Непорожній О., Семенчук І. Українська література. Підручник для 11 класу. – К., Освіта, 1995.

ББК 83.3Ук7я721 Н53

Розділи написали: О. С. Непорожній — «Павло Тичина», «Максим Рильський», «Володимир Сосюра», «Іван Кочерга», «Андрій Малишко», «Олесь Гончар», «Олексій Коломієць», «Дмит­ро Павличко», «Ліна Костенко», «Юрій Мушкетик», «Василь Симоненко», «Борис Олійник», «Іван Драч», «Наше письменство у світі»; І.Р.Семенчук — «Література першої половини XX століття», «Андрій Головко», «Остап Вишня», «Микола Бажан», «Юрій Яновський», «Микола Куліш», «Олександр Довженко», «Михайло Стельмах», «Григорій Тютюнник», «Павло Загребель-ний», «Література на сучасному етапі».

Редактор й. Левченко

Навчальне видання

Непорожній Олександр Степанович, Семенчук Іван Романович

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА Підручник для 11 класу середньої школи

Затверджено Міністерством освіти України 10-те видання, перероблене і доповнене Київ, «Освіта»

8авідуюча редакдівю гуманітарно-світоглядної літератури Г. Сидоренко. Художній редактор Л. Кузь. Технічний редактор В, Олійник. Коректори :К. Черкаська, Т. Северіна.

вдано до фотонабору 21.03.95. Підписано до друку 29,05.95. Формат 84Х108/32. Папір дру-жарський. Гарнітура шкільна. Друк високий з ФПФ. Умовн. друк. арк. 2Й^»6. Умоан. фарбо-юдб. 28,77. Обл.-аид. арк. 30,48. Тираж 820000 прим.(Э-й завод 200 001— 370 000 прим.). Вид. № 35822. Замовлення 5-72.

Видавництво «Освіта», 254053, Київ, Ю. Коцюбинського, 5. Книжкова фабрика ім. М. В. Фрунзе. 310057, Харків, Донець-Захаржевського, 6/8.

Непорожній О., Семенчук І.

Н53 Українська література: Підручник для 11 кл.— 10-те вид., перероб. і доп.— К.: Освіта, 1995.— 544 с. ISBN 5-330-02923-6

H

4306020400—093

210—95

ISBN 5-330-02923-6

ББК 83.3Ук7я721

© О. Непорожній. І. Семенчук, 1991 © О. Непорожній, ї. Семенчук, 1995, |а зш-вами

ЛІТЕРАТУРА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ

Думаймо про народ наш, про Батьківщину, про майбутнє.

Олесь Гончар

«Енергія слова — з енергії душі...» Скульптор обирав глину, бронзу, мармур, дерево, гіпс. Те, що йому здається найдоцільнішим. Живописець — полотно, картон, олійну фарбу, акварель, сангіну, пастель, олівець. Письменник же має в своєму розпорядженні слово...

Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого,—

здивовано-зачудовано запитує поет. І тут же прозоро, ясно констатує:

А серце б'ється — ожива, Як їх почує!..

(Тарас Шевченко.)

Якої вулканічної сили заряд у цьому «простому» висновку!

Сила впливу слова взагалі, краса і сила полум'яного Кобзаревого слова зокрема — всеосяжна. Важко уявити українську літературу без Шевченкового слова, як важко уявити рідне небо без сонця. Вогонь поетової музи обпікав серце.

Живе слово... «Огонь в одежі слова...» Іван Франко назвав його ще: «Правдива іскра Прометея». Воно сві­титься тисячами граней, сяє найневловимішими перели­вами барв.

Справді, сила слова безмежна. Особливо, коли воно живе, емоційно наснажене, іскристе, коли воно сліпуче, як «проміння ясне», а могутнє, як «хвилі буйні», коли проноситься і вражає, як «прудкі іскри», як «летючі зірки», коли слово— «палкі блискавиці». Тоді воно здатне роби­ти чудо: піднімати на бій знесилених бійців, хвилювати наитонші струни людського серця...

Така надзвичайної сили зброя дана талановитому митцю.

Якби в світі не було слова, то він не був би таким, яким він є. Не випадково понад дві тисячі років тому один схід­ний мудрець сказав: «Від одного слова може померкнути сонце».

Мудре слово довговічніше за той камінь, на якому його можна вирізьбити. Слово — єдине, що живе вічно.

Живопис, література, музика, скульптура, театр, кіно збагачують людину, виховують її.

У стократ зросла роль слова, літератури, культури у наші дні розбудови молодої української держави. Поет Павло Мовчан пише: «Слово повинно рятувати світ!»

