«Коли потяг у даль загуркоче...»

Як і в «Червоній зимі», у вірші «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) поет лине спогадами до літ громадянської війни. Він бачить рідні місця дитинства та юності, «ночі Донеччини сині», себе в сірій шинелі, сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гіта­ри, узори, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, «огні з-під опущених вій», «темні вежі на фоні заграв»).

Щиро й просто у вірші говориться про радість зустрі­чей і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Це та простота, яка властива великим майстрам поетичного слова.

Вірш «Коли потяг у даль загуркоче» звучить, як народ­на пісня. Але народність цього твору — не тільки у фоль­клорних образно-поетичних прийомах пісні, вона криється в проникненні у людську душу, в умінні злити прагнення й почуття ліричного героя з загальнонародними.

Ой ви, ночі Донеччини сині,

і розлука, і сльози вночі...

Як у небі ключі журавлині,

одинокі й печальні ключі...

Багато віршів Сосюри композитори поклали на музику. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче» стала задушевним романсом і давно співається в народі.

«Білі акації будуть цвісти.»»

Духмяним диханням весни віє від багатьох творів Сосюри. Поет любив цю пору року. Особливо вабив його п'янкий запах розквітлої акації. Прочитаймо такі поезії, як «І все, куди не йду», «Сумні акації цвітуть», «Акації цвітуть» та інші. Звичайно, поет не ставив за мету оспівати лише квітування акації: цей образ виступає як один з ху­дожніх компонентів. Та й за змістом названі вірші різні.

Високою поетичною майстерністю позначена невелика поезія «Білі акації будуть цвісти» (1927), яка починається чарівним малюнком природи:

Білі акації будуть цвісти в місячні ночі жагучі;

промінь морями заллє золотий річку, і верби, і кручі.

106

Емоційно наснажений епітет жагучі, інверсована мета­фора прс.лгінь морями, заллє пологий річку одразу ство­рюють настрій урочистості й піднесення. Зорові враження посилюються і доповнюються слуховими. А як передати прекрасні почуття закоханості людини, яка все навколо бачить і чує в якомусь казковому забарвленні і озвученні? Сосюра лаконічно, але точно відтворює цей душевний стан героя: весняні ночі для нього — жагучі, солов'ї не витьох­кують, а солодко плачуть, очі милої — повні туману кохання, од радості в нього стиснулось серце до крику. Краса коханої асоціюється з найдорожчим — Батьківщи­ною: «В тебе і губи і брови твої, як у моєї Вкраїни».

Віриш у щирість почуттів людини, в серці якої злилися назіки воєдино образ коханої і образ Вітчизни. Так за до­помогою пейзажного малюнка, вдалих художніх знахідок поет логічно переходить від зображення інтимних по­чуттів ліричного героя до високих патріотичних почуттів.

«Васильки»

Вірш «Васильки» (1939) — поетична мініатюра. Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву худож­ники-живописці вважають холодною. А під пером худож­ника-поета вона наповнюється теплом: «І синіє щастя у душі моїй».

Вся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і су­мує разом з ліричним героєм, у душі якого панує опти­містичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює неминучість кінця людського життя, тяжку неминучість (колись «нас не буде»). На зміну одному поколінню при­ходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою:

Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і Другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас.

Ці вірші варті того, щоб узяти з собою в далеку манд­рівку життя. Оптимістична в своїй основі поазія вічно молодого співця допомагає людям жити й люблти.

107