Павло тичина (1891—1967)

В поколіннях

я озвуся,— не згорю

і не загасну,— мов огні електробуду... І в майбутню

пору ясну в пісні знов явлюся.

И буду — в людях жити буду.

Павло Тичина

Поезія Павла Тичини входить у наше життя звучанням дивовижних сонячних кларнетів, поривами вітру з Украї­ни. Тичина — поет незвичайний, самобутній, складний, поет-гуманіст, новатор. Його треба серцем відчути, розу­мом осягнути. Сповнене філософського змісту, художньо довершене слово поета бринить сталлю й ніжністю. Воно утверджує силу народної правди, розкриває духовний світ людини. Музичною рікою, вершинним літературним здо­бутком називають творчість Павла Тичини — класика нашого письменства.

Життя поета

На стіні в кімнаті — портрет матері. Павло Григорович завжди відчував на собі її зосереджений, трохи сумовитий Погляд. І линув думкою в рідне село Піски на Чернігів­щині. Там 27 січня 1891 року народився, там промайнули дитячі літа.

Мати... Неписьменна жінка, сердечна, добра, вона понад усе любила правду і дітей своїх научала бути чесними і правдивими. Материного заповіту— «вір у людей!» — поет дотримувався все життя. Від неї навчився любити природу, рідну пісню.

З любов'ю та повагою він згадував і свого батька — сільського дяка, вчителя «школи грамоти», який дітей привчав до праці. Змалку в Павла виявився тонкий музи­кальний слух, гарний голос.

56

Грамоти хлопчик навчився вдома, а потім ходив до земської школи. Учителька С. Морачевська, людина з про­гресивним світоглядом, прищеплювала учням любов до слова, давала здібному школяреві читати книжки. Тичина захопився байками Глібова, а потім і ІПеїзченковим «Коб­зарем», творами Пушкіна, Гоголя, Чехова.

Тринадцять років (1900—1913) Тичина перебував у Чернігові — співав у монастирському хорі, потім навчався в бурсі та семінарії. Набридала мертва схоластична наука, але мусив терпіти, бо на щось інше годі було й сподіватись, особливо після смерті батька (1906). Семінарист грав в оркестрах, керував хором.

Чернігів початку XX ст. був одним з важливих літера­турних осередків в Україні. Тут жив і працював Михайло Коцюбинський. Тичина почав відвідувати «суботи», що їх влаштовував письменник. У його домі гуртувалися пере­дова молодь, прогресивні діячі літератури та мистецтва. Коцюбинський назвав Тичину справжнім поетом. «Це мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою»,— згадував Павло Григорович.

З 1913 року Тичина вчився в Київському комерційному інституті (випускників семінарії до університету не при­ймали), одночасно працював у редакціях газет і журналів. Тут, у Києві, зустрів Лютневу революцію і більшовицький переворот у жовтні 1917 року.

На цей час припадає початок інтенсивної творчої діяль­ності поета. Краще з написаного увійшло до його першої збірки «Сонячні кларнети» (1918). Поет Микола Бажан пізніше згадував, з яким захопленням сприйняла молодь твори Тичини: «Ми... сиділи в лісі при багатті (бо виїхали всім технікумом на заготівлю дров), і читали, і п'янілії, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою нечуваною нами досі музичністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги».

Павло Тичина став одним із творців нової літератури, яка зв'язала себе з боротьбою за волю народу. Поет працює в редакції журналу «Мистецтво», завідує літературно-художньою частиною в Київському драматичному театрі ім. Т. Шевченка, керує робітничим хором, разом з компо­зитором Григорієм Верьовкою засновує Українську музич­ну школу. Подорожуючи з капелою композитора Кирила Стеценка по Правобережній Україні в 1920 році, зі старан­ністю літописця фіксує в щоденнику найцікавіші події з життя. Цього ж року була опублікована книга «Плуг»,

67

в якій Тичина об'єднав твори, написані протягом трьох років громадянської війни.

Влітку 1923 року поет переїздить до Харкова, де пра­цює в журналі «Червоний шлях» і бере участь у громад­сько-політичному та .літературному житті. У складі деле­гацій письменників, учених поет побував у Білорусії, Вірменії, Чехо-Слозаччині, Туреччині. Павло Григорович проводить велику наукову роботу, 1929 року його обрано дійсним членом Академії наук України. Виходять нові збірки поета: «Вітер з України» (1924), «Чернігів» (1931).

Влітку 1934 року Тичина повертається до міста своєї юності — Києва, який став столицею України. У складі делегації письменників зін репрезентує Україну на Між­народному конгресі захисту культури в Парижі (1935). Кілька років працює директором Інституту літеоатури ім. Т. Шевченка Академії наук України. У 1938 році побачила світ його збірка «Чуття єдиної родини», в 1941 — «Сталь і ніжність». Початок 1941 року був пам'ятним для поета: громадськість широко відзначила його п'ятде­сятилітній ювілей,

Під час другої світової війни Тичина живе в столиці Башкири Уфі, багато пралюе. Найвидатніші його поетичні здобутки воєнних літ — збірка «Перемагать і жить» (1942, 1944) та поема «Похорон друга» (1942). Слово поета кли­кало воїнів на бій з ворогом. Тичина виступав на антифа­шистських мітингах у Москві, Саратові, Уфі. Як директор академічного Інституту мови та літератури доклав немало зусиль для розвитку науки в суворих умовах війни.