Два з половиною століття під пресом царизму. Україн­ська література двадцятого століття виникла не на голому місці — були в неї свої першовитоки, своя передісторія...

Ось що писала ліберально-буржуазна газета «Речь» 16 березня 1917 року: «Блискуче проведена українська демонстрація в Петрограді... звернула на себе увагу широ­ких верств народу, й не можна не зазначити з чуттям глибокого задоволення цього її значення. Бо українське питання є тепер одним з найважливіших питань, що стоять перед російською демократією» '.

А до цього? Тяжка була історія. І героїчна і трагіч­на — водночас. «І народ, якого позбавляли багатьох мож­ливостей, у кривавій боротьбі вилив свою душу, свій поетичний геній в єдине, в що міг,— у пісню, в безсмертну українську народну пісню. Українська пісня — це бездонна душа українського народу, це його слава» ².

Чим Україна привертала увагу татарських, польських, турецьких, німецьких та інших загарбників? Чому вони неситим оком накидали на неї? Чому, як ті хижі круки, впродовж століть кружляли над нею, шматували її тіло? Чому нещадно топтали, плюндрували, руйнували? Перед­усім тому, що наші надзвичайно родючі чорноземи — найкращі у світі, що тут багато великих і малих рік, озер і лук, що на українській землі м'який, теплий, здоровий клімат.

Легендарні запорожці, люди виняткової мужності й винахідливості, не тільки протягом віків вогнем і водою боронили від турецьких яничарів та захланних кримчаків рідну материзну, а й захищали землі своїх сусідів. Справ­ді, боротьба була не тільки тяжка, а й кривава. І не зва­жаючи на ці вкрай несприятливі умови, наші предки ревно

' Див.: Дніпро, 1990.—№ 8.—С. 76. ² Довженко О. Твори: У 5 т.— К.: Дніпро, 1984.— Т. 4.— С. 24.

дбали про розвиток науки, славилися серед європейців та народів інших континентів своєю освіченістю.

Знесилена, розшматована боротьбою з польською шляхтою Україна у 1654 році була приєднана до Росії на правах автономії, незалежності. Проте московські царі не порахувалися з волею українського народу — дуже швид^-ко віроломно порушили проголошену на Переяславській Раді рівність: «Україну» перейменували на «Малоросію». Мовляв, ніякого ні українського, ні малоросійського само­стійного народу не було й нема, є тільки один руський народ і єдина Росія. Один із можновладних царських міністрів наприкінці минулого століття так прямо й ска­зав: «Ніякої української мови не було, немає й бути

не може».

Два з половиною століття під пресом царизму — то то­тальне нищення української нації. Така страшна правда. Багатьом вона й сьогодні очі коле, вони б воліли її «не помічати». Ось які наслідки договору України з Росією 1654 року. Указ Петра І (1720 р.): про заборону книгодру­кування українською мовою і вилучення текстів, писаних українською мовою, з церковних книг. Указ Катерини II (1753 р.): про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії — першому навчальному закладі східних слов'ян. Указ синоду російської церкви (1769 р.): про вилучення у населення українських буква­рів. 1775 рік: знищення Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях. 1847 рік: розгром Кирило-Мефодіївського товариства і посилення жорстокого переслідування української мови та культури. 1852 рік: закриття недільних українських шкіл для навчання дорослих, організованих передовою інтелігенцією України. 1863 рік: валуєвський циркуляр російського царизму, яким заборонено видання книг укра­їнською мовою в Російській імперії. 1876 рік: царський емський указ про заборону ввезення українських книг із-за кордону. Заборонено друкувати тексти українських пісень та заборонено український театр. 1895 рік: заборона Українських книг для дітей. 1908 рік: указом сенату Ро­сійської імперії визнано україномовну культуру й освітню Діяльність в Україні шкідливою,— «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности...»

Чи можна у цьому планомірному, безоглядному, без­соромному, нахабному підрубуванні під корінь мови, історії, культури українців звинувачувати російський народ?

Категорично — ні. Твердити протилежне — допускати­ся ще однієї кричущої несправедливості. Як правило; про­сті люди з незапам'ятних часів спілкувалися, поважали один одного, допомагали, жили в злагоді. У страшному нищенні культури українців винні передусім самодержці, царські сатрапи, зтероризоване або приголублене Москвою подніпровське панство, яке зреклось рідного кореня, асимілювалось і стало «руським».

