«Чотири шаблі»

Джерела. Які ж події надихнули Яновського-прозаїка взятися за написання нового великого твору? Де відбува­лися? Коли? Хто в них брав участь і послужив прототипом провідних персонажів? Який матеріал був покладений в основу «Чотирьох щабель»?

Місце дії — рідна серцю степова Україна. Час: грудень 1918—перша половина 1919 року. Герої—безстрашні повстанці.

Закономірно виникає питання: хто ж отой легендарний «отаман партизанів»? Як же його атестує найновіше видання?

«Григоріїв Матвій (1888—1919), спершу отаман укра­їнських військ, колишній офіцер царської армії; під час повстання проти гетьмана (1918) діяв на півдні Правобе­режжя в районі Миколаєва, підтримуючи Директорію. У березні-квітні 1919, перейшовши на бік більшовиків, брав участь у їх наступі на Миколаїв, Херсон і Одесу, зайняті білими росіянами й французьким та грецьким десантом. Однак і далі Григоріїв іменував себе «отаманом партизанів», і в штабі його були українські ліві есери й анархісти. На початку травня 1919, після того, як більшо­вицька влада дала наказ іти до Угорщини на підтримку совєтському урядові, виступив проти більшовиків, під­триманий партизанами; повстання охопило район від Миколаєва й Херсона до Катеринослава, Кременчука та Єлисавету, але в кінці травня було ліквідоване Черво­ною армією. Григоріїв перейшов до Махна і був незабаром убитий махновцями» ^[.

Так надзвичайно лаконічно й безпристрасно характе­ризується «отаман партизанів»; в житті ж все було значно складніше — як у героїко-трагічному гостросюжетному детективному романі. Без знання всіх тих драматичних подій не можна до кінця зрозуміти самобутніх портретів Роману «Чотири шаблі».

«Чотирикутник смерті». Кінець 1918 року. «Україна, ломивши у всенародному повстанні німецьку окупацію, опинилася в «чотирикутнику смерти»: російсько-біль-

Енциклопедія Українознавства.— Львів, 1993.— Т. 2.— С. 435.

189

шовицький наступ з півночі, російські білогвардійці з Дону, альянтські десанти і денікінці з півдня, поляки на заході...» '

Що робить у цій ситуації уряд Української Народної Республіки? Прагне за всяку ціну замирення з Антантою. Сподівається, що захланні окупанти відмовляться від під­ступного плану реставрації поміщицької царської імперії;

дає наказ українським військам на півдні здавати міста і села без бою.

Російські більшовики не забарилися скористатися цією ситуацією: спішно поширили фальшивку як «текст дого­вору» уряду УНР з Антантою і Денікіним про скасування самостійної України і реставрацію царсько-поміщицької імперії.

Аби задушити молоду українську самостійну державу, в хід пішло все — аж до безсоромної брехні. «Офіцер армії УНР Григор'єв, до якого приєднався в цьому Юрко Тю­тюнник, бачачи нереальність надій уряду УНР здобути прихильність Антанти до незалежної України, знаючи, що Україна і, насамперед, його рідна степова Україна не прийме без бою денікінсько-антантську окупацію, що все це конче використає Совєтська Росія для «визволення»,— ого­лошує розрив з урядом УНР, заявляє себе вояком самостій­ної Радянської України, визнаючи за тимчасовий уряд не московську маріонетку на чолі з Раковським, а Централь­ний Ревком, утворений тоді українськими боротьбистами, що перейшли з партії есерів на радянські позиції» ''. j

Що ж далі робить «отаман партизанів»? Не гаючи часу,| із селян і чорноморських матросів швидко організовує) повстанську армію. Щоб уникнути більшовицького удару| в спину, домовляється з радянсько-російським команду-1 ванням про оперативну співпрацю...

«І от стається чудо. Босоногі батальйони селян, робіт­ників і матросів степової надморської України, очолені воєнним талантом і козацьким духом Григор'єва і Юрка Тютюнника, перемагають танки, гармати і океанські пан­церники Антанти, в незабутніх боях від Херсону до Мико­лаєва й Одеси скидають потужні десанти в Чорне море — і Григор'єв триюмфально вступає в Одесу, спонтанно привітаний усім її населенням» ^J.

Такий швидкоплинний розвиток подій аж ніяк не входив у плани більшовицької Москви. Усе летіло шкере-

Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження.— С. 561.

² Там само.— С. 562.

³ Там само.

190

берть: не бачити тепер російським шовіністам України — французи ж обіцяли представникам Леніна при мирних переговорах відступитись від неї...

Ленін і Троцький вирішили: хай краще Україна зали­шиться Денікіну й Антанті — тільки не українським повстанцям; антанто-денікінські зверхники були іншої думки: хай краще Україна дістанеться більшовицькій Росії, ніж українським самостійникам. Ніхто не бажав українському народові щастя — особливо ж не терпіла самовизволення Москва-«визволителька».

«Коли ж українська перемога стала фактом,— підсу­мовує Юрій Лавріненко,— Ленін поспішив приписати її Москві, і з того часу й понині осталася записаною в історії брехня» '. Мовляв, Радянська Росія скинула в Чорне море десанти-Антанти і визволила український народ від імпе­ріалістичних зазіхань...

