Рубенс Пітер Пвуел (1577—1в40)—фявмандсысий жи-

ець.

131

Тричі пращури із сивої давнини ставили перед Миною одне і те ж суворе запитання: «...а ти моє славне прізвище міняєш?!»

Зверніть увагу на визначення «славне», бо продиктува­ло те прізвище суворе життя, значною мірою рід занять — професія.

У прізвищі — історія роду, то ж ним слід дорожити й гордитися. Не легковажити. Не чинити так, як це зробили Мина, його затуркана дружина-міщанка Килина та їхня надто «практична» дочка Рина.

Проте ні переконливі голоси предків, ні здоровий глузд на Мину не діють. Що ж спонукає невдачливого Мину від­ректися від рідного пракореня й стати «чистокровним» великоросом? Передусім тонко продумана ще з часів царювання Петра І політика глобальної русифікації українського народу — пропаганда його «неповноцінності» й «другорядності»... Герой комедії, ясна річ, не може під­нятися до усвідомлення таких хитро сплетених «високих матерій» — з самого дитинства він зустрічався лише з «ре­зультатами» підступного геноциду.

Протягом останніх століть ніхто не виховував у нашого народу почуття національної гідності. Навпаки, кожен, хто тільки хотів, незаслужено кпинив. «Звідси виникали настрої зневажливої погорди до неї (української мови.— І. С.) з боку шовіністичного міщанства — чималого про-із;ента мешканців міст України» '.

Отой «чималий процент» шовіністичного міщанства Холодної Гори, цілого Харкова й допікає найбільше Мині. Ще з того часу, як тільки зіп'явся на ноги. И по нині («І воно, як віспа на житті — Мазайло!..»):

— Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайлої За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайлої Од кохання відмовлялися — Мазайло!..

Мазайлиха

— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?

Рина

— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло...

До цього — зустрічі Мини з читачами й глядачами — розкривалася, так би мовити, передісторія. У переважній

'Кузякіна Н. П'єси Миколи Куліша: Літературна і сценічна Історія.— К.: Рад. письменник, 1970.— С. 254.

182

більшості давалася його характеристика через інших дійо­вих осіб. Нарешті й Мазайло-старший сам. Так би мовити, власною персоною. Не «увійшов», а «ускочив» на кін. «Подивився гарячими, натхненними очима:

— Дайте води! (Випив води. Помацав серце.) Думав, не переживе...»

Надто чутливий і рознервований. До того ж — надмір­но багатослівний. Упертий і водночас сентиментальний. Власне серце — найпереконливіший барометр («Однині вірю йому, а більш нікому в світі»).

Сарказм комедії в тому, що «скособочений» Мазайло усе українське сприймав як щось чужорідне для нього, навіть зловороже:

— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його україн­ське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться.

Звернімо увагу на штучне протиставлення «українця» «службовцеві». А оце зверхнє «відхрещування» від влас­ного прізвища? Не «моє», а «його українське»!

З діда-прадіда Мазайло-Квач так люто ненавидить свій народ.

Це вже не комедія, а трагедія.

Не перестаєш дивуватися; хто ж постарався, щоб лю­дина так відверто зреклася природних пракоренів і навіть цинічно хизувалася відступництвом?

Мазайло, на превеликий жаль, лишився «не приживле­ним» на рідній землі. Як гриб-поганка. Мині б вжахнутися («а ти моє славне прізвище міняєш?!») — він же, навпаки,

натхненно, але тихіш:

— Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку.) Отак! (Дочку). Отак (знову жінку) і отак!

Мазайлиха, мало не плачучи з радості:

— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке? Рина

— Було б попросити і нам Алмазова...

Про реальний епізод з «доктором Алмазовим» Антоніна Куліш розповідав так: «Ще працюючи над своїм «Ми­ною», Микола якось зайшов до загсу і там прочитав список змінених прізвищ. Між іншими там було прізвище... зміне­не на Алмазов. Це так його розсмішило, що він вирішив вставити цей випадок у п'єсу. Перед першою виставою п'є­си прийшов до Миколи якийсь молодий чоловік і назвав сеое доктором Алмазовим; це був той недавній... якому

133

незручно було, щоб публіка зі сцени чула це. Він просив Миколу змінити ці злощаскі прізвища іншими. Микола ледве стримувався від сміху, але не згодився на зміни; бо, на його думку, в цьому була сіль п'єси. А п'єса була вже готова до вистави. Обіцяв лише, що, може, пізніше змінить. Бідний Алмазов пішов розчарований до хати, але, замо­вивши вже наперед квитки (їх трудно було дістати), був на виставі й реготався разом з усіма» '.

