вітчизна» твір підготували до пдблі-

308

юппії здали в друкарню, та знайшлися люди, які побачили в романі апологетику куркульства» ¹. Для автора почалися справжні тортури:

«Довелося чимало переробляти. Рукопис знову було подано в «Вітчизну» та видавництво «Радянський письмен­ник». І знову, вже вдруге, в журналі його набрали, а потім «розібрали» ².

Своїх героїв Стельмах зображує на крутому повороті:

боротьба за землю — переломний момент у житті селян. Це й становить провідну сюжетну лінію. Слова з народної української пісні «Людська кров — не водиця, проливати не годиться» становлять ідейно-композиційний лейтмотив твору. Пристрасний заклик цей — не проливати кров люд­ську — сповнений гуманізму і безмежної любові до життя.

У романі «Хліб і сіль» (1954—1958) Стельмах розроб­ляє тему героїчної боротьби українського народу за свое соціальне і національне визволення напередодні і під час революції 1905 року.

Багато сторінок твору написані з разючою силою дра­матизму. Михайло Стельмах виявив себе першокласним майстром творення людських характерів.

В образі діда Дуная (Івана Яроша) письменник втілив філософію хлібороба початку XX століття. Непідкупно чесний селянський Прометей, «гострий, мов бунтарський ніж», Дунай — лірик, кохається в пісні. Односельці «гомо­ніли, що прізвисько пішло від пісні. Бувало, заспівав Іван Ярош на одному кінці села «Тихо-тихо Дунай воду несе», а на другому — чути».

Мудре народне прислів'я «Найдорожче людині — хліб, сіль і честь», винесене в епіграф, знаходить своє цілеспря­моване ідейно-смислове втілення саме в образі Івана Яро­ша. Проти стадницьких, потоцьких, маркозових, кочубеїв, проти царських загонів веде непримиренну боротьбу кришталево чесний правдолюб Дунай.

Коли терпіти вже несила, дід Дунай ховає за халяву шевський ніж, прощається з дружиною, іде в церкву на сповідь, а потім прямує до панського палацу, щоб покін­чити з жорстокосердим Стадницьким.

І в найкритичніші, найтрагічніші хвилини свого життя гордий «селянський пророк» Дунай лишається вірним своєму ідеалові — високому народному кодексові моралі:

Жити з правдою і по правді.

Київ.— 1992.— № 6.— С. 108—109. Там само.

309

Катря Чайчиха — втілення скорботної народної долі. І у великому горі (доведений до відчаю страшними злид­нями, її син Іван разом з багатодітною сім'єю їде шук&та примарного щастя в далекий Сибір) Катря залишається душевно щедрою.

З любов'ю змальовує автор і образ споконвічного най­мита Поляруша. Його стихія — косовиця («Як він любив косовицю!»). Побачити себе на своєму полі з косою — ось вінець тихої мрії вічного поденщика. Найкращий на селі косар стає одним з активних організаторів селянського повстання.

Роман «Хліб і сіль» закінчується символічною карт ною: Поляруш вчиться косити покаліченою рукою косить уночі сніги:

А на полі злиднями чавлений, громами битий, залізом рубаний косай косив сніги і раз у раз бачив, як у далині аж під самим обрієм поставал інша, не холодом скута земля...