Кілька зауважень по суп

Ми розглянули низку творів «раннього» й «пізнього» Тичини і дійшли висновку, що його інтимна лірика, почи­наючи від першого надрукованого вірша «Ви знаєте, як липа шелестить...», вабить нас чистотою почуттів кохання, оригінальністю образного мислення, що його книжки «Со­нячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Вітер з Укра­їни» давно стали класикою в найкращому розумінні цього слова, що все найістотніше з поетичного набутку Тичини тих jut було високо поціноване не тільки в нас, а й за кор­доном.

«Поява в українській поезії Тичини була явищем зна­менним і багатозначним...— пише Михайлина Коцюбинсь­ка.— Чого можна було сподіватися від дальшого розвитку цього непересічного художнього феномена, що почав утверджуватися в момент високого напруження визволь­них сил народу, в момент самовизначення нації? Уже в «Сонячних кларнетах», цій пробі голосу,.. чуємо голос доби, чуємо голос Поезії... Прийшов у нову українську поезію поет наскрізь сучасний і разом з тим виплеканий національною традицією, не ілюстратор, не переказувач, а перетворювач дійсності» ².

Але протягом довгого творчого шляху Павло Тичина зазнав чималих втрат, пов язаних з культом особи. Пізніші деформації соціалізму зі страхітливими репресія­ми, концентраційними таборами, розбійницькою колек­тивізацією, голодомором торкнулися творчої діяльності Тичини особливо згубно.

Біда була в току, що поет вірив (чи обставинами то­дішньої культівської дійсності змушений був вірити) в еко­номічне й загальнополітичне піднесення народного життя 30-х — початку 50-х років. Йому здавалося, що справді

' Вілецький О. Зібр. праць: У б т.— К.: Дніпро, 1966.— Т. 3.— С. 149.

² Коцюбинська Михайлина. Корозія таланту.— Рад. літе­ратурознавство.— 1989.— № 11.— С. 46—47.

78

«жити стало краще, жити стало веселіше». Ця теза «вождя всіх народів» настирливо втовкмачувалася в свідомість усіх верств населення. Адже таке жахливе явище, як пого­ловні розстріли, спровадження так званих «ворогів наро­ду» на Колиму, Соловки, в Сибір сприймалося тоді як неминуча даність. Кривава сталінська сокира висіла над головою не одного Тичина,— зона була страховиськом і для інших українських поетів: Рильського, Бажана, Сосюри, Малишка, Первомайського та інших. На жаль, усі вони вимучували хвалебні оди «любимому батькові і вчите­леві». «Пісню про Сталіна» надрукував також Тичина (збірка «Сталь і ніжність», 1940 р.), остання строфа якої звучить так: «Корабель пливе рікою, що йому глибокий вир. Любимо тебе ми, Сталін, дужий богатир». Такі ж фальшиві рядки читаємо навіть у віртуозно скомпоно­ваній «Пісні під гармонію» (1935): дівчина серйозно каже хлопцеві-трактористу: «ударником станеш—полюблю ізнов». Та й взагалі, гадає вона, «нам робити та врагів бити» — головний клопіт. І «робили» за пустий трудодень у колгоспі, а «врагів били» — за мовчазною згодою всіх — уже «кати однокласовії»: мехліси, єжови, берії. Про нечу-вані їхні злочини тоді боялися і словом прохопитися.

Постає питання: чи був Тичина свідомим сталіністом? Ні, він швидше був жертвою сталінізму,

З-під пера великого поета побачило світ немало творів, які, читаючи тепер, оцінюємо неоднозначно. Ось, наприк­лад, вірш «Ленін», опублікований у всіх зібраннях творів Тичини, в хрестоматіях, його лексика має своєрідний характер—поет закликає до насильства, руйнування:

вирвем, крешем, кришим, крушим, рзіте ж. Вірш написано в мирний час, коли образ Леніна сприймався як образ бу­дівничого нового суспільного ладу. Поет же оспівує стихію насильства, розбрату, погроз: виовем грізно, багнетом, критики мечем, залізне...

А прочитаймо вірш «Партія веде», зокрема рефрен «будем, будем бить, будем, будем битьЇ», повторений на початку їв кінці вірша-панегірика. Хіба він не додавав Духу і каїнової певності сталінським сатрапам? В унісон з гаслами репресій 30-х років звучали й такі рядки в

«ОЇ™ ^В1ршах: ^Еиймо да биймо панів з паненятами!»;

ии та и будемо їх бить радісно і строго»; «Ох же ж і мо­стили їх! Ой по тім'ю стукали» і т. д.

іак, визначний самобутній талант Павла Тичини у ультівські часи зазнав дуже відчутних втрат. Але нам реоа «ясно бачити передусім те непроминуще й безцінне,

79

що дав світовій поезії Тичина із властивою йому масштаб­ністю мислення, новаторським пошуком і невитравною національністю барв — дав і в цю тяжку для вільної думки епоху» '.

Павло Тичина віриз у велике майбутнє свого народу, в його невідцвітне слово. Поет пристрасно закликав:

Розцвітай же, слово,

і в родині, і у школі,

й на заводі, і у полі

првчудесно, пречудове —

розцвітай же, слово!