Перші самоцвіти

Поетичний заспів оповідання «Пилипко» (1923):

«У нього очі — наче волошки в житі...» Цей образ у нас викликає асоціації з небесного блакиттю, її глибиною й чистотою, зі степом, житами рідного краю.

Син незаможника, брат партизана, допитливий і кмітливий Пилипко знає, хто його заклятий ворог: це німецькі загарбники.

Образ розумного, спостережливого Пилинка найглиб­ше розкривається в складній і напруженій обстановці.

Див.: Дніпро, 1998, № 7—9.

85

Німецькі окупанти розправляються з бідняками, з бать­ком... Що робити? І хлопчик вирішує допомогти односель­цям. Він хоробрий, відважний і разом з тим обережний, обачний. Вночі сповіщає партизанів про те, як зайди кату­вали михнівських бідняків, як розстрілювали на вигонів полонених. Сам поруч з дорослими іде в бій проти ворогів.1

Звичайний сільський хлопчик здійснив справжнії подвиг в ім'я врятування людей, в ім'я свободи і спра ведливості.

Формування свідомості селянських дітей в умовах р волюційної дійсності — така провідна тема оповідані «Червона хустина» (1923).

Якщо характер Пилипка найяскравіше розкриваєтьс^ в напруженій дії, через вчинки, то характер Океанії змальовується в плані поглибленого психологічного аналізу.

Людське горе, невимовна печаль, свідком яких Оксана щойно була, перевернули їй усю душу:

«Стернями, як привид, ішла — очима великими диви­лася перед себе. Далі, далі... Лиш маячить...»

На тлі прекрасної природи («А далина синя, сонцем гаптована, таємно дивилася в очі і ждала») ця смерть — разючий контраст. Жахливим було усвідомлення страш­ного злочину Марійчиного батька-донощика...

Життєва недосвідченість і дитяча довірливість Оксані мимоволі привели до загибелі втікача-партизана. Пережи ваючи трагедію, дівчинка на наших очах стає не по літах старшою.

Головко-новеліст виявив себе першокласним майстром розкриття дитячої психології. Перші самоцвіти молодого письменника— «Пилинко», «Червона хустина» — назав­жди увійшли в золотий фонд нашої класики.

Оця життєва достовірність у Андрія Головка дуже часто органічно сплавлюється з романтичною «підсвіче-ністю». Це дало підстави окремим літературознавцям вести мову про еволюцію романтичних та імпресіоністичних тенденцій у ранніх творах прозаїка. Ось лише один приклад — заспів до повісті «Пасинки степу» (1924):

— Гех, степе мій буйний, люблю тебе!

Це — в очах у Прокопа. Коли руки мозолисті, наймитські тиснуть на чепіги, а спереду воли ярмом риплять. Чужі воли, хазяйські. І ниву на пар оре чужу...

Е-ех!.. Ну, та плювать! А далина зате хіба не його? Глибока-глибока, аж синя. І мерехтить, і веселкою переливається в ній щось, і кличе...

86

Думка в голові спіткнулася раптом, а потім підвелась і задумано:

«Які очі у неї...» Далі ще задумано: «Чия вона?»

Обірваними, фрагментарними реченнями Головко-пси­холог прагне передати «звихрений» настрій героя: як він до нестями закоханий у рідний край, і як пригнічує най­митська доля; в той же час мимовільно спливає в уяві світлий образ недавно вперше побаченої дівчини («Які очі у неї...», «Чия вона?»).

Оце вміння проникати в найглибші куточки юної душі, прагнення до найдостовірнішого відтворення «тону» зображуваного моменту, оцей, кажучи словами Леоніда Новиченка, «ефект присутності» читача характерний і для повісті «Зелені серцем» (1923).

Через невтомні експерименти, постійні пошуки Андрій Головко йшов до мистецької досконалості, переборюючи творчі невдачі («Крученим шляхом» та ін.).

Один з літературознавців висловив слушне припущен­ня: пишучи повісті «Зелені серцем», «Пасинки степу», «Удовині діти» (1925), прозаїк «прицілювався» на більше художнє полотно — у них «вибруньковувався» роман «Бур'ян».

