1930 Року в Харкові розпочинає роботу Всесвітня конференція революційних письменників.

Розмаїття літературно-художніх організацій стимулю­вало розвиток художньої творчості, проте звужувало можливості ЦК ВКП(б) скеровувати в єдиному напрямі соцреалізму діяльність усіх письменників. І за ухвалою ЦК компартії більшовиків від 23 квітня 1932 року всі асо­ціації, спілки, об'єднання письменників були ліквідовані. Цим було докорінно змінено характер літературно-худож­нього процесу в країні.

У мистецьких колах на чільне місце висувається по­леміка про творчий метод. Як тільки не називають його:

пролетарським, соціалістичним, комуністичним...

Перший з'їзд письменників України розпочав свою роботу в Харкові 16 червня, а завершив у Києві 12 серпня 1934 року, куди було переведено столицю республіки.

17 серпня 1934 року в Колонному залі Будинку ^Спілок у Москві розпочав роботу Перший Всесоюзний з'їзд письменників. Доповідь «Радянська література» виголосив Максим Горький. Співдоповідь про дитячу літературу зро­бив поет Самуїл Маршак. Про розвиток української літератури доповів делегатам з'їзду голова республікан­ського комітету спілки письменників України поет Іван

Кулик. 12

Якщо Карл Радек аналізував тогочасну світову літе­ратуру, то Микола Бухарін присвятив свою доповідь пи­танням поезії, поетики, завданням поетичної творчості в СРСР. По кожній із названих доповідей були прийняті резолюції.

Прийнятий також і перший статут Спілки письменни­ків; адміністративне утверджено метод соціалістичного реалізму.

Поезія Розстріляного Відродження. 1919 року Павло Тичина писав:

Чорнозем підвівся...

«Чорнозем підвівся...» — це народні самородки, які, ставши самобутніми поетами, по-новаторському розвину­ли й поглибили традиції класичної літератури, на увесь світ прославили рідне слово. «На барикади революції виходила наша література як демократична своєю суттю, внутрішньо готова сприйняти революційність і бойовий гу­манізм ідей нового часу. Мажорні, буйнуючі силою поезії Чумака, Еллана-Блакитного, Тичини, Сосюри були вже словом нової ери, вони провістили велике весняне світання народу» '.

Василь Чумак (1900—1919) увійшов в історію літера­тури як один із зачинателів української поезії початку XX ст. Єдина книжка «Заспів» побачила світ після трагічної загибелі автора. Вона складається з чотирьох циклів:

«З ранкових настроїв», «Мрійновтома», «Осіннє», «Цикл соціального». Ось характерна строфа з вірша «Червоний заспів»:

Гордою, сміливою бурею бурхливою встань, народе зраджений, як один, устань:

з гімном-перемогами новими дорогами підемо на брань.

Планетарне сприйняття та поетичне трактування рево­люції, самовіддане служіння її ідеалам -вить основу віршів «Заспіву»:

На кремінь — крицю: буде світі Ми непохитні, мов граніт. Ми йдем і йдем, несем вогні, І творим блиск, і творим днії

Ось що стано-

ня.-

Го н ч а р О. Чим живемо: На шляхах до українського Відроджен-- К.: Рад. письменник.—1991.— С. 16.

13

Вражає емоційність, яскрава метафоричність («Черво­ний заспів», «Гартована поезія», «Березневий каламут», «Я порву ті вінки...», «Ряд хаток: пошарпані, подерті...»,

«Офіра» та ін.).

«Січе, клекотить, а не лиш блискотить», за образним висловом Івана Драча, й поезія Василя Еллана (1894— 1925). Він згорів передчасно. Згорів у полум'ї напруженої творчої роботи. Як метеор, спалахнув, блискавично про­нісся, осліпив і згас. Але чим більше ми віддаляємося від тих буремних часів, тим яскравіше вимальовується його

образ.

Для віршів збірки Василя Еллана «Удари молота і сер­ця» характерний рвучкий, енергійний ритм, динамічність, граничний лаконізм, уривчасті речення. Афористично звучать рядки:

— Кров горить на наших прапорах, Наша кров.

— Вперед!

Або:

За життя розплата тільки кров'ю, Тільки смертю переможеш смерть.

Раз прочитані рядки — вже ніколи не забуваються:

Ні слова про спокій! Ні слова про втому!

Володимир Сосюра згадував, що Василь Еллан особ­ливо любив поезії короткі, чіткі й гострі: «Він казав, що так треба писати, бо така доба» .

Та чи не найяскравіше в сузір'ї української поезії засіяло слово одного з найбільших співців двадцятого століття Павла Тичини (1891—1967). Своє мистецьке кредо він виповів ще в 1915 році:

Як не горю — я не живу. Як не люблю — я не співаю. Але цього я ще не знаю, Бо завжди я —

Як полум'я.

' Ні слова про спокій! Василь Еллан-Влакитннй: Спогади. Мате­ріали.— К.; Дніпро, 1989.— С. 240.

14

Це не той Тичина, якого ми до цього знали, а справж-щй _ «яблуневоцвітний» ' і музичний, простий і незви­чайний, до безтями закоханий у рідний край:

Блакить мою душу обвіяла, Душа моя сонця намріяла, Душа причастилася кротості трав — Добридень я світу сказав!