Реального «доктора Алмазова», про якого згадує дру­жина письменника, ще можна зрозуміти: хтось таки, щоб принизити, познущатися, «припечатав» колись його праді­дові чи дідові непристойно ганебне прізвище. Тут хочеш не хочеш — міняй. А що ж примушуй Мазайла це робити?

Харківський службовець заповзявся: будь-що пробити­ся до «власть імущих». А щоб досягти цього, переконаний Мина, доскочити до них, слід зректися своєї предківщини, змінити «недоброзвучне» прізвище на Сіренєва, Розова, Тюльпанова, на крайній випадок — Мазєніна. Коротше:

відмовитися від українства, від материної мови, зректися власного «я». Чим не новітній Мартин Боруля?

Мина Мазайло й синові Мокію радить не вірити у від­родження рідної культури: «Серцем передчуваю, що украї­нізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосорт­ного службовця і не давати мені ходу на вищі пости». Та як же підводить те надзвичайно «чутливе» серце — як житі л жорстоко мстить за відступництво!

Що ж відчуває провідний герой комедії в кульмінацій­ну мить? «В очах райдуги, метелики, луки...»

Ту «історичну» газету, на сторінках якої опубліковано довгождане оголошення, в родині вчорашніх Мазайлів одностайно вирішено завести у рамці під скло:

— Однині я — Мина Мазєнін... Здрастуйте, Мазєнін, Мино Маркови­чу!.. А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!..

Куліш-драматург в комічному плані відображає побут старої інтелігенції після перевороту 1917 року, нещадно викриває міщанство, пошлість й обивательство.

Окрилений Мазайло-Мазєнін й далі у різних варіантах «розігрує» з самим собою уявні сцени-зустрічі з такими ж, як і сам, безбатченками-перевертнями.

Засліплений відступництвом міщанин в кульмінаційну мить не помітив іншого надрукованого в харківській газеті матеріалу:

' Див.: Куліш М. Твори: У 2 т.-С. 732—733.

134

К.: Дніпро, 1990.—Т. 2.—

«За постановою комісії в справах українізації, що пере­вірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систе­матичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...»

Трагізм ще й в тому, що Мина не помічає свого смішно­го становища. Розв'язка:

Дядько Тарас, підійшовши, вдивився в Мазайла:

— Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів! Мазайлиха

— Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..

Тертика до Мокія:

— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії...

Мазайло-Мазєнін уособлює войовниче міщанство, яке в багнети зустріло відродження української культури. То­гочасна критика наголошувала, що Мина і тітка Мотя — це найяскравіші носії заперечень не тільки українізації, а по суті й розвитку суспільного життя. Отакі жуки-короїди й сьогодні нищать українські корені. І діють ще настирливіше, ніж тьоті моті, нахабніше. Куди тому Мазайлові! Мина зрікся лише самого себе, а теперішні моті, втративши сором, гребуть усе під себе. Мовби права й взагалі ніколи не існувало. І цивілізованих законів людство не виробило.

«Не можна бути «природною людиною», відрубуючи корінь, з якого ти сам колись уродився. Не можна бути щасливим, якщо ти байдужий до внутрішнього світу ін­ших людей. Не можна, нарешті, просто жити й кохати, почуватися вільно, якщо ти не вичавив із себе раба, якщо ти не можеш позбутися міщанства у самому собі, у власній душі» '.

Тьотя Мотя. Мотрона Розторгуева — рідна сестра Ки-лини, дружини Мини Мазайла. Мешкає в Курську; для більшої достовірності уточнюється адреса: Корєнний ринок, будинок номер тридцять шість.

У Мазайлів на сестру вся надія: тільки вона може порятувати конфліктну ситуацію — тому й шле їй Килина телеграму, двічі вживаючи слово «негайно» («Станеться катастрофа. Приїзди...»).

