Андрій малишко (1912—1970)

Україно моя, мені в світі иічого.^И

ве треба/^Д Тільки б голос твій чути і ніясність|я

твою берегти.ІІ Андрій Малишко^

Село Обухів на Київщині. Круті узгір'я в п'янкому;

запаху чебрецю та полину. Явори над шляхом. До вибалків збігають смужки жита. І в хлібороба Самійла Малишка дві ниви-десятини, та велике посімейство прогодувати вони неспроможні. Мусив займатися він ще й ремеслом:

шив чоботи і мав з того якусь копійчину, j

14 Листопада 1912 року в його родині побачив сая третій син Андрій, j

Вечорами в хаті Малишків бриніла то весела, то сум1| вита неньчина пісня. Від матері в Малишка любов до нал родних мелодій і рідного слова. «Той незабутній вогник отчого дому,— згадував поет,— де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава і сувора» напоїли і вигодували мене, дали мені душевний гар^ і радість на все життя».

Після Обухівської семирічки хлопець учився в Київ­ській медичній школі. Переконавшись, що лікарем йому не бути, що цікавість до поезії переросла в любов, Малиш­ко облишив медицину і вступив до Київського інституту народної освіти, який закінчив у 1932 році. Деякий ча& учителював у Овручі на Житомирщині, викладаючи укра­їнську та російську мови, літературу, історію. Потім —, дійсна служба в армії, після демобілізації — на редак­ційній роботі. З 1936 року Малишко повністю присвятив себе літературній праці.

Початок творчості Малишка позначений сумлінним навчанням. Найбільшим авторитетом-наставником, перед' яким благоговійно схилявся поет, був Тарас Шевченко.

280

У Великого Кобзаря Малишко вчився любити свій народ, його духовне надбання — усну народну творчість. Україн­ська, російська, світова класична поезія — ось те горнило, в якому сталив Малишко своє письменницьке перо.

Поезія довоєнних років

«Батьківщина» — так назвав Малишко свою першу книжку (1936). За кілька довоєнних років він опублікував ще сім збірок.

У багатьох віршах розробляється тема дружби народів, єдності борців за волю. Подіям громадянської війни при­свячені «Богунські пісні», «Заспів про Боженка», балада «Опанас Біда». У вірші «В північний час ударить грім...» визначається місце поета в майбутніх випробуваннях:

Піду з полком крізь пил і дим, Із лоба піт утерши, Правофланговим рядовим, Заспівувачем першим.

Високою патріотичною наснаженістю відзначаються пейзажні поезії Малишка: «Гроза пройшла...», «Від степів і спілої пшениці...», «Нахилились медоцвіти...», «Вечори над полем, вечори імлисті...». У цих та багатьох інших тво­рах нас чарує сердечна теплота, з якою поет змальовує красу природи.

Серед різноманітних творів Малишка довоєнного часу на особливу увагу заслуговують вірші про трудівників — простих людей села («Материнська», «Дядько мій, Мики­та-чорнокнижник...», «Ще не шелеснуть явори...»), педаго­гів («Павлуша», «Учитель»). Поет з любов'ю розкриває їхні характери, красу їхніх помислів і прагнень, мудрість.

У вірші «Учитель» (1938) тепло змальовано образ Трохима Івановича. Ось він появляється перед односель­цями «в брилі широкім, сплетенім улітку», у нього «древні окуляри», «лагідна усмішка на чесному старечому облич­чі». Майстерність поета — в умінні підкреслити риси людини, яка всю душу вкладала у свою благородну працю. Трохим Іванович, мов батько, піклувався про школярів, учив їх людяності і доброти.

^ин народу, сільський інтелігент заслуговує шани й любові за подвиг свого серця і розуму. Тому-то учні, що подались у світ з-під батьківського крила Трохима Івано­вича і «в небо піднялись крилато», не забувають любого наставника, пишуть йому щирі листи.

281

Малишко виростав на землі, яка відкрила перед ним силу-силенну таємниць буття. Дитячі роки майбутнього поета минали на берегах річки Стугни, на полиневих пагорбах обухівського краю. До своїх останніх днів А. Малишко зберіг згадки про хліборобів, дорогих земля­ків, любов до роду чесного, односельців, щедрих на слово, до людей сердечних і працьовитих.

Та найдорожчою для Андрія була мати, ївга Остапівна (по вуличному Базилиха) — його перший авторитет, люд­ський ідеал.

Пізніше Малишко згадував у автобіографії". «Як живу бачу я свою матір Ївгу Базилиху — сині, задумливі і повні живого народного розуму очі. Вечорами, сидячи біля куде­лі, вона співала тихенько і протяжно, і ці пісні врізались мені в пам'ять на все життя».