Проте вершинні твори «яблуневоцвітного генія Украї­ни» найбільше й лякали комуністичних фальсифікаторів. «Вульгарно-соціологічна критика епохи тоталітаризму зробила все, щоб збіднити творчість Тичини, щоб його замовчати або спотворити його шедеври, окарикатурено виставляючи в школі, перед школярські наївні очі якісь і справді невдалі рядки поета. Певне, нікому в українській поезії фальсифікатори не завдали більшої шкоди, як авторові «Сонячних кларнетів», вилучаючи, безсоромно окрадаючи багатство його ранніх невмирущих поезій, де увічнено золотий гомін визвольної боротьби українського народу» ².

Немов ріка в повінь — нестримно зростає наша літера­тура. Вона заяскравіла талантами Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Головка, Петра Панча, Юрія Яновського, Олександра Довженка, Миколи Куліша — «їх словом заговорило перше пореволюційне десятиріччя, засміялося творчістю Остапа Вишні, вибуяло молодими книгами Олександра Копиленка, Миколи Бажана, Юрія Смолича, Івана Сенченка, Олеся Досвітнього, Івана Ми-китенка, Миколи Терещенка, Олекси Слісаренка, Григорія Косинки...» ³

У вирі громадянської війни народилася й лірика Во­лодимира Сосюри (1898—1965), яка зачарувала читачів світлою щирістю, душевною відкритістю.

Самобутній художник слова лишив нам близько шіст­десяти поетичних книг, десятки поем, автобіографічний роман «Третя Рота», заповідаючи всім серцем любити рідну землю:

Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!..

^Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського Відроджен-

Там само.— С. 147. Там само.— С. 16—17.

15

Та якої ж наруги довелося зазнати Володимирові Сосюрі за любов до «вишневої своєї України», до «мови її солов'ї­ної»! Як тільки зайди й безбатченки не знущалися над патріотом-інтернаціоналістом... Дійшло до арешту.

Володимира Миколайовича привезли в Міністерство державної безпеки. Відібрали перепустку. «Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, ніби я — порожнє місце» '.

Власне, доля поета вже вирішена — «зітерти в табір­ний порох». Чекали підтвердження. А «благовісний жест» несподіваний: «Сосюру не трогать». «А той, що відібрав у мене перепустку і замкнув її в шухляду письмового столу, з такою люттю і темною ненавистю у східних очах дивився на мене, а рука, рука ката, віддавала мені пере­пустку» ².

Невдовзі в клубі Ради Міністрів Української РСР зі­брався актив інтелігенції. Збори були присвячені підсум­кам роботи XX з'їзду КПРС. Один із тодішніх керівників Спілки письменників у своїй промові, між іншим, сказав:

«— Марно критикували Сосюру за вірш «Любіть Україну». Нічого ворожого в цьому вірші немає. Це патрі­отичний вияв душі поета.

Я дивився на обличчя, і всі вони злилися в моїх очах в одну туманну пляму од сліз, що залили мої очі...» ³

«Такий я ніжний, такий тривожний...», «сплелися боротьба й кохання»— у цих словах чи не найстисліше ви­словлене естетичне кредо Володимира Сосюри — одного «з найтонших і найщиріших ліриків слов'янського світу XX століття, співця Любові й Революції, що злилися в єдиному понятті прекрасного...» ⁴

У неповторній поезії солов'я України в усій своїй красі зазвучав голос правди, пристрасті, чистої, незрадливої любові:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання-Перебільшення? Тоді скажіть, хто й коли передав усю безмірність любові до Батьківщини, до коханої?!

' С о сюр а В. Третя Рота.—К.: Рад. письменник, 1988.—С. 303.

² Там само. — С. 304.

³ Там само.— С. 303.

''Моренепь В, Володимир Сосюра: Нарис життя і творчості.— К.: Дніпро, 1990.— С. 6.

16

Залишив по собі велику творчу спадщину й Максим Рильський (1895—1964). Із двадцятитомного видання перші чотири книги складають оригінальні поезії. До семи наступних томів увійшли переклади поетичних та дра­матичних творів. Доробок Рильського-літературознавця опублікований у дванадцятій, тринадцятій та чотирна­дцятій книгах. Наукові дослідження з мистецтвознавства, мовознавства, фольклору та етнографії побачили світ у п'ятнадцятому й шістнадцятому томах. А ще ж дві книги публіцистики, два томи автобіографічних матеріалів

і листів...

Отже, Максим Рильський не тільки видатний поет, а и самобутній учений, полум'яний публіцист, екстракласний перекладач, невтомний громадський діяч. Багатогранний талант, помножений на дивовижну працездатність.

Рильський-новатор опублікував вісімдесят книг ліри­ки, поем, вибраних творів, перекладів. Перша — «На білих островах» (1910), остання прижиттєва — «Зимові > записи» (1964). А була ж ще й посмертна: «Іскри огню ^ великого» (1965). Як у ліриці, так і в епосі поет-академік ^> відкрив «резерви» класичної форми.

'» «Що я ненавиджу і що я люблю» — так назвав Максим Xj Рильський четверту поезію циклу «Таємниця осіннього ^ листя». Вона відкривається простим прозовим епіграфом, -ї^який закінчується такими словами:

«На цю тему, власне, говорять у тій чи іншій формі всі на світі люди» '.

Наступні рядки можна розглядати, гадають літера­турознавці, як поетичний заповіт:

Речі прості і чисті люблю я:

Серце, для друзів одкрите, Розум, до інших уважний, Працю, що світ звеселяє, Потиск руки мозолястої, Сині світанки над водами...