Фінал дії другої: тьотя Мотя у Харкові. Мазайлиха:

«^пасителька наша приїхала...»

Т а н ю к Л. «Читайте «Мину Мазайла», товаришії» — Вітчизна.-

— 'Мі 1 _ г* т*»

1989— № 1.— С. 72.

135

Гостю ж не «катастрофа» сімейного масштабу вразила. Ні, куди ширша. Можна сказати, глобальна. «Аж скрик­нула тьотя, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій, затри­вожились». Що ж потрясло Розторгуєву?

— Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?

Великодержавне імперське мислення засліпило в кінці двадцятих років не тільки обмежену міщанку тьотю Мотю з Курська — ця «хронічна хвороба» прогресувала аж до недавнього часу. Це якби корінного жителя Парижа почали розпікати: «Так у вас же вивіски всі французькою мовою!» Справді, а якою ж мовою вони мають бути? Тільки мовою народу, котрий споконвіків проживає на цій землі. Проте великодержавна шовіністка Розторгуєва й у гадці собі такого не припускає — розпікає племінника («Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не «Харь­ков», а «Харків»?—Так!»).

Розторгуєвій все українське ненависне — навіть із харківською ріднею розмовляв з погордою, тримається зверхньо («А тьотя ходила Наполеоном, і думала»). Вирі­шила «викликати Моку на дискусію» — той словесний двобій і визначає композицію третьої дії, в якій найяскра­віше розкриваються характери. Передусім — тітки Моті, її, так би мовити, ідеологічне кредо. Рина в розпачі:

«Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах».

Надзвичайно гострий діалог між тьотею Мотею з Кур­ська та дядьком Тарасом з Києва — то справді-таки жах. У буквальному розумінні цього слова. Ось фрагмент з нього:

«Тарас Бульба? Бульба Тарас? Остап? Андрій?.. Говорили по-московському?..» — «А ви думали, по-вашому, по-хохлацькому?» — «Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? Виключно по-вкраїнському...» — «Єтого не может бить!» — <Га?» — «Єтого не может бить!»—«Доводи!»—«Доводи? Будь ласка, доводи. Да єтого нє может бить, потому што єтого не может бить нікада».

Логіка, як то кажуть, залізна. «Переконливі» твер­дження тьоті Моті не що інше, як прояв імперської політи­ки царської Росії, «єдиної неділимої держави».

Для всевладної Мотрони Розторгуввої українців взагалі не існує, як й інших народів. Усі вони неодмінно повинні

138

бути, як і вона сама, лише росіянами. Обривав Мазай-ленкову промову.

Задихана:

— Годі!.. Годі!.. І скажи, нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина?

Мокій

— Я — українець!

Тьотя

— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?

Мокій

— Вони такі росіяни, як росіяни — українці... Тьотя

— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Вудь ласка-Ситуацію «прояснив» — остаточно «теоретично розв'я­зав національне питання» — Мина: до Мотрониного неуцтва й цинізму додав своєї дрімучої тупості:

М а з а й л о, випивши води:

— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців тах —аної української мови. Не малоруської і не тарасошевчевківської, а україн­ської — і це наша малоросійська трагедія. Тьотя

— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю? Ма з а йл о

— Частила — наші малороси, себто руські... Тьотя

— Ну?

М а за йл о

— А частина, з'явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювали 1914 року, подумайте тільки! Тьотя

— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепер я розумію, що таке українська мова. Роаумію! Ав-стріяцька видумка, так?

Дядько Тарас «прокоментував» вражаюче своїм відвер­тим цинізмом «відкриття» гості саркастично: «Зровуміла, слава тобі господи, та, жаль тільки, задом...» Ніби остаточ­ний вирок виніс. Слова домагається Мина-плутаник.

Мокій

— Мені, я ще не скінчив... Галичина — ваша, українська веияя, і га-личяжв — наші брати українці, яких одірвали од пас, в кав од них...

ї87

Тьотя

— Слово даю Мині.

М о к і й до батька:

— А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти — валуєвський асистент, папо!