У книжці «Лірика» (1938) Малишко опублікував один із перших своїх віршів, присвячених рідній неньці,— «Материнська». В першій строфі — своєрідний пролог до щирої синівської бесіди з найріднішою:

Бувало, мати, ївга Базилиха — До неї й досі спогадом лечу,— В зимовий вечір заспіває стиха І доведе малого до плачу.

Яка ж магічна сила таїться в материній душі? Чим вона заворожує сина? Щирістю почуттів, які висловлює священними словами народної пісні, задушевністю голосу, тими майже казковими «золотими мостами», по яких вона простує в невмирущу країну добра, людяності, добродій­ства, високої інтелігентності своїх благородних предків. Хурчить прядка, «сурова нитка в'ється уночі» — як пред­метний засіб єднання з далекими й близькими співвітчиз­никами. І все це в матері виглядає ніби «звичайне діло». А в нас, читачів, її образ асоціюється з пам'яттю про най-святішу на землі людину — про матір. З глибин люблячо­го синівського серця — образні визначення, овіяні теплом і сердечністю почуттів: «Мати моя, мати, стара голубко

в сяйві сивини...»

І віриш у щирість та благородство поетових намірів:

Тебе, маленьку, рідну, сивувату, Дано навіки в серці пронести.

«Дядько мій, Микита-чорнокнижник...» (1938). Слово «чорнокнижник» витлумачується як чаклун, ворожбит. Що ж було чаклунського в образі поетового дядька? Хіба

282

його любов до читання книг — чаклунство? «Микита,— згадував пізніше поет,— залишився в моїй пам'яті як взі­рець народної мудрості' й кмітливості. Відкладе недо-шитий чобіт, поважно поправить окуляри... і бере в руки книгу».

Герой поезії приваблює нас доброю життєвою вдачею:

він з однаковим успіхом «тачає халявки та кроїть переди... шиє з юхти чоботи багатим...» і водночас захоплено «роз­повідає про ніжність, хоч її не бачив цілий вік». А муд­рість черпав із книг, від старих людей. Його внутрішній духовний світ поет передає за допомогою розгорнутого порівняння, прозорої метафори:

Мов води подавши ключовиці З польової тихої криниці, Все на душу виливав мені Дядько мій в звичайній сивині.

З художньої тканини поезії вимальовується не тільки образ мудрої людини — дядька Микити. Перед нами і його продовження — небіж, ліричний герой твору. Хай засму-ток ліг на молоду його душу, хай він більше не почує муд­рого родича («Ти мене не кличеш на розмову, не запросиш більше на обід...»), але вічним, нестертим лишається слід на землі, живе рід, народ. І тому нам випадає добра нагода коротко вслід за героєм вірша повторити: «Спасибі!» Спа­сибі за все — за усмішку, за «казки в дніпровому краю, за любов, і за пісенну силу, і за ніжність мріяну твою». Подяка довічна хранителеві роду, оберігачеві родоводу, а відтак і всієї нації нашої української.

«Бусел». Вірш, опублікований 1940 року в книжці «Березень», любив поет, залюбки читав друзям, знайомим і незнайомим людям. Поет Василь Швець згадує про один вельми пам'ятний випадок, що стався далеко від рідної землі після закінчення війни, коли майор Андрій Малишко зачарував представників союзних армій. Поет натхненно рідною мовою прочитав «Бусла», читав поволі, щоб текст одразу ж перекладався англійською та французькою. Слухачі зрозуміли глибокий гуманістичний зміст вірша. Така сила справжньої поезії.

У широких колах української читацької громади вірш «Ьусел» зажив тривкої зацікавленості й любові.

•пас полонить передусім образ любленого в народі птаха — бусла, якого в Україні ще називають лелекою, чорногузом, бузьком...

288

З еяічним розмахом поет починає розповідь:

Він прилітає з далекого краю, Не спочиваючи, лине, лине,— Здається, на світі миліш немає, Чим наше подвір'я, стара яворина.

Лелечине буденне життя нічим особливим не відзна­чається («спочине звечора», «гніздо лаштує, буслиху кличе», «пір'я наносять», «розмовляють... про діток»). Зате в птаха «крила міцні... бистре око».

Бусел сприймається нами як алегоричний образ люди­ни, яка понад усе любить свою землю, свій дім, свою • родину. Образ птаха виступає також як символ з його багатозначністю, широкою умовністю, абстрактністю та;

глибиною поняття. В останніх рядках вірша розкривається! його поетичний зміст:

Не смійтесь, я теж на бусла схожий Такою ж любов'ю до отчого дому.