«Моя автобіографія»

Гумористичну розповідь про свій життєвий шлях Остап Вишня написав протягом 15—16 березня 1927 року. Відра­зу ж вона і побачила світ у видавництві «Книгоспілка»;

через рік була надрукована вдруге.

Що ж спонукало автора взятися за перо? «Чому я по­спішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію...» Опромі­нене іскрометним гумором й заключне речення постскрип­туму: «А так сам зробиш,— знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть». Зрозуміло ж, що це лише художній прийом — Вишня-гуморист добродуш­но кепкує над самим собою.

Це справді автобіографія. Сказати б, «долітературний пе­ріод». Дотепна розповідь про те, де і коли народився («ма­ти казали, що мене витягли з колодязя, коли напували ко­рову Оришку»), про батьків та дідів («Батьків батько був у Лебедині шевцем. Материн батько був у Групі хліборобом»).

Така фабула «вступного» етюду-розділу. Другий і тре­тій присвячені не просто навчанню («Вчив мене хороший

Вишня о. Твори: у 4 т.—т. 4,— с. 451—452.

151

учитель Івин Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість люд­ська»), а, так би мовити, формуванню світогляду май­бутнього художника слова — з тим же відтінком добро­душного сміху:

Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина. Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі. А письменник — ні. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, кола він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.

А от тепер сиди й думад, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замис­люватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».

Що не речення — то й народний жарт. Але підтекст

ЯКИЙ ГЛИбКЇНЕИ.

З легким серцем шкилюючи над самим собою, Остап Вишня мовби ненароком «вихоплює» з глибини пам'яті «перші кроки» «дитинства золотого», що «промайнули» «між прироаою з одного боку та людьми — з другого...»

Не було Павлусеві й шести років — як пішов до школи, три роки провчився.

У Зіньгааській міській двокласній школі навчається разом з Миколою Зеровим. По закінченні «стежки» їхні «розійшлися. Вія — на Рим, я — на Шенгерієвку».

Цебто: український літературознавець, поет й перекла­дач Микола Зеров вступає згодом до літературної групи «неокласиків», які орієнтувалися в основному на естетичні зрарки античного мистецтва («Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів»). Майбутній же Остап Вишня почав все глибше проникати в життя рідного народу — вивчати творчість, звичаї, побут селянства.

Як бачимо, гумореска скомпонована з окремих неве­личких розділків-'< фресок». Із своєї біографії Остап Вишня «вихоплює» найяскравіші, найхарактерніші епізоди, по­дії. Те, що найбільше врізалося в пам'ять.

На зміну «дитинству золотому», рокам навчання при­ходить зрілість. Юнак потрапляє у вир революції.

«Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної ради на зТізд, із

162

з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають,— там і я! Де говорять,— там і я! Де засідають,— там і я!

Державний муж, одне слово».

В кінці 1917 року студент Київського університету пе­рейшов на роботу в санітарну управу Міністерства шляхів Української Народної Республіки; в складі міністерства евакуювався в Кам'янець-Подільський.

Згодом Павлові Губенку в «компетентних органах» зга­дають його активність в роки революції — як він «вертів­ся», «і то в такій несподіваній інтерпретації, що в нього надовго відпаде охота і до гострого гумору, і до безневин­ної іронії...» '

Політичне вельми наївний «державний муж» щиро вірив, що «справедливість восторжествувала», що «на звільненій від трьохсотлітнього царистського гніту Украї­ні вже почалося достеменне національне відродження, і як громадянин, а не переляканий обиватель, вія прагнув особисто поринути у вир подій, зробити щось корисне у вирішальний для батьківщини час» ².

Отаким був тоді Павло Губенко-студент. Щирий, за­пальний, справді не переляканий обиватель, а грома­дянин.

У наступному «кадрі» — ще лаконічніший віжлад по­дій. Чим вони напружешші й драматичніші, тим місткіші. Немов у телеграмі: «Весь тягар громадянської війни пере­ніс». Фінал розділу: «Ну, а потім під'їхала «платформа», мене й посадили». Сміх проривається й крізь гіркі сльози:

«Потім випустили, але я вже з «платформи» не злазив. Нема дурних».

Ще одна композиційна «сходинка» — «відступ» про «Катехізис» Філарета ³ та інші книги. «Взагалі любив я книжки з м'якими палітурками». Чому? «їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить»! Але це поодинокі винятки. Висновок: «А решта книг чита­лися нічого собі». Залюбки.

Це к о в Ю. «Мою роботу рецензував народі» Передмова// Остап Вишня. Твори: У 4 т.—К.: Дніпро, 1988.— Т. І.-. С. 9. ² Там само.— С. 9—10.

•» Катехізис»— посібник з основ християнського віровчеквя, призначений для початкового релігійного навчання віруючжк.

ГЗ

Коли ж почав Павло Грунський друкуватися? У Ка­м'янці, на Поділлі. Такий початок ще одного невеличкого розділу. У дужках, ніби між іншим, подається запитання й відповідь: «Чого я був у Кам'янці, питаєте? Та того ж, що й ви!» Український інтелігент рятувався від можливих репресій денікінщини.

З того часу, як «мене переїхали» з Києва в Харків, «зробився я Остапом Вишнею...» «Спочатку було тяжкува-то, бо папір попервах був поганкуватий і чорнило не дуже добре, та й олівці часто ламались, а потім, як «Книгоспіл-ка» взялась постачати добре канцприладдя — стало лег­ше. Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобі твори до стінки ліпити, щоб не розмазувалися,— твори кращими виходять, чепурнішими».

На перший погляд, успіх роботи письменника зале­жить від якісного «канцприладдя». Читач відразу збаг­нув, що це лише вдалий прийом Вишні-гумориста, жарт. З підтексту напрошується висновок, що чи не першорядну роль у творчій роботі відіграють міра обдарування митця, його громадянська позиція і, зрозуміло ж, уперта, часом пекельна, праця. Буквально над кожним рядком.

От цьому-то процесові й присвячує Остап Вишня на­ступний розділ. Називає він його «моментом творчості». У кінці робить висновок: «На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка...»

Натяк прозорий. І не лише початківцям, а й тим, в кого «щодня «маститості» прибавляється». І в цьому жартів­ливому побажанні — глибокий зміст.

Це не тільки художній життєпис, а й водночас аналіз пережитого. Справді, «найголовніші моменти». Здебільшо­го — веселі, часом — трагічні. Гострий на слово жартівник постає серйозним і вдумливим. Гумореска «Моя автобіогра­фія» вражає скоряючою людяністю. Від початку до кінця вона насичена розмовною лексикою, розповідними інтона­ціями. Здебільшого комізм ситуації базується на контрасті.