Син свого часу

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, агадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе навичерпно багатим 1 щедрим...

Так захоплено, із сердечною вдячністю Олександр Довженко звертався до річки свого дитинства.

Гончар О. Твори: У 7 т.— К.: Дніпро, 1988.— Т. 6.— С. 494.

246

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі...

Ось тут, біля тихосяйної Десни, на околиці містечка Сосниці, у В'юнищі, і народився 10 вересня 1894 року в ба­гатодітній сім'ї селян-хліборобів Олександр Довженко.

У нестатках та праці ріс хлопець. Учився спершу в Сос-ницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Був зразковим учнем.

Про свої прагнення в юнацькі роки Довженко пізніше в «Автобіографії» напише так: «Мені здавалось, що я все можу, що все легко, і мені хотілося бути різним, хотілося начебто розділитися на кілька частин і жити в багатьох життях, професіях, країнах і навіть видах».

У 1914 році після закінчення Глухівського учитель­ського інституту він отримав призначення у школу в Жи­томирі. Веселий, товариський учитель захоплено читав учням фізику, природознавство, знайомив їх з географією та історією. Потай мріяв про університет. Академію мистецтв.

Настав сімнадцятий рік. Довженко перевівся вчителю­вати до Києва. Вступив на економічний факультет Комер­ційного інституту. Революційна хвиля у свій вир втягнула й Довженка. Юнакові не раз заглядає смерть в очі.

Ось що розповів у 1964 році Олександр Грищенко Сергі­єві Плачинді: «Було це сімнадцятого чи вісімнадцятого березня 1918 року. Полк Примакова зненацька захопив Житомир. Петлюрівці відступили. Наша партія боротьби­стів ', до якої я належав, вийшла із підпілля й почала діяти. Я став працювати в губнаросвіті. Водночас дістав і партійне доручення: мене було призначено інспектором РСІ (робітничо-селянської інспекції). На той час РСІ мала великі повноваження. Мені видали в ревкомі мандат і запропонували негайно проінспектувати тюрму. По тому мене запросили на розмову лідери нашої партії Блакит­ний, Шумський і Гнат Михайличенко. Я зрозумів, що це

Виникла внаслідок розколу Української партії соціалістів-револю­ціонерів (УПСР). Назву дістала від найменування центрального органу партії газети «Боротьба». В березні 1919 року боротьбисти прийняли назву «Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів», а в серпні 1919 перейменувалася на «Українську комуністичну партію (боротьбистів)».

247

за їхнього клопотання дісталися мені такі високі повно­важення. Запам'яталися слова Василя Блакитного: «Това­ришу Грищенко, просимо тебе якнайсерйозніше поставитися до свого завдання. Нам відомо, що цієї ночі мають бути розстріляні представники української інтелігенції, які служили в Петлюри. Будьте уважні й прискіпливі, аби не загинули потрібні для України люди».

З такими настановами я пішов перевіряти тюрму. Там супроводжував мене сам начальник тюрми, вчорашній «пролетарій». Ось ми підійшли до першої камери смертни­ків і зупинилися. Начальник тюрми зазирнув у свою теку і тихо мовив: «Здесь дожидает своей пули петлюровский комиссар Довженко. Большая у них шишка. Преподавал в петлюровской школе какой-то главный предмет».

«Відчиняйте»,— наказав я.

Заскрипів засув. Залізні двері з торготінням відчинили­ся, начальник тюрми перший зайшов до камери і різко скомандував: «Встать!» З цікавістю ступив у смердючий напівморок і я. Перше, що побачив,— брудні дерев'яні нари, на яких лежала в незалежній позі людина. Простяг­лася горілиць, закинувши ногу за ногу й спокійно цмуляла цигарку, не звертаючи на нас уваги. Я завважив мужній і благородний профіль молодого обличчя — було в ньому щось орлине.

«Встать!» —знову гаркнув начальник тюрми, погроз­ливо хапаючись за револьвер. І додав: «Прибыл инспектор РСИ». Та Довженко навіть голови не повернув, демонстра­тивно пускаючи колечка диму до стелі.

Мене вразила поведінка людини, яку засуджено до смертної кари, і котру вночі мають розстріляти. «Його треба будь-що врятувати»,— подумалося мені, і я спокійно мовив: — Даруйте, але мені хотілося б з вами поговорити. Я вчитель за фахом, а ви, здається, теж педагог...»

Довженко зреагував на це — швидко повернув голову^ і пильно подивився мені у вічі. Відтак сів, обіперся рукамій об нари і сказав: «Будь ласка».

