«Україна в огні»

Назва. У кульмінаційну мить Лаврін Запорожець, батько п'яти синів, звертаючись до народних месників, не запитує, а з терпкою гіркотою і пекучим болем виповідає про найжахливіше: «Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?..» Страшна правда цих слів торкнулася найглибших куточків сердець. Перед духов­ним зооом партизан «виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множеств! страждань і тяжких суперечливих трагедій­них стиків. Велика нещаслива земля!»

Таке перше узагальнення-пояснення Довженка-худож­ника; ідейнс-композиційно обсяг назви кіноповісті поглиб­лює воїн-патріот Василь Коавчина:

«Нас багато. Нас мільйони. Мільйони, що пройшли через огонь страждань, прокурених і просмажених у боях

254

і незгодах. Я вірю, що сума оцих особистих, маленьких наших перемог буде такою надзвичайною».

Поняття визначення назви твору розширюється: «Та­кий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій...» Висновок: «Тут боролось безсмертя зі смертю». Через три сторінки Довженко уточнить: перед Кравчиною «стояли учасники великих подій, жива грізна історія, її автори і криваві її виконавці». Таке глибинне, багатозначне ідейно-художнє визначення назви гостро-конфліктної, проблемної кіноповісті.

Хто ж вони, «учасники великих подій, жива грізна історія, її автори?» Якими видаються Кравчині-командиру

«ДИВОВИЖНІ БОЇНИ»?

«Не прості люди стояли перед ним, ні. Ті, що пройшли з трудами, гнівом і найтяжчими боями всю Україну, Дон і волзькі степи з незабутніми розлуками і зустрічами. Ті, що здивували весь світ під Сталінградом. Ті, що бували в надлюдських бувальцях. Перед ним стояли професори боїв, засідок і грізних нападів...»

Від захопленого Василя Кравчини слово, так би мовити, забирає автор розкриває, поглиблює ідею невмиру­щості і нездоланності нашого народу:

«Які бились люди! Немов цілі століття незламної упер­тості і бойових щедрот розкрилися раптом у Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини гріз­ного німецького валу... бійці зробили неможливе. Вони пробили німецький вал з небаченою в битвах швидкістю...»

Без з'ясування винятково місткої назви, без осмислення по-філософському глибинної проблематики (народ — тво­рець перемоги) не можна по-справжньому визначити ролі й місця високопатріотичного, новаторського твору Дов­женка в світовій літературі й кінематографії.

Історія написання. Мало хто знав, що Олександр Довженко вів щоденник, якому довіряв найзаповітніші свої думки. Художник буквально ступав по лезу: носив із собою смертоносну міну уповільненої дії — нещадно викривальний сталінсько-беріївську систему «Щоденник». Не дай Боже, щоб хтось доніс,— і ми не мали б Довженка. Криваві кати перетворили б митця в табірний порох.

Художник-патріот усвідомлював це, але залишався вірним своєму принципу: завжди говорити правду, якою б страшною вона не була.

255

15 березня 1942 року Олександр Петрович занотовує:

«Дійсність стала багато страшнішою за всяку, навіть позбавлену смаку, уяву. І її так і треба показати. Душа людська міряється повною мірою, та такою, про яку навіть і не підозрював світ. Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу... Україна мусить родити найсильніші твори про народ у війні, бодай один твір».

Таке «надзавдання» виконав сам Довженко, завершив­ши восени 1943 року кіноповість «Україна в огні».

Творився сценарій майбутнього фільму «про україн­ський народ у другій світовій війні» в самому вирі страш­них подій. Без лакування, без глянцю, а так, як це було насправді, якою ту найжорстокішу за всю історію людства війну патріот-філософ бачив власними очима. Іншими словами, «Україна в огні» — це правда. Страшна, трагічна, без лукавства. Пригадаймо щоденниковий запис:

«Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда».

«Цей твір у нашій літературі тих часів не має собі рів­ного». Один із щирих шанувальників і палких пропаган­дистів новел, повістей і щоденникових записів Довженка Олександр Підсуха із творів про перший період війни на перше місце поставив «Україну в огні».

Чим обґрунтовував поет і драматург такий свій висновок?

Передусім — шевченківською перейнятістю автора все­народною трагедією.

«За широтою охоплення матеріалу, глибиною і правди­вістю зображення,— писав Підсуха,— за справді-таки шекспірівськими колізіями цей твір у нашій літературі тих часів не має собі рівного» '.

Експозиція. Кіноповість «Україна в огні» розпочи­нається світлою сценою літнього вечора:

«У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа, мов на картині, родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала «Ой піду я до роду гуляти».

Зверніть увагу: «мов на картині». Так міг написати тільки живописець-сценарист. Оце і є те, що ми називаємо зоровою формою екранного втілення. Далі йдуть титри:

«Шумить, гуде Тополівка.

До Лавріна Запорожця приїхали гості»

Літ. Україна,— 1988.— 21 лип.

Пісня «Ой піду я до роду гуляти» — не просто тло, своєрідний народнопоетичний орнамент; ідейно-компози­ційна роль її глибша — кожен куплет, кожна строфа по черзі, так би мовити, висвітлює присутніх за святковим столом Запорожченків (той же прийом, але комплексної, звуко-зорової форми екранного втілення).

