«Балада про соняшник»

Уже перші твори Івана Доача дають підставу говорити іфо Еовр.'гс'рсьхїїй відхід поета до зображення життя дюдей. Прітчому новаторство це ґрунтуаться на глибокому пі-зганїгі к&ро;";р:ої творчос?! — не тільки її зовнішніх при­над, а й внутрішньої суті (перетворення дівчини б тополю, калину, а парубка — в явора).

Тема «Балади про соняшник», її образна символіка — від народних, дуже давніх, ще язичницьких вірувань про незвичайні перетворення в житті людей і в природі. Так, наприклад, у народних піснях — веснянках сонце оспі­вується в образі колеса («Колесом, колесом вгору сонце йде»). Ще змалку ми пізнаємо загадки, в яких сонце упо­дібнюється до предметів народного побуту («Ой за лісом, за пралісом золота діжа горить». Діжа — низька дерев'яна кругла посудина для приготування тіста на хліб).

А в баладі диво-дивне сталося з сільським хлопцем-соняшником, у якого «були руки і ноги, було тіло шорстке і зелене», він бігав наввипередки з вітром, рвав на груші гнилиці, купався коло млина, стрибав на одній нозі, щоб вилити воду з вуха,— і... раптом побачив сонце, «що їхало на велосипеді, обминаючи хмари в небі».

Це фантастичне видиво спричинилося до великого осяяння — глибокого пізнання поетичного осмислення та­ких, на перший погляд, буденних явищ, як сонце в небі. Але ж видиво тут незвичайне, небачене (сонце їде на вело­сипеді). Ось чому хлопець-еоняшник «застиг на роки і на століття в золотому німому заціпенінні: «Дайте покатати­ся, дядьку!» Ми не дивуємось такому проханню. Воно наївне, а коли згадати, що велосипед у кінці 50-х був для сільського хлопця ще розкішшю, то не так воно й наївно. І в душі зродилося те найчарівніше, найфантастичніше в світі: «Поезіє, сонце моє оранжеве!» Цей символ такий всемогутній, що здатен перетворити людину в рослину і навпаки. Поет утверджує думку, що сонце — символ краси мистецтва, краси народного духу, народної віри в нев'яяучу запахущість фольклору...

Валада — це оповідь про хлопчика-соняшника і пере­творення його в соняпшнка-рослину, це казка про чарів­ний навколишній світ, його відкритість і загадковість. Нагадавмо слова поета про те, що балада — з тих «віршів-тавмняць, про які не знаєш, як вони народжуються, але коли вони вже в сповиточку лежать на білому папері, тоді їм і сам дивуєшся і тоді знову віриш, що ти щось можеш».

«ЕТЮД ПРО ХЛЇБ»

Хліб — як сонце,— каже к&род.

В осиові цього невеликого вірша — хуціжнє звеличен­ня простої на перший погляд робу™ — випікання хліба. Ще так недавно в селах готувалися до неї, як до священно­дійства.

521

Надамо слово поету, який тему про хліб і працю коло нього розкриває так оригінальне, з такою вправністю мистецькою, що Павло Тичина цей етюд назвав «чудесним».

Яйце розіб'є, быком помаже, На дерев'яну лопату — та в піч, І тріскотітиме іскрами сажа — Мініатюрна зоряна ніч.

Про дійову особу лицедійства можна тільки здогадува­тися — це, напевне ж, мати. Впадає в око метафоричний образ «мініатюрної зоряної ночі». У другій строфі поет вдається до персоніфікації: «На хмелі замішаний, видме груди...» — стільки в нього самоповаги і гордості.

І, нарешті, третя строфа:

В підсохлому тісті кленова лопата Вийме з черені, де пікся в теплі,— І зачарується білена хата З сонця пахучого на столі.

Останній рядок поетичного етюда звучить як заключ­ний акорд симфонії про подію буденну, але піднесену до розряду діянь визначних.

<<Етюд про хліб» — зразок сконденсованої думки, пере­даної економне і лаконічно. Читаючи цю поетичну мініа­тюру, бачиш господиню при ділі, хоч ні вона, ні сам об'єкт її праці навіть не названі. Така сила образного слова.