Мина Мазайло — «асистент», Мотрона Розторгуева — пропагандист імперських поглядів. Хтось же втовкмачив у вузьколобу голову войовничої шовіністки дикі ідеї міні­стра внутрішніх справ! А хіба тільки їй одній? Велико­державницькою бацилою вражені й деякі сьогоднішні демократи. Дуже важко піддаються лікуванню.

Тьотя Мотя й селян не вважає за українців: «Селяни — мужики»:

— Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темряваї Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного!

Розторгуєвій і не втямки, що сама вона не тільки, ка­жучи її ж словами, глуха провінція, а й непробудна темря­ва — хоча й береться про все судити по-прокурорському:

її слово, так би мовити, остаточне — не смійте запере­чувати.

В «ідейні спільники» в антиукраїнській спрямованості своїх виступів тьотя Мотя бере Михайла Булгакова: у Мос­ковському художньому академічному театрі вона дивила­ся його п'єсу «Дні Турбіних», створену за романом «Біла гвардія». От де вже відвела душу — посміявся драматург з великого народу, як тільки хотів:

— Це ж така розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви... Грубі, дикі мужлани... Ідійоти! І хоч би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодногої Ви розумієте? — Жодного! Всі, як один, дикі й жорстокі...

Ось звідки ще черпає Розторгуєва зверхнє ставлення до українців, до їх пісенної мови. Плачучи, дорікає Мазай-ленкові — ніби той вчинив найстрашніший у своєму житті злочин («І тобі, Моко, після цього не сором називатися українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища!»).

Зламати морально Мазайленка — ось чого домагається тьотя Мотя. Щоб хлопець остаточно капітулював («Та в «Днях Турбіних» Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це мине-

1»8

ться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна...»).

Зрозуміло ж, Росія. В кордонах тисяча дев'ятсот три­надцятого року. Української ж мови ^іе було, нема й бути не може». Чим не ноштшй Валуев у спідниці!

Як бачимо, «ідеологічна платформа» у тьоті Моті з Курська хистка. А якщо точніше — відверто расистська:

заперечує рівноправність народів, отже, й природний розвиток мов, культур.

Мотрона Розторгуєва висловить ще одну «шедевраль-ну» фразу, якою зірве із себе маску,— і читачі, і глядачі остаточно переконаються: яка ж вульгарно нікчемна ця всюдисуща жінка. То буде її «найпереконливіший аргу­мент» :

«По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нежелі українізірованной ».

Дядько Тарас. Якщо Мина вбачає в українізації лише «спосіб робити» з нього провінціала, другорядного служ­бовця й штучно гальмувати сходження «вгору», то його брат Тарас зовсім її не сприймає — вбачає в цьому заході уряду підступ, пастку («їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було...»).

Дядькове «попередження» Мокій називає чистісінькою провокацією: «Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?»

Що найбільше дивує й ображає дядька Тараса? Під на­тиском глобальної русифікації все більше українців, котрі проживають в містах, відступають. Зрікаються материн­ської мови:

«Балакають так, що вже мене люди перестали розу­міти. Мене, українця з діда-прадіда...»

Хоч і відстав дядько Тарас, живе лише минувшиною, хоч і нерішуче діє в критичні хвилини, проте серцевинне в ньому залишилося. Попереджає брата:

«Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище...»

Мокій. У жодного народу, в жодному цивілізованому суспільстві не спостерігалося, мабуть, і не спостерігається такого потворного явища, як в Україні, щоб окремі громадяни, ба, навіть цілі родини, так уперто, так самозре-чено цуралися самих себе — своєї мови, культури, історії.

Мокрина Мазайло не тільки здивувала, а буквально потрясла багатьох із нас однією з перших своїх реплік:

139

«Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови...» Себе сестричка, зрозуміло, не відносить до шанувальників рідного слова, хоча й мати в них єдина й земля одна.

Уявімо на мить: юна парижанка раптом вигукнула:

«Братик мій Жак уже збожеволів од своєї французької...» Як би цю фразу сприйняли співвітчизники? Над словом «збожеволів» посміялися б добродушно: гіперболізує, мов­ляв, Жозе. А от відносно захоплення рідною мовою... Хіба ж над цим дозволено глузувати? Та ще так відверто! Із підкресленим злорадством! Щось тут негаразд із дів­чиною...