«Після провалу невдалих спроб Москви за допомогою агентів убити Григор'єва, вона, бажаючи усунути з Украї­ни переможні полки Григор'єва, дає їм наказ негайно іти через румунську Буковину в Угорщину на допомогу угор­ським комуністам. Григор'єв, який ніколи ні на папері, ні на ділі не визнавав Москву своїм господарем, підготував загони для походу і... вдарив по російсько-совєтських окупаційних військах і властях...» ²

У своєму універсалі від 9 травня 1919 року «отаман партизанів» радив росіянам іти додому і забрати з собою свою маріонетку — уряд Раковського і КП(б)У

Перебіг цих подій Юрій Яновський знав, так би мовити, з перших рук — не один раз розповідав начальник штабу армії Григор'єва Тютюнник, один із найвизначніших воєн­них талантів і діячів української революції і держави, організатор «Вільного козацтва» в 1917 році.

Юрко Тютюнник зображений в третьому розділі «Чо­тирьох щабель»; правда, із зрозумілих сьогодні причин романіст не називає його ніяким іменем.

Ясна річ, Яновський-художник «виробив свій власний образ тієї історичної події» ^j — використав багато інших допоміжних матеріалів. Докладно вивчив, творчо осмислив.

Без цієї невеличкої історичної довідки, підкреслюємо, нам не збагнути у всій повноті й глибині того надзвичайно складного й суперечливого конфлікту.

Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження.— С. 562—563.

² Там само.— С. 563.

³ Там само.— С. 561.

191

Композиційна оргашзавдя. Місткі, енергійні рядки народної щедрівки — такий епіграф роману:

Пустимо стрілу, як грім по небу;

Пустимось кіньми, як дрібен дощик;

Блиснем шаблями, як сонце в хмарії

«Тональність» епіграфа має, за задумом Юрія Янов-ського, пронизувати художню тканину — від композицій­ної організації всього твору до ритму окремої фрази. Тому й складається роман «Чотири шаблі» з семи розділів-пісень.

Пісня — лейтмотив твору.

Коли роман був надрукований, Яновський розкрив най-д потаємніші секрети своєї творчої лабораторії, починаючи від задуму і закінчуючи архітектонікою: і

<< Кожну пісню побудовано, як окремішню річ. Пісня — хроніка найвищих пунктів задуму, хроніка героїзм] виконання...»

Кожну пісню-розділ «Чотирьох шабель» відкривав вірш, «та й сама проза, що йде за віршами, тяжіє до пісен но-ритмічної організації» ¹. :

На голос першої пісні «Благословіть почати щириі труд. Що відчинив би далину, як двері», хор відповідає:

Ми стаємо плечима до плечей, І світ відчинено, як двері!

Віршові заспіви кожного із семи розділів роману «є не лише сполучними ланками, а й ліричними інтродукціям^ до героїко-романтичного епосу...» '

Кожна пісня-розділ у свою чергу членується на і менші підрозділи. Така своєрідність композиційної стрі тури «Чотирьох шабель».

Іван Шахай мовби накреслює контури розвитку ms бутніх грірних сюжетних подій:

— Ми виходимо на дорогу... Як на карточці ми разом, так і скрізь ч^ тири наших голови не виходять з карточки. Ось ми всі нежонаті йдемо а сьогодні я повінчаюсь, і всі ми повінчаємось, і одружить нас із собов далека путь та грізне життя.

Перша новелетка-«кадр» — експозиція. Яновський з'я-1 совує: хто е хто. Тут же й окреслюється початок зав'язки.

' Пархоменко М. «Чотири шаблі» в творчості Юрія Яновсько-го//Яновський Ю. Твори: У 5 т.—К.: Дніпро, 1983.—Т. 2.— С. 413—414.

² Там само.— С. 420.

192

Підрозділ друїди — ^сам процес весілля («Весілля справ­ляли по-старосвітському»). Третій «кадр» можна умовно назвати так: «Перша Шахаєва ніч». Четвертий: «У Вар-ваоівці (^Іїа сташіД)*. «Звоювати — звоювали, та до рук не попало» — стислий зміст фінального кульмінаційного під розділу першої пісні. Цебто: Шахай зі своїми друзями офіцерський ешелон затримав, а зброї не зміг відібрати.

Пісня друга монтується з одинадцяти підрозділів-«кад­рів». «Вступна» новелетка розпочинається, так би мовити, з розв'язки: Ничипір Марченко розповідає сусідам по камері про свій полтавський бій. «Кадр» другий: вузлова станція. Стоїть «неймовірний, розхристаний, різномастий хаос». «Це була нестримна анархія звуків, руху, на­строїв... метушлива отара замість війська».

Номінальне п'ятитисячне військо Шахаєве, фактич­но — Марченкове («Навіть на головному панцернику Галата, на паровозі, гордо чорнів прапор. Шахай злякався цього крила анархії»).

«Кадр» третій: Іван Шахай оголошує себе партизан­ським командиром і наказує слухати тільки його. Чорні прапори з усіх ешелонів знято; замайоріли червоні...

У кульмінаційному «кадрі» спершу йде словесний двобій між шахаєвцями й анархістами. Він досягає свого апогею (Остюк вистрелив у стелю вагона). Винятково напружена ця сцена відтворена Яновським психологічно достовірно:

Електрика раптом погасла. Страшне темне око темряви полонило вагон. Пащчний страх охопив усіх. Нечутно було навіть дитгяяня. Все мовчало, бо ніхто не хотів притягти до себе мушки нагана. Секунди йшли і складалися в хвилини...

