«Важкі вітри не випили роси...»

Рядками про єднання з навколишнім світом, з друзя­ми-однодумцями, дорогими побратимами Андрій Малишко відкриває книгу «Що записано мною» (1956):

Я їх думами жив, і вони мої думи любили, Я в них сили набравсь, і від мене взяли вони сили.

У збірці — художньо викінчені поезії, що розкривають духовний світ людини. «Важкі вітри не випили роси...» — один з таких талановитих віршів. Настрій ліричного героя емоційно піднесений і водночас заспокійливо елегійний.

Поет не малює деталізованого пейзажу,— всього кіль­ка зорових та слухових образів створюють викінчену кар­тину осіннього вечора. Ми бачимо черлені (червоні) трави у відсвіті рожевої смужки на заході, чуємо «лугів осінніх теплі голоси», у які вплітається мова косарів та комбайне­рів, що «ведуть пісні під маєвом зорі». Потім потечуть розмови, зав'яжеться тиха бесіда. І тоді оживає минуле, вияскравлюється майбутнє:

І йдуть в лугах, немов засмаглі діти, І поминулі, і прийдешні дні.

о уст ліричного героя зривається емоційний вигук: «Як хороше, як легко поміж них, між цих людей...» Саме в трудовому середовищі герой відчуває повноту життя, духовну і фізичну красу людини, саме там у нього визрі-ає непереборне бажання «жить і поклоняться літу», нести свої турботи чесним і працьовитим співвітчизникам, «свої думки у їхні перелить». Повторені двічі слова «на все

иття» підкреслюють нерозривний і повсякчасний зв'язок митця з життям.

° «Укращддд д^ра^,,. ц ^

289

Тільки в єднанні поезії і праці, письменника і трудово­го народу може прийти справжній творчий успіх — така

Ідейна основа вірша. , «пісня про рушник» ;

Окрилені чарівними мелодіями Платона Майбороди, пісенні вірші Андрія Малишка «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), «Ранки солов'їні», «Стежина», «Білі каш­тани», «Ми підем, де трави похилі...» зажили великої популярності, стали народними піснями. Полюбилася людям сердечна пісня «Цвітуть осінні, тихі небеса...», му­зику до якої написав О. Білаш. Вірші Малишка на музику поклали Л. Ревуцький, С. Козак, А. Штогаренко та інші.

У пісні «Р анки соло в'ї ні» йдеться про ніжне кохання, яке ніколи не забувається, сниться ночами. Зга­дуються і солов'їні ранки, і стежки, де ступали ноги милої, і подніпровські далі, якими колись милувалися разом. Смуток ліг на душу ліричного героя. Розійшлися життєві дороги закоханих, але сподівання на зустріч живе, тому й бадьорить душу приспів:

Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б'є, Молодість мила, Ти серце моє!

У піснях своєрідність художнього почерку поета позна­чена щедрим використанням фольклорних елементів. По­вів народної пісні відчутний у лексиці, в ясності і простоті

вислову, у глибині людських почуттів.

Материнській любові і відданості, материнській печалі і величі Малишко присвятив рядки багатьох віршів, поем. Образ матері в «Пісні про рушник» (1959) набував

узагальненого значення.

З глибинних джерел фольклору черпає Малишко барви

для змалювання образу матері, яка проводжає свого сина у далеку дорогу. В погляді її — тривога і смуток, надія на щасливе майбутнє сина, побажання йому добра у не" відомім краю. Красу материнської душі поет розкривав за допомогою виразних поетичних деталей: мати «ночей недоспала», рушник синові «на щастя, на долю даласі Любовно вимальований портрет матері за допомого^

простих, але виразних епітетів: -| І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші, блакитні твої.

290

Мати журиться, розлучаючись із сином, але вірить у його світлу долю, і цю віру поет втілює в образі вишитого руш­ника, що символізує життєву дорогу людини і материн­ське благословення.

Вишитий рушник відомий і шанований в народі здав­на. Дівчина дарувала милому на дорогу хустину, мати — рушник. Рушниками заведено оздоблювати світлиці, дівчина подавала рушники на сватанні, ставала на рушник з нареченим під час весілля.

З образом рушника в ліричного героя пісні зв'язані найсвітліші спомини про рідну матір, про дитинство і рід­ні краї: він і крізь роки бачить «зелені луги», «росянисту доріжку», чує музику «солов'їних гаїв», «тихий шелест трав, щебетання дібров». Ці художні деталі створюють ніжний пастельний пейзажний малюнок, який виповнює серце людини світлими почуттями.

«Пісня про рушник» сприймається як монолог сина, який знаходить найніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботи, вірну любов і ласку.

«Чому, сказати, й сам не знаю...» («Стежина»). Поезія Малишка «Чому, сказати, й сам не знаю...» живе в народі також як пісня під назвою «Стежина» (музика Платона Майбороди). Всі сходяться на тому, що це — перлина української літератури, шедевр поета-патріота.

...Догорало чисте багаття його життя. Фізичні сили покидали Малишка, а розум, поетична пристрасть палахко­тіли вогнем слова. «Стежина» створена 8 лютого 1970 ро­ку — за вісім днів до кончини поета. Це останній відомий твір Андрія Малишка, його лебедина пісня.

У вірші — персоніфікований мистецький образ стежи­ни. Образ, який несе на собі основне смислове наванта­ження твору, наскрізний: про нього йдеться в кожній строфі.

Стежина життя... Це по ній кожен має пройти гідно. Та якою вона буде і де проляже? Чи десь на чужині, чи в рід­нім краю?.. Одним одна... Єдина... Найдорожча... Поет не закликає безбач кидатися в далекі світи у погоні за при­марним щастям. Щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, «дощами митою, перемитою» — тією, що в'юниться «між круглих соняхів» і веде на батьківщину...

Кожне слово, речення, строфа так емоційно наван­тажені, таку глибоку думку збуджують у читача, так окрилюють душу, що ані слова, ні віршованого рядка чи 10*

291

Інтонації замінити не можна. Для прикладу вчитаймося в строфу;

На вечоровім виднокрузі, Де обрій землю обніма, Нема кінця їй в темнім лузі — Та й повороту теж нема.

На глибокі роздуми спонукає нас цей так просто й май­стерно скомпонований вірш. Людське життя, як і ота сте­жина, безперервне... І в кожного вона своя —

Ота стежина в нашім краї Одним одна біля воріт.

Як же її не шанувати, не благоговіти перед нею!..