ВаеильченкоС. Твори: у 4 т.— Ввд-во ан урср. 1959—60.-

•*- 4— С. 60.

31

новелу» . У написанні гнучкої й різьбленої новели, у творенні новелістичної повісті й роману Степан Василь-ченко — неперевершений майстер.

Після революції твори прозаїка і драматурга видава­лися понад сто разів: «Кармелюк», «Бусурман» (1927), «Мужицька арихметика», «Вибрані твори» (1928), «Авіа­ційний гурток» (1930), «На перші гулі» (1937), «Вибрані оповідання» (1938), «Олив'яний перстень» (1952), «Талант» (1955), Твори в 4-х томах (1959—1960) та ін.

Чим же приваблюють новели, повісті та п'єси Степана Васильченка? Передусім правдою і поетичністю, глибокою любов'ю до дітей, до вчителів, до трудящої людини.

Новела «Приблуда» має підзаголовок: «Із життя дитя­чого будинку».

В осінню хвищу сюди прибився круглий сирота Мишко, голодний, занехаяний («Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене — живого не було на йому місця»).

Хлопчик відразу ж зачарував своїх нових друзів не­звичайними оповіданнями, дивовижним співом. Справді самородок, талант. Діти в один голос доводять завідуючій Парасці Калістратівні, що Мишко «найкращий за нас усіх! Роботящий, слухняний... Це буде Моцарта!.. Артист, музика... Якби почули, як співає! Як грає!..»

І хоч холод пропікає до кісток, хоч від голоду паморо-читься голова, хоч діти сплять по троє на одному ліжку, мужня й енергійна Параска Калістратівна, усупереч усім законам, вказівкам і нормам, приймає обдарованого хлопчика до гурту, обігріває і його теплом свого серця:

«Поскулювались, позамотувались, сплять. Усе — май­бутні зорі нового життя. З темряви у бите вікно летять білі папірці — сніг». Невтомна вихователька-сподвижниця зуміла розбудити у кожній дівчинці й хлопчикові дитячо­го будинку віру в свої сили:

— А в нас, казала Параска Калістратівна, оцей буде професор, а цей — інженер, а оця і оцей — це будуть артисти.

Мало не всі в будинку, як визначала сама Параска Калістратівна, були майбутні великі люди. Всі, що на їх вказували, заклавши руки за спину, спокійно хитали головою, вважаючи, очевидячки, все, за їх сказане, за всім відому, непохитну істину.

Здебільшого, сприятливих обставин для роботи у митця не було. Писав, де доводилося, по двічі і по тричі пере-

' ВасильченкоС. Твори: У 4 т.— Вид-во АН УРСР, 1959—60.— Т. 4.— С. 54.

робляючи, скорочуючи. Наприклад, п'єсу в трьох нах «Не співайте, півні, не вменшайте ночі» Васильч^ драматург писав на передових позиціях першої світової війни, часто під черговий гуркіт німецької артилерії.

Олесь Гончар підсумовує: «У когорті майстрів укра­їнської новелістики Степан Васильченко посідав чільне

місце» '.

До оповідань класика української літератури як за те­матикою, так і за стилем близькі твори Андрія Залжвчого (1892—1918). Близькі — не означає: тотожні. Як і Василь Чумак, початкуючий новеліст тільки зробив свій перший заспів, невтомно шукаючи неповторного почерку.

Український письменник і громадський діяч Андрій Заливчий народився в селі Млини, тепер Галицького райо­ну Полтавської області, в родині селянина-незаможника. Голодне й холодне дитинство новеліст згодом відтворить в автобіографічній замальовці «їсти»;

А мати вже в третьої сусідки позича паляницю. Уже днів чотири ви­давцем нам давала хліба: нас було п'ятеро — вранці по скибці й увечері. І ми вдвох з сестрою цілий день перемінно трималися матері за поли і прохали «папи». Вже в третьої сусіди позичили хліба і ніде оуло більше:

та й ті прохали якомога швидше повернути. І мати щодня разів по п'ять шукала, у кого б ще можна було позичити. І не знаходила. У одних не було, до других почуття гонору не дозволяло йти. Щоразу вона вагалася, але потім таки ні, не ходила.

А ми таки мало схожі були на людських дітей — обтрьопані, замурза ні.

Та спраглого потягу до знань не могло загасити й страшяв убожество. Хлопець самотужки навчився читати й писати. Закінчив харківську гімназію. Вступає до університету на юридичний факультет. Йде в революційне підпілля. За участь у харківській організації лівих есерів 1915 року його було заарештовано і заслано до Тургайська.

Після Лютневої революції 1917 року Андрій Іванович повернувся в Україну і поринув у революційний вир. Редагує газету «Зіньківська народна управа». Виступав на масових мітингах. Закликає вести спільну боротьбу з соціа­лістичною Росією проти іноземної інтервенції. У грудні 1918 року за дорученням Української партії соціалістів-революціонерів прибув до Чернігова.

Г о н ч а р О. Твори: В 7 т.— Т. 6.— С. 481.

2 «Украївсша література», 11 кл.

83

^ Заливчий — один із керівників повстання проти гайда­маків і німецьких окупантів.

Раптом п-ббах! — і другий, третій стріл

тривожний. Кулемет нервово зататакав...

— це уривок з місткої, динамічної поеми Василя Еллана «Повстання», присвяченої Андрієві Заливчому:

Легко так дісталась перша перемога;

Ворога змішав безумно смілий напад.

Панцирник здобуто... Ах, не йде підмога...

І серця тривога стисла в чорних лапах.

Гетьманці все міцніше стискають коло — «Кулі чітко лучать в панцир». Повстанці на чолі із Заливчим відбива­ються до останнього набою. Проте сили нерівні:

... А надвечір — все укрив туман. Сніг лягав (так м'яко-м'яко танув...) На заціплений в руках наган, На червоно-чорну рану.

Озвірілі вороги забили безстрашного Заливчого. Один із керівників повстання загинув 13 грудня 1918 року в Чернігові під час запеклих вуличних боїв. Лишилася недоспівана пісня, яку розпочав на засланні.

Встиг Андрій Заливчий за своє коротке життя написа­ти лише десять автобіографічних новел, які побачили світ під назвою «З літ дитинства». Спершу в збірці «Червоний | вінок» (Одеса, 1919), потім окремим виданням з портретом| автора і передмовою Гната Михайличенка (1892—1919).|

«Родина», «їсти», «Обкладки», «У школі», «Або церкви! строїтимете, або ні чорта не стоїтимете», «З благородними) дітьми» — так називаються окремі експресивні «замальов-Ц ки» книжечки «З літ дитинства», їх ще можна назвати яскравими фресками великої картини. Надзвичайно лако­нічними. І в той же час до душевного щему вражаючими. Передусім — оголеною правдою, автобіографічною відкриті­стю, ліричною проникливістю і глибоким психологізмом.