Про інтелігенцію годі й говорити — всі джерела її по­ходження теж знищено під корінь: і в школі, і в царських установах на українській землі українську мову підмінено російською. Російське самодержавство робило все, щоб на­род забув свою історію, свою колишню боротьбу за со­ціальне й національне визволення, свій колишній високий стан культурності, свою науку й школу. Проте і в цих жах­ливих умовах українська наука та література все ж таки розвивалися.

Пробудження. Перша світова війна прискорила крах російського царизму. Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року повалила самодержавство. Владу перейняв Комітет Державної Думи. Він і призначив Тимчасовий уряд. Диктатура буржуазії переплелася з революційно-демократичною диктатурою пролетаріату і селянства в особі Рад робітничих і солдатських депутатів. Знедолені повірили в Революцію. «Українство тепер орієн­тувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливости ^!, на здобуті права всякого поневоленого.

За 250 років перебування в спілці з Росією українство вперше за ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інте­реси цеї колишньої в'язниці стали близькими, своїми.

Ми стали частиною — органічною, активною, живою, охочою частиною — єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здава­лось смішним, абсурдним, безглуздим» .

Як писали тодішні газети, українська маніфестація у столиці революційної Росії була найчисленніша, найорга-нізованіша. Грандіозним вибухом національного почуття, демонстрацією національної радості названо й стоти­сячну маніфестацію в Києві 19 березня 1917 року...

Люди повірили, що віковим кривдам українського народу прийшов кінець. «Ми, українці, довірчиво, без-

' Тут і далі збережено орфографію і стиль джерела. ² Винниченко В. Відродження нації. Частина І.— К-: Політви-дав України, 1990.— С. 42—43.

хитростно и простодушно почували себе рівноправними спадкоємцями з руськими. І оті століття нашого поневі-пяння, великі сили, стягнені з України на утворення вели­кої росії, жертви наших мас і свідомих груп, понесені в бо­ротьбі з царизмом, усе давало нам право на цю простодуш­ність та довірчивість» .

Автономії України — ось чого домагався звільнений люд від Всеросійських Установчих Зборів. Українізації всіх галузей життя. На цьому наголошувалося і в резолюції соціал-демократичної конференції від 4 квітня 1917 року:

«автономію України, яко першу,, невідкладну, пекучу задачу сучасного моменту українського пролетаріату та всієї України» ².

Проте Тимчасовий уряд лишився глухим до справед­ливих домагань. Не відмахувався категорично, але й не давав конкретної відповіді. Відбувався загальними фраза­ми, тому що власної волі не мав, а був знаряддям тих полі­тичних груп, які уповноважили його на владу. Ті. ж панів­ні верстви аж ніяк не збиралися випускати з рук багатства української землі. Адже «Малоросія» — «житниця Росії». То ж визнання самої національності українського народу тогочасних російських можновладців не влаштовувало. Тимчасовому урядові, як і царизмові, були корисні на­ціональна безграмотність і духовна убогість «малоросіян».

Щонайменше російські соціал-демократи (меншовиць­ка частина) згоджувалися лише на національно-культур­ну автономію. Цебто: на українську школу. І то тільки по селах, нижчих шкіл; русифікація шкіл міських — середніх і вищих — лишається недоторканою. Знову оте твердолобе, егоїстичне: «Не було, немає та й навряд чи може бути».

Та чи можна зупинити пробудження весни!? Так і принижуваний народ, що впродовж кількох століть всіма державними засобами був позбавлений рідної мови, націо­нальної школи, культури; «...українство здригнулось. Таємними шляхами пройшов крізь усю незміряну глибінь його один ток. Приспаний, приглушений, заляканий і за­мучений інстинкт затвердження себе серед сущого з чудо­дійною, стихійною силою вибухнув по всіх галузях, по всіх напрямах національного організму. Всі докупи! Всі сили, всі, до крихотки, всі без ріжниці фарб у — єдину силу!

ВиняиченкоВ. Відродження нації. Частина І.— К.: Політвидав України, 1990.— С. 51—52. ² Там сагдо.— С. 45.

Звідси починається героїчний, дивний, захоплюючий період пробудження нації, яка була зтерта з географічних мап, з підручників історії, з літератури всього світу, навіть з своєї власної свідомости» '.

Могутня хвиля пробудженого чуття захопила не тільки учителів, кооператорів, адвокатів, лікарів, фельдшерів, а й селян, робітників та студентів. Про це свідчать численні з'їзди, віча, збори, демонстрації; у десятках тисяч примір­ників розходяться українські щоденні газети.

«Без національного визволення не може бути визволення соціального» — на цьому сходились майже всі політичні партії. Невідкладна мета: єдність усіх українських сил. її почала реалізувати Українська Центральна Рада, яка була створена 17 березня 1917 року. Які ж вимоги ставить Центральна Рада перед Тимчасовим урядом?