Так і промайнув перед уявним глядачем картинно і в динаміці «увесь рід багатий» Запорожців.

Майстерність. Гранично місткі і лаконічні сюжетні конструкції, вимога стислості драматургічних характери­стик — про це Довженко-сценарист не забуває ні на мить. Такі суворі закони, підкреслюємо, мистецтва кіно. Тому «невелике дерево не цілком гіллясте і струнке», тому «багато гілок тільки відчувається, не встигнувши ще вирости»,— автор «України в огні» в усьому обмежує себе. Адже загальноприйнятий середній обсяг сценарію сучасного повнометражного художнього фільму — шіст­десят — вісімдесят сторінок машинописного тексту.

Мається на увазі в першу чергу режисерський сцена­рій; ми ж розглядаємо кіноповість, де в «битві сценариста з письменником» все ж таки здебільшого «перемагає» останній — «авторська участь в громаді великих подій» неминуча.

Зав'язка. Світлій сцені тихого, «веселого і журного од­ночасно, як і життя людське», пісенного вечора «біля чис­тої хатини» різко контрастує сцена тужливого прощання Тетяни Запорожчихи із синами — так нагло, так несподі­вано гримнула війна («Множество людей виходило з села на війну»).

Довженківський прийом контрасту тим разючіший, що мовить один персонаж — Тетяна; але перша половина її монологу відноситься до експозиції кіноповісті, з дру­гої ж — розпочинається зав'язка:

«Уже потонули слова її в морі людського плачу й скор­бот, у розлуках, у реві моторів».

Загубилася мати у стривоженому натовпі, немов розта­нула. З експозиційного першого плану непомітно «переве­дена» на загальний план — масовку.

Зав'язка — трагічна панорама евакуації.

Вируюча масова сцена «озвучується» лаконічним діа­логом — судження «утікачів» і «селян, прив'язаних тися­чолітніми узами до землі», полярно протилежні: перші звинувачують других у тому, що ті ждуть ворога; другі перших — у легкодухості.

^Перипетії. Українське село Тополівка — композицій­ний епіцентр кіноповісті. Довженкові-художнику вдалося

УкріДв.ивв література», 11 кл.

257

виписати колоритні характери численної родини Лавріна Запорожця, Купріяна Хуторного з синами та донькою, Мини Товченика, Василя Кравчини, партизанів, радян­ських воїнів, а також представників ворожого табору — зрадника Заброди, німецького полковника фон Краузе.

Відступ наших вціськ — так умовно можна було б на­звати першу частину кіноповісті «Україна в огні».

Неймовірно все змінилося: і в долі країни, і в житті людей. Матір «прострочило» «кулеметом з ворожого літака, син «впав мертвим».

На одній сторінці — третій розділ — стільки подій. Масштабність. Динамізм. І граничний лаконізм.

Так круто все повернулося в родині Запорожців. Вра­жає кінематографічна калейдоскопічність і трагізм ситуа­цій, в які потрапляє «увесь рід багатий».

Цим, власне, і завершується перша частина кіно­повісті «Україна в огні»; друга частина — це дні окупації і дії народних месників. Панорама зображуваних подій розширюється й поглиблюється. Динамічні діалоги Дов­женко-кінодраматург композиційне перемежовує з «уза­гальнюючими» сценами. Через них передається не тільки калейдоскопічна часова плинність, а й ті колосальні зміни, які відбуваються в свідомості,— як «нагрівається» «гаряча невмируща людська віра в перемогу...»

Поєднання принципів драми й прози. Як і в кіноповісті «Щорс», в «Україні в огні» Довженко майстерно викори­стовує різні поєднання принципів драми й прози. За внут­рішньою структурою ці сценарії літературні; і в той же час — кінематографічні. Кожна сцена-діалог зрима, випи­сана надзвичайно лаконічно, в динаміці. Все, що худож­ник відобразив словом, можна втілити на зйомному майданчику і на плівці.

Але чи не переважає в «Україні в огні» слово над зо­браженням? Ні.

Прагнучи до масштабного охоплення грандіозних ге­роїчно-трагічних подій першої половини війни, Довженко в той же час тяжіє до якнайбільшої конкретності зобра­ження життя. Кіноповість можна назвати надзвичайно ущільненою фрескою-калейдоскопом.

Сцени-фрески компонуються митцем в органічній взає­модії. Цебто: перебувають у внутрішньому взаємозв'язку. Художник ці місткі сцени розміщує в такому порядку, щоб підкреслити типові риси образу. І чим ситуації неспо­діваніші, тим яскравіше розкривається характер.

Загострення сюжетних ситуацій. Композиційна струн­кість зумовлена авторським відчуттям пропорцій, ритму,

258

контрасту. Перефразовуючи слова Льва Толстого, з «України в огні» не можна вийняти жодної сцени, жодної фігури, жодного такту із свого місця і поставити на інше, не посушивши значення всього твору. Тому винятково важливу ідейно-смислову роль відіграють тут як «фарва­терна» сюжетна лінія, так і її «відгалуження»: насильне вивезення полонянок на фашистську каторгу, їх поневі­ряння в бауерів-жмикрутів та втеча; сцени ці розширюють і поглиблюють масштаби трагедії.

Справді, Україна в огні, в пекельній пожежі — все зго­ріло в «полум'ї страшного німецького суду». Така чорна трагічна реальність. Спопеліле від болю і гніву серце Довженка-патріота не могло відвернутися від неї, не могло промовчати.