І повість «Можу» (1923), на думку критиків, в своє­рідним першим начерком великої епічної форми.

Твори про духовне формування селянської молоді вра­жають реалістичною точністю, скоряючим ліризмом. Вони були підґрунтям для написання роману «Бур'ян».

Що ж зумовило написати це художнє полотно? Яка життєва основа роману?

Не було такого дня, розповідав Андрій Головко, щоб газети не повідомляли про замах на сільського кореспон­дента чи активіста. Тож події в творі — тогочасне типове явище.

Значною мірою в основу роману «Бур'ян» лягли мате­ріали судового процесу в Білорусії про вбивство сількора Григорія Лапицького.

^Сваволя, деспотизм, дикий розгул, п'янство, зло­дійство, хабарництво — все це три роки панувало в селі Жирховщ, де головою сільради був колишній городовий ризької поліції Овсянников. Селяни вже не могли далі терпіти диких витівок жорстокого самодура. Без відома голови сільради влаштували збори, запросили Григорія яапицького, який від імені своїх земляків написав скаргу. Під нею підписалося сто чоловік.

о того все й почалося...

87

«Три дні групу незаможників, що зняли-таки були голос (але це вже було потім, як забито його), тримали в ямі під дощем, морячи голодом...» '

Саме такі події мав на увазі Андрій Головко, коли писав про чергову «димівку»:

«Обставини справи цієї а основному елементарно прості: далеке село (цього разу десь на Поліссі) темне й глухе (бо де ж, як не в глушині за умов Радянської влади кінець кінцем і можлива отака болячка); класовий ворог з партквитком у кишені на чолі сільради як органу дикта­тури пролетаріату на селі; унаслідок цього — розперезана, знахабніла куркульня, темна, занедбана, здеморалізо­вана вкрай біднота. І серед них один, як перст, сміливий і відважний — він... Отак і з'явилась на світ оця книжка під назвою «Бур'ян» ².

«БУР'ЯН»

Уривки з роману під заголовком «На глухих гонах» почали друкуватися ще в 1926 році в журналах «Сільсько­господарський пролетар» та «Плужанин». Окремим ви­данням «Бур'ян» побачив світ у 1927 році. Відразу ж звер­нули увагу на новий твір Андрія Головка і читачі й побра­тими по перу. Іван Микитенко назвав «Бур'ян» «приємним і безперечно значним фактом» ³. Адже книга «схвилювала суспільство» ⁴. Що найбільше вразило і письменників, і читачів? По-перше, «гарячий зріз» животрепетних проб­лем села періоду непу. По-друге, життєва достовірність, психологічна переконливість пластичного образу-характе­ру Давида Мотузки.

«Отже, «Бур'ян». Як я писав його». Як тільки твір було включено до програми середньої школи, старшокласники майже в кожному листі почали просити Андрія Васильо­вича розповісти про те, як він працював над ним. За що­денними клопотами далеко не всім кореспондентам-чита­чам вдавалося відповісти на це дуже складне запитання. Поети, прозаїки, драматурги іноді в таких випадках в на­півжартівливій формі кажуть, що їм легше написати сам твір, ніж розкрити таємниці його народження.

' Головко А. Твори: В 5-ти т.— К.: Дніпро, 1977.— Т. 5.— С. 209.

² Там само.

³ Микитенко І. На фронті літератури.—К.: Дніпро, 1962.— С. 88.

⁴ Там само.— С. 49.

88

Чи не найдокладніше відповів на це запитання Головко на ювілейному вечорі, присвяченому своєму 70-річчю від дня народження, що відбувся 7 грудня 1967 року.

Десь уже глибокої осені 1926 року, повернувшись із села Кирилівки — Шевченкової батьківщини. Головко вже тут, у Харкові, докінчив розробку сюжету роману «Бур'ян», «в сьомий раз усе перевірив і відчув раптом (як це, мабуть, буває з породіллею, коли настає час їхати вже до родильного будинку), відчув, що треба сідати до столу» '.

