Звучать сонячні кларнети

Уже своєю першою книгою «Сонячні кларнети» Павло Тичина здобув загальне визнання читачів і критики. Пізніше академік О. Білецький назве збірку етапною по­дією в українській поезії, а критик Л. Новиченко — одним. з наймузикальніших творінь світової поезії.

Поета зачаровують звуки, рухи, гармонійно злагоджені й прекрасні. «Сонячні кларнети» — це збірка пейзажних малюнків-акварелей, це гімн землі, що бринить, як орган. Цикли «Енгармонійне», «Пастелі», вірші «Гаї шум­лять...», «Квітчастий луг», «Арфами, арфами...», «Цвіт у моему серці...» стали перлинами української літератури.

Тихою зажурою віє від поезії «Ой не крийся, природо...» (1915). Малюнок осіннього завмирання і згасання природи не викликає, однак, розпачу і безна­дійно-песимістичних настроїв. Як мінлива погода восени, так і настрій ліричного героя — то сумний, то, навпаки, світлий і прозорий, наче барви золотої осені. В метафо­ричному образі «засміялося сонце у тузі» вчуваються бадьорі нотки: як би не плакали сичі, як би не охмарюва-ли серце печальні почуття, весна знову прийде, шуміти-

62

муть зливи, перекотяться громи над полями. «Можливо, головний секрет художньої привабливості багатьох вір­шів, які й досі чарують читача в цій книзі;— у чудовій молодості і свіжості почуттів, у молодій радості відкриття і прийняття світу» '. Новаторське трактування тем, ідей, оригінальна образність, майстерне володіння технікою вірша, виняткова музичність поезій — цим відзначаються твори, що увійшли до збірки.

Гармонійне поєднання людських почуттів і краси при­роди, мажорний настрій поета виразно відчувається у вір­ші «Г а ї ш у м л я т ь...» (1914), Простий, звичний краєвид:

гай, річка, хмарки в небі... Але під пером митця, що, крім великого поетичного обдарування, володів також хистом живописця й музики, ця картина постає дивовижно пре­красною. Поет чує повсюди казково-чарівні мелодії, ба­чить незвичайну красу. Тичина добирає слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки. біжать, неба край — як золото. Художню довершеність твору визначають також порівняння («купаючи мене, мов ластівку»), епітети («шепіт трав голублячий»), метафори (думки пряде, мріє гай). Мелодійність вірша досягається за допомогою відповідної ритміки, повторів, асонансів, алітерацій, внутрішніх рим.

У вірші передається радісний, світлий настрій лірично­го героя, його захоплення красою рідної землі.

«Арфами, арфами...»

У поезії «Арфами, арфами...» (1914) Тичина славить прихід весни, «запашної, квітами-перлами закосиченої». Про радісну подію — оновлення природи — сповіщають гаї. Шум їхній — наче ніжнотонні звуки арф. Весна про­буджує глибокі думи, якими переповнене все довкола, думи про грядущі бої, бої за людське щастя. У чистому повітрі—передгрозова напруга: «Буде бій вогневий!» Цим почуттям охоплене серце ліричного героя.

Основний настрій вірша — життєствердний, оптимі­стичний. Герой твору — людина, закохана в рідний край. Разом з ним пізнаємо світ природи з її «золотими, голосни­ми... самодзвонними» арфами, які звучать у гаях, з ніжно­тонною блакиттю, з пахощами, що їх «несе весна запашна, квітами-перлами закосичена».

Новиченко Л. Поезія і революція.— К„ 1979.— С. 139.

63

Римування у вірші обіймає рядки двох різних строф:

самодзеЬк'гіими •—ніжнотонними, з переливами—там за нивами. Ці дактилічні рами, чергуючись із чоловічими (весна — залашн'і, буде бій — вогневий), створюють непо­вторний звуковий колорит поезії.

Важливе значення для ритмомелодики твору мають і внутрішні рими: золотими — голосними, потдчки як дзві­ночки. Всі пі художні образи наповнюють серце читача настроєм урочистості, відчуттям повносилля та людської радості.

«золотий гомін»

Збірка «Сонячні кларнети» завершувалася невеликою поемою «Золотий гомін» — першою закінченою поемою Тичини (1917). У ній — висока напруга думки і оригіналь­на образна система. Тичина висловив свої погляди на проблему національного відродження віками гнобленого і приниженого українського народу.

Поема — гімн весняному сонцю, повносиллю буття. Світлим, радісним акордом починається твір;

Над Києвом — золотий гомін,

і голуби, і сонце!

Внизу —

Дніпро торкав струни...

Поет щиро вірив у національне і соціальне визволення рідної України. Звідси — пафос омріяної волі, повна відсутність недружелюбного ставлення до інших народів. Тичина прекрасно розумів, що національне визволення було вистраждане українським працьовитим людом. Він мріяв про відродження його історії, культури, мови.

Події весни і літа 1917 року, коли на руїнах само­державної колонії України повіяло потужним вітром національно-визвольного руху, сколихнули всі верстви суспільства. То був «золотий гомін» пробудження. Навіть «предки встали з могил... жертву сонцю приносять». Серце ліричного героя твору сповнене радістю. Поет вдається до образів-символів, образів-асоціацій: потужні ріки «дзвону Лаври і Софії», «ласкою божою в серце зранений, вихо­дить Андрій Первозванний» (патрон Києва, проповідник християнства, один з апостолів Христа). Але поетове серце, пильне око митця відчувало й бачило настання конфлік­тів на українській землі, де почувся не тільки радісний гомін волі, а й ударив крилами «чорний птах із гнилих закутків душі... кряче... У «нього» очі—пазурі!» (уособ­лення реакційних сил*).

64

Мріялось про перемогу справедливості в суспільстві, але «навкруг каліки повзають, гугнявлять, руки простя­гають...»

Та скільки б не поставало перепон, як бя не бісну­вались фізичні й бездуховні каліки, визволений від пут царизму народ вірить у свої сили;

Зоряного ранку припади вухом до землі — ...ідуть...

Ідуть люди в своє майбутнє.

Там над шляхами, стежками, обніжками;

Ідуть!

І всі сміються, як вино:

І всі співають, як вино:

Я — дужий народ, Я молодий!

Дослідники творчості Тичини сходяться на думці, що «Золотий гомін» — оригінальне мистецьке досягнення молодого поета. Так, Н. Костенко вважає: «...Особливістю поеми є те, що в ній найменшою мірою відображені події, а найбільшою — той емоційний, масовий, сопіальво-псяхо-логічний стан — стан величезної емощійної піднесеності, радості й тривоги, якими після повалення царського само­державства був охоплений і сам поет, і ті, хто його оточу­вав...» '