«Молодий народ ішов до партизан в ліси, і матері бла­гословляли синів своїх на труд і грізні бої, на життя в лісах і болотах, на подвиги».

Сцени-розділи в «Україні в огні» мовби по-стефаників-ськи кров'ю на камені викарбувані. І в той же час вражає, хочеться ще раз підкреслити, масштабність: тут і фронт, і Тополівка, й далека гітлерівська Німеччина. Щойно Василь Кравчина махнуз рукою, висунувшись з танкового люка, закликаючи наших бійців: «За Батьківщину, впе­ред!» І ось відразу ж наступний розділ: «Багато минуло часу, як кинулась Олеся через вікно в життєву прірву». Тут усе заповнено до краю — така місткість фрази.

Трагедійний портрет народу. Довженко-філософ, як і його побратим по перу Яновський-романтик, називає час великим, мудрим художником: «Ти несеш на своїй палітрі не тільки сивизну нашу, чи задерті кирпи, чи короткозо­рість нашу, чи випадкові часом ознаки наших геройств, а щось нєзмірно більше, глибше і велике, що складає в бла­киті майбутнього блискучої краси трагедійний портрет безсмертного нашого народу». Кіноповість «Україна в огні» і є ци?л трагедійно-героїчним портретом.

Кульмінація. Як уже відзначалося, відступ наших військ — то перша частина «України в огні»; друга — дні німецької окупації й партизанський рух; третя — пере­можний наступ Радянської Армії.

Смертельний двобій між Лавріном Запорожцем і Ерн-стом фон Краузе, мітинг у визволеній Тополівці і виступ на ньому Василя Кравчини — така фабула наступних роз­ділів <'Украши в огні». Наприкінці кіноповісті Олександр Довж яко майстерно — до фізичної відчутності — виписує батальну сцену. Цей кульмінаційний розділ завершується такиї,*!; словами: «Проходила на захід грізна артилерія.

9*

259

А назустріч з заростей лісних мчали вже партивани». Розв'язка. Василь Кравчина таки зустрівся з Олесею Запорожець. Там же, де й зустрілися вперше. Біля криниці.

Твір завершується символічною сценою: «Потім вони обнялись. Він поцілував її руки і лице. І вона. Потім все сталося як у казці. Прийшов батько Лаврін, брат Роман, прийшов Іван Запорожець, що теж виявився братом. І хо­ча всі вони були поранені, а матері, діда Демида, Савки і Григорія зовсім не було, і хата була спалена, стали укупі коло печища і в честь матері заспівали:

Ой піду я до роду гуляти, Таж у мене увесь рід багатий.

Василь Кравчина. Яким же вперше постав танкіст пе­ред Олесею Запорожець? «Був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях, і зморшки на чолі також не по літах». Позавчора під бомбами в танку горів. Можна собі уявити, що пере­думав і пережив боєць під час відступу. Як «перегорів» душею, коли спалахнув його танк.

Спопеляюча самокритичність («Я відступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не ге­рой»), одвертість і хвилюючий сором — таким виступає Василь Кравчина у перших розділах кіноповісті «Україна в огні».

У вікопомну ніч юнак неначе народжується вдруге, стає зовсім іншим. Олеся

...притулила його руку до свого серця.

— Я ніколи тебе не забуду,— сказала вона журно і строго і поцілува­ла Василя в щоку коротким холодним, немов дитячим, поцілунком.

— Скажи і ти оці слова.

Василь повторив слова і сам не пізнав свого голосу, такий він був низький і урочистий. Василь прозвучав увесь, усім своїм єствсм, як дзвін.

І в кіноповісті «Україна в огні» масштабність подій змушує Олександра Довженка, кажучи його ж словами, стискувати матеріал під тисненням багатьох атмосфер. Подавати, так би мовити, лише результат. Цебто: надзви­чайно містке філософсько-художнє узагальнення: «Вони ніби виросли обоє за цю ніч. А невблаганна неминучість розлуки ніби освітлювала особливим світлом їх почуття».

Не докладний опис розквіту цих високих і світлих по­чуттів, а сам, наголошуємо, результат. За своєю місткістю ці речення Довженка-кінодраматурга наближаються до цільності прози Василя Стефаника.

260

В «Україні в огні» суворо реалістичні образи Василя Кравчини й Олесі Запорожець опромінені «особливим світлом їх почуття».

Навіть описуючи найтрагічніші події початку війни, художник залишається вірним самому собі: не втрачає віри в людину, в її високі поривання душі, в перемогу нашо­го народу над озброєним до зубів фашизмом-гітлеризмом.

Ще вчора Кравчина переступив поріг хати Запорожців «непотрібним» і «млявим» — Олеся «одкрила» йому «світ». Тепер боєць немов герой старогрецької міфології Геракл. В його образі втілені найкращі якості людини — воля до перемоги, хоробрість. Юнак сам дивується своїм «надзвичайним словам».