Кожен із названих поетів — яскрава творча індиві­дуальність зі своїм неповторним світобаченням, само­бутньою палітрою. Ось що з цього приводу сказав Андрій Малишко:

«Якщо поетичну творчість порівняти з іншими видами мистецтва, то Павло Тичина найближче стоїть до симфо­нічної музики, Максим Рильський —до живопису м'якими,

Рильський М. Зібрання творів: У 20 т.—К.: Наук. думка,

—— 1 ООП __ IP A f-l О А А

1983—1990.— т. 4.— С. 344.

17

теплоземними барвами, Володимир Сосюра — до ніжної ліричної акварелі...» '

Рильський входив до літературно-художньої організа­ції «неокласики». Цей «досить невиразний термін», писаі Максим Тадейович, «прикладено було випадково і дуак( умовно до невеличкої групи поетів та літературознавців які гуртувалися спершу навколо журналу «Книгар» (1918—1920), а пізніше—навколо видавництва «Слово»².

Окрім Максима Рильського, до літературної групи «неокласики» входили Микола Зеров (1890—1937);

Михайло Драй-Хмара (1889—1939), Павло Филипови¹ (1891—1937)...

Знавці іноземних мов, досконало вивчаючи зразки антич ної та західноєвропейської поезії, з винятковою пошаною ставилися до традицій української, російської та світової літератур.

Тогочасні критики підкреслювали, що всім «неокласи­кам» «властиві якийсь поетичний академізм та поглибле­на культурність — речі не погані й не зайві» ^!.

Очолював літературну групу один з найяскравіші талантів українського пореволюційного письменсті Микола Зеров. Поета, критика, перекладача, історик теоретика літератури Дмитро Павл^чко не без підсті назвав людиною франківського взірця.

Зеров-поет прославляв «ясну, дзвінку закінченіс' сонета», віртуозно володів олександрійським вірше захоплювався так званими елегійними дистихами:

Класична пластика і контур строгий І логіки залізна течія — Оце твоя, поезіє, дорога.

До найвищих здобутків українського художнього слова належать й переклади Миколи Зерова творів римських (Лукрецій, Вергілій, Горацій, Овідій, Ювенал), російських (Пушкін, Лєрмонтов), польських (Міцкевич), англійських (Байрон), французьких (Беранже, Леконт де Ліль), бель­гійських (Верхарн) поетів, прозаїків та драматургів.

Окремий том Зерова-поета, перекладача і вченого скла­дають фундаментальні праці з історії та теорії літератури

' Лит. газета.— 1958.— 25 ноября.

² Рильський М. Зібрання творів.— Т. 13.— С. 475. "Якубський Б. Українська поезія в 1923 році // Рад. освіта.— 1924.— № 1—2.— С. 80.

18

(«Українське письменництво XIX століття». «Від Куліша

по Винниченка», «До джерел» та ін.).

Отже «неокласики» захоплювалися високохудожніми взірцями античної літератури, загальнолюдськими цшно-

ртями V мистецтві.

На сорок п'ятому році життя Зерова було заарештовано

під Москвою на станції Пушкіне. Під конвоєм відправлено до Києва. Військовий трибунал на закритому судовому засіданні на початку 1936 року засудив поета на десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з кон­фіскацією належного йому майна. Підстава: керівництво українською контрреволюційною націоналістичною орга­нізацією.

Етап із засудженими українськими митцями прибув на

Соловки. «Справу Зерова» «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області спішно було переглянуто. Ви­рок: вища міра покарання. Розстріляли Миколу Костянти­новича 3 листопада 1937 року. Разом з Павлом Филипови-чем, Миколою Вороним, Сергієм Пилипенком і Миколою

Кулішем.

Вирок військового трибуналу і постанова «особливої трійки» 31 березня 1958 року скасовані. Справа припине­на «за відсутністю складу злочину». Микола Зеров реабі­літований посмертно.

Нетлінні поетичні шедеври залишив Микола Бажан (1904—1983). Високий громадянський пафос, філософська глибина, філігранна робота над словом — ось що прита­манне кращим віршам та поемам митця.

На початку двадцятих років у літературу приходить нове покоління поетів. Ця література, за словами Олеся Гончара, задзвеніла натхненною, як сама молодість, поезією Павла Усенка, Олекси Близька, творами цілої плеяди яскраво обдарованих авторів.

І поети, і прозаїки, і драматурги інтенсивно шукають визначального стильового напряму («пролетарський реалізм», «революційний реалізм», імпресіонізм, експре­сіонізм); для авангардистських течій — футуризму та кон­структивізму — характерна революційна спрямованість. * Суперечливість естетичних поглядів футуристів була Цілком очевидною. Пророкуючи загибель творчості, вони водночас пропонували читачам свої нові твори. За худож­нім рівнем вони були далеко нерівноцінні» '.

Історія української літератури: У 2 т.— К.: Наук. думка, 1988.-- С. 27.

Т- 2.- С. 27.

19

Для кращих творів незмінного лідера українських «ліфівців» Михайля Семенка (1892—1937) характерні невтомні пошуки форми, своєрідне розкриття тем, різно­манітність образів, художніх засобів.

Співцем України справедливо називають і визначного поета Майка Иогансена (1895—1937) — автора збірок «Д'горі» (1921), «Кроковеє коло» (1923), «Доробок» (1924), «Ясен» (1929), «Балади про війну та відбудову» (1934). Його ім'я пов'язують передусім з розвитком роман­тичної стильової течії.