Тепер я міг роздивитися цю людину, яка по-справж­ньому хвилювала мене. Чим? Так, мужність, зневага до смерті. Але його очі випромінювали глибокий розум, а його чоло — навіть тут, у напівтемній камері — здається, аж сяяло мудрістю. Мені на пам'ять несподівано прийшло слово: «Пророк!» Я подумав з жахом: «І його мали роз­стріляти?!»

А вголос я запитав: «Що викладали ви в школі стар­шин?» — «Історію України й естетику».

— Це те, що потрібно й нам,— подумалося мені.

348

— Де працювали раніше? — запитую.

— У другому вищепочатковому училищі.

— А чи не погодилися б повернутися до свого фаху? — кажу.— Нам потрібні вчителі, освічені люди.

Довженко пильно подивився на мене й, гіркувато всмі­хаючись, мовив: «Звичайно. Адже це краще, ніж куля в потилицю» .

У квітні 1919 року школу старшин, в якій Олександр Петрович викладав історію України та естетику, спішно евакуювали до Луцька; Довженкових вихованців було мобілізовано на фронт.

Боротьбист Гриіценко запропонував другові повернути­ся в Житомир. Ризикуючи життям, чимало здолали пере­шкод. Разом з іншими петлюрівцями потрапили до рук чекістів. У Центральному державному архіві-музеї літера­тури і мистецтва України зберігається «Справа № 112», власне, «Виписка з протоколу засідання Надзвичайної Комісії міста Житомира по боротьбі з контрреволюцією, бандитизмом, спекуляцією і злочинами на посаді», датована 27 груднем 1919 року.

У постанові ЧК зазначається: «Принимая во внимание, что Орловский В. Г., Довженко А. П., Кучеришко О. А. по­ступили добровольно в Петлюровскую Армию Украинской Народной Республики и выступили активно с оружием в руках против Советской Власти, причем при аресте у них были обнаружены подложные документы, свидетельству­ющие о том, что они явились на территорию Советской Рес­публики для того, чтобы проживать нелегально, а ввиду того, что они перешли на территорию Советской Республики после окончательного розгрома остатков Петлюровской Армии, поляков Красной Армией, и в установленный срок появились не в Советском учреждении для регистрации, признать их врагами Рабоче-Крестьянского Правитель­ства, перебравшихся с неизвестными целями и заключить их в Концентрационный лагерь. Но ввиду запроса о них Губпарткома Коммунистов-Боротбистов приговор до выяс­нения существа вопроса в исполнение не приводить» ².

«Справа № 112» визначила подальшу долю Довженка.

Плачинда С. Довженко в камері смертника.— Дявослово, 1994.— № 8.— С. 9.

² Довженко О. Господи, пошли мені сили: Щоденник, кіноповісті, оповідання, фольклорні записи, листи, документи.—Харків: Фоліо, 1994.— С. 642—643.

149

З 1920 року Олександр Петрович працює секретарем Київського губернського відділу народної освіти, ко­місаром Першого Українського державного театру імені Т. Шевченка.

З 1921 року Довженко — на дипломатичній роботі, він працює в Повноважному представництві Української РСР в Польщі, через рік — у консульському відділі торгового представництва УРСР в Німеччині. Одночасно в берлін­ському приватному училищі вивчає графіку, композицію, різьблення по металу, журнальну ілюстрацію.

Влітку 1923 року Довженко прибув з дипломатичною поштою до Харкова — тодішньої столиці України. Він мав їхати до Кабула, але родинні обставини перешкодили цій його поїздці до Афганістану.

24 серпня 1923 року під сатиричними віршованими памфлетами у газеті «Вісті ВУЦВК» з'являються кари­катури Довженка, підписані лаконічним псевдонімом «Сашко». Дипломат стає художником. Довженкові гостро-сатиричні політичні зарисовки сприймаються як блискучі графічні фейлетони й памфлети.

Політичні й побутові карикатури, ілюстрації до творів українських письменників, портрети, шаржі, обкладинки до книг і журналів, плакати, малюнки до кінофільмів — в таких жанрах виступає художник. Але Довженко відчу­ває творче невдоволення. Те, до чого він прагнув, вимагало інших засобів втілення. І Олександр Петрович вирішує:

треба починати все спочатку. Залишив натягнуті на під­рамники заґрунтовані полотна. Поїхав на Одеську кіно­фабрику. Дуже вже хотілося Довженкові побачити свої композиції в русі: «Я. відчув інстинктом і збагнув розу­мом, що кіно і є той могутній засіб, через який я зможу в достатній мірі виявити себе як художник».