Василь Кравчина приходить до висновку: смертельний двобій з фашизмом буде довгий. «І крові нашої проллється багато, більше ніж би могло пролитись. І страждань». І мовби підтвердження цьому — до краю ущільнений опис: «Товариші витягли його з палаючого танка через люк. Рвалися міни зовсім недалеко. Земля тряслась од вибухів і лязгу заліза. Він був поранений знову. Його не можна було впізнати. У нього очі лізли з очниць од диму й страждання. Він був опечений. Пролітали мимо танки. Він був опечений. Зціпивши зуби, він мовчав, поки не крикнув: «Ай!»

«Просмалений й прокопчений» Василь Кравчина разом із своїми бійцями-побратимами визволив від гітлерівців Тополівку; устами «найстаршого командира» Довженко-патріот поглиблює провідну ідею «України в огні»: наші воїни— «герої великого грізного часу»; перемога над німецькими загарбниками — «це буде велика горда правда на множество століть». Цим пафосом пройнята вся кіно­повість.

Кравчина «зрозумів тут, серед рідних своїх людей, до яких так прагнула його душа, що відступу більше не буде, навіть якщо безсмертя народу доведеться стверджувати ціною власного життя, помноженого на життя всіх його бойових товаришів і братів». Це своєрідне «внутрішнє мовлення» звучить як вистраждана сувора священна клятва.

Не витримали народні серця. Обнялися бійці, як стояли, і заплакали. Тільки найсильніші стояли без руху, як зачаровані, стримуючи горді сльози.

Пам'ятайте,— голос Кравчини дзвенів, мов набат, і розносився да­леко по полю бою, до самих, здавалось, німецьких логовищ.— Пам'ятай­те, на яких би фронтах ми не бились, куди б не послав нас сьогодні Ста­лін, на північ, на південь, чи на захід, на всі чотири сторони світу — ми

261

б'ємося за Україну! Ось вона димить перед нами в пожарах, наша муче­ниця рідна земля!

Капітан Кравчина подивився на захід.

— Батьківщино наша — Україно мати! Благослови зброю синів своїх, прийми нашу кров, наші рани і подяку, що породила нас в великий грізний час, що возвеличила наше життя гордим щастям боротьби за твою долю, за все слов'янство, за людство!.. Так — за Вкраїну, брати! За перемогу!

— За Вкраїну. За перемогу,— гукнули Запорожець, Вернигора, Лимар, Якимаха і Шумило. Крикнула за ними і вся артилерія і вчасно розсипалась по місцях.

Василь Кравчина «дивився на захід. Він був надзви­чайний». Земний і, в той же час, піднесений до романтично­го ореолу.

Головний герой «України в огні» усвідомлює свою істо­ричну місію.

Хоробрий і винахідливий командир вражає бійців своєю витримкою: «Одинадцять раз майже безперервно кидалися осатанілі німці в атаку, і одинадцять раз одби-вав їх Кравчина.

Тоді німці пішли в дванадцяту атаку, в танкову... Страшно поквиталися з ними артилеристи».

І в той же час, коли в пекельному вогні горить навіть повітря, Кравчина не втрачає спокою, в критичну мить смертельного бою підбадьорює бійців дотепним словом.

Сміливим відвага володіє. Але цього мало. В народі ще кажуть: не лише силою треба боротись, а й умінням. Та­кий Василь Кравчина. Він не тільки хоробрий і мужній, а й кмітливий; з командирським хистом поєднується врівноваженість, увага до бійців. Перед нами талановитий вихователь.

Заключний зовнішній і внутрішній портрет героя подається через світосприймання Олесі Запорожець: «Це був він і не він. Він був інший, і не тому, що був поранений у голову і руку. Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне...

«— Я бачу. Ти став добрий».

Лаврін Запорожець. З самого початку кіноповісті «Україна в огні» життя поставило звичайного колгоспни­ка Лавріна Запорожця в незвичайні ситуації: везе синів до армії, а до хати повертається з мертвим Савкою на руках.

Лихо потрясло героя. Адже не так сталось, як говори­лось і запевнялось. Невблаганна дійсність, як то кажуть,

262

поставила все на свої місця. У всій своїй трагічності. Пока­зовий у цьому плані діалог Лавріна з портретом вождя.

Оставшись один. Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна.

— Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та ста­лося — не малою, великою кров'ю...

Це ще не докір, а лише роздуми, гірка констатація.

Устами Лавріна Запорожця Олександр Довженко роз­криває всю безодню прірви, перед якою зупинився рідний народ:

«— Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого?»

От питання питань. Смертельна загроза нависла над рідною землею.

Запорожець продовжує уявний діалог із Сталіним:

«— Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна...»

Така страшна реальність. Грізна. Лаврін «чує смерть» :

«Загибель Савки й старого батька і поранення жінки тяжко пригнули його».

А тут ще моторошна промова-погроза німецького пол­ковника Ернста фон Краузе — будь-що обрати старосту. Тополівці й під кулеметним вогнем стоять на своєму:

«— Не годимося для старости!»

Гітлерівські кати тримають людей по горло у воді під млином до ночі.

Загорілось півдесятка хат...

Лаврін стояв під руки в воді, притулившись до гнилої палі од старого мосту.

— Лаврін, прийми гріх на душу.

— Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін Михайлович.

— Кому, як не тобі, Лавріне,— гомоніли люди, заклякаючи в воді.

Запорожець «прийняв гріх на душу» не з власної волі — наразив себе на ще більшу небезпеку. Лаврін мовби дивиться на себе очима тополівців, їхніми найнещадніши-ми^епітетами оцінює свої дії. Хоча насправді він — не та­кий. Оця двозначність становища надзвичайно пригнічує.

