60. Театральне мистецтво в сучасній Україні.

Театральне мистецтво України історично склалося як багатокультурне. Українські аматорські та професійні театри з’явилися на початку ХІХ ст. поруч із казенними (“імператорськими”) російськими театрами, і пройшли спершу крізь важкі часи царських переслідувань української культури, а потім – крізь не простіші часи радянського тоталітаризму. До кінця 1930-х років в Україні діяло також чимало театрів етнічних меншин – єврейських, польських, грецьких, кримськотатарських та ін. Відвідуваність театрів, що помітно знижувалася в 1990-і роки, стала після 2000 р. поволі зростати . Фінансове становище українських театрів є дуже неоднаковим; воно великою мірою залежить від їхнього статусу (національний, обласний, міський) та розташування (столиця, велике місто чи невелике периферійне). Сукупні доходи театрів коливаються від кількох сотень тисяч грн. у малих міських театрів - до десятків мільйонів у національних театрів Києва. Структура фінансових надходжень у всіх театрах є подібною: бюджетне фінансування – 70-80 %; доходи від основної діяльності – 15-25%; інші надходження: 5-10%. Заробітна плата становить левову частку витрат театрів (до 80%) і покривається за рахунок бюджетних коштів. Працевлаштування у державних театрах є постійним, із фіксованою зарплатнею. Більшість керівників театрів вважають цю систему застарілою та неефективною (оскільки зарплата актора мало залежить від творчих досягнень), а отже, вона має бути замінена системою індивідуальних контрактів. Витрати на основну діяльність театрів (зокрема, на виготовлення декорацій та костюмів для нових вистав) здебільшого покриваються за рахунок самостійно зароблених коштів. Інколи частина цих коштів витрачається на опалення, електропостачання, ремонт. Як поліпшити фінансове становище театрів? Найочевиднішим шляхом є подальше нарощування бюджетних субсидій. Саме цього повсякчас вимагають чимало керівників театрів. Однак, як свідчить фінансова статистика, навіть коли бюджет щороку нарощує фінансування, коштів усе одно не буває досить - навіть для національних театрів. Інший шлях полягає у нарощування зароблених коштів - як від основної діяльності, так і з інших джерел (оренда приміщень, комерційна діяльність та ін.). Деякі театри України досягають у цьому помітних успіхів. Водночас, коли метою стає максимальне збільшення грошових надходжень, це певною мірою суперечить основній місії державних театрів, які мають насамперед надавати мистецькі послуги суспільству. На практиці це означає, що державні й комунальні театри не повинні надто підвищувати ціни на квитки, не захоплюватися постановкою комерційних розважальних вистав, не кажучи вже про практику здачі в оренду театральних приміщень гастролерам та різного роду бізнес-структурам. Натомість якщо бюджетного фінансування вистачає на покриття всіх основних виробничих витрат, то театри можуть втратити зацікавлення в активному зароблянні коштів, зокрема – в залученні масового глядача до свого мистецтва. Втім, це припущення не бере до уваги неоднакову купівельну спроможність театральної публіки Києва та менших міст, а також різний творчий потенціал окремих театрів, який далеко не завжди відповідає їхнім фінансовим можливостям. Іншим шляхом поліпшення фінансування театрів (та й інших мистецьких організацій) є запровадження податкових пільг на доходи від основної діяльності. Це здавна пропонує мистецька спільнота України. Таке важливе джерело фінансування, як благодійні пожертви та спонсорські внески, також потребують сприятливішого податкового режиму. Нарешті, дієвим засобом є підвищення ефективності використання бюджетних коштів. Зокрема, використання контрактної системи для артистичного та художнього складу не лише дозволить заощадити певні кошти, але й спонукає до підвищення кваліфікації мистецьких колективів.

1. Поняття і сутність культури.