21. Передумови і витоки культури Європейського Просвітництва. Характерні риси культири.

Епоха європейського Просвітництва займає надзвичайне місце в історії людської цивілізації завдяки світовому масштабу та довгочасному значенню. Хронологічні рамки даної епохи визначені видатним німецьким вченим В. Віндельбандом як століття між "славетною революцією" в Англії й Великою французькою революцією І 789 р

Культура епохи європейського Просвітництва має свої відмітні риси. По-перше, для неї характерний деїзм -вчення про Бога як творця Всесвіту. Деїзм, як вчення вільнодумства, відкриває можливість виступати проти релігійного фанатизму і християнської церкви, за свободу совісті і звільнення науки й філософії від опіки церкви. В епоху Просвітництва християнська ідея втрачає свою силу, заявляє про себе прагнення вивільнити релігію від церковного вчення і сліпої істеричної віри й відірвати її від природного знання.

По-друге, апеляція просвітителів до природи при відхиленні християнської ідеї призвела до космополітизму, котрий виявлявся в засудженні будь-якого націоналізму і впевненості в рівних можливостях кожної нації. Разом з тим, поширення космополітизму викликало падіння почуття патріотизму, що найяскравіше видно на прикладі Франції.

По-третє, культурі епохи Просвітництва притаманна так звана науковість. Зрозуміло, певний "науковий дух" виявлявся і в XVII ст., тоді під ним розуміли прогрес у галузі метафізичних, математичних і теологічних досліджень, що можливо лише завдяки безкорисливій любові до суто інтелектуальних видів знання. Розквіт математики сприяв розвиткові природничих наук.

По-четверте, з "науковим духом" пов'язана така риса культури епохи Просвітництва, як раціоналізм .

По-п'яте, визначальною рисою епохи Просвітництва є ідея прогресу, яка тісно переплітається з поняттям розум. При цьому треба врахувати зміну тлумачення розуму. До середини XVII ст. розум сприймався філософами як "частина душі", після Локка стає скоріше "процесом мислення", водночас набуваючи функцій діяльності. Тісно пов'язаний з наукою, розум перетворюється на її головне знаряддя. Саме в епоху Просвітництва сформульовано концепцію віри в прогрес через розум, яка надовго визначила розвиток європейської цивілізації і принесла цілу низку руйнівних наслідків для людства.

По-шосте, для культури цієї епохи характерна абсолютизація значення виховання у формуванні нової людини. Філософи зробили ставку на нову людину, вільну від спадщини тієї чи іншої філософської, релігійної чи літературної традиції. Однак усі експерименти з позбавлення людини від традицій закінчувалися трагічно для товариства людей.

22. Основні художні стилі та напрямки культури європейського Просвітництва.

Основні напрями мистецтва XVIII століття: стиль рококо, сентименталізм, класицизм.

Стиль рококо; дослідники розглядають його як звиродніле барокко . Такий погляд цілком правомірний з точки зору еволюції форми — динаміки, ритму, взаємин цілого й частки. Дійсно, могутню просторову динаміку, разючі контрасти і вражаючу пластичну гру форм барокко змінює стиль, який немовби переводить криволінійні побудови барокко в повий регістр. Залишаючи поза увагою фасади, рококо розігрує на стінах і стелях інтер'єрів орнаментальні симфонії, виплітає мереживні візерунки. При цьому рококо досягає вершин віртуозності, вишуканості й блиску, але повністю втрачає монументальність, солідність г силу, притаманні барокко.

Інший напрямок — класицизм XVIII ст.— теж сприймається як «полегшений» класицизм попереднього століття. В ньому більше археологічної досконалості, аніж у попередньому, більш витонченості, вигадки й різноманітності, але також відчутна нестача вагомості й сили.. Однак і рококо й класицизм XVIII ст. являють собою дещо принципово нове у порівнянні зі своїми прямими попередниками. Ця різниця свідчить про те, що перелом між культурами XVII і XVIII ст. ст. носив внутрішній, прихований характер. Історики мистецтва відзначають, що рококо — перший безордєрний стиль європейського мистецтва за багато віків.

Важливим започаткуванням у мистецтві XVIII ст. стала поява течій, котрі не мали власної стилістичної форми і не потребували її вироблення. Такою найкрупнішою течією явився сентименталізм. Сентименталізм не потребував особлйвого стилістичного оформлення, оскільки звертався не до зовнішнього, а до внутрішнього, не до загального, а до особистого. Те особливе забарвлення, особливе відчуття проникнення до інтимного світу, вишуканість емоцій, навіть відчуття пропорцій та легкість фактури так чи інакше пов'язані із сентименталізмом. Усе це створювало почуття ніжної витончетгасті, близькості до природи і внутрішнього благородства.