Розв'язка «вставної новелетки» несподівана:

Від того місця, де сидів поруч із анархістами Шахай, рипнув сті­лець. Легенький вітерець пройшов по вагоні — його відчули всі- За цим виразно клацнув курок револьвера і, раз повз раз, револьвер став стріля­ти, щоразу освітлюючи мінливим вогнем вибухів силует Марчекка. 3 останнім пострілом — останнім в барабані — засвітилася електрична лампа, 1 всі побачили, що лежать вони на підлозі, притисши голови до неї, Марченко стоїть і тримав револьвер, з револьвера ще йдр смердючи* дим, місце Шахая порожнє, побите кулями, кулями побито вікно, на кот­рому перед цим викреслювалася голова Шахая, а сам ТПя'еяй стоїть позаду Марченка 1, посміхаючись, каже:

Ти мене, Ничипоре Олександровичу, трохи не вбив. Анархісти — °н, ліворуч І

' «Українська література», 11.кл. 193

Справді, як високохудожній уривок сценарію пригод­ницького фільму. За •«безпристрасним» лаконізмом — якої сили напруга! І як увиразнюються в цій динаміці характе­ри! Адже це двобій не лише ідеологічний...

Напередодні Успенівської операції Іван Шахай розпо­чинає організацію дисциплінованих полків та бригад (під­розділ шостий); Шахай розробляє детальний план Галато-вого рейду в тил інтервентів; Марченкова клятва. «Ритм велетенської роботи»: за загальним Шахаєвим планом успенівпі (за обіцяну плату матерією) копають бліндажі для гармат, зміцнюють кулеметні гнізда, маскують тран­шеї (підрозділ сьомий).

«Кадр» восьмий: Галат прориває лінію фронту — відчайдушний бій з французькими окупантами.

Та й уся купка виглядала й діяла так, ніби всі вони погубили розум 1 шукали лише солодкої раптової смерті серед нічних пахощів степу. Ліз­ли в пельку до ворога цілою купою, йшли, не дивлячись, скільки , руаів падає поруч, летіли, як метелик на вогонь,— це могли лише партизани.

У стриманому описі — власне, ліричному відступі,— авторське захоплення безстрашністю борців, котрі від­стоюють завоювання незалежної України.

Конкретні, реальні партизани ось тут, на наших очах, переростають у своєрідні образи-символи. Такими висо­кими вони були за своїм душевним «кипінням». Такими легендарними їх бачив Яновський.

Інтервенти відступають, хоча сили їхні уп'ятеро д:у-ясчі. Остюк-кіннотник:

«Треба розбити дощенту, до білого прапора, не ви­ходячи з Успенівки».

«Кадр» дев'ятий: Шахай виконував складний і ризико­ваний план. «Союзники — греки й французи — напосіда­ли на Успенівку Вони зранку ходили двічі и атаку, але Марченко одбив обидві...» На флангах і в центрі йшли ворожі танки; на землю падали газові бомби. Замість детального опису перипетій Яновський з документальною точністю констатує:

Маневри Шахая, заколоти в тилу, що їх чинив скажений Галат. наскоки Остюкової кінноти, уперта оборона Успенівки — діло Марчеива, погані настрої солдатів десантної армії — все це спричинилося до того. що французьке-грецьке командування вирішило почати розмову з банди­тами-повстанцями, відтягти час, зберегти за собою славу • фагя-ичио' вепереможеного війська і, відійшовши до моря, почати похід знову. ^

Власне, тут і оцінка ситуацій, що склалися на даний і момент на фронті, і з'ясування причин, що її зумовили, 1 розгадка ворожого тактичного маневру-заходу...

194

Далі битву на лівому фланзі «коментують» французь­ко-грецькі парламентери, залишені Шахаєм та Марченком у вагоні («Останній посварився на парламентерів револь­вером і суворо наказав не виходити з купе»):

_ ^.3 правого — теж чути поодинокі постріли. Стійте, тут у них мав бути кіннота — рівнина, бачте, гарна. І рубатися вони вміють.

— Дивіться,— майже закричав грек, заглядаючи у вікно,— он її видно, прокляту кінноту! Вона пересувається поза горбами, як великий полоз, вона чекає, щоб останньої хвилини добити й розігнати знеможену піхоту.

«Кінематографізм» компонування (враження від по­дій) «конденсує» напруження, «ущільнює» «площу» романа.

Парламентерів охопив жах: партизани заздалегідь під­готувалися до вирішального бою.

На кінець четвертої години чекання до парламентерів зайшов Шахай. Він так і зайшов з револьвером у руці, як тримав його увесь час, керуючи боєм. Із зусиллям розігнув він пальці і поклав на стіл револьвера.

— Вибачте, що довелося трохи почекати,— ми саме підписували деякі пункти попередньої угоди,— сказав Шахай так, ніби у нього зовсім пропав голос.

Як бачимо, Юрій Яновський виявив себе блискучим майстром опису партизанських боїв, батальних ситуацій. На це вже давно звернули увагу дослідники його творчості як в Україні, так і за кордоном. «Силою експресії, роз­махом і органічністю баталійних сцен я в українській літературі не знаю йому рівного,— пише Григорій Костюк.— Саме цій тематиці присвячені його найкращі твори: «Кров землі», «Чотири шаблі», «Вершники» .

Після перемоги під Успенівкою партизанська армія неймовірно збільшилася. Шахаєві заслуги «перебирає на себе» Марченко:

— Я переміг переможців світу! Європа першого сорту переходить у цю хвилину кордон, і моя славна кавалерія на чолі з маршалом Остюком — топить їх у річці.