По-перше, щоб Російський уряд прилюдно окремим актом заявив, що він не заперечує проти права українсько­го народу на автономію. По-друге, щоб Тимчасовий уряд в усіх справах, що стосуються України, мав при собі комі­сара. По-третє, щоб місцева влада в Україні була об'єд­нана одним представником від Центрального російського уряду. Цебто: вибраним в Україні комісаром. По-четвер­те, щоб певна частина коштів, які збираються в Централь­ну Казну з українського народу, була спрямована на його національно-культурні потреби. Простягнуту руку україн­ського народу Тимчасовий уряд відкинув.

Жовтневий переворот у Петрограді. На початку ли­стопада 1917 року більшовики на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким, заарештувавши в Зимовому палаці Тимчасо­вий уряд, взяли владу в свої руки. В цей час у Києві діє своєрідний парламент — Центральна Рада під проводом професора Михайла Грушевського; законно обраний уряд очолює письменник Володимир Винниченко. З'яв­ляються один за одним «Універсали». Вони декларують мир, волю всім народам, восьмигодинний робочий день, справедливий поділ землі селянам, поширення самовряду­вання. І як вінець усьому — загальнонародні вибори до Українських Установчих Зборів (III Універсал, 20 листо­пада 1917 p.). Центральна Рада проголосила Республіку «Самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверен­ною державою українського народу» (IV Універсал, 9 січ-

' Винниченко В. Відродження нації. Частина І.— К.: Політвидав України, 1990.— С. 72.

ня 1918 р.). 22 січня 1919 р. всі українські землі об'єдна­лися в єдину суверенну державу. На акті злуки прого­лошено:

«Від нині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віко­вічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Від нині е єдина, незалежна Українська Народна Республіка. Від нині український нарід, увільнений могу­чим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної, неза­лежної української держави на добро і щастя робочого люду» '.

Проте більшовицький уряд Росії на чолі з Леніним, формально нібито визнавши незалежність України, на ділі ж зробив усе, щоб не дати Україні волю. Вже 17 грудня 1917 року В. Ленін і Л. Троцький оголосили ультиматум У HP, Центральну Раду назвали начебто «буржуазною» і розпочали відкриту агресію проти молодої української держави. Особливою жорстокістю відзначався головно­командуючий червоногвардійськими військами, які діяли проти Центральної Ради, колишній царський жандарм­ський полковник Муравйов. Понад двадцять тисяч червоногвардійців, матросів і солдатів, що наступали на Київ, вчинили нечувану різню на залізничній станції Крути — між Бахмачем і Ніжином: підступи до столиці захищали від червоних військ київські студенти й гім­назисти,— інших сил Центральна Рада не мала.

Українська Народна Республіка була розтоптана біль­шовиками. Для рідного народу то була національна ката­строфа. «Боже, які ми були довірливі! Скільки разів упро­довж історії дозволяли себе ошукати! А на братерську нашу довірливість нам відповідали потоптанням Переяс­лавських угод, потопленим у крові Батурином, підступним зруйнуванням Січі, соловецькими та сибірськими розпра­вами над славними, найбезстрашнішими синами нації...» ²

Так розвивались події новітньої історії на нашій землі. Від прийдешніх поколінь вони старанно приховувалися, замовчувалися. Така наша історія, без знання якої не

може бути й мови, щоб збагнути витоки рідного красного слова!

' Літ. Україна.— 1990.— 18 січ.

Гончар О. «Україно, день твій грядеї» — Літ. Україна.— і-— 28 листоп.

1991.-- 28 Листоп.

На шляхах до українського відродження (1917—1934)

Розстановка політичних і літературних сил. «Двадцять дев'ятого червня тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року о третій годині дня на Україні, в селі Гороб'ївці, новго-род-сіверський тесля Северин Черняк рубонув німецького окупанта шаблею по шиї. Окупант упав. Черняк рубонув іншого.

І почалось...»

Такою напруженою, динамічною сценою розпочинав Олександр Довженко свою відому кіноповість «Щорс».

Лютували шаблі. Кривава битва точилася не на життя, а на смерть. Німецькі окупанти були зметені з багато­страждальної рідної землі. В Україні встановлено радян­ську владу. Проте громадянська війна продовжувалася...