Проте романтик революційного слова ставився до своїх віршів скептично, мав себе швидше за прозаїка. Постійно експериментував не лише в поезії, а й у так званій «химер­ній» прозі — опублікував оригінальну повість «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханої Аль-| чести у Слобожанську Швейцарію» (1930). У серії «Весе­ла книжка» видав дві збірки гуморесок «Луб'яне решето» та «Солоні зайці».

Сучасники називали Иогансена ювеліром словосполу­чень, талановитим копачем словесних надр, філологом поезії. Критик Володимир Коряк відзначав: «Майстер сло­ва. Ювелір форми. Пише дивно... Роздум бере гору над уявою. Що дасть — не знати. Перед ним, як то кажуть, ціле життя...» ' Але обірвалося воно надзвичайно рано. Несподівано. У зловісному тридцять сьомому.

А що ми знаємо про самобутнього поета, неповторного прозаїка Тодося Осьмачку? Майже нічого, коли не брати

до уваги маленький поетичний томик, який побачив світ лише у 1991 році.

Митець був безпідставно «виписаний» з літературного j процесу понад півстоліття тому; у двадцяті — на початку тридцятих років у подальшому розвитку української пое- | зії займав одне з чільних місць. Це про Тодося Осьмачку Павло Тичина сказав: «Хай собі він буде геній, а не я...»

Де ж народився письменник? Які написав твори? Як склалася його доля? Чому так довго замовчувався?

Тодось Осьмачка походить із Шевченкового краю. На­родився у травні 1895 року в селі Куцівці Смілянського повіту Київської губернії в родині хлібороба. Закінчив Київський державний університет (тоді цей вищий на­вчальний заклад мав іншу назву — Інститут народної освіти).

20

Див.: Иогансен М. Поезії. К.: Рад. письменник, 1089.— С. 20.

Перебував на передовій лінії фронту першої світової війни. В окопах народилася поема «Думи солдата». Хтось доніс. Почалося слідство. Від військово-польового суду звільнила Лютнева революція 1917 року.

Осьмачка-студент входив до літературної групи «Лан­ка», став членом Майстерні революційного слова («Марс»). Видав збірки поезій «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929). До другої й третьої книжок включені поеми «Пісня з півночі (Колоніальні настрої в дореволюційній руській армії)», «Подорожній» (уривки), «Міщани», «Містерія» (невеличка драматична поема). Систематично друкувався в «Житті й революції» та інших періодичних виданнях. В «Історії українського письмен­ства» Сергій Єфремов підкреслює, що серед молодшої генерації поетів Тодось Осьмачка являв, може, одну з най­більш надійних сил.

Що ж вражає у віршах та поемах Тодося Осьмачки? Передусім розкутість, захоплення стихією величних, пла­нетарних зрушень, органічне вмонтування в поетичний плин розповіді символістських образів, блискуча народна мова, думний епічний стиль.

Активна діяльність Осьмачки-поета на лоні національ­ної літератури впала в око єжовських душогубів. Почали­ся переслідування, арешти, приниження і паплюження. Намагаючись порятуватися, симулював божевілля. Поета запроторили до психіатричної лікарні. Вибравшися з неї, намагався перейти кордон, але цей відчайдушний план здійснити йому не пощастило — його затримали. Про той період життя Осьмачки багато невідомого. Знаємо тільки, що тривалий час він переховувався в рідній Куцівці, що 1943 року з'явився у Львові, де відразу ж було опублікова­но його збірку «Сучасникам», до якої увійшли поезії, написані впродовж усіх тридцятих.

Німеччина, Філадельфія, Югославія, потім Сполучені Штати Америки — поетові здається, що його повсюдно переслідують агенти НКВС. Окрім збірки «Сучасникам» (1943), друкує за кордоном ще дві книжки віршів «Китиці часу» (1953) й «Із-під світу» (1954); основу останньої збірки становить поема «Поет».

Крім поезії Осьмачка написав три повісті: «Старший боярин», «План до двору», «Ротонда душогубів». У центрі — їрагічні епізоди колективізації в Україні, голод, репресії, перебування в психіатричній лікарні. Художник докумчн-^льно достовірний, психологічно точний у виписуванні образів-характерів. «План до двору» було таким диявольськи

21

жорстоким катуванням, що я,— писав Тодось Осьмачка у передмові до твору,— наткнувшись у пам'яті на нього, не міг уже проминути це байдужою думкою і написав цілу повість».

Помер Тодось Осьмачка 7 вересня 1962 року в США.

«Ах, як розкішне у житті кипіти! Ах, як високо захват цідніма!» — у цих словах, думається, чи не найлаконічні-ше і не найточніше висловив своє ідейно-естетичне кредо поет Валер'ян Поліщук (1897—1942). Ось як Юрій Смолич розповідає про свого сусіда по харківському будинку «Сло­во»; «Валеріан влетів як буря. В руках була газета. Його чорні очі блищали, обличчя пашіло, волосся скуйовдилося. Він маяв газетою, як прапором.

Поліщук завжди був експансивний — жвавий, меткий, швидкий, гарячий...» '.

Отаким він рвійним, поривним був і в поезії — майже у кожному вірші нуртувало бурхливе захоплення. Писав;

залюбки, багато. І теж, як і Майк Иогансен, постійно екс­периментував. Поліщуків «динамізм-спіралізм» докорінно відрізнявся від конструктивізму побратима по перу. Поет, прозаїк, критик, теоретик літератури заснував модерні­стську групу «Авангард» (1925).