Така розв'язка передостанньої «вставної новелетки». Заключний «кадр»: Остюкова кіннота переслідує розбиті французькі й грецькі полки...

І в третій пісні Яновський-художник виявив себе неабияким майстром ліпити складні, нерідко суперечливі

Українське слово.—Книга II.—С. 441.

Т

196

характери вкрай лаконічними образно-виражальними засобами.

Перший підрозділ умовно можна назвати «Перед боєм»; другий — «Бій»; третій — «Військові хитрощі: ко­сим ударом»; четвертий—«ІПахаїв сон»; п'ятий— «Раптом брязкіт шабель, льот шапок і кінське іржання сповістили Шахаєву перемогу».

Кінематографічний прийом «розкадровки» батальних картин характерний і для композиційної структури третьої пісні.

Поетичний заспів до четвертої пісні завершується таким реалістично-романтичним узагальненням:

Солдат на землю падає від кулі,— Його життя іще летить вперед!

Цей своєрідний композиційний «ключ» відразу ж по­глиблюється в сконденсованій філософській поезії в прозі, якою відкривається розділ:

Зоря замигтить несподівано, тоненьке, ледве помітне проміння звисне від неї вниз і, як павутиння, нестиметься на землю. Зоря давно погасла, за квінтильйони кілометрів падає, вирвавшися із загальної системи... А світло, що вона послала в просторінь, ще летить і летить, вібруючи ft переломлюючись в атмосфері.

Вступний ліричний відступ до четвертої пісні «Чоти­рьох шабель» — мовби прелюдія до майбутнього високо­художнього фінального афоризму розділу-новели «Лист у вічність» з роману «Вершники»:

«Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі».

Комбриг Галат одержує наказ виступати; прощання з Остюком: «Вони обнялися і зараз же застилалися з такого прояву своїх взаємин» - такі колізії експозиційного «кадру». Наступна «новелетка». Шахай «розпікає» Гала-та за «важучий гріх» кіннотників, «який змиває лише кров»; словесна дуель командира з нахабним блідим кіннотником; шістсот Галатових шабель мусять розбити вороже кільце.

Підрозділ третій: кінна бригада мчить в ешелоні на невидимий фронт.

Осіння ніч. пізня осінь перед зимою і горішній вітер неслися на­зустріч.

Галатівці за всяку ціну мають вибитися з кільця:

— Я пускаю бригаду з обох боків залізниці... гармати підуть посере­дині. Я дійду до станції, візьму її і буду триматися до обіду.

196

Галат викликає вогонь на себе, а шахаєвці тим часом пройдуть повз нього, проб'ються крізь послаблений фронт і з'єднаються з армією. Апогей конфлікту: Галат з руч­ного кулемета розстрілює хоробрих безумців-смертників, які викликають його на розправу.

Бригада гомоніла й лютувала. Коли б не ворог близько, вона пошма­тувала б Галата й розвіялася б по селах. Загальна небезпека тримала ще всіх укупі.

Поєдинок комбрига з Митькою Шворнем. Власне, весь підрозділ — це «суцільна кульмінація» (без розв'язки).

Передостанній «кадр»: двобій зупинив ПІахай. Він за­кликає кіннотників пробитись до своїх:

— Сюди за мною йдуть інші бригади нашої дивізії. Летять орли кін­ної бригади Остюка, славної бригади, їхні революційні прапори заквіт­чано перемогами. На них немає жодної плями.

Перипетії несподівано загострюються. Шахай скоман­дував: «По ворогах революції...» В останню мить:

«Отставить... підемо разом усі в бій».

Як у захоплюючому пригодницькому фільмі: винятко­ва напруженість дії, глибина розкриття внутрішнього життя персонажів, лаконізм. А далі ще стисліше — по­чаток заключного підрозділу (ніби викарбувано майстром на дорогоцінному металі найголовніше):

Бригада пішла в наступ, як бригантина, надувши паруси і поскри­пуючи снастями. Станцію взято, і сніг покрив загибель більшості кіннот­ників. Решта дивізії також прорвалася за вороже кільце поблизу. Остюв, зробивши прорив, примчав з полком до місця, де, на його думку, загину­ла бригада і загинув безумний Шахай.

Остюк побачив обоз, що віддалявся. Він упізнав здалеку Галата на захопленій тачанці. За ним завмирала пісня...

Кость Волинський підсумовує: «Отже, не стихійність і розпад поетизуються в «Чотирьох щаблях», а якраз навпа­ки — процес «перелому всієї української революції», над­звичайно важливого перелому від партизанщини до зорга­нізованої, свідомої боротьби за перемогу революції» '.

Уже згадуваний Григор'ев (за «Енциклопедією Украї­нознавства» — Григоріїв) «і його повстанське військо навіяли Яновському образ непереможного Шахая—

ВолинськийК. Літературне сьогодення.— К.: Рад. письмен-1984.— С. 123.

197

«степового Наполеона» і його маршалів Остюка, Галата, Марченка та вояків типу братів Виривайлів, що могли б бути і дійовими особами Гоголевого «Тараса Бульби», хоч кожний із них у своїй неповторній індивідуальності є кровний і типовий син українського 1919 року» '..

Іван Шахай. Розпочинає Юрій Яновський вступний підрозділ першої пісні «Чотирьох шабель» «уповільненим кадром». Точніше, «німою сценою»,, В день свого весілля Іван Шахай запросив найближчих друзів сфотографува тися. Але було це десь «перед початком» роману. Ми ж «присутні» якраз в момент знімання:

«Вони завмерли, ніби ковтонули міцної отрути, вона їм забила дух».

