Героїка бойових походів

Тривожного літа 1941 року разом з першими письмен­никами-добровольцями Малишко пішов на фронт. Всі чо­тири тяжких роки він працює військовим кореспондентом. Пише вірші, нариси, публіцистичні статті. Друкується у фронтових і центральних газетах, в українських та ро­сійських журналах. Виходять друком його збірки «До бою вставайте» (1941), «Україно моя», «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Полонянка» (1944).

Слово поета звучало по радіо, на мітингах, у бойових;

частинах і підрозділах на передовій лінії фронту. Листів­ками його вірші закидалися з літаків на тимчасово окупо­вану територію.

Під дощем і в спекоту, в промерзлих бліндажах і на короткочасних привалах, коли тільки траплялася вільна хвилина, майор Першого Українського фронту Малишко писав про подвиги воїнів. У його поезії звучала ненависть до ворога, гнів і обурення, туга за сплюндрованою, але нескореною Україною. Поет зображав всенародну битву народу за життя і волю Батьківщини. Він сурмив у бойову сурму, закликаючи до помсти і нещадної розправи над зайдами. Його твори пройняті любов'ю до Вітчизни, до простої і мужньої людини, здатної на будь-які жертви в ім'я перемоги.

Значною подією в літературному житті перших повоєн­них літ стала збірка «Ярославна» (1946), в якій об'єднано

284

твори Малишка, написані у 1943—1945 роках. Мотив пат­ріотизму проймає балади та поезії про рядових захисників Батьківщини («Кашовар», «Теслярі»), У баладах поет оспівував подвиги бійців і командирів, людей богатирської сили і красивої душі. Такими є «Балада про танкіста», «Балада про комвзводу», «Балада про Зозулю». В основі їх — справжні факти фронтового життя.

В«Баладі про колосок» простий сюжет. Два роки носив боєць грудочку рідної землі, взятої біля батьків­ського дому. Зрошена кров'ю, від тепла серця і дихання друзів-фронтовиків проросла в ній пшенична зернина, яку потім висадили в ґрунт. На втіху всім звелося пружне стебло і викинуло колос. І кожний солдат, що проходив мимо, з любов'ю торкався колоска, який нагадував йому дім, сім'ю і «свій далекий колосок в розбомбленому полі». Звичайний колосок підноситься поетом до символу мирної праці.

Протягом свого творчого життя Андрій Малишко напи­сав сімнадцять поем, різних за тематикою, обсягом і рівнем художньої майстерності. Найвизначніші з них — «Дума про козака Данила», »Кармалюк», «Сини». У поемі «Промете й» (1946) Малишко оригінальне і талановито розробив одну з так званих «вічних» у світовій літературі тем — тему прометеїзму, тобто самовідданого служіння народові, готовності піти на самопожертву в ім'я щастя людства.

У циклі «Україно моя» (1941—1942) — п'ять віршів, об'єднаних спільною темою, спільними настроями й емо­ціями. У драматичний для нашої країни час народилися їх полум'яні рядки.

Спогади про рідну землю, про дитинство, про батьків­ську хату, материнську ласку зігрівають теплом душу ліричного героя.

Тінь чорнохрестих крил «зюбатих шулік з чужої, як смерть, сторони» упала на священну Шевченкову гору, на домни, де плавиться метал, на простори рідної землі. По­чуття гніву й обурення, що клекотить у грудях ліричного героя, виростає з любові до України. Тоді народжуються глибоко емоційні поетичні визначення:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Слова ліричного героя звучать, немов клятва Вітчизні;

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

286

Поет психологічно вмотивовує почуття героя, на долю якого випали тяжкі, трагічні переживання.

Важко переносити біль розставання з матір'ю, коха­ною, а як же обкипає кров'ю серце, коли людина стане «на стежку гіркої розлуки» з Батьківщиною! Рідні поля топче ворог, а ти відступаєш. Тобі бракує слів, груди від болю розриваються: «Я дививсь — і німів, і прощавсь — і про­щатись не міг». Важко, дуже важко людині... Герой збирається з силами, як той казковий Микула, бо рідна земля кличе до помсти за «дитини забитої змучений ротик, залізом обпечені очі дівочі...»

Усі частини Малишкового циклу об'єднуються збудже­ним почуттям ліричного героя. Скорбота й біль переро­стають в оптимістичну впевненість у тому, що день святої

розплати настане.

У битвах з ворогом ліричний герой Малишка не втра­чає найблагородніших почуттів любові до нареченої, дру­жини. Він відчуває плече подруги чи лине подумки до отчого краю, де жив і звідки пішов на війну. Мріє про зустріч з дружиною, дітками, батьками. Серцем обіймає веселковий світ мирного щастя, чарівний світ любові.

«Ти мене накличешся ночами...» (книжка «Битва», 1943). Цей вірш — і-ислання до коханої чи дружини. Ство­рений він у тяжку годину війни, коли про зустріч годі було й мріяти, адже кругом гула війна.

Автор послання — ліричний герой вірша — людина | відверта, правдива, нічого не приховує від своєї адресатки, 1 навпаки, він задоволений з того, що вона «не може бачити і здалека» жахливих буднів війни. В неї своє горе — довгі | дні очікування бодай звістки від дорогої людини. І не ви- | падково поезія починається и завершується майже однако- ' вими рядками, утворюючи своєрідну рамку. У вірші маємо . лексичне кільце. Ось його початок:

Ти мене накличешся ночами, , Несучи розлуку за плечами, 1 І навиглядаєшся одна.

І закінчення:

Ти іще накличешся в тривозі І навиглядаєшся вночі!

«Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...» (книжка «Яро-славна», 1946). У цій поззії — радість пізнання любові, можливість бачити й відчувати поруч дорогу людину — кохану, «ніжну й жагучу». Ліричний герой і сам не збагне,

886

що ж у імені обраниці «є чарівниче: трунок, чи хміль, чи веселкова зваба?»

Та либонь найбільше щастя для воїна-фронтовика — хоч на якусь мить побачити суджену десь поруч (жінки, дівчата були санітарками, сестрами милосердя, артист­ками):

Як ти співала в нашій частині, Очі ясніли, як сині роси, Знявши пілотку і шинельчину, Рідна, далекч, золотокоса!

Надійшла розлука, та не вмерла надія зустрітися, хоча й «віють вітри перехресні й зустрічні».

Афористичний вислів, сповнений чуттям віри і торже­ства людських сподівань, завершує поезію Андрія Малиш­ка, одну з найсильніших у його багатому творчому доробку:

Є своя радість на віки вічні ' В тім, щоб надіятись і виглядати.

Так, ця світла радість надії — лейтмотив багатьох ліричних поезій Андрія Малишка.