Гармонія людини і природи — ось вісь, навколо якої, кажучи словами Максима Рильського, обертається цикл но­вел та повістей Михайла Івченка (1890—1939) — «самобут­нього прозаїка лірико-психологічного стильового напряму»

' Мельник В. «Увесь задуманий і філософічний». Передмова/Я Михайло Івченко. Робітні сили: Новели. Оповідання. Повіст Роман.—К: Дніпро, 1990.— С. 25.

84

За майстерністю психологічного аналізу, за особливо­стями розкриття образу-характеру він чи не найближче стоїть до класиків української літератури Михайла Коцю­бинського та Степана Васильченка. І водночас літературо­знавці називають Михайла Івченка «єднальною ланкою» між традиціями визначних художників слова і нова­торськими пошуками Григорія Косинки, Андрія Головка та інших талановитих прозаїків.

Які ж відомі збірки оповідань та повістей Івченка? Передусім — «Шуми весняні» (1919), «Імлистою рікою» (1926), «Порваною дорогою» (1926), «Земні дзвони» (1928).

Першу автор назвав збіркою новел. Відкривається вона «Лірикою осені»—«До землі». До «малих форм» відно­ситься й «Королівна Зелених Борів», «Тіні нетлінні» та «В первісні простори». А от твір, що став заголовком книги, то, зрозуміло ж, повість.

Головний герой «Шумів весняних» — персонаж-«я». Земський агроном Василь Павлович, вчорашній студент («Ах, у Київ би зараз, в студентську кімнату, до товари­ства!»). Натура романтична. Реаліст і мрійник водночас;

«сіре безбарвне життя» його пригнічує — весь у пошуках краси.

Київ по весні такий чарівний, шляхетний, буйно пишається в своїй красі.

Колись я одній панні сказав:

«Я радий, що се наша українська столиця. Нація, котра мав таку столицю, і сама повинна бути колись такою ж буйною, прекрасною»,— панна відповіла мені вдячним теплим поглядом.

Івченко-художник виписує пластичні портрети (Іван Іванович, покоївка Феня та ін.). І через опис зовнішності, і за допомогою невласне прямої мови та мовної партії новелістові вдається розкрити найпотавмніші порухи люд­ської душі. Скоряюча ліричність — наскрізний камертон

^{ОПОВ1Д1;} ^^Р надзвичайно уважний до ідейно-компози­ційної ролі деталі.

Роман Михайла Івченка «Робітні сили» (1929) літе­ратурознавці відносять до філософсько-етичних творів. Гостропроблемний, полемічний. Не втратив актуальності і в наші дні, бо головний герой — молодий професор сільськогосподарського інституту Віктор Савлутинський примушує читача задуматися над багатьма проблемами — багато що переосмислити.

Для цього періоду характерне суперечливе ставлення молодих прозаїків до класичних традицій. Робляться

2«

89

спроби пов'язати жанрово-стильові проблеми з динамікою оновлення (новелетки, шкіци (ескізи) тощо).

Небувала гострота соціальних конфліктів на фронті і в тилу притаманна оповіданням та повістям Мирослава Ірчана (1897—1937). Книжка «Фільми революції», що побачила світ у Нью-Йорку в 1923 році, відкривається невеличкою прозовою поемою «Напівдорозі». Ліричний герой ставить перед собою завдання:

«Візьму долото і буду довбати. Буду довбати в твердо­му камені, у мармурі. Викую з них безсмертні постаті. Збудую величну святиню і над її дверима напишу:

«Ц е Ті, що впали напівдорозі сьогодні за з а в тр а*.

На довгі роки обличчя художньої прози поряд з Андрієм Головком, Остапом Вишнею, Юрієм Яновським, Іваном Микитенком визначають Петро Панч, Іван Сенчен-ко, Олександр Копиленко, Юрій Смолич, Кость Гордієнко. Громадянська війна, життя міста і села, відбудова народ­ного господарства, утвердження нових виробничих відно­син — провідна тема романів, повістей та оповідань цих та інших художників слова.

Яка ж проблематика превалює в творах українських прозаїків? Насамперед теми, пов'язані з громадянською війною («Голубі ешелони» Петра Панча), розвиток со­ціальних («Бур'ян» Андрія Головка, «Політика» Григорія Косинки), національних, родинних відносин («Роман міжгір'я» Івана Ле, «Біла мавпа» Мирослава Ірчана), формування людини («Вуркагани» Івана Микитенка), культури («Майстер корабля» Юрія Яновського). Синтез романтизму й реалізму.

Які ж стильові манери притаманні прозі першої поло­вини двадцятих років? Романтико-героїчна («Мамутові бивні» Юрія Яновського), лірико-імпресіоністична («Со-лонський яр», «Легенда», «Кіт у чоботях» Миколи Хвильо­вого), реалістична («Дороговказ» Петра Панча, «Пилинко» і «Червона хустина» Андрія Головка), науково-фанта­стична («Останній Ейджевуд» і «Прекрасні катастрофи» Юрія Смолича, «Сонячна машина» Володимира Винни-ченка, «Реванш» Петра Панча).

Отже, поряд з новелами в середині двадцятих років з'являються великі епічні полотна: романи («Бур'ян» Андрія Головка, «Майстер корабля» і «Чотири шаблі» Юрія Яновського, «Місто» Валер'яна Підмогильного) та повісті («Зелені серцем» та «Пасинки степу» Головка, уже згаду­вана тетралогія «Голубі ешелони» Панча).

86

Особливо важливу роль у подальшому розвитку українського епосу відіграв Андрій Головко (1897—1972).

Брав участь у відстоюванні незалежності України й Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) (1893—1933). Народився Микола Фітільов (псевдонімом Хвильовий письменник почав підписувати свої твори з сере­дини 1921 року) 13 грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Сумщині.

«Я тепер покохав город» — так називається один із перших друкованих віршів Хвильового-поета. Через рік світ побачила окремою книжечкою його поема «В елек­тричний вік». На якому ж ґрунті зріє, «розбруньковується» «золоте слово» митця? На до щему в серці рідному селі, де народився, де побачив уперше барвінковий світ, де прошуміла в боях та грозах неспокійна молодість:

Жевріють спогади... про що? ...Степи! Степи! Від вас, степи, я!

То ж чи можна відрікатися від національних коренів, від своєї історії? Від рідної мови? Від культури свого народу? Хто шануватиме нас, коли станемо безбатченками? Усе дороге Хвильовому-патріоту. У тому числі і «Степи Залізняка і Ґонти» («В електричний вік»). Тодішній народний комісар освіти Микола Скрипник підтримав романтика; «Я вважаю за цілковито можливе, щоб письмен­ники, театр, опера, музика використали стару романтику козацьких часів. Від цього старого ми не відрікаємося, це наше минуле. Залізняк і Гонта — це наші герої, це наші попередники» '.

У любові до рідної землі («Від вас, степи, я!»), до рідної мови, історії, культури — першовитоки патріотизму. Без любові до рідного народу не можна вести мови про повагу до інших народів. Патріотизм й інтернаціоналізм — два крила єдиного. Корінь і крона. І чим той корінь глибше сягає в надра рідної землі, тим вище підноситься до сонця крона, збагачуючи й радуючи все навколо.