Своєї житлової площі прозаїк не мав; не задовольняла й невеличка кімната «на півдня» «давнього з дитячих літ товариша»: «Мені потрібен був час необмежений. Бо знав, що працюватиму одним диханням. І тому потрібні мені не лише цілі дні, а й ночі протягом кількох місяців. І, крім того, неодмінно потрібна була мені абсолютна самота. І ось у Південному селищі під Харковом я впросився на квартиру і навіть з харчами на всю зиму в одну дуже милу робітничу сім'ю, тиху, без дітвори. І сів до столу» ².

Але це фігурально кажучи— «сів».

Працював Головко тоді «й не міг ніяк інакше, як тіль­ки на ходу, по діагоналі з кутка в куток, по сорок-п'ятде­сят км за день проходячи. Працював я, сказати б, у дві зміни, годин по шістнадцять щонайменш, сідаючи до столу тільки на короткі хвилини, щоб записати абзац чи тільки окрему фразу, сконструйовану, виходжену, може, на про­тязі не одного кілометра. І все це — в прокуреній наскрізь кімнаті.

Понині дивуюсь, як я за ту зиму не впав з ніг. Зате до весни рукопис уже був готовий до друку. Лишилося тільки продиктувати друкарці. Але скільки здоров'я це коштува­ло мені і як це окошиться, хай і не одразу, на мені, а зго­дом — у похилому віці — всіма отими серцево-судинними прикрощами!.. ³»

Як бачимо, є в Головковому творчому процесі свої плю­си и мінуси. Нас захоплює цілковита самовіддача, вміння перевтілюватися. Та маємо одноразово й робити висновки:

як би не був митець захоплений «конструюванням», «ви­ходжуванням» фрази, зобов'язаний пам'ятати про гігієну пращ— щоб неорганізованість, невміння раціонально організувати своє виробництво не «окошилися» «всіма отими серцево-судинними прикрощами...»

'Головко А. Твори: У 5 т.— К.: Дніпро, 1977.— Т. 5.— С. 231. Там само.

³ Там само.— С. 232.

89

Тема. Глибоко осмисливши гостроконфліктні життєві факти, художньо узагальнивши, типізувавши їх, Андрій Головко показав широку картину соціальної боротьби в українському селі двадцятих років. Отже, провідна тема роману «Бур'ян» — це тема села перших років після громадянської війни та періоду непу. Художник слова відтворює причини загострення соціальних суперечностей на селі.

У романі піднімаються питання про розгортання куль­турно-масової роботи як важливої умови в піднесенні політичної свідомості селян-незаможників, ставляться морально-етичні проблеми.

Композиція і сюжет. У композиції й сюжеті узагаль­нюються, перетворюються в єдину художню цілісність наслідки досвіду, спостережень, пізнання митцем об'єк­тивної дійсності.

Які ж характерні особливості композиції і сюжету роману «Бур'ян»?

Питання землеустрою становить ядро головного конф­лікту. Гострі сутички, пристрасні почуття, що виявляю­ться в дії, зумовлені передусім ставленням персонажів до нової влади.

Групу обухівських незаможників очолює Давид Мотуз­ка. У боротьбі проти пристосуванців до нового порядку.

Читач відразу потрапляє в атмосферу гострої боротьби між ворогуючими групами. Це одна з характерних особ­ливостей композиції роману «Бур'ян». Головко домігся рідкісної злагодженості цілого і частин, незвичайної гар­монії у побудові кожного розділу. Пластичні малюнки, ди­намічні сцени поєднуються і становлять цілком завершену картину.

У розповідь про сучасні події Головко органічно вмон­товує короткі вставні епізоди про минуле життя персо­нажа. В одних випадках такі екскурси в минуле є своє­рідним прийомом гальмування дії і сприяють більшому загостренню конфлікту, в інших — поглиблюють характе­ристику персонажа. Таким винятково важливим — в ідей­но-композиційному плані — є, наприклад, у другому роз­ділі спогад Давида про своє дитинство перед першою світовою війною.

Значну ідейно-композиційну роль у творі відіграють і такі позасюжетні компоненти, як різні види описів. Краса природи, чарівність пісні завжди зворушують найтонші струни Давидового серця:

90

Прислухався... дівчата співали на селі. Та як же, вражі дочки, співа­ють!.. аж на леваді тіні встали, брались за руки й ходили поміж дерева­ми в місячному сяйві замарені. А ген на кручі, наді Пслом, де човен прив'язаний, прийшла, заломила руки й схилилась над водою, аж коси розплетені у воду впустила.