Яким вимальовується в цю незвичайну мить наре­чений?

...Похмуро пригнувся на стільці, простигши наперед зціплені руки Він наче сидів на сідлі. Новенький френч з плямами на плечах, де буяв погони, солдатські штани і нові шеврові чоботи з острогами, букет весіль­них воскових квітів на грудях — так виглядав Шахай.

Завершує романіст «вступне» портретування чотирьох героїв «ореольним» гіперболічним узагальненням:

Це сиділи на скелі орли, напустивши ва себе всю поважність завмер­лих хвилин. Це — ще не порушена нічим тиша, яка розірветься через голосне квиління стріл, брязкіт щитів, іржання коней, і затремтить степ,-ватрясуться шляхи під копитами сміливих вершників.

А чи не є це вже «увертюрне» поглиблення тієї ідейно-художньої «тональності», яка так заклично й багатообі* цяюче прозвучала в лапідарному епіграфі? Бо далі йдуть риторичні питання-ствердження.;

Чи знають вони свою силу волю, замах клинків своїх мужніє сердець і світло очей? Не знають вони ні сили, ні волі. ні муяокУгі сердеї ні замаху клинків. Та що їм .зо таких дрібниць, коли вони почувають, і живуть! їх четверо верховодить усім Новоспаським. Вони літають, як птахи,⁴ кружляючи над рідними хатами, вище й вище, на синю скелю неба, ледве помітними крапками стають там, І насилу впасти може згори завмираю­чий клекіт. Вони живуть}

Отже, починав Юрій Яновський з моментальної фото­графи. Цей кінематографічний прийом допомагає худож­никові «надовго» зосередити увагу читача на якійСі. одній індивідуальній рисі характеру персонажа. Тим «ільше, коли відразу, підкреслюємо, подається груповий портрет.

Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження.— G. 561.

198

Уже на другій сторінці «Чотирьох шабель» Іван Шахай викладає Остюкові, Марченку й Галатові свою, так би мовити, політичну платформу, знаючи напевно, що і ДРУ³¹ її поділяють:

— Революція здала нам козирі у руки. Ми їх тримаємо, доки прийде наша гра. Я не знаю, що буде в містах, бо я загубив нитку до тих, що там керують. Але тут у нас будемо готові до того, щоб не дати нігде, нікому, нічого за нас вирішувати. Наше слово — у нас у пельці, а в руках шаблі, й кулемети, і тридюймовий, і сам господь! На колосальнім безмір'ї вів зараз вітер, немає жодної влади, а кожен ярмарок — настояща революція.

Іван Шахай повідомляє друзям про те, що він чекав з дня на день від телефоніста на станції звістки про офі­церський ешелон з фронту, який варто було б обеззброїти. Він не дозволить золотопогонникам «гасити революцію...»

У даній ситуації, за переконанням ПІахая-ватажка, справедливий і правий лише той, хто перемагає. «Сила і воля до життя — ось найсправедливіший закон. Хватай за горлянку і відбери зброю, а потім хай кажуть, де спра­ведливість». Ніякого компромісу із «золотими богами» — захисниками царського самодержавства!

Герой мовби «підсумовує» той стан, в якому опинився його рідний край: «Велетенський хаос, котрий опанував землю, був, як море, що порозбивало човни», з надією думає про найзаповітніше:

Треба йому триматися острова, доки витратить силу шторм і хаос ста­не пасивний. Тоді — шаблею захищати руїни. Поодрубувати руки всім. хто потягнеться підкоряти вільний народ, хто захоче різати його землю, як хліб, і їсти, захлинаючись від жадоби, від страху, що хтось дужчий одніме шматок.

Сильна особистість.

Як бачимо, Шахай не позбавлений здатності мислити узагальнено-гіперболічно, «крупними романтичними маз­ками». Така ця, по-гоголівськи широка, натура. Самородок. Хай багато в чому ще не «відшліфований». Але «серцеви­на» в ньому класове чутлива. Шахай-патріот громитиме («Поодрубувати руки...») іноземних окупантів, внутрішню контрреволюцію. Підтвердження цьому — контекст «пі­сень» «Чотирьох шабель».

І в кобзарській пісні герой хоче почути передусім про честь і хоробрість, про обов'язок людський і лицарську славу. Бо сам Шахай з роду чесного. Він клянеться дідом кріпаком, прадідом запорожцем: «...не загинула іще честь і хоробрість. Любов і ненависть, дружба й самопожертва

199

висе підносяться з забуття. Революції ми не проспимо. Яка воля віє над землею!»

Таким персонаж окреслюється в першій пісні: менше в дії, більше — через характерологічні «програмні» репліки.

Вибрати потрібних людей — цьому Шахай-ватажок на­дає виняткового значення. Щоб вони цілком підкорилися волі командира. Іван вважає, що слід співати і про таких людей, як Максим Залізняк: «хай не загине на землі боротьба проти гнобителів!» Головне ж: на єдино вірний шлях спрямувати цих сміливих велетнів, оберігаючись, певна річ, «анархічних сліпців: їхні діла відсувають пере­могу в темряву прийдешніх віків!»

У Шахая виник план: зустріти ешелон «золотопогон­ників» у Варварівці. Зброя за всяку ціну — таке гасло на даному етапі партизанського командира: офіцери пра­гнуть якнайшвидше приїхати додому, «щоб захищати свої маєтки від революції...» У Шахаєвому голосі, коли він віддає наказ, бринять ноти непохитної волі.