За своє коротке творче життя Валер'ян Поліщук вида понад п'ятдесят книжок. Серед них — «Сказання давні про те, як Ольга Коростень спалила» (1918), «Книга по стань» (1922), «Дума про Бурмашиху» (1922), «Радіо житах» (1923), «Жмуток червоного» (1924), «Громохки слід» (1925), «Розкол Європи» (1925), «Остання війна»

(1927), «Пульс епохи» (1927), «Геніальні кристали»

(1928), «Електричні заграви» (1929), «Григорій Сковорода»

(1929), «Зеніт людини» (1930). Уже самі назви окремих збірок свідчать про віру поета у всемогутність техніки. За переконанням організатора й керівника групи «Аван­гард», поезія повинна оспівувати модерну цивілізацію й світ технічної революції. «Сонячної моці» жадав окрилений життєлюб — ці поривання органічно зливалися з настроями багатьох однодумців. У його поезії є узагаль­нюючі метафоричні образи: «геніальні кристали», «мета­левий тембр», «електричні заграви».

Наприкінці 1934 року Валер'ян Поліщук був заарешто­ваний разом із Григорієм Епіком, Валер'яном Підмогиль-ним, Василем Вражливим, Євгеном Плужником, Олек­сандром Ковінькою та іншими українськими письменни-

С м о л и ч Ю. Твори: У 8 т.— К.: Дніпро, 1986.— Т. 7.— С. 262.

22

ями. З концтаборів на волю не вийшов — реабілітований

""^вген Плужник (1898—1936) був не тільки самобутнім поетом, а й талановитим прозаїком і драматургом. За жит­тя світ побачили лише дві збірки віршів: «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927); третьої -— «Рівновага» (1933) — автор уже не зміг потримати в руках. «Поезії» (1988) — найпов­ніше видання творчого доробку.

У кінці двадцятих років Євген Плужник опублікував роман «Недуга» та п'єси «Професор Сухораб» та «У дворі на передмісті».

Самобутність — це передусім несхожість на інших, це скоряюча щирість. Тому не можна не погодитися з думкою літературознавців, що Плужник — один із найщиріших поетів двадцятих — першої половини тридцятих років.

Ота дивовижна щирість нерідко забарвлена в підтексті трагедійним відтінком. «Легко здогадатися, що страшна хвороба ще більше загострила цю і без того чутливу до трагедійності повсякдення натуру. Виснажливий поєдинок з недугою розширив больові виднокола і не міг не позначи­тися на його відчайдушному протистоянні многоликому злу. Одне з них — диявольська машина тотального вини­щення умів — підім'яло у 1936 році і самого поета» '.

Саме оцим «виснажливим поєдинком з недугою» — спадковим туберкульозом — якоюсь мірою пояснюється драматичний надрив, що проймає окремі вірші Плужника. Але це аж ніяк не означає, що автора «Днів» і «Ранньої осені» можна віднести до поетів-занепадників, як це нама­галися робити окремі критики двадцятих років. Адже «історична перспектива» в його ліриці «осяяна яскравим романтичним світом» ².

Вершиною художньої досконалості називають критики поему-монолог Євгена Плужника «Галілей» (1926). Це не­щадна сповідь про час і самого себе. Суворо правдива і надзвичайно сконденсована. Це до краю зміщений словес­ний двобій зі світом і одночасно зі своїм «я». Бунт, проти­борство — через рвані ритми, музично відгранені строфи. Фінал — оптимістичний:

А вгорі, в далині, наді мною — Неприступний для зору людей, Оповитий віків тишиною —

Галілей.

Літ. Україна.— 1988.— 10 лист.

Історія української літератури: У 8 т.— К.: Наук. думка.-1970.— Т. 6.— С. 163.

23

Італійський фізик, механік і астроном, один із заснов-j ників природознавства Галілео Галілей, котрий доводив,! що матерія вічна, що рух небесних тіл і рух Землі під-| порядковані одним і тим самим законам механіки. Ці| відкриття вченого Плужник-поет перелив у такі заключі рядки:

А живіть собі, як вам бажаеться! Через те, що — ви чуєте? —

все-таки

обертається!

Про вже згадувані п'єси «Професор Сухораб» т< «У дворі на передмісті» Євген Плужник казав, що їх диви тимуться з цікавістю. На жаль, жоден режисер і до цьоіч часу не здійснив постановки їх. І не тому, що твори втра тили свою актуальність чи не сценічні. Ні! Причина думається, в іншому — в драматичній долі самого автора Яких тільки ярликів не навішували винятково талано витому поетові-драматургу його деякі надто «пильні» сучасники? ,

А Плужник тим часом, незважаючи ні на що, виношу­вав задум трагікомедії, «про яку говоритимуть як пр( визначну подію. Навіть як про виняткову подію» '.

Роботу над новою п'єсою розпочав відразу ж післі виходу в світ збірки поезій «Рання осінь». І працював не один рік. Удосконалювався задум — змінювалися назви.

«Брати», «Інженери», «Шкідники», «Фашисти», <• Змова у Києві» — такі «робочі» заголовки. І в Києві, і в Харков:

читання рукопису п'єси справило на слухачів якнай­краще враження. Ефект феноменальний. «Акторові тут < на чому творити характер,— сказав Лесь Курбас.— Зроб' лено філігранне. Беру» ''.

Проте ні в «Березолі», ні в театрі імені Івана Франк трагікомедія Євгена Плужника «Змова у Києві» так не побачила «світла рампи», хоча, як пишуть сучасі мистецтвознавці, написана «яскраво й талановито», «н поступається великій п'єсі російського письменника» (Мається на увазі комедія Олександра Грибоедова «Лихо з розуму»).