Давидові серце отак тільки — тук.

З винятковою увагою описує Головко також обстанов­ку. Ось інтер'єр Матюшиної оселі. Кожною деталлю автор підкреслює, що Матюха і в побуті хоче наслідувати багатіїв.

Простора, з великими вікнами, серпанковими занавісками позавішу­ваними, хата була прибрана не по-мужичому. На покуті великий стіл, уже накритий скатертиною, з приборами чоловік на десять. Канапа кили­мом застелена. Під стіною від спальні — ліжко, не те, що спати, а декора­тивне, з подушками білими як сніг,— як не до стелі. Просто дверей — «шикарне» трюмо.

Особливо важливе значення для характеристики пер­сонажів має опис зовнішності — портрет.

Полярне протилежне розмежування ворогуючих груп персонажів, лаконічні портрети й пейзажі, мистецьке використання інтер'єру композиційне підпорядковані най­головнішому — якнайглибшому розкриттю провідної ідеї твору.

Як же розгортається сюжет?

Перші п'ять розділів — експозиція. Головко з нароста­ючою силою зображує картини бандитського свавілля. Конфлікт між Давидом і Корнієм Матюхою неминучий. Шостий розділ — перше безпосереднє зіткнення протидію­чих сил (зав'язка). Зустріч біля млина Мотузки і Матюхи зумовила розвиток наступних подій (причинно-наслідкова послідовність), сповнених несподіваних поворотів у роз­гортанні сюжету.

Боротьба досягає найвишої, кульмінаційної точки, коли вороги вирішили знищити Давида в шелюгах (тридцять перший розділ). У цьому епізоді найбільшого напруження досягає соціальний конфлікт і найповніше виявляються характери. Суд над Матюхою та його однодумцями — логічно-художнє розв'язання основного конфлікту.

Мистецтво композиції — це завжди і мистецтво творен­ня характерів.

Розвиток конфлікту закономірно зумовив систему об­разів. Персонажі концентруються на двох полярно-анта-тошстичних полюсах, якими є Давид Мотузка і Корній

91

Давид Мотузка. Головний герой роману «Бур'ян» — Давид Мотузка. Із вставних епізодів довідуємося: бідняць­кий син «три осені був у строку під війну германську». Наймитував, зазнав знущань і поневірянь. Давид має при­вабливу зовнішність. Він добрий і лагідний. Талановитий. «Цілі дні на полі ж, на оранці — воли поганяє й співає. Сам і пісень складав...»

У Давида Мотузки тісні зв'язки з трудівниками се. Обухівців приваблює Давидова щирість, безпосереднії Глибоку повагу і довір'я селян викликає його прал витість.

Сміливий, чесний, принциповий, непримиренний до рогів демобілізований солдат Матюсі «прямо в очі... пр ду ріже», пише до газети викривальну статтю про його , Незаможники бачать у Мотузці справжнього борця за їх інтереси. Він не нав'язує селянам своїх думок, а тактовно і переконливо роз'яснює, показує практично.

Найзаповітніша мрія Давидова — побудова нового життя. Великий сад, світлі будинки, електростанція — така сонцесяйна картина вимальовується перед його очима.

Свідомий борець за перебудову села своє першочергове завдання бачить у згуртуванні всіх чесних трудівників у монолітний колектив.

Після бурхливих зборів у хаті-читальні Ілько, Зінька, Тихін Кожуыний, Гордій Чумак, Андрій Півненко, Яким Карпенко, вдова ївга, Савка та багато інших селян з інертної, заляканої Матюхою сірої маси перетворюються на вершителів своєї долі. Вони активно допомагають Давидові у боротьбі проти засилля ворожих сил. Мотузка готовий пожертвувати життям задля перемоги правди^ і справедливості.