Фінал розділу вісімнадцятого — натяк на те, що старо­ста зв'язаний з підпіллям.

Запорожцева «гра» («Така вже моя гра») з німець­ким полковником фон Краузе заходить дуже далеко: він складає списки здорових тополівських юнаків і дівчат які, начебто, мають виїхати до Німеччини. По дорозі їх

283

мають визволити партизани: така домовленість у старости

з месниками.

Сталося якраз навпаки — не з вини Лавріна. Усе так несподівано повернулося, що до молодого

командира партизанської роти Грицька Гулака привели

Лавріна Запорожця.

Він був майже божевільний.

— Він збожеволів перед смертю? — сказав партизанам Гулак.

— А по-моєму, ви показилися. Позвикали до класової боротьби, як п'яниця до самогону! Ой, приведе вона нас до загибелі. Вбивайте, прошу вас. Вбивайте, ну! Доставте радість полковнику Краузе. Соблюдіть чисто­ту лінії.— Терпка гіркота і біль почулись у голосі батька п'яти синів.

— Що він меле?

— Народні месники!.. Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?..

— А хитро викручується! — почувся голос з маси.

— Еге, перехитрюемо один одного, та все залізною мітлою, та кальо-ним залізом, та викорчовуєм все один одного на сміх і глум ворогам. Аби лінія чиста, хоч земля й порожня. Ну, потіште німців! Перевиконуйте їх програму нашого самознищення.

— Бийте його, гада! — крикнув поліцай.

— Помовч, дурак... Я не знаю сьогодні класової боротьби і знати не хочу. Я знаю — Батьківщина, народ гине! Я раб німецьких робітників І селян! І моя дочка рабиня! Стріляй, класова чистьоха! Ну, чого ж ти став? — грізно гукнув Запорожець.

Виснажений до краю. Понад сили тримається, щоб не впасти.

Раптом залунали крики. Показалися вершники, швидкі, як вітер ві сходу.

— Товариш командир! Партизани з-за Дніпра!

— Ур-ра! — лунало в лісі.

До Гулака під'їхав Роман Запорожець.

— Здоров, товариш! Що за Каїн під деревом стоїть?

— Батько твій, синку! — узнав Запорожець свого сина.— Птлеріп-ський прихвостень...

І Лаврін Запорожець упав непритомний.

Батька врятував син. Як і герой оповідання о На колю­чому дроті» Петро Чабан, тополівський староста сіє смерть німецьким окупантам українською щедрою рукою.

Заброда-пройдисвіт таки домігся свого: гітлерівські головорізи схопили месника Запорожця й кинули, як і Ча­бана, в концентраційний табір. Лаврінові-патріоту прямо в очі заглядає смерть. Смерть у жахливих муках. Та не

264

здолати жорстоким зайдам-поневолювачам та їх ницим посібникам волелюбного Лаврінового духу.

Зрадника гадав фон Краузе знайти в Запорожцеві...

Школи!

« — Я зневажаю тебе, проклятий німецький йолопе! >>

Діалог Запорожця-месника з мерзенним гітлерівським катом, який з вогнем і мечем метався українськими про­сторами, переростає у священний суд нашого народу над окупантами.

І в словах і в діях Лавріна Запорожця — безстрашність і нездоланність патріота рідної української землі, його титанічний дух.

Роман Запорожець — командир партизанського заго­ну. Замість докладного опису вчинків — лаконічна харак­теристика від автора:

Довго гуляв Роман по Вкраїні, багато висадив у повітря мостів, поїз­дів, військових складів. Тисячі окупантів прокляли своє життя за одну-єдину зустріч з партизаном Запорожцем. Не многі б тополівці впізнали в ньому м'якого, веселого Романа. Сувора боротьба, і нечуване народне лихо, і народна кров, що повеліла йому виконання суворих своїх істо­ричних присудів, поклали на ньому жорстоку свою печать. Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім'я яких він носив. 8а його голову покладена була фашистами висока ціна,

Олеся — «всьому роду втіха». «Тиха, без єдиної хма­ринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пі­сень». І характер і залюбленість у природу та в мисте­цтво — усе від матері успадкувала. Хороша, хоч з лиця напийся. Очима Василя Кравчини увиразнюється-поглиб­люється психологічний портрет героїні:

Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні.

Можливо, романіст-психолог зробив би спробу глибше вмотивувати оцю, кажучи словами Олеся Гончара, єдину яву у великій драмі війни; Олександр Довженко, підко­ряючись суворим законам мистецтва кіно, немов на персні лаконічно викарбував лише одне речення. Але яке! Якої ж сили й проникливої глибини був той болючий погляд!

Це слід побачити на екрані. Як побачив — і відчув — у житті Василь Кравчина. Саме на це й розраховує кіно­драматург. Передусім — на зорове сприймання.

Навіть у найтрагічніші хвилини, коли окупанти на­сильно вивозять полонянок на фашистську каторгу, Олеся

Запорожець не втрачає глибокої віри в життя, в торжество Добра і перемоги:

265

«Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!»

Далі Довженком відтворюється лише, так би мовити, результат всього того, що довелося пережити героїні:

Багато лихих надзвичайних вітрів носило її, мов піщинку у пустелі. Багато горя 1 бруду з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до молодого її тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтинало­ся, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невбла­ганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду.