Повстанці називають свого ватажка Колумбом.

Програма чітка, завдання конкретне. У сцені зустрічі з комендантом ешелону та командирами окремих частин Шахай виявляє виняткову хоробрість і кмітливість. В пе­реговорах про капітуляцію «золотопогонників» розкри­вається ще одна риса характеру «командувача цього району» — гідна подиву витримка, самовладання.

У пій винятковій ситуації Шахай, кажучи його ж сло­вами, ледве не поплутав весілля з похороном: адже з ним лишилися тільки Остюк та Галат.

Тут вперше Шахай «проговорився», що він шахтар.

Має цілковиту рацію літературознавець Кость Волин­ський, коли наголошує на народному корінні образу Івана Шахая. Адже це герой, продовжує літературознавець, по­казується не тільки як визначний ватажок повсталих мас, а і як герой, чий характер міцно закорінений в національ­ній історії, народних традиціях. А через нього, головним чином, реалізується принципово важлива ідея про народ­ний характер революції, котра виростала із глибин національної історії народу.

Характер героя увиразнюється у другій пісні. Спер­шу — через самохарактеристику:

— Я звих бути перший, а не другим, Остюче... Тепер а прийшов совести вас туди, де з'явився вже ворогі Він погрожує нам і няпгій країні, він хоче повернути панську сваволю і каторжне життя.

200

Т

Своїм побратимам-однодумцям Шахай каже, що «над­ходить славний момент, коли треба класти голови за рево­люцію і розбивати груди об ворожий панцир».

Першу перемогу здобуто — чорні прапори знято з усіх ешелонів.

Словами пісні Шахай підсумовує: «Коло мене товари­ші все вірні сидять» — Остюк, Галат, Марченко, Панько Виривайло. Остюкові кіннотники зустрічають Івана вигу­ками «слава!».

Винятково важливого значення Шахай надає форму­ванню полків, які в майбутньому сподівався розгорнути в бригади. П'ятий залізний — взірцевий: до піхоти долу­чити тисячу бійців кінноти, панцерників, гарматників.

Отже, на першому місці — організованість, дисципліна.

Характер Шахая розкривається ще однією несподіва­ною рисою: він не тільки природжений командир, а й та­лановитий стратег. Тож цілком закономірно, що під Успенівкою Шахаєва реорганізація партизанської армії блискуче витримала іспит.

Кінцева Шахаєва мета — заманити інтервентів до Успенівки, на ріку, в болото і воду; ось тоді й пустити на них гармати, кулемети, резерви піхоти і резерви нестрим­них Остюкових шабель. Розтрощивши спантеличену воро­жу силу, відібравши у неї танки і гармати, партизани залізним потоком підуть крізь фронт на допомогу Галато-ві — руйнувати і топити французькі й грецькі десантні кораблі.

Киплять фортифікаційні роботи по укріпленню Успе­нівки — Шахай до всього додивляється хазяйським оком. Коли ж уп'ятеро дужчий ворог під партизанським нати­ском починає відступати, герой «Чотирьох шабель» кля­неться й далі «боротися до краю, до перемоги, за гідність, яку розбудила в нас революція». Адже «діло наше — це наше майбутнє...»

Військовий хист Івана Шахая особливо яскраво розкри­вається у битві з грецькими та французькими інтервентами. Союзники прагнуть охопити Успенівку, партизанський командир дезоргаїгізовує ворожі фланги, розгромлює їх.

Героїка боротьби за волю, за нове життя розкривається Юрієм Яновським через внутрішній світ персонажів:

шахаєві відводиться чільне місце в третій пісні.

Що ми вже знаємо про командира партизанської армії? як розкривається його характер?

«Шахаїв парубоцький хист затуманив серця парти­зан»,

201

Повстанці вірять у військовий талант свого командира:

Був їхньою волею. Чи не все рівно куди — щоб він тільки був на коні та його спокійні очі спереду. І землю, і Шахая вони любили однаково.

Через невласне-пряму мову Юрій Яновський знайомить читача з найпотаємнішими Шахаєвими роздумами:

Земле наша, матінко, кров'ю политая, лежиш ти напохваті у всіх! Кожний руки, що від бажання спітніли, кладе на тебе. Але хто покладе руки на чепіги? Хто потом закрапле борозну на дощ і на врожай?

Так і хочеться Іванові Шахаю застромити зброю на межі й піти вздовж за щойно вивернутою плугом масною лискучою скибою. Проте партизанський командир усві­домлює: ще не час. В якійсь мірі Шахая можна навіть назвати поетом землі, хліборобської праці:

«Весно, весно, прийди на ці поля скоріш і полий їх травами хлібними і сіном, сіножатями й царинами!»

Кмітливий стратег, тонкий психолог, Іван Шахай на штабних нарадах «напускав командирів майже до бійки», а сам «під цей галас» складав план наступного бою, що «завжди протилежний тому, який радили командири». Остюк, Марченко, Галат, Coca та начальник штабу звикли до таких несподіваних рішень свого улюбленця:

«Хіба не доведено вже їм у всіх попередніх боях, що вони непереможні, доки мають такого Шахая?»

В одному з найтяжчих боїв із переважаючими силами ворога тільки непереможність і спокій Шахая врятували становище. Наприкінці третьої пісні командирова постать, так би мовити, остаточно монументалізується:

Вихором вилетів на шпиль могили вершник і став там, як пам'ятник. Простягнута рука застигла, показуючи вперед, ніби бронза раптом потекла в її жилах.

