«Свіччине весілля»

Історична основа твору. Талант Івана Кочерги найпов» ніше розкрився в драматичній поемі «Свіччине весілля» (1930). В ній драматург звернувся до подій XV — XVI ст., коли Київ перебував під владою литовських феодалів.

Вивчаючи акти Литовсько-Руської держави, Кочерга знайшов грамоти князів про заборону евітла в Києві: «Ко­ли я випадково натрапив на мотив «заборони світла», мо­тив» що й послужив темою для цієї драми, мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину суте міського життя і соціальної боротьби в стародавньому місті, а на цьому мальовничому тлі створити узагальни

ний образ боротьби України за свою волю і самобутню культуру»,

Mfr

Отже, сюжет драми навіяний історичними документа­ми про заборону світла і про боротьбу київських міщан проти неї.

У «Свіччиному весіллі» драматург правдиво передав колорит епохи, антагонізм поміж гнобителями і пригноб­леними, давні звичаї та побут.

Боротьба київських ремісників проти литовських князів у кінці XV — на початку XVI ст. за світло й людські права — тема твору Гострі суперечності виливаються у повстання під проводом зброяра Івана Свічки. Історія не зафіксувала такого факту, але Кочерга, вдавшись до художнього вимислу, створив правдиві картини народного повстання.

Особливості композиції. «Свіччине весілля» має без­доганно злагоджену композицію. Всі компоненти поеми свідчать про високе чуття міри, пропорції, доцільності поетичних засобів.

Боротьба ремісничого люду проти воєводи і його при­бічників, що завершується повстанням, визначає головний конфлікт поеми. Твір проймає мотив непримиренної боротьби антагоністичних сторін — трудових мас і панівної верхівки.

Основний конфлікт ускладнюється побічними, так чи інакше зв'язаними з ним. Автор показує суперечності і в таборі литовських феодалів (лінія Гільди, рицаря Кез-гайла, який заступається за Меланку), і соціальну неодно­рідність київських ремісників (війт Шавула виступає при­служником пана воєводи) Уже в експозиції твору, якою є перша картина, в словах кравця Коляндри («хоч як співай, а потемки сиди, бо світло заборонено світить») роз­кривається соціальна суть конфлікту. З того, що писар Козеліус забороняє дівчатам навіть співати про свічку, можна зробити висновок про скрутне становище київської бідноти. Зброяр Свічка готовий накласти головою, а добути князівську грамоту з дозволом запалювати світло — гра­моту, яку сховав від людей воєвода.

Отже, в першій дії — зав'язка твору. Драматичне напруження посилюється підступними вчинками Ольшан-ського.

Сюжет поеми розгортається стрімко, навально. Уміле поєднуючи драматичні сцени з комічними епізодами, письменник змушує читачів та глядачів з неослабним інтересом стежити за розгортанням подій. Прийом контра-| сту — характерна особливість творчого почерку драма-] турга взагалі.

220

Крім гострого змалювання конфліктів, чергування драматично напружених і комедійних сцен, особливістю побудови поеми є наскрізний символічний образ свічки, вогню як уособлення невмирущості народу. З перших до останніх рядків твору вогонь то палахкотить, то гасне — у пісні дівчат, в убогій хатині, на весіллі, в ніжних руках дівчини. Нарешті, світло свічки здіймається червоною загравою повстання. Герої твору живуть непереборним прагненням дістати право на світло в своїх оселях. Ці домагання київських низів потім переростуть у боротьбу за волю трудового люду.

Світло асоціюється в поемі з найблагороднішими пори­вами простих людей, їхніми заповітними мріями. Радості киян немає меж, коли Свічка здобуває світло. Радіє навіть сліпий золотар Передерій — один-єдиний, що не бачить запалених цехових свічок: «Чи не моя ж душа за світло це безмірно вболівала?..»

Помітне місце в поемі займають сцени весілля, народ­них забав тощо. Автор яскраво відтворює середньовічні українські звичаї, з етнографічною точністю передав подробиці й деталі народного ритуалу.

У «Свіччиному весіллі» багато дійових осіб. Усі вони поділяються на два антагоністичні табори; в середовищі кожного з них теж певна диференціація.