Наведений фрагмент міг би стати основою багатопроб-лемного психологічного роману. Проте закони кіноми­стецтва невблаганні.

Оте велике й найглибше, підкреслює Довженко, що складає в народу його вічність — мудра невмируща воля до життя роду,— керувало вчинками Олесі, вело на схід, на Вкраїну. Сила та «була надзвичайна».

Уже не такою стала «всьому роду втіха», якою ми зу­стріли її вперше,— зла недоля та фашистська неволя по­лишили свої глибокі «карби»: «Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, бай­раків, земляних ям і нужди». Незважаючи ні на що, Олеся чекала свого судженого: «Він прийде, прийде Василь!» — кричало в ній усе. І ось він прийшов...

— Яка ти красива,— сказав Василь тихо і ласкаво.— Дивись — сива! Ти стала ще кращою. Тобі, видно, гірко жилося.

— Я вірила.

Вірність закоханих усе здолала.

Мина Товченик. Химерно вітається колоритний персо­наж із Запорожцями:

«Гутен таг вам з маком!»

У цих словах зла насмішка над самим собою, над своєю долею. Нещадний Товченик і в оцінці тополівських дизер-тирів і оточенців:

Орали землю в ярмах і шлеях. Шестеро в плузі, сьомий за плугом...

— Гей, гей! — поганяє Мина...

— Прав уже мовчки, не дратуй! — сердиться в ярмі старий колгосп­ник Левко Цар.

Товченик. Тягни, тягни, бугай!

Н е х о д а. Ой, яка ж пекельна мука!

Журавель. Ах, якби я був в армії. Хай би мене ранило, контузило В боях щодня, який би я був щасливий!

Товченик. Годі молоти чортзна-щої

Левко Цар. А чого тікав?

266

Журавель. Розгубився якось і не міг понять сам себе. Броня тонка.

Ч у б е и к о. Еге. Крові злякався!

Левко Цар. Атож! Ху...х... Усіх же вчили, щоб тихі були та сми­ренні... Все добивалися трусості. Не бийся, не лайся! Єдина була зброя — писання доносів один на одного, трясця його матері нехай. Та ні Бога тобі, ні чорта — все тече, все міняється! От і потекли. А судді попереду!

Ч у б е н к о. Еге.

Товченик. А що ти думаєш? Не буде вже, мабуть, ні вчителів, ні техніків, ні агрономів. Витовче війна. Одні тільки слідувателі та судді остануться. Та здорові, як ведмеді, та напрахтіковані повернуться!

Ч у б е н к о.. Хіба повернуться?

Товченик. Повернуться, ось побачите. Та ще допитуватимуться, що робив, як німцям служив. Ну? А ти думав? Та за шию!.. Но, куди потяг, оратор!

Оцей кров'ю обкипілий діалог «ораторів», як і пекель­ний монолог Лавріна Запорожця перед тим, як його мають розстріляти партизани, так лякали більшовицьких номен-клатурників своєю правдою, що їх протягом півстоліття нещадно викреслювали. Вперше без кон'юнктурних купюр та лукавих «правок» чи не найкращий, найсильніший твір Довженка-митця був опублікований лише в середині 1994 року.

Нікого не щадить безстрашний характерник Мина Тов­ченик — ні Богдана Хмельницького, ні Иосифа Сталіна.

Чубенко. Так колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз...

Н е х о д а. Хто?

Чубенко. Богдан Хмельницький.

Товченик. О, большой катюга був. У музеї в Чернігові шабля його висіла перед війною. Так і напис великий написано — «Шабля відомого ката українського народу Богдана Хмельницького, що придушив народ-ню революцію в тисяча шістсот якомусь там році». Так шабля під склом, а дванадцять його патретів у льоху замкнено. Нікому не показували, бо казали, що ті патрети ману наводять на людей! О!

Н е х о д а. От катюга!

Левко Цар. Ну, а в Києві ото верхи сидів на майдані коло церкви? Чубенко. То другий.

Товченик. Так то не той хіба?

Чубенко. Кажуть, ні.

Н е х о д а. А, всі вони однаковії

Товченик. Но-о! Годі вам тут сторію товкти!»

Мина — зв'язковий Лавріна-підпільника. Та підвела Товченикова недосвідченість. Запорожцевого листа до

267

партизан непомітно викрали у Мини син Улас-поліцай і його приятель Павло Хуторний. Тонко продумана Лаврі-

ном акція зірвана...

Убивчим сарказмом звучать сакраментальні запитання

Товченика, поставлені Краузе:

— Ну, що мені от інтересно, інтересно мені от що: чим воно оце все кінчиться? Як воно буде після вас? Чи хоч трохи порозумнішають люди, чи так уже й спустіють у дурощах і в злі, як оце ви?

Коли Мину за наказом Ернста фон Краузе вели через темні сіни на страту, він, як той всюдисущий характерник, непомітно щез. Доля всміхнулась «головному розвідникові Запорожця» і вдруге. «Згадав він раптом єдине в світі слово, яке діяло на гітлерівців, як Христове ім'я на чортів. |

— Партизани! — гукнув Мина що було сили». |

Під самою хатою почулася гучна стрілянина — неспо- ' дівано на фон Краузе та його харцизів налетіли месники на чолі з Лавріном та Романом Запорожцями.