Правда, й Мокій іноді, як то кажуть, передає куті ме­ду — окрім української мови та народної творчості, нічого не бачить. Така цілеспрямована «заземленість», думаєть­ся,— своєрідний протест суспільству, яке в питаннях куль­тури не завжди чинить справедливо.

Так «протестував» згодом герой роману Олеся Гончара «Тронка» Мамайчук, причина в Грині, правда, була інша. Не оповита, як у Мокп, ідеологічним флером, а за­снована, так би мовити, на побутовому ґрунті.

А як виглядає Мазайленко? Із скупої ремарки довідує­мося, що це юнак «з чорним висипом під носом і по під­боріддю, з мрійними» очима. Рідне слово для нього — як музика. Саме цю самозреченну, природну для кожної нормальної людини, любов Рина й експлуатує нещадно.

Щоб Мокій неодмінно закохався в принадну Улю, а дів­чина потім в ультимативній формі зажадала від нього зречення всього українського, «далекоглядна» сестричка-міщанка й ставить братикові одне за одним специфічні запитання. Мовби вони цікавлять не її особисто, а Улю:

«Рина сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені сама тоді вподобалось це слово...»

Це ж треба дожитися, щоб в Україні рідне слово «добре знали» лише одиниці!

Мокій не тільки «перекладає» слово «бразолійний» («темно-синій»), а й розтлумачує глибинний образний зміст інших:

— «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По-українському ка­жуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить... Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, п повітрі, ледве примітний такий, бринить... Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню.

140

У л я мрійно:

— Бринить.

Мокій з гумором:

— Губа бринить. Так на селі кажуть: аж губа бринить, так цілувати­ся хоче.

Уля

— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.

Сталося якраз навпаки: не Уля спершу закохує в себе Мокія, як «запрограмувала» Рина, а дівчина захоплюєть­ся юнаком — її полонить прекрасна, милозвучна мова...

«Микола безнастанно працював над мовою,— писала Антоніна Куліш.— Знав він її досконало, як небагато його сучасників. Особливо він захоплювався їловою, пишучи «Мину Мазайла»... часто при столі він прочитував нам цілі лекції, говорячи про те, як мало на світі таких багатих та соковитих мов, як наша українська» ¹.

А хіба не про це ж саме із захопленням говорить і Мо­кій Улі?

— Сиджу сляве сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожнб слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так-сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш...

Притаманні Мокієві й дивацтва. Зокрема, коли з палом захоплюється антропологічними вимірами «на живих людях».

Але в наведеному вище монолозі-сповіді коханій юнак щирий. Це його найзаповітніше кредо. Тому й такий непримиренний до батькового відступництва. Тому й так нещадно бичує нахабну великодержавну шовіністку тьотю Мотю.

Неоднозначні це характери. Складні й суперечливі. Вихоплені з виру життя. До кожної дійової особи комедії «Мина Мазайло» драматург «ставиться іронічно» — «різ­ниця лише в мір і...» ²

Сценічність. Микола Куліш не тільки старанно за­своює, а й далі творчо розвиває традиції вертепних дійств та інтермедії давньої української літератури, кращих зразків побутової комедії дев'ятнадцятого століття.

Крім української й російської, автор «Мини Мазайла», за свідченням Антоніни Куліш, «любив західну літературу,

Куліш М. Твори: У 2 т.—Т. 2.—С. 732.

² Там само.— С. 788.

141

найбільше — французьку. Читав в оригіналі Мольєра, Вольтера, Бальзака, Мопассана, Гюго» '. Зокрема, придив­лявся до комедійної майстерності («Міщанин-шляхтич» та інші п'єси Мольєра) — прагнув якнайглибше проникнути в таємниці сценічності.

Куліш-драматург передусім дбав про те, щоб дія в п'єсі розпочиналась несподівано. І розвивалася, нестримно наростаючи, природно. Як у житті. Репліки персонажів здебільшого «недомовлені», обірвані. «Суцільний діалог». Звідси — напруження. Органічне поєднання жесту і слова. У зв'язку з цим винятково важлива композиційна роль відводиться ремаркам. Вони докладні; в них розкриває­ться душевний стан персонажа в «зламну» мить («Заду­мався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро. Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. Окрили, заскакали»).