Люблячи батьківщину, її героїчне й трагічне минуле, •Х-вильовий-романтик захоплено оспівує «нашу еру»:

Кохаємо залізо й мідь,

Бетони і чугуни—

Від них родилися громи,

Але і співні струни...

Дніпрова хвиля: Хрестоматія новозведених творів до шкільних "Рограм.— К.: Рад. ппс., 1989.— С. 527.

87

Темпераментний новобранець з Богодухівщини разом з Володимиром Сосюрою та Майком Иогансеном підписує «Наш універсал до робітництва і пролетарських митців українських». Це своєрідний маніфест новітньої творчої генерації.

Про робітничий клас мовиться не символічно. Вже будучи відомим письменником. Хвильовий продовжував слюсарювати на харківських заводах. Удень пращоє в цеху, а пізніми вечорами творить «пісню пісень». Видає збірки поезій «Молодість» (1921) і «Досвітні симфонії» (1922).

Особливо хист романтика, виразника настроїв робіт­ників, розкривається в книзі новел «Сині етюди» (1923). Все тут незвичайне: проблематика, композиційна органі­зація, образотворчі засоби. Невтомно експериментуючії, художник-новатор наполегливо шукає свого неповторного «почерку». Трепетна задушевність нерідко поєднується з суворим реалізмом. Хвильовий-лірик все частіше мовби змагається з Хвильовим-сатириком.

Що насамперед привертає увагу в новелах та повістях автора «Синіх етюдів»? Виявлення яскравого романтично­го начала («Кіт у чоботях», «Солонський яр», «Мати») та викривально-сатирична спрямованість проти старих і новонароджених негативних явищ тогочасної дійсності («Іван Іванович», «Свиня», «Колонії, вілли...»).

У великій статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» Олександр Білецький назвав Миколу Хвильо­вого основоположником нової української прози. А Воло­димир Коряк так надзвичайно лаконічно і в той же час об­разно огранив творчий портрет поета і прозаїка: «Істинно:

Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хоробливо вражливий і гор­дий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і соро­м'язливий, химерний характерник, залюблений у слово, у форму «мрійник» '.

Час же то був не тільки буремний, а й до краю спре­сований — хотілося виявити себе в багатьох галузях, мистецтвах, жанрах...

Таким був Микола Хвильовий. Йому хотілося бути, кажучи словами Олександра Довженка, різним, хотілося начебто розділитися на кілька частин і жити в багатьо:

' Л е й т е с А., Я ш с к М. Десять років української літерат (1917—1927).— Харків: ДВУ, 1928.— Т. 1.— С. 526.

38

життях, професіях. У першу чергу — літературно-мис­тецьких. „ . „ .

«Строкате життя», його «гарячий зріз» и відтворює

Микола Хвильовий у романі «Вальдшнепи», в повісті «Сана-торійна зона» та інших творах. Уже сам образ-метафора «санаторійної зони» літературознавці називають симпто­матичним. Герої— «зайві люди». Розчаровані, перестра­шені, бездіяльні. Лякає мешканців зони не лише міщан­ська навала, а й власна «непотрібність». Адже «машинізо­вана людина поступово втрачає вроджену самобутність, неповторність. Вона не тільки байдужіє, а й, пристосував­шись до обставин, нікчемніе.а то й роздвоюється. Неврастенік Хлоня говорить: «Скоро ми зовсім забудемо тиху заду­шевність і будемо не то машинізованими хижаками, не то хижими машинами». Проте слова персонажа не слід пря­молінійно ототожнювати з авторською позицією. Уривком із щоденника хворої Микола Хвильовий застерігає:

«Санаторійна зона не театр маріонеток — це є розклад певної групи суспільства, за який (розклад) і за яку (групу) я не беру відповідальності...»

Нудну осінню елегію опромінює віра: «в темних очах моєї буйної неспокійної республіки нарешті заграє голу­бий промінь, і вона найде те, чого так довго шукає». Повість «Санаторійна зона» завершується оптимістичною нотою.

«Воістину пророком» називає себе один із провідних героїв роману «Вальдшнепи» (1927) Дмитрій Карамазов. Характер складний і суперечливий.

Як відомо, опублікована лише перша частина твору.

Знову ж таки: критики здебільшого міркування персо­нажа ототожнюють з авторськими. Яких тільки ярликів не начіплювали Хвильовому — і «націонал-ухильник», і «на­ціоналіст», і навіть «фашист». Цькування посилювалися. Письменник з усіх сил намагався позбутися тих надзви­чайно образливих визначень — бо всі вони були надума­ними, необ'єктивними, як то кажуть, пришиті білими нитками.

Увага горе-«шанувальників» концентрувалася лише на «гострій цікавості» до «основоположника хвильовизму и автора «Вальдшнепів».

У передмові до «Вибраних творів» у двох томах Хвильо­вий зазначає, що на «гостру цікавість» він не претендує. Щоб бодай якось захиститися від своїх не в міру запо-иадливих критиків-цькувальників, вдається до цитування "йрубіжних цінувальників його творчості.

39

В 1931 році вийшла німецькою мовою збірка «Вибра­них оповідань» Миколи Хвильового.

Вплив автора «Синіх етюдів» на розвиток української літератури важко переоцінити. Творчість поета, прозаїка, літературного критика і досі «нас усіх хвилює».

Складні процеси морально-психологічного становлення нової особистості в пореволюційний період художньо відтворює Валер'ян Підмогильний (1901—1941) (новели «Собака», «Проблема хліба», «Сонце сходить», «В епіде­мічному бараці»).

Проте чи не найбільше визнання приніс прозаїкові роман «Місто» (1927). Це історія людської душі, цебто головного героя твору — Степана Радченка.

Допитливий хлопець із села потрапляє до міста; вузу не вдається закінчити — влаштовується на роботу в один з київських журналів. Його покликання — художнє слово, сам творчий процес. І хоч чимало тут можна знайти спільного між життєвими перипетіями самого прозаїка і його провідного героя, це все ж таки не автобіографічний роман.

Одним із фундаторів української прози двадцятих років справедливо називають Григорія Косинку (1899— 1934). У новелах «На «золотих богів», «На буряки», «За земельку», «Політика» звучить мотив жорстокої класової боротьби.

«Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії «золотих богів».

Косинка-психолог вміє показати, як зароджується і кристалізується в душі селянина свідомість. Впадає в око імпресіоністична лаконічність і реалістична місткість авторського письма.

До покоління «перших хоробрих» належить і Петро Панч (справжнє прізвище — Панченко) (1891—1978). Народився прозаїк у містечку Валках Харківської області в родині колісника.

Для кращих оповідань збірок Петра Панча «Калюжа», «Солом'яний дим» (1925), «Мишачі нори» (1926), «Ти-хонів лист» (1928), «Муха Макар» (1930), «Слюсар із депо» (1931), «Народження» (1932), «Прийміть і мене» (1934) характерний лаконізм.