«Кремлівське розп'яття». Уривки з кіноповісті «Украї­на в огні» побачили світ у журналі «Смена» та газеті «Литература и искусство» (18 вересня 1943 року). Твір готується до друку в щойно створеному при ЦК КП(б)У видавництві; відредаговано й набрано в журналі «Україна».

Тоді ж був підготовлений російський варіант «України в огні» до публікації журналом «Знамя». «Вочевидь, за його версткою з кіноповістю ознайомився і Сталін, Для твору (і його автора) те знайомство стало фатальним» .

Наприкінці листопада 1943 року Олександра Довжен­ка приголомшила тяжка новина: «моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для дру­ку і для постановки.

Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно.

І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вразі і дрібні чиновники, пере­лякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідо­мості, що «Україна в огні» — це правда, прикрита і за­мкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегі­рики».

31 січня 1944 року Сталін влаштував Довженкові

«кремлівське розп'яття»: скликав одночасно засідання двох Політбгоро Центральних Комітетів — ВКП(б) і КП(б)У, був єдиним доповідачем на тему «Про антиленін-

' Волинський К. Довга тінь «кремлівського розп'яття».—Літе­ратурна Україна.— 1992.— 15 квітня.

268

ські помилки й націоналістичні перекручення в кінопо­вісті Довженка «Україна ^ огні».

Ніхто з митців не «у Д обстоювався» такої «честі». В роковини тієї своєї «смерті» Олександр Петрович занотує в «Щоденнику»: « Мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано нг^ шмаття і скривавлені частини моєї душі було розкидана на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було 'залого, недоброго, мстливого, все топтало й поганило мене» ,

Чи було оте «кремлівське розп'яття» випадковістю? Ні. То була продумана і на перспективу розрахована, підкреслює критик Кость Волинський, підступна акція:

«Гарячкове шукаючи засоОцв порятунку, Сталін у початко­вий період війни трохи попускає зашморг заборон націо­нальної самосвідомості. Кади ж хід війни почав схилятися на нашу користь, він виг^щу^ щд пдрд кінчати з тим «вільнодумством» і поверталися до імперської політики, до випробуваних асиміляторсь^о-антинаціональних методів.

«Проробка» саме Довженка (якого Сталін раніше, навіть десь і напіввідкрито, підтримував) і мала прозвучати для всієї слухняної партшно^командної системи як зачин-сигнал до широкого насту^ да «ідеологічні», «націоналі­стичні» й інші «збочення» і

Отже, у центрі «Україна в огні» _ жорстокі будні вій­ни, драматизм переживань рядових наших людей. «У цьо­му епохальному творі одввр^ мовиться і про політичні та ідеологічні помилки, яки^ припустилося тодішнє керів­ництво,—пише Олександр Підсуха.—Маємо на увазі незгоду Довженка зі сталі^кою концепцією щодо загост­рення класової боротьби в ^ру просування нашої країни до соціалізму, з методами (шховання молодого покоління. Єдина країна в світі, де ^ викладалася в університетах історія цієї країни, де ictq?^ вважалася чимсь забороне­ним, ворожюл і контррево^ц^ _ україна. Другої такої країни на земній ку^ д^. Де ж і рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас. Де рости слабодухим і запроданцям, як не у в _ ^ гіркотою записує Дов­женко до щоденника 14 к^д 1941-року. Як на ті часи, подібні міркування були ^уіі ніж сміливими.

На такий випад про^ ^, ^^ ^^

не відреагувати. Твір бул^ заборонено до друку й поста­новки. а сам автор вже ^ смерті Сталіна перебував

В НЬОГО у ТЯЖКІЙ НеМИЛОС^ 2 "cpcu.yoao

¹ Літ. Україна.—1992.^^ ^^

² Дніпро.— 1988.— № 10— с 84

269

«ПОВІСТЬ ПОЛУМ'ЯНИХ ЛІТ»

Першу згадку про задум «Повісті полум'яних літ» знаходимо у щоденниковому запису 5 грудня 1943 року — через десять днів після сумної звістки про те, що «Україну в огні» заборонено для друку та екранізації.

Про напружену працю Олександра Довженка над сце­нарієм свідчать дванадцять текстів чорнових варіантів.

У «Щоденнику» від 3 травня 1944 року автор так пише про «Повість полум'яних літ»: «Се мусить бути річ реалі­стична в розумінні високому, мистецькому. Її поетичний дух, мистецький хід узагальнень, вибору прекрасного серед красивого, вічного в тривалому, епічного у звичай­ному — все мусить бути підпорядкованим єдиному стильо­вому комплексу строгого мистецького твору».

«Повість полум'яних літ» була завершена у 1945 році. Але за життя Олександр Довженко так і не зміг екранізу­вати сценарій. Твір вийшов на екрани через п'ятнадцять років (режисер Юлія Солнцева).

Проблематика. Звеличення мужності, героїзму нашого народу у другій світовій війні — така тема «Повісті полу­м'яних літ». Іншими словами: це широка, епічна, узагаль­нена картина другої світової війни, в якій по-філософ­ському осмислюється доля людини й народу. Олександр Довженко виражає інтереси народу, його почуття.

