1.1. Об'єкт і завдання словотвору

Змістом, предметом словотвору як галузі мовознавчої науки с існуюча система словотвірної будови конкретної мови.

Об'єктом словотвору є слово, яке також вивчається в інших розділах лінгвістичної науки. У словотворі розглядаються не всі слова, а тільки похідні І не самі по собі, а у їх відношеннях з відповідними твірними, у їх зв'язку з іншими похідними, однотипними за способом словотвору, за моделлю. Компонентами словотвірних відношень є похідність за формою і мотивованість за смислом (Словотвір, 1979: 8). Отже, об'єктом словотвору с похідні лексичні одиниці, які розглядаються не лише як окремі похідні слова, а як певні категорії слів, що мають спільні формальні і семантичні ознаки.

У словотворі вивчаються не будь-які слова, а лише ті, які своєю структурою підказують, чому гак. а не інакше названо істоти, речі тощо: промовець — віл промовити, полотніти — від полотно (стати білим, як полотно), льонар — від льон, завтрашній — від метра, мідний від мідь, підлість від підлий.

Об'єкт словотвору визначає і його завдання. Основним завданням словотвору є вивчення структури похідного слова, його складових частин та різних взаємозв'язків між ними. До важливих завдань словотвору належать: вивчення конкретних формальних ознак і семантичних ознак похідних слів, якими вони відрізняються від непохідних, вивчення конкретних принципів розрізнення похідних і непохідних слів, вивчення способів словотворення, словотвірних ресурсів, за котрими визначається спосіб словотворення, виявлення основних закономірностей і тенденцій, які активно діють у

словотворчих процесах постійного збагачення лексичного складу новими утвореннями (Словотвір, 1979: 7).

1.2. Морфологічний, ономасіологічний, структурний аспекти словотвору

Морфологічний аспект передбачає вивчення словотворчих морфем, які входять у склад похідних слів, оскільки вони одночасно вказують на певні морфологічні ознаки слова. Зокрема, чимало словотворчих суфіксів визначають належність похідних слів до конкретної частини мови: до іменників (-ик, -ник, -от(а), -изн(а), -ість, -ств(о), -тель), до прикметників (-аст-, -ив-, -ов-, -лив-), до дієслів (-ну-, -ува-). Крім того, словотворчі суфікси іменників часто розрізняють граматичний рід: чол. р. (-тель, -ник, -ист, -ун, -ар, -ач), жін. р. (-ість, -от(а), -изи(а)), серед. р. (-ств(о), -нн(я)). Саме від словотворчих суфіксів іноді залежить і тип відмінювання: за першою відміною (-изн(а), -от(а)) за другою (-тель, -сть(о)), за третьою (-ість, -знь). Дієслівні словотворчі суфікси можуть визначати перехідність чи неперехідність дієслова: -и- (білити, синити) — перехідність, -і- (біліти, синіти) — неперехідність. Словотворчі префікси у межах цієї ж частини мови вказують на доконаний вид: (бити і розбити).

Окремі суфікси при поєднанні з різними основами чи словами можуть виконувати як словотворчу, так і формотворчу або словозмінну функцію. Так, наприклад, постфікс -ся/-сь, як правило, використовується для утворення дієслівних форм пасивного або середньозворотного стану (задумати — задуматися), а також може служити засобом для творення дієслів (гніздо — гніздитися). Відмінкові закінчення іменників, вказуючи на словозмінні форми, можуть виконувати і словотворчу роль (кум — кума, раб — раба, Олександр — Олександра). Отже, ці та інші факти свідчать про необхідність врахування морфологічних ознак у словотворі.

Ономасіологічний аспект словотвору спирається на необхідність вивчення семантики похідного слова. Справедливо підкреслює І. Ковалик, що «дослідження словотворчої будови слова, його значущих частин вимагає знання значення слова, а вивчення семантики значущих частин слова веде до глибинного розуміння самого слова» (Ковалик, 1961 6: 66). Принципи cловотвірного аналізу похідних лексичних одиниць вимагають з'ясування семантики слова. Власне, похідність слова семантично мотивується твірними, тобто при доборі твірного до похідного керуємося семантичним критерієм: кобзар — «той, що грає на кобзі». Твірна основа добирається передусім за семантичним принципом. Валентність твірної основи і словотворчого афікса регулюється в мові семантичним правилом. Кожен дериват обов'язково задовольняє семантичну умову: між твірною основою і словотворчим формантом повинна бути семантична сумісність, відповідність (Городенська, Кравченко, 1981: 8). Наприклад, суфікс – -ість поєднується з основами, що виражають ознаку {старий — старість), суфікс -няк сполучається з основами іменників назв дерев {береза — березняк), суфікс -анин з основами іменників-топонімів (Харків — Харків'янин) тощо. Отже, семантичне узгодження твірної основи і словотворчого форманта — визначальна риса похідних слів. Семантичні відношення між похідними і твірними словами завжди враховуються при мотивації дериватів. Наприклад, порівняйте семантичне співвідношення між твірним голодний і дериватом зголодніти «стати голодним».

Структурний аспект словотвору передбачає встановлення структурної відповідності між твірним та похідним словами. Оскільки другою особливістю похідності слова є його структурно складніша будова, ніж у твірного, то при доборі мотивуючого слова керуємося структурним правилом, за яким у структурній організації похідного слова повинно відображатися твірне, котре буде найближчим за будовою до певного похідного. Так, наприклад, для похідного слова гарнішати твірним, враховуючи структурні співвідношення, буде слово гарніший, для деривата загадковий, відповідно, найближче за структурою стоятиме слово загадка, воно й буде твірним.

При словотворенні важливою умовою є структурна сумісність твірних слів (основ) і словотворчих афіксів. Якщо ж з'являється ця несумісність, то на допомогу приходять морфонологічні явища — усічення твірних основ, чергування, накладання тощо.

Часто для формального сполучення твірної основи і форманта використовуються структурні вставки — інтерфікси, вторинні, структурно похідні суфікси (плод-о-овочівник, тут-е-шній, Ялта → ялт-инськ-ий).

Отже, для встановлення словотвірної похідності необхідні подвійні зв'язки — семантичні і структурні. У цьому суть структурно-семантичного принципу, одного з найважливіших принципів словотвірного аналізу. Цей принцип обгрунтував Г. Винокур (Винокур, 1959).