Не знайшовши в найтяжчі хвилини підтримки в обм< женого бюрократа Миронова, Давид ще заповзятіши у виборюванні великої правди трудящих:

— Уб'ють, сучі сини. Десь підслідять і вб'ють. Ну й хай. Хіба й раніш не дивився він смерті сміливо в самі очі: до стінки становили... Що наше життя, кожного з нас, перед тією великою радістю трудящих, що ради неї кидали матерів, жінок, дітей і йшли з гвинтівками, обшарпані, упрого­лодь, щоб, може, ніколи не вернутися. Падали в крові тисячі без вагання, бо буде ж радість і тим, кого покинули, і тим, хто буде ще приходити в життя.

Багатогранний характер ватажка і організатора мас розкривається не тільки в активній громадській діяль­ності. Головко глибоко проникає в інтимний світ персона-

92

жа, скупими штрихами накреслює зародження світлого почуття до Зіньки, яке знаходить свій зовнішній прояв у жесті, міміці, виразі очей героя.

У розкритті ідейного змісту образу значну компози­ційну роль відіграє портрет. Перші штрихи у змалюванні зовнішності Давида Мотузки романіст подає у відступі другого розділу: «Малий був... а очі з-під волосся чорного, кучерявого, як вишні дві стиглі». Поступово письменник виділяє інші деталі — очі веселі, ще пізніше — темні, а далі й узагальнює портрет: Давидове обличчя — мужнє, вродливе.

Давид Мотузка наполегливий у подоланні труднощів. Які тортури переніс, а лишився твердим і незламним. Навіть заклятий ворог Сахновський, начміліції, змушений визнати (на допиті — в хвилину відвертості): «Хороший ти й парняга, як подивлюсь я на тебе!»

Тихін Кожушини. Навколо Давида групуються його однодумці — Тихін Кожушний, Гордій Чумак, Зінька, Ілько, Яким Карпенко, коваль Петро, Клим-«сибіряк», Хоменко, Півненки та інші.

Тихін Кожушний, як і Давид, з дитинства наймитував. Під час громадянської війни разом з Мотузкою парти­занив.

Шляхи побратимів розійшлися: Давид служив у Чер­воній армії, Тихін стягувався на власне господарство. Закоханий у працю, чесний, правдивий, він уболіває за загальну справу. Тихін викриває переродженців, веде боротьбу за справедливе землевпорядкування. Але полі­тична безпорадність, недосвідченість даються взнаки. Після Матюшиних побоїв Тихін розгубився.

Поступово під впливом Давида Кожушний стає свідо­мим борцем за перебудову села.

Гордій Чумак. У кількох епізодах виступає один з помічників Мотузки Гордій Чумак. Але цей образ за­пам'ятовується.

Це той розумний, статечний селянин, якого не заляка­ють погрозами вороги. Він твердо, впевнено і послідовно буде відстоювати правду.

Коли куркулі на чолі з Матюхою заарештували Давида Мотузку, Тихона Кожушного, Якима та інших незамож-ників_Чумак сміливо і рішуче викриває ворожу провока­цію. Після знешкодження ворогів в Обухівці настає нове життя.

^лько. Давидові особливо активно допомагав молодь. паимит Ілько—один із свідомих і стійких борців за

93

утвердження нової влади в Обухівці. Він відважний і кмітливий. Ризикуючи життям, зберігає для Давида важ­ливий документ. Коли Матюха допитує Ілька, навіть погрожує розстрілом, юнак тримається мужньо, не виказує друзів. І в цьому смертельному двобої перемагає.

Захоплює Ількова стійкість, воля. Він бере найактивні­шу участь у врятуванні Мотузки: перешкоджає ворогам розправитись із Давидом у шелюгах; переносить з друзя­ми пораненого Давида до Зіньчиних батьків; за його роз­порядженням Чумак і Півненко уночі перевозять Мотузку на станцію. Ілько — це представник молодого покоління, яке активно включається у будівництво нового життя на селі.

Зінька. Особливо привабливою в романі змальована наймичка Зінька. Дівчина зростала в злиднях і нестатках, рано навчилася розпізнавати людей. Ще підлітком здобу­ла у денікінському штабі важливі документи і передала їх молодому партизанові Мотузці.