Шахаїв героїзм, як ми вже не раз спостерігали, перед­усім — у вчинках. І в той же час бійців вражає дивовижна поля командира: «Той здавався надлюдською силою. Це був гіпноз»; його «магічне слово»: «Усі чекали, що Шахай скаже магічне слово і від нього встануть на пероні мертві».

Очоливши стихійне повстання трудящих мас, талано­витий організатор Іван Шахай «робить все, щоб привести його в русло свідомої, цілеспрямованої революційної боротьби» '. Що це так, свідчать й заключні слова пісні:

«Регулярні армії повстали серед хаосу і руїни. Стихія, виступивши з берегів, знову увійшла в них».

Волинський К. Літературне сьогодення.— С. 127.

202

Михайло Остюк. Характеристика розпочинається з опису специфічної ходи Шахаевого побратима: «Остюк забирав усю землю під себе, ступаючи кривими ногами кіннотника. Він розмахував правою рукою, а ліва увесь час висіла, не рухаючись, наче нею вічно притримував Остюк шаблю». Двома реченнями — «задавнена» звичка; голос у Михайла сильний: «він звик вахмістр увати в ескадроні »г змальовує автор свого героя.

Почувши Шахаєві слова про волю, що віє над землею, Остюк, як і Галат та Марченко, «вірив в зорі і прекрасні ідеї, в чистоту і мужність людської душі...»

Суворий Шахай безмежно вдячний побратимові:

«Остюче, ти великий кіннотник. Твої шаблі купати­муться в крові ворога. Ти як залізна стіна. Остюк! Спасибі, бригада!»

В кульмінаційну мить бою Остюк вискакує з околиць Успенівки, захоплює два французькі танки, знищує екі­пажі. «Лютування» Остюкової шаблі — мовби «прелюдія» до класичного заспіву майбутніх «Вершників», «Клинки зявкали, коні люто іржали й кусалися, француз одбив скажені вимахи» «гарячки-Остюка».

Лейтенантова шабля ударила гостряком у ліву руку Остюка, котрою він тримав повід, пробила долоню, пройшла товстий ремінний пояс, кожушок, френч, сорочку — і потрапила в кістку. Скориставшися з цього, Остюк притиснув ворожу шаблю тісніш до свого ребра, щоб її не так лег­ко було висмикнути, розмахнувся правою рукою і начисто зрубав офіце­рові шапку з голови 1 зачепив плече. Лейтенант упав з коня 1, падаючи, шарпнув свою шаблю. Остюк поточився в сідлі і помутнілими очима став оглядати поле бою.

Вражає достовірність непередбаченої ситуації. «Без­пристрасно-лаконічний опис. І в той же час — яка докладність у зображенні «діалектики душі». «Кадр» цей справді так і «проситься» у фільм (і за зорово-пеихологіч-ним компонуванням, і за блискавичною динамікою). Щоб поглибити образ, Яновський вдається до прийому характе­ристики через інших дійових осіб:

— Це ось заходить маршал Остюк,— сказав ТПяий, коли в дверях з явилась постать Остюка з перев'язаною лівою рутою— — Остюк — син селянина, і вже сім років ве скидає військової одежі. Це йог® кіннота на лівому флаазі зіяла паніку. Шабля у нього — маленька кубаночка, чорнява співуха. Плачено за неї табунами коней і сотнями голів. І ще ніколи вона не пощербилася.

Самохарактеристика увиразнює індивідуалізацію об­разу:

203

«— Хазяїне,— Остюк сів поруч Марченка,— попоруба ла моя шабля лівий фланг. Коли б не твій наказ,— ми б гнали їх аж до моря».

Шабля в даній ситуації найкраще «промовляє»: який відчайдушний кіннотник Михайло Остюк. «Він осміхнув­ся, і його обличчя стало прекрасним, як поломінь»,— таким «ореольним» узагальненням завершується портрет героя в фіналі другої пісні.

Результат перемоги партизанських загонів над кількіс­но переважаючими білобандитами (третій розділ) — у без­страшності командирів і відчайдушності бійців:

«Хіба можна перемогти Марченка, Остюка й Галата. доки вони ще живі?»

Так, Шахаєві помічники хоробрі. Передусім — відчай­душний Михайло. В цьому плані він, як і його бойові побратими, виписаний кінематографічне лапідарне.

Галат. У колективному портреті «Чотирьох шабель» (перша пісня) Яновський «вихоплює» лише якусь одну промовисту деталь, найхарактерніший жест, поворот голо­ви, вираз очей. Причому — в органічній «злютованості». Звідси — лаконізм, енергія фрази: «Галатів чуб один ворушився, звисаючи над оком».

Хома — високий; полюбляє виступати в картинній позі: «сам він не ворушився, упершись рукою в бік і од-ставивши ліву ногу. Наймолодший з чотирьох, він був і найнетерплячіший». Від конкретного портретного зма­лювання (через індивідуалізуючий штрих) — до підкрес­лення риси характеру, особливості темпераменту.

На наступній сторінці опис зовнішності увиразнюється:

«Галат біг попереду — довгоногий, тонкий і чубатий». Як у кінокадрі: рух, пластика.

Соромлива дівчина заступила Галатові дорогу — «по­дивилася в його чорні очі, як у криницю з холодною водою». Порівняння чорних очей з холодною водою поглиб­лює образ-характер. До того ж — один з наймолодших Шахаєвих друзів обдарований незвичайної сили і краси голосом:

«По всіх кутках бриніли шибки від співу Галата».