Зображення масових сцен. Важкі випробування випали на долю киян, на долю всього трудового народу. У творі багато масових сцен, у яких беруть активну участь кушні­ри й ковалі, кожум'яки й бублейниці, кравці й бондарі. Власне, з масового дійства — хороводу та пісень дівчат — починається і масовим дійством — повстанням — закін­чується драматична поема.

Драматург ставить перед собою нелегке завдання — «змалювати стародавнє цехове ремісниче життя, показа­ти це життя не статично, а в процесі боротьби з феодалами за міські привілеї і права». І це йому вдалося.

Письменник підкреслює індивідуальні риси окремих героїв масового народного руху. Ось велетень-кожум'яка Чіп, готовий всі ланцюги розірвати; веселий витівник, кульгавий кравець Коляндра; мужній сліпий золотар Передерій, «вродливий, поважного вигляду майстер». Його устами увесь народ говорить: «Доволі вже наругу Цю терпіть!» Виділяються також «старенький, білий, як голуб». Капуста, якому доручено бути батьком на весіллі, і дотепна жартівлива бублейниця Тетяна.

221

Скільки проклять посилає трудовий Поділ на гору, у замок воєводи, що виступає в творі символом гноблення й здирства. Зухвалий і свавільний деспот воєвода, жорсто­кий і бездушний егоїст Ольшанський та їхні служаки чинять насильство над безправним народом.

Епізодична постать козацького ватажка Кмітича теж наділена кількома виразними рисами: він відважний,) справедливий, рішуче виступає проти засилля воєводи,) обороняє Гільду, безправну дружину феодала. Донька) зброяра обстоює інтереси таких же ремісників, як її батько. Не втратив людської гідності також комендант Кезгайло.

Іван Свічка. Уже в першій дії Іван Свічка виступає як людина з цілком сформованим характером. Молодий, вродливий майстер цеху зброярів, крім свого фахового ремесла (виготовлення луків, стріл, мечів), уміє і годинники лагодити. Він справжній народний умілець. Але Свічка приваблює передусім красою своєї душі, беззавітною від­даністю народові, ніжністю серця і добротою характеру. Для нього, чесного трудівника, інтереси громади — над усе. Свічка тяжко переживає під'яремне становище трудо­вого люду, бере близько до серця його болі й страждання, але не впадає у відчай. Він виявляє далекоглядність. У відповідь на прохання Меланки «не гарячкувати» й «не будити страшних примар» Іван палко переконує кохану і всіх присутніх ремісників:

Ксли добром ніхто не дасть нам світла,— Його здобути треба — не молить, Бо без борні нікчемні всі молитви. І свічки мирної не варта та країна, Що в боротьбі її не засвітила.

Іван Свічка стає на чолі київських низів, які висту­пають проти сваволі. Найперша їхня вимога — вернути народові світло, щоб не сліпли в темряві такі майстри, як Передерій, котрий умів кувати чудові мережки із золота. Ризикуючи життям. Свічка здобуває князівську грамоту, яку приховав воєвода. Заквітчалася сяючими свічками магістратська зала. Всі дванадцять цехів зібралися на весілля. У поемі — це не тільки ритуал, це символ перемоги світла над темрявою.

Іван Свічка щиро кохає Меланку, мріє про щасливе подружнє життя. Але особисте в нього існує невіддільно від громадського. Смерть Меланки, яка стільки настраж­далась, але донесла живий вогник заповітної свічки до

222

мети, приголомшила Свічку, та не вбила його волі до боротьби. Він запалює полум'я народного повстання. Цей поетично-символічний образ розкриває основний зміст п'єси. Драматург так пояснив його: «Ось про яку свічку розповідає моя пісня — про тиху свічку любові й муки, що згасла в нерівній боротьбі однієї людини та що пере­можно запалена вже навічно — волею і силою багатьох».

У гармонійному поєднанні особистого й загальнона­родного — принадність характеру, невичерпне багатство і краса душі героя, благородство і шляхетність його моральних принципів.