З психологічною проникливістю Головко відтворює гармонію внутрішньої і зовнішньої краси Зіньки. Інколи автор у змалюванні героїні звертається до фольклорних джерел («Дивиться в зоряне небо, задумана, а Давид — у її зйдумаі.;.< очі...»); що робить її образ пісенним, приваб­ливим і разом з тим реальним, розкриває глибокий внутрішній світ дівчини, твердість її волі, вдумливість, розум, чистоту її почуття до Давида.

Зінька готова на самопожертву заради коханого. З над­звичайною самовідданістю і енергією бореться за вряту­вання Давида: «Товаришу, просю вас, ну порятуйте хоч ви! Уб'ють, може, й сю ніч!,. Ви ж — комуніст! Хіба ж ви не знаєте? Та весь народ обурений — підкинули їм! А вб'ють! Я чула»,— звертається вона до секретаря рай-парткому. Проте черствий бюрократ Миронов люгіизся глухим до схвильованих благань Зіньки. Вона гарячкове міркує; як діяти? Разом з їльком та іншими товаришами Зінька рятує Давида від розстрілу.

Зінька — одчл із найяскравіших жіночих образів в українській прозі двадцятих років.

Образи ворогів. Якщо Давид Мотузка — новий тип ге­роя, то Корній Матюха — типовий представник партійних керівникіг періоду становления адміністративно-бюрокра­тичної державної системі».

Матюха — це бандиі, що прикривається маскою ко­лишнього партизана. Спочатку про нього довідуємося

94

від інших дійових осіб. Старий Мотузка так говорить про Матюху:

...куркулі. Продався їм... на дочці Огиревій оженився... У генераль­шинім садУ ^{там с001} такий дом воздвигнув. Що ж, нагарбав за револющ.ю;

ліс даром, робочі даром, суботники якісь установляв. Живе — мабуть, поміщик так не жив: щодня гуляє, п'янствує, а стрінеш п'яного — обми­ни третьою вулицею, бо так наганом і розмахує.

Обдуривши громадськість вигаданими заслугами перед новою владою, глитай проліз до КП(б)У. Зажерливість, нажива, користолюбство, збагачення — цьому підпоряд­кував Матюха всі свої дії. Його низький загальний роз­виток і зарозумілість, грубість і безсердечність, тупість і самодурство викликають у селян зневагу і презирство.

Перебуваючи на посту голови сільради, Матюха теро­ризує незаможників. Це він з Тихона Кожушного зробив каліку, по-звірячому знущається з наймита Ілька.

Матюху-переродженця найповніше характеризують його вчинки. Та не менш важливу роль у розкритті цього образу відіграє й портретно-психологічна індивідуалі­зація. Спочатку письменник окреслює тільки дві деталі у портреті персонажа — «шапка кудлата і ціпок сукуватий, у руку завтовшки». Потім через сторінку— «пика з-під кудлатої шапки, мов здоровенний баклажан червоний». Цей малюнок ще через кілька сторінок стає рельєфнішим:

«голова, як копиця ciha, зі сну розпатлана».

Головко яскраво зображує тип жорстокого, самозакоха­ного деспота й за допомогою мовної характеристики. Ма­тюха давно не розмовляє по-людському, він звик до грубих окриків. Усталений метод його «керівництва'>, крім ціпка,—команда, беззаперечний наказ: «Аку, розету-пись!», «Роз-зійдись!.. Роз-зійдись мені січас!..» І хай не послухає хтось «присідателя» — піде в хід і ціпок.

Його страшний характер особливо вдало передається через погляд. Той тяжкий з перепою та люті погляд заля­кані селяни не в силі вже витримати — в'януть. Додають­ся нові деталі до характеристики Матюхи. Він не подивив­ся, а потоптався поглядом, не випив, а видудлив глечик квасу. В нього не очі, а червоні баньки, він не ввійшов, а всунувся. Читач бачить його як живого «з наганом у руці, червоного і захеканого», що кипить люттю до всього ново­го. Це небезпечна людина, страшна своїм єзуїтством. Ма-^{юха не} ильки фразер, а й політичний диверсант. Ґрунт Уже хитається під ногами Матюхи. Як не маскувався ворог, його самовладдю прийшов кінець.

95

У художньо узагальненому образі Корнія Матюхи Головко-художник показав соціальне зло під час непу.