Художній сплав засобів психологічного роману й кіне­матографічного монтажу. З елементами фантастики. В рі­чищі поетики української народної казки:

Заскакав якийсь дід-запорожець. Забриніла мелодія: «Ой, сів пугач на моголі та й крикнув він «пугу».

Дід-запорожець

— Пугуі Чи не видко, бува, наших з Великого Лугу? У Мазайла волосся дибки стало:

— Хто ви?

Дід заскакав, шаблею іржавою забряжчав:

— Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати... (Десь взялася у діда мазниця. Махнув квачем.)

Вражає гострота «філологічного конфлікту»: словес­ний двобій між «ведучою» тьотею Мотею (хитрощами й насильством узурпувала собі цю роль) й непримиренним Мокієм та дядьком Тарасом, котрий всюди відчував себе «зайвим».

Комічні ситуації блискавично змінюють одна одну. Не­мов у сатиричному детективі. Сюжет розвивається ще динамічніше: іскрометні репліки — жвавий діалог.

І тут Куліш-драматург виявив себе неперевершеним майстром. Особливо в «перехресному» компонуванні сцен-діалогів (Мина Мазайло — Баронова-Казино; Мокій — Уля).

Комедіограф вдається до іронії; сценічності сприяє віртуозно використаний шарж.

Куліш М. Твори: У 2 т.—Т. 2.—С. 730.

142

Окрім мистецьки виписаних сатирико-викривальних сцен, першорядна роль відводиться мовній індивідуалі­зації персонажів (Мина Мазайло, Мотрона Розторгуєва, дядько Тарас, Килина Трохимівна).

Тріумф і трагедія. Дуже високо оцінило комедію Мико­ли Куліша «Мина Мазайло» не тільки керівництво Голов-реперткому, а й режисери та актори театрів. П'єсі, як кажуть мистецтвознавці, «дано було «літер А». Одне слово, «це був тріумф, загальнонародне визнання, довгожданий успіх» '.

Популярність Куліша-драматурга зростала. 22 березня 1929 року прем'єра комедії «Мина Мазайло» відбулась у Дніпропетровському театрі імені Тараса Шевченка. И мі­сяця не минуло — світло рампи п'єса побачила у славетно­му «Березолі». Через п'ять днів її вже грають франківці. Того ж 1929 року комедія ставиться в театрах Одеси, Він­ниці, Херсона, Житомира, Маріуполя...

Глядачі прийняли комедію «Мина Мазайло», як і свого часу драму «97», із захопленням. «Виходячи з театру, люди говорили: — Ну, мазайленята, збирайтеся до хати!» ²

Остап Вишня у передмові до травневої книжки «Літе­ратурного ярмарку» за 1929 рік, де вперше було опубліко­вано комедію Миколи Куліша, закликав: «Отже, читайте «Мину Мазайла», товариші!» ³

Микола Хвильовий доводив, що «тільки епохальні п'єси можуть викликати таку велику дискусію, що тільки обмежені люди не розуміють, що саме такі п'єси і роблять у театрі епоху» ⁴.

Проте недоброзичливців ніколи не бракувало. І колись, і, на превеликий жаль, тепер. «Куліш дуже талановитий драматург,— відзначав один з тогочасних офіційних кри­тиків,— та не нам віддає свій талант і не для нас пише свої п'єстл, які просякнуті українським духом, мовляв, націона­лізмом» . Дуже вже небезпечною видалася українізація для шовіністів та космополітів. І коли цей процес за пома­хом руки «згори» пішов на спад, комедію Миколи Куліша «Мина Мазайло» наприкінці 1930 року знято з репер­туару. Під забороною твір перебував понад півстоліття.

Куліш М. Твори: У 2 т.—Т. 2.—С. 772.

² Там само.— С. 732.

³ Вітчизна.— 1989.— № 1.— С. 69.

Куліш М. Твори: У 2 т.—Т. 2.—С. 773. ⁵ Там само,— С. 732.

143

Вдруге «Мина Мазайло» був надрукований в першій книзі журналу < Вітчизна» за 1989 рік.