Напередодні «славного моменту» Галат командує оди­надцятьма панцерними потягами. В його очах «молодість засяяла... як чистий вогонь...». Від Шахая він одержав «божевільне завдання» («божевільний, жорстокий мозок підказав Шахаєві такий план»). Як же слід виконати це завдання?

Від моря наступають французькі і грецькі інтервенти;

Галат має будь-що прорвати ворожу лінію фронту, «про-

204

мчати зі своїми панцерниками в тил, скільки можна буде, влаштувати героїчний бій, зірвати рейки і свої панцерни­ки, зруйнувати станцію, штаб, телефони і телеграф і потім летіти з тилу до Успенівки, тим часом відтягуючи на себе ворожу увагу і ворожі набої».

Галат щиро зізнається: ПІахаїв план «переламав» усе його життя; сміливо каже, що йому страшно. Командир же цю відвертість розцінює об'єктивно:

— Те, що ти зараз боїшся й маєш сміливість зізнатися,— якнай­краще доводить твою хоробрість, котра з'явиться до тебе в холодний час. Іди і готуйся.

Шахай не помилився. Його віра й моральна підтримка в кульмінаційний момент відіграють першорядну роль. Такої ж думки й Панько Виривайло: Галат «хоробріший за нас усіх».

Марченко. Через скупу деталь Яновський передає не лише риси вдачі, особливості темпераменту персонажа, а і його попередню біографію:

«Подзьобане віспою обличчя Марченка стало страш­ним одразу — оббите морською водою обличчя кольору сухого полину».

Справжнє художнє відкриття: відтінок барви — специ­фічний, не запозичений, а заснований на неодноразовому баченні — спостереженні сина степу; його важко забути.

Один штрих — і образ Марченка відразу «засвітився», тобто: став життєво достовірним — ні на кого іншого не схожий. Шахай найкраще знає Марченків характер. В кульмінаційну мить Ничипір мовби кам'яніє, не рухається, очі стають холодними та безсторонніми, губи міцно стиснуті, щоки бліді, на лобі блищать краплини поту. Не людина — хижак перед стрибком.

Отаман партизанів призначає Марченка командиром Успенівської фортеці, він знає, яким «мотивуванням» сколихнути найтонші струни Ничипорового серця:

Марченко загорівся з останніх слів Шахая. Вони невідомим і чу­десним чином збуджували нелюдську гордість і силу клинка в руці Марченка.

— Шахай,— сказав він, і це були ніби найвдир.цт слова за все його ^3KH™,— коли ми переможемо цих тридцять тисяч 1 У спецівський бій залунає по всьому світі, я віддаю тобі свою голову і свій клинок і ляжу під копито твого коня.

Марченко веде партизанські поліси в атаку. Годі було встояти під натиском новоспасівців — француаи доти не

205

зустрічали такої волі до перемоги. Месники деморалізува­ли ручними гранатами екіпажі трьох танків. Сміливість,

хитрість, одчайдушність...

Брати Виривайли. Портретування Виривайлів, «що за­гинули згодом усі,— один по одному — рубаючи шляхту, стріляючи кадетів, домучуючи генералів», розпочинається «з кінця». Від вступної «анкетної» характеристики Янов-ський відразу ж переходить до «поіменної» конкретної індивідуалізації «чотирьох соколів».

Першим змальовується Іван — «геніальний сурмач з неймовірними легенями, котрий міг перекричати всі стихії, збудити мертвих і виповнити поле бою тривожним, полохливим, зворушливим, переможним сигналом...»

Петро Виривайло — «комбриг кінної, майбутній герой Успенівської операції, котрому зробив поминки Марченко, наказавши зарубати над його тілом сотню полонених...»

Очолюваний Семеном п'ятий залізний полк у нічнії Успенівській операції б'є інтервентів в лоб, заманює їх ш болота і грузькі луки. Частував Шахай і Виривайла-наг молодшого — Панька: «гордість піших і кінних полкії кулеметників і гарматників, Панька, що складав пісні -гострі, як бритва, співав їх так, що вершники падали з k( ней від реготу, і вивчив солідно лаятись увесь свій полк -він командував потім полком». Майже кожна Паньков репліка — це «каскад» народних прислів'їв.

«— Боже помагай! З ночвами на Дунай! — проспіваї собі під ніс Панько, ніби виконуючи завдання — хвилюва ти Остюка і дратувати Шахая».

«Роман «Чотири шаблі» є непересічним, помітним яви щем в історії всієї української літератури, особливо — романтичної прози» '. В цьому переконує нас не лиш мистецтво композиції, а й поетика характеротворення Яновський-художник робить спробу розкрити народній характер революції в Україні. «Чотири шаблі» — героїч ний епос революції.

Жоден твір Юрія Яновського не був сприйнятий офідій ною. партійною критикою позитивно. «На знищувальна удар проти перших його літературних виступів («Мамутс ві бивні», «Кров землі», «Прекрасна Ут») він відпові «Майстром корабля». На критику «Майстра корабля^

' Пархоменко М. «Чотири шаблі» в творчості Юрія Яновського, Післямова // Японський Ю. Твори: У 5 т.—К.: Дніпро, 1983.— Т. 2.— С. 442.

206

відповів «Чотирма шаблями». На вбивчу провокацію проти «Чотирьох шабель» відповів «Вершниками» і «Ко­роткими історіями» '.