У брудних справах та вчинках Матюху-переродженця підтримували інші посіпаки. Ник а нор Огир — зовні тихий, богобоязливий, люто ненавидить бідняків. Зажер­ливий, ненаситний жмикрут. Никанор <важ,кий; із задиш­кою...» Оця «неповороткість», вайлуватість — характерна портретно-психологічна риса старого.

Д а н ю ш а, у минулому офіцер царської армії, як і його батько Никанор, дише вогнем ненависті проти нової влади. Він підступний, віроломний. Для головоріза харак­терний вираз: «рраз, два і ваших нет!»

Найбільш випукло малює Андрій Головко постать начальника районного відділу міліції Сахновського. Зрада, розстріли, кров — така попередня біографія персо­нажа. Він втеося в довір'я до секретаря Щербанівського райпарткому Миронова та деяких інших не надто пильних керівників. Цей морально розтлінний тип не тільки актив­но підтримує злочинні дії обухівської зграї на чолі з Ма-тюхою, а й плете інтриги, перехоплює листи — дописи сількорів.

Сахновський — бандит, п'яниця і розпусник. Серед своїх однодумців вважав себе майже надлюдиною. Само-впевнений і зарозумілий, мстивий і підступний. Проте кар'єра авантюриста закінчилася безславно; суд покарав його найвищою мірою.

Стильові особливості роману. Творчо розвиваючи реа­лістичні традиції Панаса Мирного, Михайла Коцюбин­ського, Василя Стефаника та інших визначних письмен­ників, Андрій Головко користується багатоманітними засобами виразності.

Письменник не стільки розповідає, скільки показує, малює словами, глибоко хвилюючись, переживаючи разом зі своїми персонажами. Звідси й «ефект присутності» читача. Поглиблення реалістичного аналізу дійсності характерне для Головка-художника.

Новаторство Головка виявляється передусім у реаліс­тичній точності і ґрунтовності зображеної картини;

картина-образ здебільшого пройнята ліризмом. Показовим у цьому плані є початок третього розділу:

Над ставом, що полись налезкав економії, як проходив Давид, шуміли верби хором жіночим, туж-шаим. А одна — плакуча — над самим урви­щем схилилася в розпачі над ямо» обіч млина водяного, аж її коси розпустилися і біісли у воду, і заніміла.

Хто її тугу збагне? Бо хто бачив?

96

Стильові особливості роману «Бур'ян» найяскравіше виявляються в авторській мові, портреті, пейзажі, інди­відуалізації мови персонажів.

Експресивні синтаксичні прийоми, емоційність, своє­рідна ритмомелодика, глибокий ліризм характерні для самобутнього стилю роману.

Використанням еліпсису — такої синтаксичної конст­рукції, коли пропускаються окремі члени речення — досягається конденсація фрази. Прийом еліптичної конст­рукції підпорядкований раптовому загостренню дії, акцен­туванню уваги на несподіваній появі героя, відтворенню його переживань. Наприклад: «В хаті, як поріг пересту­пив,— тихо... Та й застигли всі, кожен за своєю роботою. Очима — до дверей, на солдата в сірій шинелі, у шапці гострій».

Головко часто вдається до інверсії: підмет ставиться після присудка, означення — після означуваного слова, епітет відривається від означуваного слова («Над ставом... шуміли верби хором жіночим, тужливим»).

Емоційності роману «Бур'ян» сприяє також невласне-пряма мова, коли мова автора якнайтісніше переплітає­ться з мовою персонажа. Наприклад, в авторській мові збережені не лише фразеологізми, а й характерна інтона­ція Ількової розповіді:

Може, чув про Огиря? Так ото служить у нього. А це тут оре. Воно земля й обухівська на папері значиться, та як справа до продподатку дійде, а так — хутірська земля. Потому — далеко страшенно від слободи, за десять верст не наїздишся, не находишся, ну, в оренду здають.

Головко володіє винятковим чуттям міри у компону­ванні діалогу. Іноді діалоги у творі «Бур'ян» зовсім без авторських ремарок.

У романі надзвичайно глибока оціночна функція епі­тетів. Особливої схвильованості і ритмічності описові надають епітети, що стоять у постпозиції: «Осінь. І така тиха, така ласкава».