На матеріалі спогадів про громадянську війну Микола Куліш у 1929—1931 роках пише багатопланову ліро-епіч­ну драму «П атетична сонат а».

Пристрасна, хвилююча, сповнена палкого почуття соната геніального німецького композитора Бетховена — ідейно-композиційний лейтмотив драматичного твору.

І за задумом, і за, так би мовити, виконанням «Пате­тична соната» — твір новаторський.

Куліш називає п'єсу «експериментальною роботою»:

«Це спроба сконденсованого драматичного образу, стислої сцени, стислого слова, це спроба запровадження в драма­тичний твір музики як органічної складової частини, а не супроводу, це спроба ритмічної будови п'єси од початку до кінця, це спроба збудувати твір на органічному пов'язанні слова, ритму, руху, світла, музики, це боротьба, шукання-нової драматичної техніки» '.

Це один із найяскравіших творів початку 30-х років. Німецький письменник Фрідріх Вольф написав передмову до німецького перекладу п'єси, наголосивши, що форму «Патетичної сонати», цієї найвидатнішої української дра­матичної поеми, можна порівняти в світовій літературі лише з творами «Фауст» Гете і «Пер Гюнт» Ібсена.

У польських газетах з'явилося скупе повідомлення про те, як збанкрутілий жмикрут захотів заробити на власній смерті. Для цього він домовився з безробітним, заплатив йому п'ятсот злотих. Той мав звести його зі світу — зате сім'я отримає страхову премію. Проте найманий вбивця не дотримав слова — не підняв руки на людину, а розповів про цю моторошну історію у пивній. Поліція негайно арештувала збанкрутілого ділка...

Цей винятковий життєвий факт і ліг в основу фабули соціальної драми «М аклена Граса» (1933).

Творчу роботу Микола Куліш поєднує з активною гро-мадеько-культурною діяльністю, з 1926 року очолює най­більшу на той час літературно-художню організацію Вільна академія пролетарської літератури, редагує жур­нали «Вапліте», «Літературний ярмарок», «Пролітфронт», «Червоний шлях».

А тим часом міжгрупові чвари загострюються: «при­цільний вогонь» критики «хвильовизму» все частіше пере-

Літ. газета,— 1931.— ЗО берез.

144

носиться й на Миколу Куліша — адже він спершу був заступником Миколи Хвильового у ВАПЛІТЕ, а згодом, як ми вже знаємо, й очолив це угруповання.

Нерідко доходить до ототожнення думок персонажів «Зони», «Народного Малахія» та «Мини Мазайла» з по­літичними поглядами автора, що, зрозуміло, не назвеш інакше як абсурдом.

Справді, важко працювалось Кулішеві у такій атмо­сфері.

Пригнічувала й побутова невлаштованість. Ще напере­додні переїзду в Харків писав Дніпровському з відтінком гумору про те, що сім'я його «така, що в одну кімнату не вмістити. Одна жінка, одна теща (це ж тобі не абищо!) та ще й двоє дітей. Га?

В одній мені каюк буде. Чорта з два писатимеш, коли одесную тебе дружина сяде, ошую — теща, а у нозі — діти. Попробуй писати» '.

Коли ж розпочалися сталінські репресії, Микола Ку­ліш був репресований. Спершу виключений з лав Комуні­стичної партії. Обґрунтування: «за те, що писав антипар-тійні націоналістичні п'єси». 8 грудня 1934 року під час похорону Івана Дніпровського був заарештований просто на вулиці. Крім «участі» у міфічній групі «терористів», Кулішеві ще приписувалося членство в ОУН.

Через три місяці відбувся закритий процес виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР. Разом з вели­кою групою «націоналістів» драматург потрапив на Со-ловки. Вирок: десять років ув'язнення. Тримали Миколу Гуровича в спецізоляторі як особливо політичне небезпеч­ного злочинця.

«Особлива трійка» УНКВС Ленінградської області по­становою № 83 від 9 жовтня 1937 року винесла Миколі Кулішу смертний вирок; сталінські кати розстріляли драматурга через двадцять чотири дні². Реабілітований посмертно за відсутністю складу злочину.