«Усипка, утечка, усушка и утруска»

Свою творчість Остап Вишня почав з політичних пам­флетів і фейлетонів. Та чи не найбільше творів він присвя­тив життю села.

Про українське післяреволюційне село гуморист на­писав понад 650 усмішок. Він більше, ніж будь-хто з

1Б4

письменників тих час;?, ^г'.- • чався на нагальж про­блеми Суг'П-.-';;.:,ОГО Ж-ЧТТгї ь ,.Йр.ЗН';МЗ.:-їІЇШШИХ ЙОГО

виява<.

Остап Биш-ї-і зи^-міює відсталість окремих селян («Зем­ля обработки требуєть», «Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла...»), безкультур'я, темряву («Що може іноді вийти...», «Дружні поради»), неуцтво, забобонність («Село-книга», «Гіпно-баба», «Якая ж із квача притика, коли він квач»). Сатирик рішуче таврує недоліки й хиби, що стоять на заваді будівництва нового життя.

Жало сатири «Усипаа, утечяа, усушка й утруска» спрямоване проти розкрадачів державного майна, ство­реного працею чесних трудівників. Підзаголовок — «Тео­рія». Вперше надруковано 24 грудня 1922 року в газеті «Вісті ВУЦВК». Спершу—тезисно—передісторія-кон­статація:

«Чотири найулюбленіших слова на господарському фронті...

Чотири наймодніших слова нашої доби.

І всі на «у»...»

Іронія непомітно переростає в сарказм: «Було ще одно слово на «у»... Уркварт звалося те слово». Остап Вишня називає прізвище англійського промисловця, фінансиста й мільйонера Уркарта, котрий був головою «Російсько-Азіатського об'єднаного товариства», власником гірничих підприємств — після революції намагається отримати у концесію свої колишні володіння. Визискувач, «перекла­дає» сатирик з дипломатичної мови на звичайну, «своєчас­но наткнувся на коліно». Іншими словами: йому показали на двері.

Така лаконічна «преамбула» до «наукового досліджен­ня». Далі йде «визначення» обсягу понять, винесених у заголовок слів. Адже чіпкі паростки цих різновидів омел-паразитів «увивають» і «торги», і «хози», і «проди», як хміль увивав колись Плюшкінів тин.

І коли оддалік дивишся на бази економічні, то видає, ніби замість баз тих бачиш самі оті «у»...»

«Що з тими словами робити?» — запитував свого часу сатирик-«вчений». Відповідь і логічна і переконлива, яка не втратила своєї актуальності і дотепер:

Коли додержуватися теорії «клин клином», то, мабуть, ось що:

1) Трусонути.

2) Всипати так, щоб тяжкувате було не тільки щодо «утечки», а й «уходки».

155

3) Посадить на усушку.

Хоч це вже справа практиків.

Я — теоретик.

Прямим текстом: до явних і прихованих грабіжників народного добра застосовувати справедливий і суворий закон.

Ведучи нещадну боротьбу проти відсталості, гостро ви­сміюючи хапуг, спекулянтів, п'яниць, бюрократів і ле­дарів, Вишня-патріот утверджував гуманістичну мораль, нове життя.

Письменник умів лагідно зігріти людину свозю теплою усмішкою. У таких творах, як, наприклад; «Дід Матвій» (1925), звучить сміх любові. Колишній наймит у пам'яті перебирає — мовби заново переживає — своє таке страд­ницьке, кров'ю обкипіле життя.

Доля Матвія Дерев'янка багато чим перекликається з долею стихійного бунтаря з повісті Михайла Коцю­бинського «Fata morgana» Хоми Ґудзя. Споріднює їх дух непокори, гостре почуття людської гідності, обстоювання соціальної справедливості. Герой Остапа Вишні заявляє:

«Та не скорюся, їй-бо, не скорюся... А як побачу не­правду, так дивись: для неправди в мене оцього й ціпка застругано... Так і порішу!.. Враз!»

Правда і чесність — ось моральне кредо типового пред­ставника незаможного селянства.

У переважній більшості творів виразником дум автора виступає оповідач — простий трудівник-життєлюб, по-народному мудрий і дотепний, людина лагідної вдачі, але гостра й нещадна у викритті ворогів миру і людства.

ВИМУШЕНА ПЕРЕРВА

І хоч Остап Вишня чесно служив своїм пером правді, проти нього висунули безпідставні й безглузді звинувачен­ня. «Заздрість до таланту, наклепи, доноси зробили свою чорну справу — наприкінці 1933 року Остапа Вишню репресують як ворога народу» '.

Що ж судова «трійка» інкримінує Остапові Вишні? Приналежність до груди терористів з «Української вій­ськової організації». Начебто письменник «погодився» на вбивство векретаря ЦК КЩб) України Павла Постишева.

Рад. Україна.— 1988.— 4 груд.

156

Ні адвокатів, ні свідків, ні експертів. Навіть Виш­ню-«терориста» ніхто не зажадав вислухати. Лише оголо­шено заздалегідь визначений вирок: «застосувати до нього найвищу міру соціального захисту». З березня 1934 року Колегія ОДПУ на своєму засіданні розстріл замінила десятьма роками ув'язнення у виправно-трудо­вому таборі.

Після суду письменника відправлено на заслання до автономної республіки Комі, на Печору. Майже десять років спокутує не знану «вину» перед народом в Ухті та інших таборах далекого суворого краю — насильно віді­рваний від активного громадського і творчого життя.