У метафорах, порівняннях, епітетах та інших образо­творчих засобах ми відчуваємо певне ставлення письмен­ника до своїх героїв. Давида Мотузку, Зіньку та інших сільських активістів він зображує з глибокою симпатією 1«<іінька схвильовано задихала, обличчя в неї загорілося враз, і очі стали ясні та сині»; «Тільки бачить Давид — з-шд долоні в неї сміються до нього її очі, радісні, сині»).

і оловко володіє рідкісним даром проникати в людську ихіку, розкривати внутрішні почуття людини в критичні

⁴ '^Раїню.ка література», 11 кл. 97

хвилини життя (Зінька «мацала двері й уся постаттю влипла в них, мов думала, що наскрізь виступить крізь них на тім боці»).

Різка контрастність у змалюванні позитивних і нега­тивних персонажів, емоційна густота фрази, її ритмічність і мелодійність, ясність і точність — ось що характеризує індивідуальний стиль Головка.

Соціально-історичні романи. Відразу після виходу у світ твору «Бур'ян» Головко почав працювати над рома­ном «Три брати». Письменник задумав відтворити події революції і громадянської війни в Україні, а у відступах показати події 1905 року.

Розробляючи сюжет. Головко побачив, що відступі? гальмуватимуть розвиток дії, а тому без прологу йому н обійтись. Так з'явився твір «Мати».

Заспівний розділ «Прологу» до роману «Три брати;! (так називався перший варіант другого великого худо» нього полотна Андрія Головка) розпочинається скулы турно виписаним портретом:

Розігнула спину й випросталась у високому житі молода й повногрз| да. Рукавом майнула по спітнілому чолі, серп у руці — блиснув на еони гарячим блиском та погас у колоссі. А долоню другу наставила над оч від сонця й стояла так нерухомо — очима в далечінь.

Мати.

А з далини — аж до сивих могил край Великого шляху ген і обрії — плинули хвилі полові з тихим шумом і бились об груди їй, і брд кали колоссям у лице,— серце обливали полиновим сумом. То з моги з Великого шляху такий дух міцний полиновий. Бо сиві од віків nopocj чебрецем та полином буйно. І як вітер повіє з півдня од могил, полиновн дух тоді віється степом, а в серці в удовиному квилить сум.

Колись їй не було так, хоч і тоді ж летіли вітри з-за могили.

Справжній словесний живопис — хоч бери фарби йг пензлі та пиши картину!

Зображенням життя і боротьби трудящих напередодні і під час революції 1905—1907 років його роман «Мати» багато в чому перегукується з класичною повістю Ко­цюбинського «Fata morgana». Проте Головко, законо­мірно, розвинув і поглибив традиції свого літературного вчителя.

Ідейно-тематичний задум зумовив і організацію твору, і систему його образів. У центрі уваги письменника — гли­боке і правдиве відтворення процесу політичного зростання народу. З основною — соціально-громадською — сюжетною лінією тісно переплітаються інші (страдницьке життя

98

Катрі, формування характерів її синів Остапа й Артема;

учительська родина Діденків — Сава Дорошенко і т. д.).

Коли розпочалася друга світова війна. Головко пішов на фронт. Він — військовий кореспондент газет «Радян­ська Україна» та «За честь Батьківщини». Друкує уривок з партизанської повісті «Відплата», фронтові оповідання, нариси.

У 1951 році побачила світ перша книга роману «Ар-тем Гармаш»; через дев'ять років — друга; в 1970 році — третя. Довгим і надзвичайно складним був процес створен­ня цього монументального полотна. Вимогливий до себе художник докорінно перебудував сюжетні ситуації, по кілька разів переписував цілі розділи.

За перші дві книги роману «Артем Гармаш» Андрієві Головку в 1969 році була присуджена Державна премія України імені Тараса Шевченка.

Композиційним центром твору є Артем Гармаш; з ним ми вперше познайомилися ще в романі «Мати». Девізом Гармаша-сина стали батькові слова: за справедливу справу своєї голови не жалій. Артем росте суворим і зосередже­ним. Талановитий організатор, він наполегливий у досяг­ненні поставленої мети. Роман густо «населений»: у ньому діють понад сто персонажів.