27. Києво-Могилянська академія, її загальнослов’янське значення.

Рівень духовної культури будь-якого народу визначається насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій половині XVII – кінці XVIII ст. – яскраве свідчення духовного прогресу українського народу. Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія. Поряд з тим існувала широка межа початкових шкіл, народних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів).

Важливим центром освіти і науки була Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Академія виробила струнку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. Навчалися переважно діти української шляхти, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти. Багато українських письменників та вчених, що виховувались і здобули освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: Симеон Полоцький (1629–1680 рр.) – засновник у Москві Слов’яно-греко-латинської академії, учитель царських дітей; Данило Туптало (1651–1709 рр.) – визначний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит; Стефан Яворський (1658–1722 рр.) – вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який у 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокопович (1681–1736 рр.) – викладач Києво-Могилянської академії, з 1710 р. її ректор, з переїздом до Москви – помічник Петра І в його реформаторській діяльності.

28. Розвиток козацького літописання та усної народної творчості.

Серед історичних творів XVIIІ ст. особливо виділяються 3 козацькі літописи – «Літопис Самовидця», Г. Грабянки та С. Величка.

«Літопис Самовидця» охоплює історичні події з 1648 по 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що його автором був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису – визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648–1654 рр.

Визначним історичним твором був літопис полковника і судді Григорія Грабянки (рік народження невідомий – 1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648–1702 рр.).

Літопис Самійла Величка (1670–1728 рр.) – наймонументальніший твір в українській історіографії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу. Величко був вихідцем з козацького роду. Працюючи канцеляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами Самовидця та Грабянки. Літопис складається з 2 томів і обіймає події з 1648 по 1700 рр.

Лейтмотивом козацьких літописів є ідея визволення України, досягнення нею автономії та соборності українських етнічних земель і українського

народу, яку їх автори черпали з досвіду минулого, з тогочасної усної народної творчості, фольклору, образотворчого мистецтва. Літописці, більшість яких вийшли з кола військових канцеляристів, послідовно

розвивали думку про необхідність єдності всіх українських земель, а деякі з них навіть відстоювали їх політичне об'єднання у єдиній козацькій державі. Як відомо, ідея соборності була потужною зброєю в руках гетьмана І.Мазепи у боротьбі за поширення своєї влади на Правобережжя. Твори Самовидця, Г. Грабянки, С.Величка відіграли важливу роль для створення інших козацьких літописів та літературно-історичних творів українознавчого характеру, послужили для них не тільки джерелом, але й методологічним дороговказом. Ідеться про праці В.Рубана, В.Полетики, О.Рігельмана, Я.Марковича, Ф.Туманського і, нарешті, про “Історію Русів”, які за своєю ідейно-політичною спрямованістю та максимально наближеним до науки змістом заклали, у свою чергу, фундамент просвітницької та романтичної історіографії 1-ої половини XIX ст., сприяли протистоянню російській імперській історіографії. Основними елементами останньої, за визначенням В.Кравченка, «було заперечення окремого від загально-російського етногенезу українців, тенденцію до зниження соціального статусу козацтва, заперечення договірно-правової основи перебування Гетьманщини у складі Росії та історичної легітимності прав і свобод козацької держави, засудження самостійницької політики українських гетьманів, виправдання централізаторської політики російського уряду на Україні".