За таких умов не могло бути й мови про стабільне літературне життя, про легкість ідейного і творчого са­мовизначення письменників. Поети, прозаїки, драматурги, критики в основному групувалися навколо різних періо­дичних видань. «Музагет», «Мистецтво», «Червоний вінок», «Ґроно», «Вир революції», «Жовтень», «Буяння» — так називаються перші журнали та збірники часів громадян­ської війни.

Після завершення громадянської війни ще інтенсивніше розвиваються процеси інтеграції народного, самодіяль­ного і професійного мистецтва.

Між різними літературно-художніми організаціями точилася гостра ідейно-естетична боротьба. Про складний процес народження, кристалізації нової літератури Олек­сандр Білецький писав так:

«Україна кипіла, як величезний казан на безперестан­ному шаленому вогні, і в цім казані виварювались думки й почуття, наново перетворювалися світогляди, дивно змінювалися люди. Тим-то літературні явища цієї доби становлять надзвичайно строкату картину» '.

Увагу на художньому відображенні тогочасного ре­ального життя зосереджували члени спілки селянських письменників «Плуг» (1922—1932). Очолював організацію Сергій Пилипенко. Сава Божко, Володимир Гжицький, Андрій Головко, Григорій Епік, Іван Кириленко, Олек­сандр Копиленко, Василь Минко, Петро Панч, Іван Сен-

' Білецький О. Двадцять років нової української (1903—1923).—Харків.—ДВУ, 1924.— С. 21—22.

10

лірики

ченко та інші «плужани» проводили велику організаційну, культурницьку роботу на селі.

Близькою до літературно-художньої організації «Плуг» була спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923—1925). У літературному житті першої половини двадцятих років їй належить провідне місце.

І «Гарт», і «Плуг» вели непримиренну боротьбу проти шовінізму, націоналізму, рецидивів суб'єктивістської критики. Хоча й «плужан» нерідко критикували. Перед­усім — за їх «масовізм».

У другій половині двадцятих років провідне місце у кон­солідації письменників належало ВУСПП (1927—1932) і спілці «Молодняк» (1926—1932).

Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП) ставила за мету об'єднання всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури, загальнолюдські цінності вони не сприймали. Крім здобутків, у ВУСППу були й прора-хунки. Організація, по суті, відлучила від творення літератури «попутників» — велику групу талановитих митців, які не погоджувались з окремими особливостями побудови нового суспільства. Керівники ВУСППу висунули і впроваджували в стосунки помилкове гасло — «союзник або ворог», виявляли нетерпимість до тих письменників, які не належали до організації (Остап Вишня, Микола Куліш, Юрій Смолич, Олександр Копиленко, Євген Плужник, Юрій Яновський та ін.).

Члени літературно-художньої спілки «Молодняк», сповідуючи екстремізм, оголосили себе одним із бойових комсомольських загонів єдиного літературного фронту. Очолював організацію письменників Павло Усенко.

Які ще виникають літературно-художні об'єднання? Пролетарські — «Жовтень», «Забой». Спілка революцій­них письменників «Західна Україна», «Лівого фронту» (Аспанфут ' — Комункульт — Нова генерація), техно-мистецька група «А», група конструктивістів «Авангард». існують і такі організації — ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), «Ланка», «Марс», «Проліт-Фронт», група неокласиків. Поряд із реалістичними та романтичними напрямами існують і модерністські течії.

У кінці квітня 1925 року розпочалася так звана літера-турна дискусія, яка продовжувалася до 1928 року включно. " відкрив своїми гострими статтями Микола Хвильовий

Асоціація панфутуристів.

11

«Про «сатану в бочці», або графоманів, спекулянтів та інших просвітян», «Про Коперника з Фрауенбургу, або абетка азіатського ренесансу в мистецтві»; особливого я-розголосу набула стаття «Україна чи Малоросія?»

Понад шістдесят років «Україна чи Малоросія?» була невідома навіть історикам літератури. Вдруге опублікована у перших книгах журналу «Вітчизна» за 1990 рік.

З літературної дискусія переросла в політичну. Офіцій­ні особи кінця двадцятих — тридцятих років, вихопивши кілька цитат із «України чи Малоросії?», нарекли її не тільки націоналістичною, а й злочинною. Насправді ж звинувачення здебільшого були безпідставними. З окре­мими твердженнями, висловленими у статтях Хвильового, можна дискутувати, сперечатися, переконувати, навіть не погоджуватися, але не навішувати на чесних і відданих народові письменників облудних політичних ярликів, що було притаманно тодішньому керівництву, не компетент­ному в тонкощах професійної літературної майстерності. Саме так і сталося з Миколою Хвильовим та його одно­думцями. Зрозуміло, це не могло не позначитися негативно на розвиткові української літератури.