З середини 1934 року Павло Михайлович починає вести табірний щоденник, який був опублікований лише напри­кінці вісімдесятих років під назвою «Чиб'ю» '. У це сели­ще Остапа Вишню відпра-вяли на розстріл...

По дорозі з ііоявоїра стався приступ апендициту,— розповіла згодам дружина письм*нвзіка Варввра Олексіївна,— і два приречені ув'яваеш, взявши на плечі і хворого, і його зброю, з великим запізненням прийшли до свого останнього притулку. А там уже зчинилася паніка, і всі були го­тові до пошуків abos політв'язнів, якіїї вважали втікачами, адже їхнього приходу очікували знвчао раніше. <її е/то враги народа?!» — здивовано вигукнув табірний начальник у званаі майора, побачившії Остапа Вишню із нашвжязаЕМ конвоїром на одиому плечі, а з карабіном на другому. Можливо, цей випадок і врятував життя приреченому письмен­никові...².

Та хіба одна така небезпека підстерігала Вишню-політ­в'язня? На видиму загибель було послано хворого пись­менника у полярну ніч. Привід: доставити «пакет». Сімсот кілометрів мав пробиватися. Тріскучі морози змінювала непроглядна віхола. Розрахунок у табірного керівництва був конкретний: політв'язень або замерзне голодний, або хижі звірі роздеруть...

Проте Павло Михайлович й дорогу смерті ьдолав!

«Ех і кгиття мотузяне! — скаржився в одному з листів до дружини.— Терпи, козаче...» ³

Визволений Остап Вишня з беріївських таборів на по­чатку 1944 року; реабілітований — через одинадцять літ.

Ч и б' ю — селище в Коиі АРСР, з часу заснування (1931) до 1943 року; тепер — місто Ухта.

² Див.: Вітчизна.—1989.—№ 11.—С. 136. Там сааго.— С. 134.

167

«ЗЕНІТКА*

26 лютого 1944 року газета «Радянська Україна» дру­кує «Зенітку» — цією гуморескою розпочинається другий період творчості Остапа Вишні. Письменник-патріот підно­сить тему мужності і нескореності народу в роки другої світової війни, утверджує його героїзм. Усі люди стали на захист Вітчизни. У боротьбі з кривавим фашизмом брали активну участь навіть старі діди й підлітки.

Головний герой «Зенітки» — мудрий, життєрадісний, винахідливий і дотепний. Людина мужня і скромна. Про свій героїчний подвиг у роки війни дід Свирид розповідає із стриманим гумором. У загальнонародну справу розгро­му німецько-фашистських загарбників він вносить і свій посильний вклад.

Сміх викликають не тільки незвичайні ситуації, в які ставить Вишня свого героя («Ми з кумом на зарані підго­товані позиції — в погрібник»; «Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, і в коноплях»; «Так ми з ку­мом як стій з кислиці у піке»), а й використання військової термінології.

Лукерка не говорить, а «стріляє» словами: «а вона ви­йде на ґанок та як стрельне...»; «Коли це знову як бахне...» Дід Свирид битву називає «страженіє», а сокиру «катю­шею». «Стратегію» й «тактику» своєї покійниці дід Свирид добре вивчив — тому й передбачливо готував «позиції» для «оборони»: щоб було де відбивати «наступи й ата­ки». Він змушений був виробляти й свою «стратегію»:

«Держись,— кажу,— куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку!»

Комізм ще більше посилюється, коли Лукерка, скори­ставшись «організаційною обшибкою» «льотчиків-молод­чиків», пішла в «контратаку» і «прорвала фронт». Вряту­вав кумів лише погрібник («Опорний вроді пункт»). Отам допізна й тримала їх «в окруженії» Лукерка.

Велика ненависть у діда Свирида до фашистських аагарбників.

Партизан-дід Свирид втілює кращі риси українського народного характеру. І хоч гуморист вдається до жартів­ливих розмовних інтонацій, хоч ставить свого героя в ко­мічні ситуації, опобутовлюе сцени «страженія», «Зенітка» відігравала і мобілізаційну, і «підбадьорювальну» роль. А саме таке завдання і ставив перед собою письменник.

168

Остап Вишня контрастно зіставляє героїчні і побутові риси характеру головного героя «Зенітки». Комічно-побу­тові «страженія» з покійною дружиною Лукеркою — лише допоміжні штрихи, своєрідне тло; провідне ж спряму­вання образу — дід Свирид діє як винахідливий месник, хоробрий патріот.

Горіла земля під ногами у фашистських зайд-понево­лювачів. Героєм «Зенітки» Остап Вишня вибрав діда, щоб «показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила»,— так сам письменник визначає ідейно-художню спрямова­ність твору.

Дід Свирид — позитивний персонаж. Через художній образ мужнього партизана Остап Вишня розкриває патріо­тичну ідею вірності Вітчизні.

Публіцистичні нариси Остапа Вишні «Запорізька сталь», «Запорожці», «Люди! З великої літери!»—під такими заголовками друкувалися вперше в газеті «Радян­ська Україна» та журналі «Україна». Творив їх письмен­ник на «гарячому зрізі» відбудови народного господар­ства — влітку 1947 року. В кінці кожного твору зазначено місце написання: «Запоріжбуд». У збірці усмішок «Весна красна» (1949) усі три нариси були об'єднані в один цикл «Запорожці».

Уславлення людини-трудівника — провідна ідея публі­цистичного циклу «Запорожці».