Під простотою цих творів, писав Олександр Білецький, «помітно велику пророблену роботу». Вона відчувається не тільки у чіткості та викінченості сюжету, а й у гумори­стичному забарвленні окремих сцен.

40

У книзі «Голубі ешелони» (1927) Петра Панча відобра­жені найважливіші суспільні події першої чверті двадця­того століття. Цикл відкриває повість «З моря». У ній змальовується повстання 1905 року на броненосці «По-тьомкін».

У повісті «Без козиря» прозаїк засуджує імперіаліс­тичну війну. Повість третя «Голубі ешелони» дала назву тетралогії. Завершує збірку «Повість наших днів» — одна з перших спроб в українській літературі двадцятих років художньої розробки теми відбудови зруйнованого війною народного господарства.

«Для мене, як і для більшості письменників молодшої генерації, він, Петро Панч, був передусім людиною Роз­стріляного Відродження,— підсумовує Олесь Гончар.— Був одним із тих небагатьох фізично уцілілих, стероризова­них, та все ж таких, що й далі залишаються вірні собі і, як можуть, у найскладніших умовах тоталітаризму підтри­мують ледь жевріюче життя української культури. Лави будівничих катастрофічне поріділи, вільне слово вже вилучено, уже замуровано його в спецфондах, однак жити треба, і як важливо тоді було бачити хоч де-не-де тих, хто зберіг у чистоті ідеали молодості, в чиїх душах і далі світилось те наше велике національне світання, що його пізніше буде названо українським Ренесансом» '.

Яскравим художнім документом з історії громадян­ської війни на Північному Кавказі е роман-хроніка Пилипа Капельгородського (1882—1942) «Шурган» (1930). Письмен­ник був безвинно репресований; помер 21 листопада 1942 року. «Роман «Шурган» і повість «Непорозуміння» є вершиною творчості Капельгородського,— підсумував Михайло Стельмах.— Ці твори будуть жити в пам'яті поколінь, як і образ славного українського письменника, вірного сина своєї Вітчизни» ².

З-під пера Івана Микитенка (1897—1937) з'являються повісті «Антонів огонь», «Вуркагани», роман «Ранок», песи «Диктатура», «Кадри», «Справа честі», «Дівчата нашої країни», «Соло на флейті» та ін. Загинув Микитенко 1937 року, ставши жертвою сталінської політики геноциду проти українського народу.

Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського Відроджен-С. 150.

пельгородський П. Твори: У 2 т.— К.: Дніпро, 1982.— ЗО.

41

«Дипломною роботою» студента-практиканта Київ­ського політехнічного інституту на звання «інженера людських душ» Івана Ле (справжнє прізвище, ім'я та по батькові — Мойся Іван Леонтійозич) (1895—1978) став двотомний «Роман міжгір'я» (перша книга побачила світ у 1929 році, друга — у 1934). Ле працював інженером на іригаційних будовах Узбекистану. Побачене й пережите і лягло в основу широкого художнього полотна.

Поряд з «індустріальнигді> розвивається й «сільський» роман («Аванпости» Івана Кириленка, «Перша весна» Григорія Епіка, «Сквар і син» Костя Гордієнка та ін.).

Розвивається гумор та сатира (Остап Вишня, Пилип Капельгородський, Кость Котко, Сергій Пилипенко, Мики­та Годованець).

Українська проза двадцятих — початку тридцятих років характеризується різноманітністю стилів і жанрів. Художники-реалісти невтомно вдосконалюють свою май­стерність. І не лише в прозі, айв драматургії.

Здобутки української драматургії. Протягом останньо­го півстоліття безпідставно були вилучені з культурного життя народу «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «При-гвождені», «Гріх», «Закон» та інші драми й комедії Воло­димира Винниченка, які з успіхом ставились у театрах Росії, Німеччини та інших європейських країн.

1917 року постановкою «Чорної Пантери і Білого Мед­ведя» офіційно відкрилася діяльність «Молодого театру» Леся Курбаса. У двадцятих роках гостросюжетна п'єса Винниченка з успіхом йде на сценах Київського драма­тичного театру імені Івана Франка, Одеського театру;

в Німеччині здійснено екранізацію «Чорної Пантери».

Чим же драми і комедії Володимира Винниченка так глибоко хвилюють глядачів? У чому секрет їх популяр­ності? Передусім постановкою й художнім розв'язанням гострих соціальних проблем, винятковою сценічністю, майстерністю психологічного аналізу з життя вихоплених характерів, пружним діалогом, блискучим обігруванням слова.

Від агіток, плакатно-мітингових, абстрактно-поетичних форм письменники молодшої генерації поступово перехо­дять до повнокровної драматургії нового типу — реаліс­тичного розкриття глибинних зрушень у психології й мо­ралі, змалювання рельєфних людських характерів (драми «97» Миколи Куліша, «Родина щіткарів» Мирослава Ірча-на). Талановиті драматурги творчо розвивають традиції

42

класичної спадщини, зокрема традиції славнозвісного «театру корифеїв».

Письменники-новатори значних успіхів досягають як у жанрі соціально-побутової драми й трагедії, так і в жанрі ліричної та сатиричної комедії.

Ці п'єси відразу ж, як правило, ставляться на сценах театрів «Березіль» Леся Курбаса, Київського театру імені Івана Франка, Харківського Червонозаводського театру

та ін.

Уже згадуваний Мирослав Ірчан (справжнє прізвище, ім'я та по батькові — Бабюк Андрій Дмитрович) працював не тільки в царині прози; але найкраще він себе виявив як драматург гострої соціально-політичної теми. Його хвилюють суспільні конфлікти сучасності. Сценічні п'єси «Родина щіткарів» («Гази»), «Радій» («Отрута») засновані на яскравих життєвих фактах.

У жанрі історичної драми виступає Іван Кочерга (1881—1952) («Алмазне жорно», «Свіччине весілля»). Корнійчукові приносить визнання п'єса «Платон Кречет»;

Ярослав Галан завершує роботу над п'єсами «Вантаж» та «Осередок».

Як і в реалістичній трилогії Миколи Куліша («97», «Комуна в степах», «Прощай, село»), у п'єсі Івана Мики-тенка «Диктатура» мотиви соціальної боротьби на селі є основними.

Формування свідомості, психології, етики, гуманізму («Радій» Мирослава Ірчана, «Патетична соната» Миколи Куліша, «Яблуневий полон» Івана Дніпровського), істо­ричної пам'яті («Свіччине весілля», «Алмазне жорно» Івана Кочерги), соціально-побутових, морально-етичних конфліктів («Народний Малахій» Миколи Куліша, «Роди­на щіткарів», «Радій» Мирослава Ірчана), становлення соціальних відносин («Кадри», «Дівчата нашої країни» Івана Микитенка, «Платон Кречет» Олександра Корній­чука) — такі провідні мотиви української драматургії двадцятих — першої половини тридцятих років.