' Див.: Плужник Є. Поезії. -

² Там само.— С. 78.

³ Там само.— С. 75—76.

- К.: Рад. письменник, 1988.— С. 70.

24

Вперше «Змова у Києві» була опублікована лигає в се-оедині 1989 року на сторінках журналу «Дніпро».

Віршована трагікомедія Євгена Плужника ще чекає і свого дослідника, і свого постановника.

Український поет і перекладач Микола Терещенко (1898—1966) працював у системі політосвіти на Полтав­щині, а згодом у Києві в Народному комісаріаті освіти Української РСР. З 1925 року — редактор літературно-художнього журналу «Життя і революція».

Видав понад сімдесят книг оригінальних поезій. Серед них: «Лабораторія» (1924), «Чорнозем» (1925), «Мета і межа» (1927), «Країна роботи» (1928), «Республіка» (1929), «Риштування» (1930), «Дорога» (1931), «Порив» (1932),

«Поеми» (1935) та ін.

Поезії дев'ятнадцятирічного юнака «родила воля».

Тобто революція:

Мої пісні родила воля, я тільки кров'ю їх скропив, щоб гомін їх не гас ніколи, щоб у народі вічно жив...

Микола Терещенко як поет, перекладач, редактор, орга­нізатор зробив для української літератури те, за словами Миколи Ушакова, що Валерій Брюсов зробив для літерату­ри російської.

Олекса Близько (1908—1934) вчився в Київському інституті народної освіти на філологічному відділі. Перший вірш «Серце на норд» надрукував 1925 року в журналі «Глобус». Входив до літературно-художніх організацій «Молодняк» та ВУСПП. Збірка поезій «За всіх скажу» (1927) відзначена премією Наркомосу Української РСР.

Яскравий і оригінальний талант Влизька-поета вияв­ляється і в кращих віршах наступних збірок: «Поезії» (1927), «Живу, працюю», «Книга балад», «Рейс», «Вибрані поезії» (1930), «Моє ударне», «Мій друг Дон-Жуан» (1934). Вражає масштабність тематики: праця, дружба, мир.

Для більшості поезій Близька характерний проник­ливий ліризм. Він невтомний у пошуках нових форм художнього вираження. Увагу читачів привертає життє­радісний тон і досить висока поетична культура. Нерідко Романтична патетика органічно поєднується з іронією.

Життя Олекси Близька обірвалося 14 грудня 1934 ро-*'У — був незаконно репресований і розстріляний; реабілі­тований у 1958 р.

25

Нині читачам після довгого й несправедливого замов­чування повертаються твори українського письменника Богдана Леткого (1872—1941). Навіть знана в усіх усю-дах, де живуть українці, славнозвісна пісня «Чуєш, брате мій...», що постала з його поезії «Журавлі», публікувалася без імені автора як народна. Богдан Лепкий — митець непересічного таланту, поет, прозаїк, перекладач, літерату­рознавець, видавець. У кожній із цих галузей він зробив вагомий внесок в історію рідної культури.

Творчість Богдана Лепкого тривала майже півстоліття, на яке припали складні і драматичні події та соціально-політичні процеси. На початку творчого шляху належав до групи «Молода Муза». Лепкий — автор прекрасних ліричних поезій, оповідань високої емоційної тональності, цікавих історичних повістей «Вадим», «Крутіж», «Сотни­ківна», «Орли». Головним героєм п'яти повістей епопеї («Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава», «З-під Полтави до Бендер») є український гетьман Іван Мазепа (1639—1709), кінцевою метою політики якого було утвер­дження державності України.

За попередніми підрахунками істориків літератури, 1930 року друкувалося близько 259 письменників України;

після зловісних 1937 та 1938 — лише 36 із них; своєю смертю померло тільки 7. Не випадково літературознавець Юрій Лавріненко назвав двадцяті — тридцяті роки Роз­стріляним Відродженням.

І все ж, незважаючи на задушливу атмосферу сталін­сько-більшовицького «правосуддя», тотального «вирубу­вання» української творчої інтелігенції, література жила. Зокрема, твори Павла Тичини («Сонячні кларнети», «Плуг», «Вітер з України», лірика, глави з симфонії «Ско­ворода»), Максима Рильського («Марина»), Василя Чума­ка («Заспів»), Василя Еллана («Удари молота і серця»), Володимира Сосюри («Червона зима», «Так ніхто не кохав»), Валер'яна Поліщука («Дума про Бурмашиху»), Євгена Плужника («Галілей»), Василя Бобинського («Смерть Франка») увійшли в золотий фонд української поезії.

Своїми творчими шуканнями і художніми відкриттями українські поети збагатили світову літературу двадцятого століття.

Але скількох творів недораховано! «Хто порахує, скільки понівечено юних талантів, скільки викрадено в ук­раїнського народу потенційних речників, які урвали свою

26

до суті не розпочату пісню під завислою над головою сталінською сокирою!» '

Розвиток прози. Серед блискучої плеяди українських письменників початку двадцятого століття обов'язково називається ім'я Володимира Вкннкченка (1880—1951). Ось що писав у 1909 році в одному з листів Михайло Коцюбинський про молодого тоді прозаїка і драматурга:

«Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Вин­ниченка- Кого купують? Знов Винниченка» .

Таким же художник слова був популярним і в двадцяті та на початку тридцятих років. Саме тоді в Україні вийшло у світ найповніше видання творів Володимира Винниченка — в 24-х томах. Щороку видавалися романи, повісті, п'єси та оповідання талановитого письменника

й окремими книгами.