Меланка. Великою творчою перемогою драматурга є створення образу Меланки. Чиста і світла, ніжно-трепетна, як тендітний пломінець свічки, дівчина привертає увагу своєю лагідністю і безборонністю, ніжною турботою про хвору матір.

У прагненні до особистого щастя Меланка наївно обме­жена, їй бракує широкого лету думки. Вона умовляє і сво­го нареченого не кидатися у вир громадських клопотів, їй дорогий тільки той вогник, що освітлює куточок власної хати.

Але Меланка сповнена людської гідності і уміє постоя­ти за себе. Свіччина кохана дає гідного одкоша і писареві Козеліусу, що заходився залицятися до дівчат, і каштеля­нові Ольшанському. Лагідна й ніжна Меланка виявляє стійкість і справжню мужність, коли над головою її мило­го нависає смертельна небезпека. Дівчина добулася до самого воєводи і зважилась у буремну ніч крутоярами Замкової гори пронести незгасним вогник, аби урятувати коханого (таку умову поставив воєвода).

Так Меланка, навіть гадки про це не маючи, стала борцем, здійснила подвиг в ім'я своєї любові, в ім'я ви­зволення ватажка ремісників. Сцени, в яких змальована терниста дорога від замку до в'язниці, потрясають своїм трагізмом.

Меланка — як пісня вірності, вона приваблює силою правди й романтичним пафосом. Сам драматург вважав створення образу Меланки «кращим ділом свого літера­турного життя». У передмові до «Свіччиного весілля» він зазначив: «Цей образ є поетичним символом України, що «з тьми віків та через стільки бур» пронесла незгасним живий вогник своєї волі й культури...»

Багатство мови. Стиль поеми. Драматична поема < Свіч-чине весілля» відзначається багатством образотворчих засобів. Мова твору звучить афористично. Романтичності

223

надають поемі образи-символи свічки, зорі, полум'я. Ось як, наприклад, відповідає Іван Свічка воєводі:

Немає в світі бурі, щоб огонь Могла задути вічний та правдивий...

...Живий огонь і в кремінці, Чекає лиш, щоб ми його збудили...

Хоч не мені — для вільного народу Колись зоря займеться світова.

Такою афористично прозорою мовою написано весь твір. Водночас драматург — першорядний поет — домігся звучання реплік легкою розмовною мовою. У драмі щедрі розсипи народних прислів'їв, приказок, порівнянь, які роблять мову персонажів гнучкою та барвистою: «Коли не крутить в носі, то й не чхай», «Як в буцегарні, темно», «Про вовка лиш помовка — аж і він», «Тут не твоє засипа­но, а наше, то і не пхайсь до нашого млина», «Який швид-' кий! Неначе рак на греблі», «Зав'яз, як пес в тину» і т. д. Виразні синоніми, якими народ називає литовських заброд: кати, дерилюди, гнобителі, драпіжники., мучителі, кривдники, гицелі, шкуролупи, гвалтівники прокляті, пекельні драби тощо.

Образ Меланки характеризується за допомогою пестли­вих слів: голубонько бездольна, зіронька ясна, ластівко сердешна. Із джерел народнопоетичної творчості черпав Кочерга і епітети (чесний рід, ясна зіронька, невільницька робота, лівчйтй-чепурушки, товариші-браги), і весільні жартівливі пісні.

Історичний колорит письменник створює, вживаючи архаїзми (назви ремесла, зброї, податків, одягу), церков нослов'янізми, латинізми (мова ченців Симеона і Фоки. писаря Козеліуса).

«Свіччине весілля» •— твір високого романтичного звучання.

У 1934 році Кочерга переїхав до Києва і активно вклю чився до літературно-мистецького життя столиці. За сім передвоєнних літ він написав низку гостропроблемних п'єс: «Підеш—не вернешся», «Чорний вальс», «Екзамен з анатомії» та ін. Всі вони присвячені темам сучасної •"•' Драматург ставить важливі соціальні, естетичні та мора но-етичні проблеми.

Під час війни Кочерга продовжував активну твог діяльність. Він редагує журнал «Театр», потім гад' «Література і мистецтво», працює в Академії наук УР( пише публіцистичні та наукові статті, створює кілька п <

224