Про жанрово-стильове новаторство літератури свідчать і сценарії Олександра Довженка. «Заперечуючи уяву про кіносценарій як про утилітарний літературний посібник кінорежисера, Довженко першим у вітчизняній і світовій літературі, у вітчизняному і світовому кіномистецтві підніс сценарну творчість до висот художньої літератури. іому є всі підстави стверджувати, що Олександр Дов­женко є родоначальником кінодраматургії. Його сценарії

43

й кіноповісті багатьма читаються з таким же зацікавлен­ням, з яким переглядаються його нев'янучі фільми» '.

Період Відродження характеризується розквітом літе­ратурних угруповань і течій, їх ліквідацією і створенням єдиної Спілки письменників. Справді, це була надзвичай­на епоха в розвитку української літератури. Відбулись справжні художні відкриття. Проте здобутки були б ще значнішими, якби не культівська деформація суспільства та не її згубні наслідки: масові репресії, організований сталінщиною страшний голодомор 1932—1933 років. «Якими ж словами можна описати мучеництво України того періоду, що поклала в сиру землю сім з половиною мільйонів своїх синів і дочок? Голодомор замахнувся на майбутнє нації: третина умертвлених голодом — діти, які не народили нащадків, не дали потомства» ².

СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРИ 30-х — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 50-х РОКІВ

Ідейно-естетичні пошуки в поезії, прозі і драматургії.

У зв'язку із загостренням міжнародної обстановки в три­дцятих роках активізувалася участь українських письмен­ників у світовому русі діячів культури проти фашизму, за мир між народами. Зокрема, 1935 року група літераторів (Павло Тичина, Петро Панч, Олександр Корнійчук, Іван Микитенко) виїжджала на Міжнародний конгрес письмен­ників на захист культури (Париж).

Мистецтво й література розвиваються в умовах тоталі­тарного режиму, з жорстокіш диктатом і терором. З одного боку, помітні реальні здобутки літературного, естетич­ного поступу, а з другого — спотворення і перекручення принципів суспільного і духовного життя, викликаних адміністративно-командною системою і соціалістичним реалізмом.

Регламентація і вульгаризація принципів народності, реалізму, збіднення літературного процесу шляхом зве­дення його до єдиного творчого методу й стилю — ось чим характеризується література середини й другої половини тридцятих років. Все це негативно вплинуло на розвиток поезії, прози, драматургії, літературно-художньої крити-

' Левада А. Уроки Довженко//Уроки Александра Довженко:

Сборник статей.— К.: Мистецтво, 1982.— С. 8.

² Маня к В. Голод: чому і як?//33-й: голод: Народна Книга-йіеморіал. Упоряд.: Л. Б. Коваленко, В. А. Маняк.—К.: Рад. письменник, 1991.— С. 11.

44

ки. Багато талановитих поетів, прозаїків, драматургів, режисерів та акторів безпідставно репресовані, закатовані і розстріляні, виключені з розвитку літературного й мис­тецького процесу. Серед них — Остап Вишня, Пилип Ка-пельгородський, Микола Куліш, Лесь Курбас, Мирослав Ірчан, Григорій Косинка, Григорій Епік, Олекса Слісарен-ко, Микола Зеров, Євген Плужник, Олекса Близько...

У тридцяті роки, незважаючи на труднощі, вдоскона­люється художня майстерність Пазла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Головка, Петра Панча, письменників середнього покоління — Павла Усенка, Миколи Бажана, Леоніда Первомайського, Івана Микитенка, Олександра Корнійчука, Івана Ле, Юрія Яновського, Олександра Копиленка, Юрія Смолича, Костя Гордієнка. У літературу приходять молоді письменники. У першу чергу слід назвати Андрія Малишка, Олексу Десняка, Миколу Трублаїні, Михайла Стельмаха...

Виходять збірки «Чуття єдиної родини», «Сталь і ніжність» Павла Тичини; «Україна», «Збір винограду» Максима Рильського; «Батьківщина» Андрія Малишка;

«Люблю» Володимира Сосюри; грузинські та узбеки-станські цикли Миколи Бажана.

Українська проза цього періоду збагачується романами про робітничий клас («Інженери» Юрія Шовкопляса, «На берегах Славути» Якова Баша та ін.), історико-революцій-ним романом Юрія Яновського «Вершники».

Важливе місце посідають також твори про історичне минуле. Значним надбанням літератури став багатоплано­вий двотомний роман Зінаїди Тулуб (1890—1964) «Лю­долови» (1934—1937), в якому психологічно достовірно зображується життя українського суспільства 1615—1622 років. Письменниця всебічно змальовує образ гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного — талановитого полко­водця, організатора переможних запорозьких походів у Крим, мудрого дипломата.

Двічі безпідставно засуджували Зінаїду Тулуб. Влітку 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засу­дила Зінаїду Павлівну до тюремного ув'язнення строком на десять років (ярославська в'язниця, Колима). 16 травня 1950 року Зінаїді Тулуб був оголошений новий вирок:

зіслати на поселення в Кокчетавську область Казахської РСР. У липні 1954 року Тулуб надсилає листа на ім'я най­вищої посадової особи держави: «Судову кару я відбула, і ось уже пішов п'ятий рік, як я томлюся в засланні, серед напівпустельних казахських цілинних земель, без можли-

45

вості побачитись із близькими, повернутися до улюбленої праці письменниці, застосувати на практиці свої знання історика і створити хороший історичний роман про астро­нома Джордано Бруно, для якого я ще в 1936—1937 роках встигла зібрати багато цінного і рідкісного матеріалу... Жити мені залишилося недовго... Невже ж на порозі смерті потрібний цей мій відрив від життя, ця ганьба, така незаслужена і безмежна?!»

Проте зойк спопеляючого болю й передсмертного відчаю не схвилював серця Голови Президії Верховної Ради СРСР — Климент Ворошилов лишився глухим:

жодним словом не відповів на її благання-сподівання («Я вірю, що Ви відгукнетеся! Ви — моя остання надія!» ²). Жорстокосердець промовчав.

Іван Ле задумав багатотомну епопею «Україна». Вона відкривається романом «Наливайко» (1940). Цей твір при­свячений селянсько-козацькому повстанню (1594—1596) проти феодального гніту. Колоритний образ Северина Наливайка змальований на широкому тлі національно-ви­звольної боротьби. В характері цього мужнього народного ватажка художник слова відтворив волелюбність, патріо­тизм, відвагу, світлий розум українського народу.

Серед історико-біографічних творів слід назвати повість Олександра Ільченка про Тараса Шевченка «Серце жде» (у переробленому виданні — «Петербурзька осінь»),

Витримав іспит часом і роман Натана Рибака «Помилка Оноре де Бальзака».

Інтенсивно розвивається жанр пригодницької повісті та науково-фантастичного роману.

На думку Юрія Смоляча (1900—1976), жанр наукової фантастики має шукати дороги до читача не тільки через пригодництво, а й насамперед через поглиблення й заго­стрення наукової проблематики, через шукання конф­ліктів у самій науці. Смолич сказав своє слово мало не в кожному з існуючих тоді різновидів жанру наукової

фантастики.