То яка ж тоді роль Володимира Винниченка в розвитку літературного процесу? Чому його ім'я до недавнього часу так старанно замовчувалося?

Один із зарубіжних істориків літератури Григорій Костюк стверджує, що Володимир Винниченко є одним із «найвидатніших діячів українського національно-держав­ного відродження» ³. Цю думку поділяють і українські літературознавці: «Справді, так судилося йому долею бути, як митцеві, розіп'ятим на хресті політики і зали­шитися однією з найбільш трагічних постатей в історії України» ⁴.

Винниченко — син наймита-чабана. Професійний рево­люціонер. Сімнадцять років вів підпільну боротьбу проти самодержавства. Арешти, тюрми. Більше десяти разів нелегально переходив кордон. Про те, які смертельні небезпеки підстерігали героя кожного разу в подібних екстремальних ситуаціях, читач довідується, прочитавши одне із захоплюючих оповідань «тюремної Шехерезади» — «Момент»...

Мусієнко О. Передмова.— 3 порога смерті: Письменники України — жертви сталінських репресій.— К.: Рад. письменник.— 1991.— С. 31.

Листування М. Коцюбинського з В. Винниченком.— Рад. літерату­рознавство.— 1988.— № 2.— С. 50.

³ Див.: Київ.—1990.—№ 9.—С. 90.

Жулинський М. Усі сорок років творчого життя. «Щоденник» Володимира Винниченка.— Київ.— 1990.— № 9.— С. 90.

27

Після Лютневої революції 1917 року Володимир Винниченко очолює перший уряд Української Народної Республіки — Генеральний секретаріат Центральної Ради;

одночасно обіймає посаду генерального секретаря внут­рішніх справ. Намагається провести ідею суверенності України у федеративному устрої майбутньої держави. Бере участь у переговорах з Тимчасовим урядом. Якими «рівними» й «дипломатичними» були ті розмови, проли­ває світло щоденниковий запис 1919 року:

«А ті місії до Петербургу? Там же розпиналась моя гідність, моя гордість. Там я в передпокоях міністрів, в їхніх прийомних, під їхніми зневажливо-неуважними посмішечками топтав себе, сам себе бив по лиці, сам собі харкав у душу. А коли вертався з Петербургу, то мене ж за це, за ці пониження і петербурзьке розп'яття розпинала наша «більшість», глузувала з мене, висміювала і плювала за те, що мене там ображено» '.

Про яку можливість надання Україні статусу держав­ності у федерації з Росією слід говорити: «Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими нейтралістськими пальцями за «єдинонеділимську» власть і з тупою злістю не пускає. Мало того, що плюється, ще силкується здискредитувати нас, ще пускається на провокації» ².

Зневажливо-неуважні посмішечки петербурзьких міні­стрів перемежовуються з тупою злістю. Прем'єр-міністр У HP з відчаєм вигукує: «О Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки» ³.

Багато здоров'я, нервів і крові коштувало Винничен-кові те прем'єрство. Ота безперервна гра в парламент пред­ставників різних політичних партій (інтерпеляції, запити, формули переходу, вотуми довір'я й недовір'я). Ті зло­радні кпини — і петербурзьких, і київських «добродіїв». Членам української Центральної Ради і Генерального секретаріату бракувало досвіду парламентаризму.

' Винниченко В. Щоденник: У 6 т.— Едмонтон — Нью-Йорк, 1980.— Т. 1.— С. 353—354.

² Там само.— С. 274.

³ Там само.

28

Назріла чергова політична криза. Кульмінація її при­пала на 22 січня 1918 року. Соціал-демократична фракція в українській Центральній Раді виходить з уряду. Його очолила Українська партія соціалістів-революціонерів

(УПСР).

Відповідно й Володимир Винниченко склав обов'язки прем'єр-міністра.

У той день було проголошено Четвертий універсал:

Україна вважалася самостійною, незалежною респуб­лікою.

Без стислого викладу цих швидкоплинних, надзвичай­но гострих й суперечливих перипетій не можна до кінця збагнути еволюції творчості «розіп'ятого на хресті політи­ки» Володимира Винниченка. Та й не лише цієї «однієї з найбільш трагічних постатей в історії України», а й усього тогочасного літературного процесу.

Цивілізований світ з початку двадцятого століття за­хоплюється самобутньою творчістю Володимира Винни­ченка. Ми, його співвітчизники, тільки зараз дістали змогу ознайомитися з деякими високохудожніми романами, по­вістями, п'єсами й оповіданнями Володимира Винниченка. На часі видання повне зібрання його творів.

Успіх Винниченкові-прозаїку принесла повість «Краса і сила» (1902). Його закріпили наступні твори — «Біля машини», «Суд», «Роботи!», «Заручини», «Контрасти», «Голота», «Раб краси», «Голод», «Момент», «Федько-хала-мидник» та ін.

Незважаючи ні на що, працював Володимир Винничен­ко залюбки, натхненно. Написав чотирнадцять романів, одинадцять із них — за кордоном; один — незавершений. «Вічний імператив» і «Лепрозорій» ще й до цього часу залишилися не друкованими. Автор близько двадцяти п'єс. •^ ^ше Винниченко написав більше сотні повістей, сце­наріїв, оповідань, численні статті, памфлети, рецензії, політичні виступи...

Віршоване гасло, маршова пісня, невеличке оповідан­ня, фейлетон і нарис — такі найпоширеніші на початку двадцятих років жанрові різновиди.