Твір новаторський як за змістом, так і за формою. Що найбільше запам'ятовується? Батальні картини. Масовий героїзм рядових воїнів. Краса подвигу. Художник-реаліст відтворює й тяжкі трагедії в житті народу, психологічні травми, нанесені людям війною. Мистецьки сплавлено тра­гічне й ліричне, високе й буденне.

Серед «звичайних» переможців у світовій війні, що ціною великих жертв захистили Батьківщину, особливо виділяється Іван Орлюк.

Іван Орлюк. Масштабно відтворює Довженко-худож­ник перемогу світла над темрявою:

— Кінчилася світова війна! Стою з автоматом на порозі нової епохи й думаю: яку могутню темну силу ми перемогли, будь вона проклята!

Молодий солдат оглянувся на груддя тліючих руїн і, ніби вражений раптом величезністю пройденого шляху, застиг, як пам'ятник.

Це був міцний і пристрасний солдат. Голова в нього була перев'язана бинтом. Та він, здавалось, не пам'ятав про рану. Неголений, мокрий, укритий кіптявою й прахом Берліна, він щойно вийшов з бою і весь ще курів на осонні біля Бранденбурзької брами. Він казав, усміхаючись 1 думаючи вголос:

270

_ Передо мною проходять війська — товариші мої. Я пропускаю їх, як командуючий, хоч я й не генерал, звичайно, і не маршал,— простий сержант Іван Орлюк, колгоспник з Наддніпрянщини, звичайний, так би мовити, переможець у світовій війні.

В яскраво індивідуалізованому образі сержанта Орлю-ка втілені найхарактерніші риси нашого народу — пере­можця у найтяжчій із воєн, які знало людство.

Не втрачаючи своєї життєвості, Іван Орлюк водночас переростає на наших очах в образ-символ («застиг, як пам'ятник»). Така вже закономірність словесного живопи­су Довженка-філософа, Довженка-романтика. Піднесе­ність його стилю має міцну реалістичну основу.

Монументальна постать простого солдата-переможця застигла, «як пам'ятник», бо перед духовним зором «на­родженого для добра» Івана Орлюка проходить вся вій­на — від тривожних ночей сорок першого року до вікопом­ного Дня Перемоги. Отже, провідний персонаж й «веде» розповідь — у його світосприйманні переплітаються сюжет­ні колізії. Орлюк не тільки «веде», а й бере безпосередню участь у всіх подіях.

У «Повісті полум'яних літ» вражає не лише філософ­ська глибина, масштабність і гіперболізм, а й відтворення найтонших порухів людського серця. Довженко-художник концентрує увагу на найголовнішому: «Але все, що зву­чало в світі, перекривав катастрофічний гуркіт моторів епохи».

Палали міста; фашизм буз жорстоким і нещадним; та переможцем з історичного двобою двох світів вийшов наш народ.

Поетів мирної праці оспівував Довженко у «Землі». Що розпочав Василь Трубенко, те продовжив і відстояв у вели­кому ратному подвигу герой «Повісті полум'яних літ» Іван Орлюк — творець, сіяч:

— Я так люблю сіяти!.. Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сіяти, садовити, плекати, щоб росло. Тоді я сторукий...

У цих словах — весь Олександр Довженко. Не випадко­во біографічний роман про автора «Повісті полум'яних літ» Сергій Плачинда так і назвав — «Сіятель».

Сценарій завершується тим же «кадром», з якого розпочинався: Іван Орлюк «стояв біля Бранденбурзької брами. Перед ним проходили незчислимі ряди його товаришів, і він бачив над їх головами сяйво матерніх благословень Батьківщини».

27:1

На Міжнародному Каннському кінофестивалі «Повість полум'яних літ» була відзначена премією (1961) за режи­суру. Зарубіжна преса писала про Довженків твір як про грандіозну епопею другої світової війни.

ТВОРЧІСТЬ ПОВОЄННИХ РОКІВ

Драматичні твори. Олександр Довженко — автор герої-ко-романтичної п'єси «Потомки запорожців» (1935— 1953), що має підзаголовок «На зламі століть». В основі конфлікту твору — гостра боротьба в період суцільної колективізації сільського господарства. У драматичній поемі звучить заклик возвеличити людину праці.

У 1946 році Довженко розпочав роботу над кіноповістю «Мічурін», на основі якої створює пізніше драму на чотири дії «Життя в цвіту».

«ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

Цей твір Олександр Довженко скромно назвав «ко­ротким нарисом автобіографічного кінооповідання», хоч насправді його значення ширше. «Зачарована Десна» (1942—1955) — це повість про історичну долю україн­ської нації, її культуру, зокрема народну творчість, сімей­ні традіщії, трудове оточення, красу рідної природи. Це розповідь про перші радощі й уболівання, перші кроки пізнання життя, дитячі захоплення й розчарування. Це роздуми над темрявою, забитістю села. У кіноповісті Олек­сандр Довженко поетично відображає духовне багатство трудівників, їх моральне здоров'я, тверезість мислення, тонкий гумор, безмежну терплячість. Кінодраматург по-філософському осмислює красу людини і красу природи. Твір вражає всепроникаючим ліризмом.

Задум. 5 квітня 1942 року Олександр Довженко нотує в записнику: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кім-натонці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться!» '

На початку твору автор свою мету визначив так: «...пе­ребираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих ЇХ первісних джерел.