Трилогія «Прекрасні катастрофи» (1932) — це перед­усім гостровикривальний твір, спрямований проти ви­користання з антигуманною метою досягнень науки в суспільстві.

Страхітливі, злочинні «досліди» доктора Гальванеску спрямовані на те, щоб перетворити людину на слухняного

' Див.: З порога смерті: Письменники України—жертви сталін­ських репресій.—К.: Рад. письменник, 1991.—С. 428. ² Там само.— С. 429.

46

робота. Знекровивши тіло, він наповнював його спеціаль­ною рідиною, яка реагує на радіохвилі «хазяїна». Людина ставала роботом, безсловесною робочою силою визискувача.

Гальванеску — прообраз фашистських «вчених» Тре­тього рейху. Пізніше, як знаємо, в Освенцімі, Майданеку, Дахау, Бухенвальді та інших фашистських таборах смерті ці людиноненависники проводили свої жахливі експери­менти над полоненими й дітьми.

Професор Трембовський, аспірантка Юлія Сахно та інші позитивні персонажі «Прекрасних катастроф» ведуть боротьбу не на життя, а на смерть із цим злочинцем.

Юрія Смолича справедливо вважають одним із зачина­телів жанру наукової фантастики в українській літературі двадцятого століття.

Ставив і художньо розробляв соціальну проблематику письменник-фантаст Володимир Владко (1900—1974) («Аргонавти всесвіту», «Нащадки скіфів», «Сивий капі­тан»). Захоплююча розповідь про подорож космонавтів на Венеру — такий зміст першого роману.

Наприкінці тридцятих років побачили світ широкові­домі повісті романтика півночі Миколи Трублаїні (1907— 1941) («Лахтак», «Мандрівники», «Шхуна «Колумб»). Як і фантастичні романи Володимира Владка, вони давно полюбилися читачам і упродовж багатьох років користу­ються незмінною популярністю.

Література другої половини тридцятих років збага­чується історичними драмами. Суворі й драматичні події громадянської війни покладено в основу романтичної тра­гедії ^Юрія Яновського «Дума про Британку» (1938).

Література років другої світової війни. Жорстоким ви­пробуванням для нашого народу стала друга світова війна 1939—1945 років, найтяжча з усіх воєн, які коли-небудь знала світова історія. Руйнуючи все на своєму шляху, війна загрожувала найдорожчому в житті кожного з нас — Вітчизні. Мова йшла про життя або смерть народів. І вони одностайно стали на захист рідної землі.

У загальнонародній боротьбі з кривавим фашизмом активну участь взяли поети, прозаїки, драматурги, ху­дожники, композитори, артисти. Понад сто українських письменників перебували в діючій армії та в партизанських загонах, боролися в антифашистському підпіллі.

Олександр Довженко, Микола Бажан, Андрій Малишко, Леонід ^Первомайський, Степан Олійник, Василь Мин-ко — військові й спеціальні кореспонденти, працівники

47

дивізійних і армійських газет. Ярослав Галан, Петро Панч, Олександр Копиленко, Кость Гордієнко — співро­бітники радіо. Платон Воронько, Василь Земляк, Юрій Збанацький — письменники-партизани...

У грізні роки другої світової війни письменники всіх народів колишнього СРСР продемонстрували безприкладну духовну єдність. Волю українського народу полум'яними словами «Клятви» проголосив Микола Бажай:

В вас клятва єдина і воля єдина. Єдиний в нас клич і порив:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна Рабою фашистських катів!

Українська література відіграла важливу роль у справі згуртування народу в боротьбі проти німецько-фашист­ських загарбників. Своїм полум'яним словом письмен­ники-патріоти піднімали бойовий дух народу, зміцнювали єдність і дружбу наших людей, впевненість у перемозі. Олександр Довженко друкує статтю «До зброї!» ( Ворог буде розгромлений»), в якій закликає народ дати нищівну відсіч агресорові: «До боротьби, дорогі мої брати-співвітчизники, за честь, за свободу!»

Розгромити фашистські полчища, покласти край кри­вавим злочинам окупантів, визволити рідну землю від гітлерівських зайд — така нездоланна воля народу. Отже, і головними героями літератури виступають звитяжні воїни, безстрашні партизани, самовіддані трудівники тилу.

Поезії з невеликих збірок перших років другої світової війни «Воля непреложна», «Ми йдемо на бій», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» склали перше видання знамени­тої книги Павла Тичини «Перемагать і жить» (1942). Особливо сильно звучать у Тичини мотиви неперемож­ності нашого народу, неминучості загибелі фашизму («Я утверждаюсь», «Матері забуть не можу», «Весна»).

Ораторський, агітаційний вірш-заклик, послання, бойова пісня і марш — ось найпоширеніші жанрові різно­види поезії военного часу,

Високий злет патріотичної поезії в роки минулої війни засвідчує поема Павла Тичини «Похорон друга» (1942).

Цю «філософсько-трагедійну за предметом зображення і революційао-оптимістичну за тональністю» поему Леонід Новиченко справедливо ставить поруч з такими «архітво-рами класичного українського ліро-епосу та лірико-драма­тичної поезії, як Шевченків «Кавказ», Франків «Мойсей», Лесине «В катакомбах».

48

Вічні теми життя і смерті, добра і зла, складної діа­лектики історії, проблема історичного оптимізму, яка розв'язується через героїчну боротьбу народу,— такий ідейно-художній зміст поеми Павла Тичини.

Філософський реквізм — центральна частина твору.

Поет досяг особливої художньої висоти: вражав музич­на композиція, словесний живопис.

«Похорон друга» — високопінний внесок Павла Тичини у вітчизняну й світову поезію.

Образ Батьківщини — провідний у літературі цього періоду. Одним із найпопулярніших став вірш Максима Рильського «Слово про рідну матір». Це поетичне відтво­рення історії й сучасної України, утвердження дружби народів.

За збірки віршів «Слово про рідну матір», «Світла зброя», «Світова зоря» і поему «Мандрівка в молодість» Максимові Рильському в 1943 році присуджено Державну премію; роком пізніше цією премією був відзначений і Лео­нід Первомайський за збірки поезій «День народження» та «Земля».

Філософське осмислення подвигу наших людей на фронті і в тилу — провідна тема творчості Миколи Ба­жана.

«Слово багнетом сія» й у Володимира Сосюри:

Мій край клекоче у пожарі... Чи ж можу буть байдужим я? Сталева каска, очі карі — такою, пісне, будь моя! Прослав свій край, лети до неба, де кулеметів огнепад, щоб не сказав ніхто про тебе, що спала ти під грім гармат.

Широкого розголосу набув його знаменитий «Лист до земляків»:

Вийте ворога скрізь, хай в крові своїй чорній потоне злий напасник під гул, під розгойданий гул батарей!

Сосюрине віршоване послання мобілізовувало воїнів на нищівну відсіч фашистським загарбникам.