Вершиною творчості Винниченка-художника літерату­рознавці вважають науково-фантастичний роман «Соняч­на машина» (1924).

З 1934 року Володимир Кирилович разом з дружиною гозалією Яківною мешкає у своєму «Закутку» біля міс­течка Мужен департаменту Приморських Альп у Франції, Де придбало подружжя Винниченків невеличкий клаптик

29

землі. Відремонтували хатину, доглядали садочок, оброб­ляли грядки. З того в основному й жили. Не лише в постій­ній нужді, а часом і в напівголоді. Виплата гонорарів за видані книги припинилася; з бібліотек України вилучаю­ться й ті твори, що вже опубліковані; почався тотальний наступ на «викорінення» з свідомості читачів і самого імені письменника.

Хто не пам'ятає чарівної пісні на слова Спиридока Черкасенка (1876—1940) «Тихо над річкою в ніченьку тем­ную»? А кого не схвилював до глибини душі заспів до поеми «Наша твердиня»: «О рідна мово, скарбе мій!» Рідне слово для поета, як і для кожного з нас,— «цілющий», «єди­ний»... «напій». А популярна пісня «Ой чого ти, дубе, На яр похилився? Ой чого, козаче. Не спиш, зажурився?»

Тривалий час ім'я лірика, драматурга, прозаїка, пуб­ліциста, сатирика й критика було безпідставно вилучено з історії літератури. Творчість же Спиридона Черкасенка, справедливо зазначають дослідники,— це цілий материк. За життя письменник опублікував понад тридцять кни­жок. З 1919 року жив у Відні, потім в Ужгороді, згодом у селі Горні Черношіце поблизу Праги; похований на празькому Ольшанському цвинтарі.

Лірика Спиридона Черкасенка складається з таких циклів: «Моя Муза», «Дзвін», «Революція», «Відгуки», «На бойовищі», «Мої пейзажі зимові», «На тихі води, на ясні зорі», «Кохання», «Симфонія ночі», «Серенади», «Романси», «Осінні настрої», «Акварелі», «На весняний мотив», «Контрасти», «Усміх міста», «Зелений шум», «З пісень волі», «Додому», «Думи», «Поезії для молоді», «Наша твердиня» та ін. Назви циклів свідчать не лише про провідні мотиви поезії, а й про її жанрове розмаїття.

Спиридон Черкасенко у 1907 році видає збірку «Діткам». Вона складається з дев'яти віршів і восьми невеличких оповідань-казок («Колоски», «Сонце», «Па­вук», «Орел і Жайворонок», «Як народилася пісня», «Соловейко»).

Побачене й пережите під час дев'ятирічного вчителю­вання в народних школах Катеринославщини (Новопав-лівка, Василівка, Улянівка, Юхів) лягло в основу збірки оповідань «На шахті» та книги «У шахтарів. Як живуть і працюють на шахтах». У центрі — еволюція робітника.

9 грудня 1934 року Черкасенко завершив роботу над великим романом з козацьких часів «Пригоди молодого лицаря». У наступному історичному романі «Блиснем шаблями, як сонце в хмарі» Павло Похиленко, за задумом

ЗО

прозаїка, мав стати активним учасником визвольної війки українського народу 1648—1654 років.

«На полі Килиїмськім» — так назвав автор свій третій історичний роман. Доробок Черкасенка-драматурга складають п'єси: трагедія «Про що тирса шелестіла», багатоактні драми «Хуртовина», «Казка старого млина», «Северин Наливайко», «Піна крові» та ін.

Ім'я Спиридона Черкасенка називають поряд з іменами таких самобутніх художників слова першої половини двадцятого століття, як Володимир Винниченко, Олександр Олесь, Микола Вороний, Грицько Чупринка...

У творчості митців помітне наполегливе жанрово-стильове шукання.

Поєднання епічної розповіді з ліричним самовиявом новелістів та повістярів, громадянська позиція — харак­терні риси всієї літератури початку двадцятих років. У першу чергу слід назвати збірки оповідань і новел Сте­пана Васильченка та Володимира Винниченка, твори ново­бранців літератури — «З літ дитинства» Андрія Заливчого, «Шуми весняні» Михайла Івченка та ін.

Ще з середніх класів запам'яталася нам повість Степа­на Васильченка (1878—1932) про Тараса Шевченка «Ши­рокий шлях». Яка ж там непідкупна правда про неволю й недолю геніального Кобзаря! І яка скоряюча поетич­ність! В автобіографічних записках «Мій шлях» Василь-ченко зізнається, що найсильніше враження на нього справила «трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь, твори, яким я не знаю рівних в світовій літературі. Перегортаючи «Кобзаря», я не один раз пригадував все своє життя...» '

Народний учитель, народна інтелігенція, мільйони селян і їх дітей, тобто великий, як море, народ, на думку Степана Васильченка, більш достойні того, щоб із них брати теми для художніх творів. Вони й стали провідними персо­нажами новел, повістей та п'єс класика української літе­ратури. Пригадаймо «Мужицьку арихметику», «Талант», «Циганку», «Осінній ескіз»...

І «Осінній ескіз», і «Петруня», і «За мурами» — це не просто оповідання, а новелістичні романи й повісті. Саме так ставився до них Васильченко-художник. Його гасло:

менше за розміром, більше за змістом. «Напхати мішок всяким, як попаде під руку, ганчір'ям, аби був товстіший мішок,— далеко легше, ніж написати гнучку й різьблену