Глибоким саморозкриттям відзначається і поезія «Якої огненної мови знайти мені?» Сосюра-патріот живе одним життям із захисниками рідного краю. «Ми переможе­мо!» — ось ідейно-художній лейтмотив його поезії: «бо перемога тільки там, де правда і свобода».

49

Написаний в роки війни і сповнений глибокої синів­ської любові до Батьківщини вірш «Любіть Україну» Володимира Сосюри Олесь Гончар назвав поетичною сповіддю.

Глибоко емопійно, з великою силою пристрасті відтво­рює настрої і думки захисників Вітчизни Авдрій Малишко (1912—1970). Збірка «Битва» відкривається поезією «Сурмач»: «Друзі ідуть полками, і я серед них — сурмач!» Народжуються полум'яні рядки циклу «Україно моя»:

Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

У цих словах — весь Малишко. Самобутній поет. Полу­м'яний патріот.

Крім циклу «Україно моя» та збірки «Битва», за роки війни світ побачили книги Андрія Малишка «До бою вста­вайте», «Понад пожари», «Слово о полку», «Полонянка».

«Ходить пісня зі мною в бій» — такий лейтмотив твор­чого доробку Костя Герасим енка. В кінці вересня 1942 ро­ку поет загинув смертю хоробрих на Південному фронті. На особливу увагу заслуговує й поезія Миколи Шпака, Платона Воронька, Володимира Булаєнка, Леоніда Ле-вицького та ряду інших письменників, яким у роки війни довелося із зброєю в руках битися з лютим ворогом, їхні твори пройняті пафосом незламності, вірою в неминучу перемогу над ворогом.

У розквіті творчих сил обірвалося й життя обдарованої поетеси Олени Теліги (1907—1942). Дочка відомого гідро­техніка Івана Шовгенева народилася в Петербурзі.

Коли ж спалахнула українська революція, родина май­бутньої поетеси переїхала до Киева. Іван Шоагенів влашту­вався на посаду викладача в політехнічному інституті;

невдовзі його було обрано міністром Української Народної Республіки.

Олена навчається у трудовій школі.

Рятуючись від кривавої, посланої Леніним в «стороз-терзаний» Київ, муравйовщини, Шовгенів емігрує до Чехо-Словаччини. Зашморг «червоного терору» загрожув й дочці. Каральні органи все настирливіше «навішують» на неї відповідальність за батька-«націоналіста».

Оскільки більшовицька влада законної візи на виїзд не дає, мати й дочка в 1923 році біля Кам'янця-Подільського переходять кордон нелегально.

Пережите в Києві, побачене в Чехії залишило глибокий слід в серці Олени: з «червоного терору» потрапила

50

у цинічний зашморг великодержавників — і там, і тут відверта неповага до рідного народу, до його історії, мови, культури.

Останньою краплиною, що призвела до зламу в свідо­мості поетеси, став конфлікт з товариством російських монархістів на великому балу в Народному домі в Подє-

брадах.

Коли махрові шовіністи почали знову безпардонно глумитися з українства, безкомпромісна дівчина випалила з обуренням:

«Ви хами! Та собача мова — моя мова. Мова мого батька і моєї матері. І я вас більше не хочу знати».

На Олениному життєвому шляху зустрівся колишній старшина Армії Української Народної Республіки — кубанський козак зі станиці Ахтирка Михайло Теліга;

вони покохали одне одного, а невдовзі одружилися.

Олена Теліга в однаковій мірі ненавиділа як гітлеризм, так і сталінізм, хоча радянські засоби масової інформації весь час зводили на поетесу наклепи, що вона, мовляв, «співробітничала» з третім рейхом. Насправді ж свідома українка вела непримиренну боротьбу за визволення рід­ного краю.

У складі Похідних Груп Організації Українських На­ціоналістів, очолюваних поетом Олегом Ольжичем, Олена Теліга нелегально у вересні 1941 року прибула в Київ, щоб гуртувати навколо себе патріотів, чинити опір фашист­ським окупантам.

Редагувала журнал «Літаври», співробітничала в газе­ті «Українське слово», друкувала антигітлерівські статті. «Не треба слів! Хай буде тільки діло!» — так розпочинав Олена Теліга вірш «Сучасникам». І завершує програмною підсумовуючою строфою:

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, Та там, де треба,— я тверда й сувора. О краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жадний ворог.

Ні постійні облави гестапівців, ні пропікаючий до кісток холод, коли на явочній квартирі навіть вода замер­зала у відрі, ні страшний голод — ніщо не могло зламати крицевої волі Олени Теліги. Патріотка відчайдушне боролася із знавіснілими зайдами-поневолювачами до останнього подиху.

21 лютого 1942 року безстрашну Олену Телігу фашисти Розстріляли у Бабиному Яру за антигітлерівську діяль­ність.

61

Дві збірки поезій побачили світ уже посмертно: «Душа на сторожі» у 1946 році, «Прапори духа» — у 1947-му.

Окрім віршованої публіцистики, послань, бойових пісень і маршів та поем-ораторій, високою оперативністю відзначалися й прозові жанри. Пафосом боротьби й пере­моги українського народу у другій світовій війні пройняті фронтові нотатки, батальні нариси, новели, оповідання, публіцистичні статті й газетні кореспонденції Юрія Яноа-ського, Олександра Довженка, Андрія Головка, Петра Панча, Олекси Десняка, Олександра Копиленка, Миколи Трублаїні, Павла Усенка, Семена Скляренка, Михайла Стельмаха, сатиричні памфлети та оповідання Остапа Вишні, Ярослава Галана, Петра Козланюка.

Високого патріотизму сповнені й статті, нариси, доку­ментальні фільми й оповідання Олександра Довженка (1894—1956). Він був неперевершеним оповідачем. Саме в цьому «регістрі» — пристрасно-публіцистичному, висо­кохудожньому — написані його оповідання «Стій, смерть, зупинись!», «На колючому дроті», «Ніч перед боєм», «Перемога», «Мати».

Максим Рильський підсумовував: «Одначе про хист Довженка як письменника, як майстра слова заговорили на повен голос в роки другої світової війни, коли він потрясав радянських людей своїми пристрасними, полу­м'яними, громовими оповіданнями, нарисами, статтями, прилюдними виступами...»'

В одному з найкращих оповідань у світовій літературі про безсмертний воєнний подвиг нашого народу «Слава» є такі слова: «Поезія й героїка війни затулила драму війни, прикрила од людського ока бруд, піт, кров, розор і надлюдську працю».

«Відблиски пожеж», «Рідна земля», «Зозуля», «Кор­тить курці просо» — так називаються перші збірочки Петра Панча, що склали книжку «Чорне небо».

У романі «Кров України» Вадим Собко зображує кар­тини масового героїзму народу на фронті і в тилу. «Кав­каз» — так назвав прозаїк другий роман. У ньому відтво­рюються події 1942—1943 років: визволення Радянською Армією в запеклих боях Північного Кавказу і Кубані.

Одним з найпопулярніших, найулюбленіших у на­роді творів стала славнозвісна «Зенітка» Остапа Вишні (1889—1956).

' Полум'яне життя: Спогади про Олександра Довженка,-— К.:

Дніпро, 1973.-- С. 21.

62

Література післявоєнного десятиліття. Романи «Мир» («Жива вода») Юрія Яновського і «Велика рідня» Михай­ла Стельмаха, повісті «Ціпа життя» Василя Козаченка і «Таємниця Соколиного бору» Юрія Збанацького — це були перші великі прозові полотна про другу світову війну, створені вже після перемоги над фашизмом.

Багатогранне події минулої війни змальовуються в романі Олеся Гончара «Прапороносці» та його повісті «Земля гуде», в повісті Якова Баша «Професор Вуйко».

Помітне місце займає й документально-художня проза. її творять учасники подій: Петро Вершигора («Люди з чистою совістю»), Сидір Ковпак («Від Путивля до Кар­пат»), Анатолій Шиян («Партизанський край»).

Широковідомий став у нашій країні і за кордоном пригодницький роман Юрія Дольд-Михайладга (1903— 1966) «І один у полі воїн».

«Зачарованою Десною», «Життям в цвіту» та «Поемою про море» в українській післявоєнній прозі утверджується жанр кіноповісті. Художні принципи Довженка-новатора зробили значний вплив на творчість багатьох письмен­ників.

Головні герої літератури цього періоду — патріоти, воїни і трудівники. Поеми Максима Рильського («Весняні води»), Володимира Сосюри («Огненні дороги»), Андрія Малишка («Прометей»), Платона Воронька («Безсмертя») присвячено темі героїчного подвигу народу у другій світо­вій війні.

Драматичний портрет «Генерал Ватутін» Любомира Дмитерка, інсценізована повість «Професор Вуйко» Якова Баша, «Нескорена полтавчанка» Петра Лубенського — це перші післявоєнні п'єси. Вони побудовані на історичних фактах, присвячені реальним героям.

У післявоєнні роки в поезії, прозі та драматургії на перший план висувається тема відбудови зруйнованого народного господарства країни, а також боротьби за мир (збірки «Англійські враження» Миколи Бажана, «За си-шм морем» Андрія Малишка, «Я хочу миру» Олександра Підсухи, поезія «Пароплав «Мичурин» в Індії» Павла Тичини).

Післявоєнне життя українського народу відтворено у збірках поезій Максима Рильського («Братерство», «Наша

сила»), Володимира Сосюри («Щоб сади шуміли», «Поезія не спить»),

Героями художніх творів повоєнного часу є сучас­ники авторів (кіноповість «Україна в огні» Олександра

53

Довженка, драма «Макар Діброва» Олександра Корнійчу­ка, роман «Хазяїни» Семена Скляренка, «Гарячі почуття» Якова Баша, «Нові Потоки» Василя Козаченка та ін„).

Поряд із психологічною драмою («Дочка прокурора» Юрія Яновського, «Марія» Олександра Левади) розви­вається сатиричпо-комедійний жанр («Чому посміхалися зорі» Олександра Корнійчука, «Не називаючи прізвищ» Василя Минка).

У драматургію приходять нові автори — Микола Зарудний, Олексій Коломієць, Євген Кравченко.

Розвиваються й жанри сатири та гумору — байки, памфлети, гуморески, жарти, фейлетони (Збірки «Мої земляки», «Наші знайомі» Степана Олійника, «Осколоч­ним» Дмитра Білоуса, «Кому хвала, кому хула» Сергія Воскрекасенка та ін.).

Героїчна боротьба народу України за своє визволення з-під польсько-шляхетського гніту хвилює Петра Панча. Відображення всіх сил, що стикалися на історичній арені протягом підготовки повстання і під час повстання проти польсько-шляхетського поневолення, становить фабулу багатопроблемного роману «Гомоніла Україна» (1954).

У післявоєнні роки наша література збагатилася три­логією Михайла Стельмаха («Хліб і сіль», «Кров люд­ська — не водиця», «Велика рідня»), творами Олеся Гон­чара («Таврія», «Перекоп»), Петра Козланюка («Юрко Крук»), Юрія Смолича («Світанок над морем», «Розповідь про неспокій»), Олександра Бойченка («Молодість»). У цей період особливо виразно виявляється тяжіння письменни­ків України до епічності. Роман-епопея «Мати» і «Артем Гармаш» Андрія Головка, трилогія «Буймир» Костя Гор­дієнка, романи «Хмельницький» Івана Ле і «Гомоніла Україна» Петра Панча — яскраві приклади в найрізнома­нітніших тематичних розгалуженнях.

Все це безперечні здобутки.

Та були й втрати. І на них не слід закривати очі. Орієн­тація на «теорію» безконфліктності та ідеального героя на сприяла розвитку літературного процесу, а якраз навпа| ки — гальмувала. Згубні наслідки цієї орієнтації помітш як в науці, так і в творчій практиці.

Особливо ж прояви партійного диктату помітні в пст становах про журнали «Звезда» і «Ленинград», «Нариси історії української літератури», про твори Олександрі) Довженка («Україна в огні»), Максима Рильського («Мандрівка в молодість»), Володимира Сосюри («Любіть

64

Україну»), Юрія Японського («Жива вода»), Олександра Корнійчука і Ванди Василевської («Богдан Хмельни­цький»),

Друга світова війна дала нові теми, загострення при­страстей, а загальний стиль у літературному житті дикту­вався вже створеними умовами.

Другий період — література в умовах сталінського ре­жиму, з деформацією суспільного розвитку, жорстоким диктатом і терором.

Запитання і завдання

Назвіть провідні теми і мотиви української поезії 20-х — початку 30-х років.

Роль і місце роману в українській літературі.

Чим пояснити постійну увагу письменників до подій другої світової війни? Які ви знаєте твори на цю тему?

Напишіть реферат на тему <.Українська драматургія 1935— 1955 років».

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Історія української літератури: У 2 т.-— К.'. Наук. думка.— 1988.—

Т. 2.

Письменники Радянської України: 20—30 роки. Нариси творчості.—

К.'. Рад. письменник.— 1989.

В и и и и ч е н к о В. Заповіт борцям за визволення.— К.: Вид-во т-ва «Криниця».— 1991.

Жулинський М.Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини).— К.'. Дніпро.-— 1990.

33-й: голод: Народна Книга-Меморіал. Упоряд.'. Л. Коваленко, В. Маняк.— К.'. Рад. письменника— 1991.

З порога смерті: Письменники України—жертви сталінських репресій.—Авт. кол.: Бойко Л. та ін.—Упоряд. О. Мусієнко.— К.: Рад. письменник.— 1991.

Субтельний О. Україна: Історія.—К.: Либідь, 1991.— С. 5—417.

Українське слово: Хрестоматія української літератури та літератур­ної критики XX ст.—К.: Рось, 1994.—Книга перша, книга друга.